Ігор Калинець: «Росія для мене — порожнє місце»

Поет і дисидент — про одностайність українського спротиву російському імперіалізму

11 Березня

З Ігорем Калинцем — поетом і дисидентом — зустрічаємося в його львівському помешканні наприкінці другого тижня з дня, коли Росія напала на Україну. Ми звертаємося до поета з простим запитом: хочемо поговорити про те, в чому сила такого могутнього протистояння кожного українця російському окупантові. 

Ігор Калинець — український поет-модерніст, який, як і багато українських митців, став жертвою радянського режиму і 1972-го отримав типовий для шістдесятників вирок: шість років ув’язнення в таборах суворого режиму і три роки заслання. Його дружина Ірина Стасів-Калинець була засуджена за правозахисну діяльність на аналогічний термін кількома місяцями раніше. У той час, коли дружина була вже за ґратами, поет пише: «коли ти не є доносом на поета // то що ти тоді поезіє». Ці слова матеріалізуються: формальним приводом до затримання Калинця стає закордонна публікація його книги віршів «Поезії з України». 

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотень людей, які системно підтримують якісну українськомовну журналістику. Приєднуйтеся тут.]

§§§

Юрій Шевельов писав, що не варто заперечувати зв’язок між українцями та росіянами. Цей зв’язок такий самий, як між солдатами на фронті, які б’ються не на життя, а на смерть. Яким бачите цей зв’язок ви?

Я завжди був переконаний, що росіяни й українці — це два різні етноси. Між ними порозуміння не можливе. Порозуміння може відбутися тільки в такий спосіб — силовий. Врешті-решт так і вийшло, бо Московія зрозуміла, що залишилася без історії. І їм треба приєднати хоч латку України, щоб можна було говорити про Русь і так далі. Путін відверто про це заявив — і втілює. А наш президент зайняв у цій ситуації справді позицію українського президента-патріота.

Що сформувало ваше ставлення до російського імперіалізму і людей, які його репрезентують?

Я бачив росіян усе своє життя. Щось усвідомлювати я почав, напевно, у 1944 році. Я також бачив хлопців з лісу (вояків УПА, — TU), які приходили до моєї бабусі на Ходорівщині ввечері. Я знав, що ці люди — наші, навіть з нашого села, там є рідні.

І я бачив, що росіяни чинили тоді з місцевими людьми: палили, вивозили, стріляли. Я ніколи не міг мати іншого переконання, ніколи не міг думати, що росіяни — мої одноплемінники. Я знав, що ми різні.

Здобуваючи освіту, весь час переконувався, що так дійсно є. Тепер це усвідомлення оголилося для всіх.

Як думаєте, чому це усвідомлення росіянина як ворога не стало загальнонаціональним знанням про те, звідки приходить ворог?

Це усвідомлення раніше стосувалося таких людей, як я: які пройшли цю школу возз’єднання чи в 1939, чи в 1944 (роки окупації більшовицькими військами заходуУкраїни — TU) Але я уявляю, що якби виростав на сході країни в інших умовах: як би я міг себе не ототожнити з ними, не думати, що це моя рідня? Тоді я міг би пробувати промовляти хіба до їхньої совісті. 

Що дає нам нинішній бойовий зв’язок з росіянами, коли ворогу протистоїть кожен українець?

Я був справді вражений, що Україна піднялася так одностайно. Я знав наше населення як пошматоване, неоднорідне та ідейно різне. Не знаю, що, власне, спричинилося до того, що всі так піднялися проти Росії. І я думаю, що це не тільки бажання захистити власну особу, дітей та будинок. Мусить бути глибше коріння цього спротиву. У цьому спротиві є такі різні люди з таким різним світобаченням… Там є велика частина російськомовних українців. 

Звідки в українців узялася така єдність — справжня соборність?

Серед наших громадян, які солідаризуються між собою як українці, є чимало тих, хто був зближений з російським народом. Це дійсно важко відтяти: тут ваше, а тут — наше. Я знаю багато таких людей і саме тому здивований, що вони зайняли проукраїнську позицію. 

Ви протистояли в час, коли Україна була позбавлена державності. Що давало вам віру в успіх вашого наміру?

Можу тут казати не про ціле покоління шістдесятників, а про себе. Мені допомагало моє виховання. Я щасливий, що народився саме в 20 столітті, яке й сформувало мій контекст. Хоча в кожному столітті було щось таке, що збуджувало українців на опір. Правда, не такий одностайний, як нині. Та опір був упродовж усіх тих століть, коли Росія нашою ціною та нахапавши багато територій, починала вибудовувати власну історію.

Я знав, що були спроби оголосити Україну самостійною. Ці спроби були дуже серйозні. Але я бачив радянську дійсність, порівнював її з тим, що мав у душі, й розумів, що це — тільки спроба українськості. А справжню українськість при тій (радянській — TU) ідеології збудувати не вдасться. Зрештою, багато дисидентів заявили про це теоретично, візьмімо бодай Івана Дзюбу. Усі ці дисиденти виходили з націоналістичного світогляду. 

Що забезпечувало вам пам’ять про спроби самостійності України?

Ми мали літературу з проукраїнськими ідеями. Хоч би Шевченко! Коли ми сиділи в таборі, кожен щось у ньому знаходив. Це тримало з випростаним хребтом. Ми не піддавалися сумнівам і намаганням переконати нас в антидержавній діяльності. Ми були певні в своїй правоті.

Можливо, ми зараз спостерігаємо наслідок 30 років Незалежності? І ця кількість протестних людей — це покоління, що відчули й прожили вже не спробу незалежності, а її реальність? 

Можливо, так і є. Мені непросто осмислити ваше покоління. Приходжу до переконання, що не знаю сучасного покоління, сучасної молоді. Я знаю частину добровольців — і тепер, і вісім років тому. Знаю, що ці люди готові на все заради України. Але зміни точно є, хоча раніше мені здавалося, що патріотичної молоді є лише певна частка. І це (ці зміни — TU) диво для мене. Я поки не можу зрозуміти його до кінця. Чому наші люди так різко і чітко відмежувалися. Є багато людей, які піддавалися російським впливам, були виховані на російській культурі, жили в дусі братськості з російським народом. Думаю, що погодитися з характеристиками, які давали московитам українські націоналісти, насправді непросто — але на цій засаді сьогодні таки з’явилася згода. Відбулася велика перебудова симпатій. На початку війни ми побачили, що всі покоління героїчно стали на захист країни — всього того, що було здобуто. 

В якому вигляді мала б існувати Росія, щоб не намагатися захопити Україну?

Росія для мене — порожнє місце. Якби я належав до того народу, то, може, теж був би такий войовничий, що сьогодні хотів би цією українською частинкою імперії збагатити свою країну.

Шкодую ту Росію, яка не має чим заповнити своєї порожнечі. Через те вона буде вічним ворогом тієї частини своєї колишньої імперії, яка й успадковує історію.

Не уявляю, як може бути інакше при такому «багатстві» своєї історії — говорю в лапках — бо Московія не має в своїй історії фактично нічого, крім загарбання народів, які не змогли чинити супротив у час колонізації. 

Чи вірите ви в опір російського народу?

Росіяни мали велику дисидентську літературу, цікавих людей, які протестували в 20 столітті. Та я не знаю, чи росіяни усвідомлюють, що після протестів нині вони так чи так залишаться голими, без надбань чи то Грузії, чи України.

Ви вірите в перемогу України?

Так, вірю. Вірю, що перероджені українці не віддадуть України. Спокою завойовникам на цій території не буде.

Що б ви побажали мирній Україні?

Зараз весь час говорять про таку Україну, яка не буде в конфлікті з іншими країнами. Хотілося б спокійнішого життя, не постійного протистояння з ворогом. А те, що це ворог, ми маємо докази здавна. За спокійнішого стану справ ми могли б багато відродити, а багато — і розпочати. Ми б зробили ті речі, які не встигли надбати й створити у скрутні часи поневолення і протиставлення. 

Фото — Софія Соляр.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!