Інтерв`ю

Ігор Пошивайло: «Нове для України явище — музеї, що ставлять складні та незручні питання»

Директор Музею Майдану — про фіксацію «гарячої», зокрема травматичної, історії та про зміни в українському музейництві після Революції Гідності

Левкова Анастасія, Данило Павлов
16 Березня 2021

Дитинство і юність, проведені, фактично, в музеї, блискуча освіта, багатий досвід, знання музейної справи як в Україні, так і за кордоном усе це про очільника Національного музею Революції Гідності Ігоря Пошивайла. Музей Майдану він разом із друзями й колегами задумував іще під час самого Майдану: фіксував свідчення, збирав експонати, ще навіть і не мріючи про фізичний простір для них. Офіційно громадська ініціатива перетворилась на державний заклад у січні 2016-го, конкурс на його директора відбувся того ж року. Але ще до цього, одразу після Революції Гідності, Ігор разом з однодумцями організовував тематичні виставки й дискусії по Україні, возив експонати, представляв майбутній музей та феномен українського Майдану у Відні, Парижі, Брюсселі, Чикаго, Единбурзі, Сіетлі, Сан-Франциско, Вашингтоні, Варшаві, Амстердамі, брав участь у міжнародних конференціях. Щоразу чув слова захоплення від закордонних колег, мовляв, українці не бояться фіксувати «гарячу» історію. 

В інтерв’ю для The Ukrainians ми спілкувалися з Ігорем про зміну ставлення до народного мистецтва, відкривання українців світові, постання Музею Майдану, про закордонні інституції травматичної історії та музейництво у нинішній Україні.

 

Ваша біографія виглядає вельми послідовною. Ви — з роду опішнянських гончарів, етнологія — одна з ваших освіт, а музейництво пронизує весь ваш професійний шлях.  З одного боку, ви зростали в радянські часи, з іншого —  серед людей, які творили й популяризували українську національну культуру. Як на вас впливало середовище, у якому зростали?

Три роки я мешкав в Опішному на Полтавщині, разом із дідусем і бабусею, відомими на той час гончарями. Наш гончарський рід тягнеться з XVII століття, і жоден Сорочинський ярмарок не обходився без діда Гаврила. Я ріс серед їхніх творів у хатньому музеї, але не задумувався над тим, яка це цінність. Можливо, тому, що ще малим помічав: мистецтво, особливо народне й національне, нікому аж так не потрібне. 

Моя бабуся Явдоха збирала в селі по закутках вишивані рушники, сорочки, народні картини, давній посуд хтось щось віддав, щось десь валялося, дещо бабуся підбирала на смітнику. І все те несла до світлиці-музею. На Сорочинському ярмарку бабуся й дідусь продавали власні вироби свищики-«солов’ї», посуд-«монетку», скульптурні композиції і виторговували за все те якусь десятку. 

Коли змінилося ваше ставлення до народного мистецтва?

Це відбувалося поступово. По-перше, ще коли я був школярем, до нас часто приїздили мистецтвознавці з Києва, Москви, тодішнього Ленінграда брали інтерв’ю, цікавилися народним мистецтвом і творчістю дідуся й бабусі, тож мої рідні дарували їм найкращі речі зі свого музею. По-друге, зміні ставлення сприяло і моє студентське життя в Києві, а це окрема цікава тема. Я вчився на факультеті англійської мови в престижному тоді Київському інституті іноземних мов (нині Національний лінгвістичний університет). 

Чому саме англійська?

Бо в рідній Полтаві я потрапив до однієї з тих рідкісних у Радянському Союзі шкіл, де англійську викладали з першого класу, й мова давалася мені легко. Крім того, деякі мої далекі родичі з Опішного емігрували в Канаду, часом від них доходили цікаві звістки й це заворожувало. А ще я дуже хотів мандрувати. Усе це спричинилося до того, що після школи, у 1984 році, я вступив до Київського «ін’язу».

Його, порівняно з університетом Шевченка, вважали консервативним, але нам вдавалось випускати стіннівку «Поступ», де ми подавали невідомі раніше матеріали про Україну, її історію. В інституті я потрапив у групу, що зустрічалася з американцями-туристами у рамках горбачовської політики гласності й програми «Зустрічі з радянською молоддю». Це були переважно пенсіонери, але часом і молоді, і зовсім юні люди, які після падіння залізної завіси охоче мандрували Радянським Союзом, зокрема відвідували Москву, тодішній Ленінград і Київ. 

Ми показували, що й ми не є такими, як іноземці думали про нас раніше: у нас своя ідентичність, мова, давня історія, заборонена і ув’язнена культурна спадщина

Ми вперше спілкувалися з іноземцями це було цікаво і з погляду мовної практики, і тому, що ці туристи часто заводили розмови на політичні теми. Вони запитували: а що це за країна Україна, чим вона різниться від Росії, яка ваша історія, які бачите перспективи? З одного боку, ми самі дізнавалися багато про світ, а з іншого, показували, що й ми не є такими, як іноземці думали про нас раніше: ми не дикуни, не варвари, ми українці, а не росіяни, у нас своя ідентичність, мова, давня історія, заборонена і ув’язнена культурна спадщина. Гості дарували цікаві сувеніри, серед них були й книжки. Тоді мені до рук уперше потрапив твір Джорджа Орвелла «Колгосп тварин» в оригіналі. Я читав його в гуртожитку й був приголомшений такою влучною алегорією на комунізм, Радянський Союз. Почав перекладати цей твір українською, окремі розділи друкували у стіннівці «Поступ». 

А під кінець навчання у 1990-му я потрапив в ознайомчу подорож до Сполучених Штатів. Ми відвідали різні штати, я був у Нью-Йорку, Вашингтоні немов на іншу планету потрапив. Це було здійсненням моїх тодішніх мрій про мандри.

Паралельно з відкриттям «Дикого Заходу» мені відкривався український Київ. Київські родичі водили мене в підпільні українознавчі осередки студентом я познайомився з Іваном Гончаром, із Ніною Матвієнко, а ще з Миколою Кошелем це дитячий лікар, від якого я вперше почув про процес СВУ (процес Спілки визволення України — сфабрикована радянськими каральними органами справа проти української інтелігенції, кінець 1920-х, — TU), про митрополита Липківського. На друкарській машинці він набирав і поширював серед знайомих екскурси в заборонену тоді українську історію про Грушевського, УНР, УПА…

І ось вам епізод про зміну ставлення до народного мистецтва. У музеї-скансені в Пирогові щороку відбувались ярмарки народних промислів. Туди приїздили майстри-класики, чиї імена тепер є в енциклопедіях та підручниках з етнографії та мистецтва. Вони представляли свою художню творчість, і для них це була можливість заробити якусь копійку. Студентом я приїздив туди, на околицю Києва, побачитися з родичами з Опішного. 

Якось до нас підійшли іноземці. Запитали, скільки коштує якийсь свистунець. Я перепитав у бабусі й дідуся. Вони кажуть: «три», мовляв, три карбованці. Я відповідаю іноземцям англійською: «three». Вони дістають дев’ять доларів   за три свистунці. А я стою, не знаю, що робити, бо, з одного боку, розумію, що це значно більше, ніж три рублі, на додачу, знаю, що це карається, тепер ми ніби «валютники», а з іншого боку, бачу, яка це цінність для іноземців вони були такі щасливі, розпитували, хто ці гончарі, звідки вони, як це творять. Для мене це було своєрідним прозрінням.

Чим ви займались одразу після інституту?

Мені запропонували піти у відділ зовнішніх відносин Полтавського автоагрегатного заводу. Це було не зовсім моє, але там обіцяли, що буде чимало закордонних відряджень, а я любив мандри, тільки вони мали бути збалансовані, бо тоді я вже мав сім’ю. На заводі пропрацював кілька місяців, і тут в Опішному мій двоюрідний брат Олесь заснував музей гончарства. А річ у тім, що наша бабуся Дуня просила внуків зберегти пам’ять про гончарів-опішнян, і коли брат став істориком, та ще й музейником у Пирогові, бабуся сказала йому: мусиш створити музей гончарства. Олесь подумав: приїду на рік-два, зроблю музей і знов поїду в Київ на академічну працю. І ось він в Опішному донині. 

Тепер Олесь доктор наук, професор, історик, відомий етнограф, директор Інституту керамології при Інституті народознавства НАН України, генеральний директор унікального Національного музею-заповідника українського гончарства. Він з нуля заснував цей натоді державний музей і запросив мене створити у ньому видавництво «Українське народознавство», зайнятися міжнародними проєктами мовляв, нам потрібен закордонний досвід, бо сучасні музеї, в незалежній Україні, слід робити по-новому. Мене це привабило, я покинув завод, приїхав в Опішне й пропрацював там шість років. 

Ми летіли на фестиваль у Блендфорді з багатьма пересадками, у валізах тягли кераміку, килими, вишивку, видання

Тоді перша міністерка культури незалежної України, відома акторка Лариса Хоролець, організувала нам відрядження відправила у Велику Британію представляти українське народне мистецтво. Ми летіли на фестиваль у Блендфорді з багатьма пересадками, у валізах тягли кераміку, килими, вишивку, видання руки відривались, але ми дуже хотіли показати своє світові. У Лондоні зустрічалися з українським осередком СУБом (Союз українців у Великій Британії, TU), побували в тамтешній бібліотеці Шевченка, побачили в Голанд-парку щойно споруджений пам’ятник Володимиру Великому з тризубом скульптора Лео Мола, довідалися про долю Вадима Щербаківського, який помер у Лондоні, занурилися в діаспорну літературу, про яку в нас мало хто взагалі чув. На нашу виставку прийшов британець, який дуже любив Україну й колекціонував поштові марки УНР, визвольних змагань, підпільної пошти України Антибільшовицького блоку народів. Він показував нам місто і на прощання подарував мені альбом цих унікальних українських марок. Та поїздка стала для мене також великим проривом свідомості не лише в музейній справі, а і в замовчуваній українській історії.

У час Майдану ви працювали заступником із наукової роботи генерального директора Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». І вже задумували Музей Майдану. Та почнімо здалеку. Яким ви бачите нинішнє українське музейництво і чи змінилося воно після Майдану?

Думаю, новою точкою відліку для українського музейництва стало 1 грудня 2013 року, коли музейна експертка із Нью-Йорка Лінда Норріс, котра раніше приїздила в Україну і знала нашу ситуацію, наступного дня після побиття студентів написала у своєму блозі The Uncataloged Museum пост під назвою «Якби я очолювала київський музей… сьогодні». Лінда писала: тоді я відчинила б двері свого музею для майданівців. Я зігріла б протестувальників, напоїла б їх чаєм, кавою, організувала б для них особливі програми, екскурсії, відрядила б своїх працівників туди, на Майдан, збирати експонати, історію і документувати події. 

Ці ідеї були очевидні для американських та європейських музеїв, але пострадянським, зокрема й тодішнім українським, це видавалось чимось революційним. Не так багато наших музеїв були готові до такого. За два тижні Музей Івана Гончара опублікував на своєму сайті заяву-засудження дій влади, те саме зробив Музей книги та друкарства, інші музеї. Музей-квартира Павла Тичини взагалі почав виконувати програму Лінди чи не з перших днів Майдану. 

Але ці приклади поодинокі, бо для більшості державних, комунальних музеїв це була тоді неможлива річ. Блог Лінди спровокував і мене на статтю-роздум під назвою «Музеї України і Євромайдан: учимося бути з народом», опубліковану 16 грудня на УП. Усе це трохи розворушило нашу музейну спільноту. В Музеї Гончара тоді почались освітні програми й заходи, присвячені зимовому обрядовому колу свят, і всіх їх ми вивели на Майдан. Фактично, ми виходили за межі своєї бульбашки, експериментували й таким чином навіть знаходили нові аудиторії й виконували свою соціальну місію. На той час різним об’єктам культурної спадщини загрожували пошкодження чи навіть захоплення і музейники долучились до ініціативи Самооборони Майдану та ГО «Український центр розвитку музейної справи»: організували 24-годинний моніторинг і захист закладів культури.

Якщо ж відповідати безпосередньо на ваше питання про зміни в українському музейництві, то для України поки що нова й незвідана, але дуже потрібна річ музеї, що ставлять складні та незручні запитання. І Музей Майдану намагається таким бути. Ще окрема тема чи мають музеї бути нейтральними? Нам говорили: музеї мають бути аполітичними, нейтральними до складної чи травматичної історії, давати збалансовані погляди. Але це ж неможливо, бо будь-яка експозиція, будь-яка освітня програма це важливий меседж, чіткий або прихований, у тому числі про політичну владу, це декларація цінностей і створення нових смислів. 

Я бачу, що завдяки новим директорам, які прийшли за законом про проведення конкурсів, українські музеї демократизуються, стають відкритішими й сучаснішими, перетворюються на майданчики для громад. Утім, вони ще не завжди вміють ефективно представляти складні теми так, щоб суспільство в діалозі критично переосмислювало свою історію, дорослішало, консолідувалося для спільної дії, змінювало себе й державу. Для цього треба бути уважнішими до людей та сміливішими щодо обговорення складних тем, слід експериментувати, йти на ризики і не боятися влади й політиків.  

Будь-яка освітня програма це важливий меседж, у тому числі про політичну владу, це декларація цінностей і створення нових смислів

Як ви почали збирати колекцію майбутнього Музею Майдану?

Музей Майдану ми задумували ще під час самої революції. Збирали предмети, свідчення, живі історії. На будівлях і барикадах як на самому Майдані, так і у спальних районах ми розклеювали наліпки музею із закликом зберігати артефакти цих незвичайних подій, документувати їх для нащадків, творити історію разом. Ми навіть перелічували те, що нас цікавило найбільше. 

Але я бачив, що більшість протестувальників не розуміла, про що йдеться, який, мовляв, Музей Майдану – тут іще триває революція! Мовляв, музей це щось про давнє, вже завершене і спорохніле. І взагалі, тут живі процеси, а музей це щось нецікаве й консервативне… Таке сучасне сприйняття українського «храму муз» цілком зрозуміле, передусім через негативний досвід відвідування пострадянських музеїв. Кілька інституцій Музей Івана Гончара, «Софія Київська», заповідник «Тустань», ГО «Агенція культурних стратегій» розподілили обов’язки, і я відповідав, зокрема, за збирання рухомих артефактів.

Точки збору були у приміщеннях Самооборони Майдану і в Українському домі. Ми залучали волонтерів, наприклад, студентів, які робили для нас відеоінтерв’ю. Я особисто нафільмував із пів сотні цікавих історій на Майдані. Особливо цінним був барикадний хенд-мейд, щити, каски, персональні речі мітингувальників, плакати… З часом утворилася цікава і унікальна колекція. Після 20 лютого ми ретельно моніторили наметове містечко, бачили багато важливих об’єктів, починаючи від «йолки», завершуючи простреленими об’єктами, згорілими каркасами техніки силовиків, водометами. Ці раритети ми маркували наліпками «Для Музею Майдану». Після втечі Януковича протестувальники були відкритіші, бо до того боялись ідентифікувати себе, розповідати про свою участь у революційних подіях. 

Втім, за кілька місяців був інший виклик: уже надавши чимало інтерв’ю дослідникам і медіа, деякі майданівці, що лишились у наметовому містечку, почали фантазувати, створюючи власний міф, це природна річ, бо так працює людська пам’ять. А влітку постала ще одна складність: Майдан «зачищали», долю речей, що там лишилися, вирішували  слідчі, комунальники й люди з наметів. Перші збирали їх як докази для слідчих дій, другі вивозили як сміття, треті здавали метал на брухт, щоб іще протриматися в Києві. 

Ми зверталися з листами в Генпрокуратуру та МВС, мовляв, збережіть речові докази для історії, передайте їх після слідства музею, намагалися з’ясувати, куди поділись водомети, каркаси згорілої техніки силовиків. Писали в КМДА, у відділ благоустрою, щодо співпраці, проте комунальники не хотіли нічого чути про музейну колекцію, в найкращому разі обіцяли дати номер полігону, куди то все вивезуть, але вибрати щось зі звалених докупи речей було нереально. Дивом до нас потрапила «йолка», і іронія в тому, що забрати її до Музею Майдану просила сама КМДА, бо ця конструкція була безхозна і при цьому в центрі уваги громадськості, тож її не могли просто викинути на смітник історії.

Отже, за пів року після подій Революції Гідності ми вже мали представницьку та найбільшу збірку, яка містила навіть великі об’єкти, як-от машина автомайданівця, польова армійська кухня, мармурова скульптура «Новій Україні». Поступово наша ініціатива набувала уваги й ваги. Нашим завданням було зберегти артефакти, зібрати усні історії Майдану. Про те, щоб створити фізичний музей та меморіалізувати весь цей простір подій, ще не йшлося. Ми про це і мріяти тоді не могли.

Коли ви зрозуміли, що це таки буде музей у класичному розумінні слова?

У 2014 році, як ви пам’ятаєте, чимало всього відбулося, зокрема і в культурній сфері, в музейництві, і в іміджевих заходах України за кордоном. У квітні до нашої групи звернувся Мистецький Арсенал із проханням надати експонати для виставки українських художників про Майдан у Відні їм до картин бракувало реальних об’єктів із барикад. 

За пів року після подій Революції Гідності ми вже мали представницьку та найбільшу збірку, яка містила навіть великі об’єкти

У травні-червні я зініціював, а Посольство США влаштувало приїзд в Україну Елейн Ґуріан, надзвичайної музейної експертки, котра консультує уряди щодо музеєфікації складної історії. Елейн була в командах багатьох сучасних музеїв пам’яті на різних континентах, і тоді вона провела в різних містах України серію семінарів. На той час ініціатива «Музей Майдану» була відома в інших країнах, про неї інформували світові ЗМІ, зокрема Al Jazeera, New York Times, Smithsonian Magazine. Отже, ми вже мали поважних експертів-іноземців, які нас підтримували, консультували. А Мінкультури у червні 2014 року доручило нам розробити концепцію меморіалізації подій на Майдані. 

Пізніше ми об’єдналися з постмайданівською ініціативою «Музей Свободи», учасниками якої були представники аналітичного центру pro.mova. Так виникла уже потужніша група «Музей Майдану/Музей Свободи», яку підсилив Український інститут національної пам’яті (Володимир В’ятрович і Олександр Зінченко). Ми почали усвідомлювати, що Музей Майдану має розповідати не лише про Революцію Гідності, а про феномен свободи загалом, про ідентичність і цінності українців, про ідеали й визвольні змагання, має охоплювати ширший історичний контекст боротьби за права людини й незалежність держави не лише в Україні, а й у світі. Розробили концепцію майбутнього закладу, що його діяльність має відштовхуватися від історії, але спрямовуватись однозначно у майбутнє.

У жовтні до нас звернулася КМДА: чи не могли б ви привезти й знов поставити на Майдані «йолку», щити, каски, елементи барикад для виставки до річниці Революції Гідності? Ми відповіли, що це вже виглядатиме штучно і кон’юнктурно, що так робити не слід, а треба запустити виставкові та освітні проєкти. Тоді в Національному художньому музеї з нашої ініціативи відкрилася виставка «Свобода», її куратором був відомий митець зі Львова Влодко Кауфман. 

Музей Майдану має розповідати не лише про Революцію Гідності, а про феномен свободи загалом

У Музеї Гончара до першої річниці Майдану ми запустили інтерактивний проєкт «Творчість Свободи: (р)еволюційна культура Майдану». За понад три місяці ми провели сотні заходів: екскурсії, презентації, дискусії, тренінги, майстер-класи, навіть організували перший в Україні sleep over ніч у музеї для підлітків з окупованого Донбасу. Туди приходили політики, керівники іноземних держав і посольств. По суті, це була апробація діяльності майбутнього Музею Майдану. 

 

З якими складнощами стикались у процесі постання музею?

По-перше, після розстрілів тривало чимало дискусій про те, чим для киян, українців, туристів буде тепер майдан Незалежності, вулиця Інститутська. У 2014 році лунали пропозиції зберегти частину Майдану автентичною це був би невеликий, концентрований простір із барикадами й наметами. Були навіть потенційні інвестори, які пропонували на початок усе зберегти під накриттям чи павільйоном. Але тоді влада цього не почула. 

Далі відбувались емоційні громадські обговорення, опитування, і в березні 2014 року анонсували міжнародний архітектурний конкурс на концепцію оновленого громадського простору ядра Києва з меморіалізацією подій Майдану «Територія гідності». У чотирьох номінаціях конкурсу, одна з яких стосувалася будівлі під Музей Майдану, а інша Меморіалу Небесній Сотні, взяли участь архітектори, художники, скульптори, надійшло 149 проєктів із різних країн, міжнародне журі визначило переможців. На жаль, проєкти так і не були втілені, одначе цей конкурс принаймні визначив локації для спорудження меморіалу і музею на вулиці Інститутській, де було найбільше загиблих.

Другий, не менш складний, момент: коли ми започаткували ініціативу «Музей Майдану», то не планували споруджувати меморіал у пам’ять про Героїв Небесної Сотні, адже розуміли всю відповідальність, усвідомлювали, що ця тема жива рана. Елейн Ґуріан і багато інших експертів говорили нам, що меморіалізувати такі події дуже складно, це робиться не поквапцем і з певною історичною дистанцією, коли можна об’єктивно, а не емоційно сприймати складну історію. 

Меморіальний музей Голокосту у Вашингтоні відкрили у 1993 році тобто через пів століття після самої трагедії. І не тому, що бракувало коштів, а тому, що бракувало єдиної точки зору щодо наративів, акцентів представлення травматичної історії. Важливий нюанс: учені визнають, що меморіали дедалі частіше створюють із метою «пам’ятати, щоб забути» тобто щоб загоїти рану, зняти біль, примирити людей між собою, консолідувати суспільство. А у нас зараз навпаки: забути не можна треба говорити, наголошувати, щоб ці події не стерлися з пам’яті. Тодішня стихійна народна меморіалізація була дуже органічною, й вона видавалася на той час незмінною пам’ятні знаки, бруківка, прикріплені до дерев світлини і квіти…

Меморіалізувати такі події складно, це робиться не поквапцем і з певною історичною дистанцією, коли можна об’єктивно, а не емоційно сприймати складну історію

Потрібна була інституція, що комплексно висвітлюватиме цю нашу болісну історію, але, власне, до її інституційної меморіалізації ми не були готові. Та для влади під тиском суспільства сформувався пріоритет спорудити меморіал і таким чином вшанувати пам’ять загиблих. Було чимало палких дискусій, як, де, кому і для кого все це робити. Зрештою уряд не лише долучив нас до організації нового конкурсу на проєкти Національного меморіалу Героїв Небесної Сотні та Музею Революції Гідності, підсумки якого оголосили 2018 року, а й надав нам функцій замовника будівництва цих об’єктів. На той час ми вже як музейний заклад  були надзвичайно активні й помітні. 

Наразі один із основних напрямів нашої роботи з родинами загиблих героїв, пораненими на Майдані та активістами. У представників цих груп і навіть усередині них є свої погляди на події, а в деяких є і прагнення «монополізувати» право на пам’ять. І це можна зрозуміти: адже це їхні родичі або друзі загинули чи поранені, тож їм здається, що саме вони мають право визначати форми та зміст комеморації. Але ми переконували їх, що історії їхніх рідних мають промовляти не до вузького кола, а до суспільства загалом, зокрема до тих, хто не застав Майдану, до майбутніх поколінь, бо ж герої загинули не для того, щоб їм встановили стандартні пам’ятні знаки, зафіксувавши цим смерть і їх як «жертв». 

Ми наполягали на тому, щоб розповідати широкому загалу про них як особистостей, про їхній громадянський вибір, подвиг, зрештою, нагадувати про їхню головну мотивацію участі в протестах захист незалежності держави, дальший демократичний розвиток України. У цьому контексті ми багато консультувалися з творцями Національного меморіалу і музею 11 вересня у Нью-Йорку, бо виклики в нас були схожі: вони так само увічнювали пам’ять про нещодавню трагедію, у них так само було чимало дискусій з родинами загиблих щодо вигляду й меседжів цього комплексу, був спротив результатам архітектурного конкурсу.

Але авторитетне журі переконало родини й суспільство, що важливіше створити пам’ятник не смерті, не терористам, а життю, людським долям і майбутньому. Ми так само. Меморіал і Музей на алеї Героїв Небесної Сотні мають бути сучасним простором пам’яті, який вшановує загиблих і події минулого, але водночас надихає на продовження шляху, спонукає до роздумів і дій стосовно майбутнього. І ще важлива річ: триває багато суперечок і маніпуляцій: хто такі Герої Небесної Cотні? Дехто вважає їх жертвами, але ми наголошуємо, що вони не жертви, бо зробили свідомий вибір, отже, вони герої.

Які ще напрями ведете зараз?

Передусім це створення Меморіалу Героїв Небесної Сотні новітнього комеморативного простору. Це не цвинтар і не стіна плачу, а місце роздумів, вдячності, шани, натхнення на героїзм. Другий напрям це спорудження Музею Майдану, сучасної будівлі з динамічним простором для комеморативних заходів, мультимедійною експозицією, тимчасовими виставками, фондосховищем, книгозбірнею, медіатекою, кіноконцерним залом і лекторієм, дитячим музеєм, навчальними студіями, оглядовим майданчиком, із потужною інфраструктурою.

І третій напрям це розбудова Дому свободи, своєрідного центру демократії, освітньо-культурного простору для дітей, молоді, студентів, освітян, науковців, громадських активістів, для переосмислення та дискусій про нашу історію, для розвитку критичного мислення, для тренінгів, експериментів, творчості. Цю складову нашого закладу ми задумували і як парасольку для важливих громадських ініціатив щоб активізувати молодь, яка, як на Майдані, могла б і надалі горизонтально об’єднуватися задля змін і творення нової демократичної України.  

Результати того, над чим ви працюєте, можна буде побачити лише через багато років. Що дає вам сили не спинятися, не знеохочуватися на цьому шляху?

Передусім чітке усвідомлення, що Музей Майдану створюється з нуля, а я знаю, що подібні заклади постають не за 5 і навіть не за 10 років. Музеєфікація складної історії, драматичних подій відбувається десятиліттями. Показові приклади в нас національні музеї Голодомору й Бабиного Яру. Або нещодавно я був у Музеї афроамериканської історії та культури у Вашингтоні від першого задуму до його втілення минув 101 рік. Звичайно, ці цифри не надихають, але дають розуміння, що становлення таких інституцій це не спринт, а марафон. І тому те, що ми робимо нині, навіть не маючи постійного приміщення, вже важливо. Ми збираємо, опрацьовуємо і зберігаємо артефакти революції, фіксуємо усні свідчення, створюємо сотні виставкових та освітніх проєктів, зокрема доповненої та віртуальної реальності. Ми особливо активні в інформаційному полі, коли йдеться про захист історичної пам’яті та суспільної свідомості від маніпуляцій і фейків. 

Насправді ми як інституція не надто залежні від постійного фізичного простору. Сучасні музеї можуть бути важливими та впливовими, навіть не маючи власних стін. Чимало музеїв, зокрема й в Україні, мають розкішні будівлі, але не розвиваються, не мають популярності у відвідувачів і підтримки суспільства, вони консервативні й нецікаві. Тому сьогодні для музейних закладів важливо практикувати вихід за межі власних стін і скляних вітрин до нових аудиторій у прямому і в переносному значеннях. 

Сучасні музеї можуть бути важливими та впливовими, навіть не маючи власних стін

Але насправді мета нашого меморіально-музейного комплексу не така вже й далекосяжна, адже Меморіал Небесної Сотні ми ще два роки тому готові були спорудити за 8 місяців. Якби слідство завершилося й було знято арешт із ділянок, то ми мали б уже новітній промовистий меморіальний простір. А Музей Революції Гідності також можна збудувати досить швидко за 5 років. 

Без яких рис, на ваш погляд, не може сьогодні обійтися очільник української державної культурної інституції, якщо хоче, щоб його дітище працювало не для галочки, а для змін?

По-перше, має бути чесність і відкритість, бо в добу постправди й гібридної війни, коли дезінформація працює на повну, твоя чистота, відкритість і прозорість є надійним щитом у бруд можна вмокнути будь-кого, та з часом усе стає на свої місця. По-друге, віра і оптимізм. Напевно, пасіонарність і частка авантюризму, що переплітається з романтизмом, сучасний лідер має брати за гасло вислів Марґарет Мід, що навіть невелика група вдумливих і відданих своїй справі людей здатна змінити світ. А ще професійність, самовіддача, наполегливість, сила, впевненість у своїй правоті, віра у власну мету, команду і її підтримку це запорука успіху. 

А от, власне, чи мислите ви категоріями успіху? Чи вважаєте Музей Майдану успішною установою, а себе — успішною людиною?

Важко сказати, бо в мене змішані відчуття. Коли аналізую об’єктивно, розумом, нашу діяльність і зокрема свою роботу (а мені музей навіть сниться, бо живу ним), то вважаю нашу інституцію успішною. Коли читаю хейтерські дописи у соцмережах, відбиваю інформаційні атаки, роз’яснюю очевидні речі, сприймаю те, що відбувається, серцем, емоціями, душею, то стаю на мить вразливим і тут немає місця думкам про успіх. 

Мене окрилює, коли бачу переконливий прогрес у команді, фінансуванні, просторі, заходах, відвідувачах, виданнях, виставках. 5 років тому на основі розробленої ще в перші роки після Майдану концепції майбутнього музею я запропонував стратегічний план розвитку. Аналізуючи нашу діяльність щороку, бачу, що ми виконуємо цей план на 90 відсотків. І це дає натхнення рухатись далі.  

Дуже важлива підтримка колег, схвальні відгуки наших відвідувачів, цільових груп. Ми бачимо, як навколо нас гуртуються люди та організації, формуються важливі зв’язки й реалізуються особливі проєкти. Ініціюємо нові речі, як-от нещодавно запровадили нову академічну дисципліну «майданознавство» (наприкінці 2020 року вперше видано збірник наукових праць про Майдан «Революція Гідності: на шляху до історії»), проводимо щорічний форум, у якому задіяні дослідники теми Майдану і протестних рухів не лише з України, а й з Кембриджа, Оксфорда, університетів Польщі, Іспанії, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Канади та Китаю

Ще долучаємося до Відзнак Героїв Небесної Сотні це дуже важлива й цікава ініціатива від їхніх родин, аби вшановувати пам’ять полеглих символічним продовженням їхніх незавершених справ чи захоплень. Є десять таких відзнак. Музей взяв під опіку Відзнаку імені Сергія Кемського і організував уже два конкурси студентських наукових робіт. Щороку кількість учасників зростає, і це чудово, адже саме молодь, студенти мають переймати естафету в тих, кого вже немає з нами. Куруємо і Відзнаку імені Олександра Капіноса у сфері відродження традиційної народної культури, працюємо з родинами над новими відзнаками. 

Політики не зацікавлені в постановці незручних питань та висвітленні складних тем в авторитетному музейному просторі

Утім, нас, буває, і критикують, на що реагуємо спокійно. Якщо конструктивно прислухаємося, якщо безпідставно стаємо опірнішими. Є спроби політичного тиску, відповідаємо і на цей виклик. Назагал, вважаю, що наш успіх в опірності й незалежності. 

Якщо такі музеї, як наш, фінансуються винятково з державного бюджету, то вони під загрозою від влади, адже політики не зацікавлені в постановці незручних питань та висвітленні складних тем в авторитетному музейному просторі. Їм більше до вподоби традиційні експозиції і меморіали-пам’ятники нейтральні, мовчазні, холодні, куди можна безпечно заради піару прийти з квітами раз на рік… Та якщо в музей ідуть люди, якщо він має партнерів тут і за кордоном, формує активне середовище, має гранти й допомогу донорів, якщо з’являються сміливі експозиції та освітні програми, тоді він має шанс на незалежність, на опірність і на майбутнє

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.
новини

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!