Через війну університети в Україні опинилися в різних умовах залежно від фізичної наближеності до ворога. Харків швидко перетворився на прифронтове місто, яке щодня потерпало не лише від ракет, а й обстрілів артилерії.
Про те, як Харківський національний університет радіоелектроніки вистояв із перших днів повномасштабного вторгнення Росії і вже за місяць відновив роботу, про виклики вступної кампанії, співпрацю з бізнесом, а також про те, як повинні трансформуватися університети в умовах війни, розповів його перший проректор та в.о. ректора Ігор Рубан.
[UNIVERSITAS — спільний проєкт The Ukrainians та благодійного фонду «Повір у себе» про особливості трансформації вищої освіти в Україні]
§§§
З якими викликами зіштовхнувся ваш університет із початком війни? Якими були ваші перші дії?
Університет розташований у Харкові, і, мабуть, вже цього достатньо, щоб зрозуміти всю складність ситуації. Місто фактично на лінії вогню з перших днів війни. Тому головний виклик, з яким ми зіштовхнулися, — як зберегти життя співробітників та студентів. Університет долучився до процесу евакуації людей.
Другим завданням було відновити навчальний процес, а для цього потрібно було зберегти контент, тобто всю інформаційну базу університету. Одна із ІТ-компаній допомогла перенести наш навчальний ресурс на відповідні сервери. І вже через місяць від початку повномасштабного вторгнення ми відновили роботу у дистанційному режимі. Фізично університет не переїжджав. Ми були впевнені, що Харків вистоїть, і частина адміністрації залишилась працювати в університеті.
Це уже зараз ми можемо дозволити собі трішки рефлексій. А спочатку були дуже непрості і напружені дні. Навалювалося багато термінових завдань на короткий проміжок часу, але ми справлялися і справляємось.
Як проводили комунікацію з МОН, із ректорами інших університетів щодо того, як діяти в умовах початку масштабного вторгнення? Та й взагалі — чи готувалися якось до можливої ескалації війни?
Із міністерством, ректорами ми включилися в активну комунікацію через різні електронні сервіси. Щонайменше раз на добу ми звіряли годинники, обговорювали питання, які одне за другим звалювалися на адміністрації наших вишів.
Університет радіоелектроніки до останнього дня працював у звичному режимі. Ми не були готові до повномасштабного вторгнення, не вірили, що може відбутися саме такий сценарій… Ми дійсно не готувалися до воєнного стану, і тому 24 лютого стало для всіх великим стресом, від якого потрібно було швидко оговтуватися і перелаштовувати певні процеси та запускати нові.
Менеджмент не завжди справлявся добре, але це природно. Більшість управлінців в університеті — це науковці, тобто люди з певним типом мислення, яким не зовсім просто було перелаштуватися на таку динаміку подій. Я бачив ці слабкі місця, але в такій ситуації не смів казати людині, яка не тікає, а робить все у міру своїх можливостей, що вона десь не допрацьовує. Але, звісно, є сенс аналізувати дії менеджменту для того, щоб запобігти помилкам у майбутньому і зрозуміти, як потрібно трансформуватися.
У МОН, до слова, теж не були готові до війни, і, мабуть, там були свої управлінські виклики. Але, як на мене, міністерство добре виконало своє головне завдання щодо вишів — зробило все для того, щоб відновити навчання і забезпечити фінансування університетів. Якби наші викладачі залишилися без заробітної плати, можна тільки уявити, якими були б наслідки. От щодо цього питання міністерство працювало добре. У нас не було жодних затримок. А вже через місяць почалася підготовка до вступної кампанії і міністерство включилося на повну й допомогло вирішити питання, як приймати студентів в нових умовах, як планувати навчання і так далі.
Розкажіть про вступну кампанію в умовах війни. Як вона відбувалася? Які виклики?
Фізично провести вступну кампанію було непросто, адже Харків постійно обстрілювали. Відтак для приймальної комісії підготували бомбосховище. Я дуже пишаюся співробітниками університету, які фактично під вогнем обслуговували абітурієнтів як онлайн, так і офлайн. Важливо, що вступники могли подавати документи в електронному вигляді онлайн. Це дозволило не приїжджати фізично. Також дистанційно ми проводили різноманітні онлайн-зустрічі, на яких абітурієнти могли розпитати більше про умови вступу. Тут ми не використовували ніяких нових механізмів, а працювали так, як і під час ковіду. Можливо, інтенсивніше, але використовували ті технології, які в нас відпрацьовані.
Найбільше абітурієнтів цікавило, у якому форматі вони будуть навчатися — онлайн чи офлайн. І більшість, очевидно, схилялася до дистанційного навчання. Відповідно до рішення безпекової комісії, коли ситуація це дозволяє організовувати навчання очно, університет повинен переходити на онлайн або змішане навчання. Відповідно, університет радіоелектроніки обрав дистанційний формат, із можливістю повернення на кампус, коли ситуація в місті буде це дозволяти. Тут додам, що перевага онлайн-навчання дуже сумнівна, адже так ми не можемо сповна розпрацювати дуже важливі комунікаційні навички. Студенти мають уміти ефективно працювати у соціумі, комунікувати, працювати в команді. Тому зараз повний онлайн — це вимушений крок, але точно не той формат, в якому ми воліли б працювали в мирний час.
Але, повертаючись до вашого питання: враховуючи ситуацію, в якій опинився наш університет, вступна кампанія пройшла добре. Те, що ти не можеш гарантувати своїм студентам 100% фізичної безпеки на кампусі, певним чином вплинуло на хід вступної кампанії, особливо в контексті конкуренції за наших вступників із закордонними університетами.
Тож які очікування щодо цьогорічної вступної кампанії, коли значна кількість потенційних абітурієнтів виїхала за кордон?
Ми маємо потужні меседжі, які спонукають абітурієнтів вступати саме в наш університет, повертатися в Україну. Специфіка університету радіоелектроніки в тому, що він працює дійсно на такий сегмент ринку, який в Україні дуже розвинений, і його фінансує весь світ.
На відміну від багатьох інших університетів, у нас дуже потужна підтримка від ІТ-компаній, які комунікують нам, кого потребує ринок, які навички повинні мати наші випускники, щоб потрапити на роботу в ту чи іншу ІТ-компанію. Відповідно, ми прислухаємось до цих порад і будуємо наші навчальні програми так, щоб вони були в тісному зв’язку з реальним ринком праці. І вже, як правило, на третьому курсі студенти знають своє професійне майбутнє. Також наші випускники — це топ-менеджери провідних українських компаній. Вони працюють і у наглядових радах університетів, а отже, як ніхто знають, як має розвиватися вища освіта.
І ще одне: не секрет, що айтівцям набагато комфортніше працювати в Україні, ніж в інших країнах Європи, власне тому ця індустрія у нас розвиненіша.
Тому якщо молода людина розуміє, що вона вступить в університет, отримає тут якісні знання, після цього буде працевлаштована і її професійний шлях і скіли підвищуватимуться, то вона не буде емігрувати.
Для тих, хто хоче спробувати паралельно навчання і в українському виші, і в іноземному, наш університет відкритий до практики подвійних дипломів. Такими чином студент має більше часу, щоб визначитися, де будувати своє професійне майбутнє. Звісно, ми робимо все для того, щоб, отримавши цінний досвід навчання за кордоном, молодий фахівець повертався працювати додому.
І вже зараз до нас пишуть українці, які перебувають у США чи Європі, і цікавляться, як складати вступні іспити до університету радіоелектроніки. Ми бачимо в цьому позитивну тенденцію. Зрештою, наш університет не женеться за кількісними показниками, бо це не принципи сучасного університету. Нам важливо мати справді талановитих та здібних вступників, які хочуть отримати знання та навички, а не просто папірець про вищу освіту.
Ви сказали про підтримку ІТ-компаній, бізнесу. Чи не має тут загроз їхнього надмірного впливу на навчальний процес?
Ні, якщо це співпраця двох рівноправних сторін. У такому випадку університети не повинні боятися впливу ринку праці та бізнесу на свою діяльність. Надійні стейкхолдери — це умова здорового клімату в університеті і його спроможності готувати справді затребуваних фахівців. Адже компанії, які співпрацюють з тим чи іншим університетом, обов’язково скажуть ректору чи керівникам програм, якщо випускники не матимуть потрібних для ринку знань.
Якісна співпраця бізнесу та університетів — це також умова формування адекватної індивідуальної стратегії навчання студента. Часто помилково думають, що індивідуальна стратегія — це те, чого хоче студент. Насправді ж це те, чого потребує ринок праці за його напрямом. Тому, обираючи ту чи іншу спеціальність, студент має бути свідомий, що його траєкторія навчання наперед продумана та визначена.
Відтак студентоцентричне навчання — це формування людини, фахівця, який потрібен реальному ринку.
Все це неможливо також і без якісних викладачів, які будуть вмотивовані навчати. Звісно, ці люди повинні отримувати високу зарплату. І цікаво, що ті ж ІТ-компанії готові вкладати не так у розбудову інфраструктури університету, як власне у зарплатню викладачів. Ми, на жаль, поки що не маємо юридичного механізму впровадження цього процесу. МОН та університетам потрібно над цим питанням попрацювати.
Як змінилися студенти з початком війни?
Сьогодні студенти сильніші та цілеспрямованіші, ніж будь-коли. Хочеться вірити, що своєю стійкістю у навчанні вони свідомо чи несвідомо показують готовність жити в Україні і відбудовувати її, бачити передовсім країну можливостей. Але, звісно, є ті, яких війна зробила розгубленими і які значно погіршили свої показники навчання. Тому зараз в нашому університеті онлайн працює соціально-психологічна служба, яка допомагає студентам справитися з їхніми викликами і проживати цей досвід, не загублюючи себе і свого призначення.
Чи залучений університет у дослідження про те, як відбудовувати Україну після війни? Наскільки виші повинні долучатися до цих питань?
Студентство нашого університету — це творчі особистості, які добре знають технічні науки, зокрема математику. Але найважливіше, що університет прищеплює їм культуру свободи у думках і професійних амбіціях. Ми не ставимо рамок для студентів, а підтримуємо і скеровуємо їх. Також не нав’язуємо політичних переконань, але створюємо середовище, в якому людина зможе плекати себе як українця чи українку в неподільній державі. Тому можете уявити, який ці люди становлять потенціал для України, яка неодмінно потребуватиме і вже потребує свіжих фахівців і їхніх ідей.
Зараз формуються концепція розвитку України і відповідні проєкти, до яких залучатимуть й університети. Ми розуміємо, що наш університет повинен сприяти відбудові та розвитку свого регіону, формувати його екосистему, тому вже зараз ми відпрацьовуємо деякі пропозиції від держави щодо цього питання. У нас є і кілька власних проєктів, які реалізовуємо за підтримки європейських грантів на державному рівні. Поки що зарано говорити про них детальніше.
Також керівництво університету постійно контактує з міською владою, з Харківською обласною військовою адміністрацією щодо допомоги наших ІТ-фахівців у вирішенні різних інфраструктурних чи оборонних рішень. Ми готові долучатися усіма своїми потужностями там, де це потрібно.
Як має змінитися, трансформуватися вища освіта в Україні, зважаючи на досвід війни?
Найперше університети мають розбудовувати відповідну інфраструктуру для безпечного перебування студентів на кампусі. З одного боку, ми не знаємо, скільки ще існуватиме загроза від Росії, а з іншого — не можемо планувати на майбутнє лише онлайн-навчання. Це питання дуже складне і потребує системного підходу різних державних інституцій.
А щодо наповнення, то університет повинен формувати не просто фахівця, а людину з цінностями. Бо фахівець буде шукати, де комфортніше. А людина з цінностями фокусуватиметься на можливості бути корисною іншим. Також в університетах зараз і після війни студенти повинні мати можливість пізнати своє українство, бути залученими в державні процеси, розуміти їхню причино-наслідковість, щоб у кризових ситуаціях і можливих загрозах не бути розгубленими. Вони мають знати, як діяти, якщо виникає воєнна напруга: від того, як зберегти власне життя, до того, як допомогти іншим та активно долучитися у процеси, що відбуваються в країні.
Формувати фахівця і громадянина — завдання непросте. Але це точно на порядку денному вже зараз.
Також вкрай важливими є гуманітарні скіли для абсолютно всіх студентів незалежно від факультету і програми. Студенти повинні вміти мислити, зіставляти та аналізувати процеси, ухвалювати рішення, а також бути готовими до безперервного навчання. В контексті останнього, то викликом для університетів є те, чи готові вони допомагати людям впродовж професійного життя підвищувати свої навички та компетенції. Тут точно є над чим працювати, але вже зараз очевидно, що для цього університети мають діяти прозоро і бути такими, яким довіряють.
