Ігор Скляревський

Розмова із українським графічним дизайнером, арт-директором у Grammarly

05.11.2014 Тарас Прокопишин

Головне у дизайні — робити життя зручнішим, а не красивішим. Такого твердження дотримується український дизайнер Ігор Скляревський. Власне, уся його громадянська активність на такій тезі і будується — перетворити міський простір з «місць загального використання» на комфортні середовища.

Здавалося б, дрібничка, але його постери про правила поведінки в Метрополітені просто підірвали соціальні мережі. Адже коли замість звичного холодного по-радянськи написаного тексту та мертвонароджених абревіатур пасажири раптом побачили оголошення, написані красиво і зрозумілою мовою, це приголомшило усіх — віковічні, плекані не одним поколінням стереотипи зламалися!

Ігор Скляревський мріяв стати архітектором, а став журналістом. Уже в 17 років отримав запрошення викладати у Харківському університеті і саме через це не пішов туди вчитися. Мріяв працювати у такій несподіваній для 90-их Телевізійній Службі Новин на 1+1 і заради цього за два тижні став україномовним.

До дизайну життєва траса повернула, коли у 2004-му році він не зміг побороти цензуру на рідному каналі. Сьогодні успішний українець Ігор Скляревський займається виключно тим, у що вірить, і рекомендує — працюйте лише там, де працювали, якби вам не потрібні були гроші. Бо тільки там — справжнє.

 

 

Якісна робота фахового дизайнера — недешева. Дуже рідко відомі дизайнери погоджуються на безкоштовну роботу. Ти є одним з винятків. Тобі що, найбільше потрібно? (Усміхається)

Не знаю. Але завжди якось так виходило, що мені справді найбільше за всіх потрібно. (Сміється) Одразу поясню. Я — далеко не найгірший дизайнер, працюю у хорошій американській компанії, отримую за свою роботу добрі гроші (а за українськими мірками — дуже добрі). Тому можу собі дозволити витрачати вільний час на безкоштовні ініціативи.

Часто трапляється, що громадянські активності, зав’язані на «бюджетних коштах», наприклад, сприймаються як спосіб відмивання грошей. Їх сприймають як прикривання корупції. Тому мені набагато простіше робити щось безкоштовно, мати чистий спокій і чисту репутацію.

Тобто відмовитися від потенційних коштів, аби не фігурувати у ймовірних корупційних скандалах, — це раціональне рішення?

Так. Репутація — найцінніше, що у мене є. Справді пишаюся тим, що ніколи її не плямував, чим би не займався — журналістикою, дизайном, іншим.

Безкоштовна робота для загального блага — це, безумовно, пов’язано з відчуттям власної відповідальності за інших. Навіщо це тобі?

Насправді я не вірю, що є люди, які люблять відповідальність. Тому що відповідальність — це завжди складно, обтяжливо. А люди не люблять складних речей. Я не є винятком. Не люблю зайвої відповідальності.

А що це тоді, якщо не відповідальність за навколишнє середовище?

Напевно, так воно і є. Але це не було для мене осмисленим бажанням — відчуваючи власну відповідальність за великий світ, активно діяти. Це було б лукавством, якби я таке твердив, неправдою.

Все просто. Я — людина, яка шалено любить свою роботу. Можу захоплено працювати над якоюсь справою та лише за 20 годин спам’ятатися — треба ж піти поїсти, поспати! Для мене дуже важливо, щоб результати моєї роботи були, так би мовити, «намацальними», щоб це не було чимсь абстрактним, віртуальним.

…Узагалі, вся філософія дизайну полягає в тому, щоб зробити життя людини якіснішим, комфортнішим. Спробую пояснити. Особисто я бачу прямий зв’язок між розумними, зручними, продуманими речами і свободою людини. Якщо згадувати Радянський Союз, наприклад, то дискомфорт і несвобода у ті часи були майже тотожними поняттями. Їхня природа — у неповазі одних людей до інших. Тому спробувати зробити життя кращим за допомогою дизайну для мене — питання свободи і взаємоповаги.

Таких прикладів дизайну дуже багато у Штатах і в Європі. Тому часом повертатися з-за кордону буває дуже боляче. Часом здається, що в Борисполі треба створити якийсь центр реабілітації, бо між «Вибачте, сер, чи можу я подивитися на ваші квитки?» з одного боку і «Шо у вас?» з іншого — цивілізаційна прірва на століття! Власне у цьому я й знайшов своє «громадянське призначення» — скорочувати цю прірву…

Як от з оголошеннями для метро…

Між іншим, так. Бо що найголовніше в усіх цих оголошеннях, які пишуть ЖЕКи чи Метрополітен? Справді, не картинка і не дизайн. Найголовніше — повага однієї людини до іншої. Ти як керівник метро попереджаєш клієнтів, громадян, які користуються твоїм транспортом, про певні незручності, бо шануєш їх!

Бо як найчастіше буває у наших пострадянських інституціях? Тексти оті пишуться не для зручності споживача, не для його користі, а через приписи чи посадові обов’язки чиїсь, «щоб від мене відчепилися». А взагалі вони повинні з’являтися, тому що ти ставишся до людини як до людини.

Мені хочеться підвищити рівень поваги до людей, і я це роблю через дизайн.

10698689_742367042466290_2678426019502289737_n

Як ти став тим, ким ти є зараз?

Я з Харкова. Завжди мріяв бути архітектором — захоплювала думка, що коли навіть мене уже на цьому світі не буде, то все одно залишаться якісь речі, що протягом століть будуть приносити користь іншим. Не знаю, чому це так було важливо, але хотілося досягати якихось величних цілей, створювати таке, що слугуватиме не одному поколінню. Зрештою, вступив на архітектурний, але кинув його після першого курсу.

Не сподобалося?

Подобалося, але зі мною трапилася така фігня як журналістика. На жаль. (Усміхається)

Це було у 1992-му. Мені виповнилося 15 років. Старші класи школи. На початку 90-х щойно з’являлося незалежне (комерційне, — TU)телебачення. На одному харківському каналі запустили програму про підлітків. Для проекту шукали кореспондентів, тому канал організував таку собі школу журналістики, учасники якої опановували ремесло і водночас створювали програму.

За місяць після старту школи мені запропонували стати ведучим цієї програми. За півроку я уже працював кореспондентом в новинах. Це у 15 років! (Сміється) Дуже тоді захопився цими успіхами. Було приємно, що я — тінеджейр, а вже займаюся серйозною справою!

Однак, коли прийшов час визначатися з вищою освітою, зрозумів, що треба обирати між журналістикою і архітектурою. Поєднувати ці два напрямки було неможливо, бо результат у будь-якій сфері вимагав цілодобової роботи над собою. Прийняв рішення на користь журналістики.

До речі, там була дуже цікава історія. Я уже якийсь час працював в АТН (Агенція Телевізійних Новин, — TU), мені було 17 років, щойно закінчив школу і власне міркував — архітектура чи журналістика? А у Харківському університеті саме відкрили журналістський факультет. Ми з другом занесли туди документи. Але ще до іспитів до мене зателефонувала декан цього факультету і запитала, чи не хочу я там викладати. (Усміхається) Я, звичайно, відмовився і одразу забрав звідти документи. Яка там буде якість освіти, якщо мене, 17-річного школяра, запрошують викладати? Так я залишився без вищої освіти.

…Працював спершу в Харкові, потім поїхав на двомісячні курси від  «Internews» до Києва. Там працювали викладачі з BBC, CNN, інших крутих каналів. Зрештою, саме на тих курсах я зрозумів, що таке справжня журналістика і що вертатися до Харкова сенсу нема.

Лишився у Києві. Дуже мріяв працювати у ТСН. У 97-му році це були найкращі новини країни! Прийшов до Андрія Куликова (він тоді був випусковим редактором ТСН), показав свої харківські репортажі. Він подивився, сказав: «Ок! Стажуйся, може, з того щось і вийде». А наприкінці зустрічі запитав: «А як у тебе з українською?» (Ми ж російською в Харкові новини видавали.) Я не розгубився і збрехав, що з українською у мене все окей. Насправді все було далеко не «окей»! Але шляху назад не було — за два тижні я почав по-троху розмовляти українською і робота пішла.

У ТСН я працював довго, до 2004-го року. Звільнився звідти, здається, за два тижні до Помаранчевої Революції. Пригадую, тоді намагався підняти серед журналістів ТСН щось на кшталт страйку проти цензури. Та після кількох невдалих спроб вирішив просто піти. Розумів, що там мені нема чого робити. Разом зі мною ще 6 людей написали заяву на звільнення.

Потім певний час намагався знімати документальне кіно. Разом із колегами, що пішли разом зі мною з ТСН, ми випустили один фільм «Остання зміна». Це було перше українське документальне кіно, яке можна було побачити в прокаті. Пізніше почав займатися дизайном.

Тепер мені важко згадувати, як це так сталося, коли відбувся перехід. Ще будучи журналістом я захопився веб-дизайном. Пригадую, наприкінці 90-х Інтернет був  малопоширений, але хтось з ТСНівських колег вирішив зробити свій сайт. Я тоді дуже здивувався — наскільки все це можливо і доступно!  Це було для мене відкриття.  Почав дизайнувати щось своє, свої сайти. У мене це непогано вдавалося, зрозумів, що можу на цьому заробляти гроші. Так я почав паралельно працювати веб-дизайнером. А далі підробіток перетворився на роботу.

Часом здається, що в Борисполі треба створити якийсь центр реабілітації, бо між «Вибачте, сер, чи можу я подивитися на ваші квитки?» з одного боку і «Шо у вас?» з іншого — цивілізаційна прірва на століття!

skliar (7)

Чим для тебе є успіх? І чи вважаєш ти себе успішною людиною?

Важко відповісти. Я задоволений тим, що роблю зараз. Задоволений тими можливостями, які відкрилися переді мною. Думаю, це велике щастя, що я можу займатися улюбленою справою і отримувати від цього купу задоволення. У цьому сенсі справді вважаю себе успішною людиною.

Яким має бути співвідношення успіху матеріального й нематеріального?

Треба бути дуже сильною людиною, особистістю із міцним стрижнем, аби бути вірним своїй справі без якоїсь матеріальної віддачі. Це дуже складно.

Матеріальні речі мають для мене сенс, тому що я звик до певних можливостей. Дуже важливою є можливість подорожувати. А для цього потрібні кошти. Я не відчував би себе повноцінною людиною і професіоналом, якби постійно варився у власному соці й не бачив світу. Якби не знав, як зі схожими на мої завданнями й викликами працюють за кордоном, був би не таким сміливим й успішним.

Чи міг би я бути дизайнером у важких матеріальних умовах? Не впевнений. Звісно, гроші не є визначальною умовою, яка впливає на те, чи буду я займатися тим, що мені подобається, чи ні. Але це важливо.

Колись ми спілкувалися зі знайомим художником Павлом Маковим про гроші. Говорили, про те, що грошей вічно не вистачає. Я запитував його, як зробити так, щоб займатися улюбленими справами і не рахувати копійки. (Усміхається) Тоді він сказав мені тезу, яка дуже запам’яталася: «Ігор, гроші по дорозі!» Тобто завжди роби те, у що віриш. Те, що тобі подобається. Те, в чому ти бачиш своє покликання. І гроші обов’язково з’являться. Але гроші — не головне.

У це було важко повірити, але, на щастя, згодом я зрозумів, що це дуже правильна позиція. Жоден інший варіант не працює.

Чого не треба робити, якщо ти хочеш досягти успіху?

Ніколи не треба робити те, в що ти не віриш. Для мене улюблена робота і успіх, який є похідним від цього, пов’язані з пристрастю. Просто є речі, які ти не можеш не робити. От, не можеш і все! Власне, виключно ними і треба займатися.

У мене син зараз на першому курсі навчається. Ми з ним якось говорили про те, як обирати професію. Намагався допомогти обрати спеціальність. Сформулював це так: «От, уяви, що немає необхідності забезпечувати себе і свою сім’ю. Уяви, що в тебе є стільки часу, скільки тобі потрібно. Ти маєш стільки грошей, скільки треба. Чим би ти тоді зайнявся?» Якщо одразу виникає чітка думка, то цим і варто займатися.

Завжди роби те, у що віриш. Те, що тобі подобається. Те, в чому ти бачиш своє покликання. І гроші обов’язково з’являться. Але гроші — не головне

skliar (5)

Які твої життєві принципи і цінності?

Я сповідую ліберальні цінності. Для мене найважливіше — повага до особистої свободи. Найкраще жити там, де люди поважають один одного. Тоді у всіх з’являється дуже багато можливостей.

Які правила ти порушив, а яких не порушиш за жодних обставин?

Чесність — це те, що я ніколи не порушу. Звісно, не можу сказати, що ніколи в житті не прибріхував, — у побутових речах були певні моменти. Але у серйозних справах я ніколи собі не зраджував. Говорив те і так, як було насправді. Чесність і прозорість має бути усюди: у стосунках, у вчинках, у житті.

Чого, на твою думку, не вистачає українцям?

Серед українців дуже поширений комплекс меншовартості. У своїй роботі дуже часто з цим маю справу. Українці часто вважають себе гіршими за інших. Інколи пропонуєш якесь рішення, обговорюєш варіанти, а у відповідь: «Це не для наших людей». Сотні разів я чув оте: «Ми з тобою цей варіант розуміємо, але маса не оцінить, не сприйме».

Люди вважають свій народ якимось іншим, гіршим. Вважають, що ми не можемо дозволити собі певних речей». То кріпосне право, то Радянський Союз, то Янукович, то ще якісь дурниці заважають. Але насправді це лише нічого не варті виправдання. Це та риса, якої ми маємо позбутися.

Скажи, які книги ти читаєш?

Мені соромно зізнатися, але через роботу зараз мало читаю.

Але якщо говорити загалом, то завжди дуже любив братів Стругацьких. Ще мене сильно вразила (і вплинула у професійному сенсі) книга «Дизайн для реального світу» Віктора Папанека. Це такий собі абсолютно навіжений у хорошу значенні дизайнер.(Усміхається) В західному світі Папанек отримав прізвисько «Дизайнер сміттєвого бачка» після того як спроектував радіоприймач для країн третього світу, що уміщається у використаній консервній банці. Усією своєю діяльністю він сформулював антитезу сучасному дизайну: «Переконувати людей придбати те, що їм не потрібно, на гроші, яких у них немає, щоб справити враження на тих, кому до цього немає ніякого діла, — сьогодні це шахрайство стало воістину віртуозним». Папанек відкрив мені, як зрештою і кільком поколінням дизайнерів погляд на нашу професію як можливість полегшити і поліпшити життя людей, а не як самоствердження шляхом беззмістовного декорування. Тому для мене важливо робити речі, в яких бачу цінність, ідею, сенс.

Якщо говорити ще про книги, то нещодавно почав читати «Наша маленька ПНР» Вітольда Шабловського. Це про експеримент із «відтворення» радянської Польщі.

skliar (4)

А які дивишся фільми чи серіали?

З серіалів мене вразили «Доктор Хаус» і «Шерлок Холмс». Це кінострічки про людей, які понад усе люблять свою справу, вони мені близькі за духом.

А ще люблю фільми Джима Джармуша, наприклад. Також дуже добре пам’ятаю фільм «Сяйво» із Джеком Ніколсоном у головній ролі. Його монолог у барі можна переглядати сотні разів! Або ж монолог Роберта де Ніро з фільму «Таксист» — коли він перед дзеркалом сам з собою розмовляє. Така крута акторська гра!

Звідки ти береш натхнення для своєї роботи?

У професії дизайнера, який мав би покращувати процеси, умови і явища, вкрай важливою є здатність помітити ситуацію, яку всі сприймають як належну і не бачать проблеми. Але зрештою будь-який предмет, яким ми користуємося — від скріпки до автомобільних «двірників» — вирішує проблему, з якою колись мирилися і не помічали. Знайти в буденних речах щось неправильне дуже важко, але потрібно. Тому дуже важливими є мандрівки, вони розвантажують. Ти дивишся на все збоку і тоді розумієш, як це все покращити, як перевинайти деякі речі.

Одна порада молодим українцям.

Гроші по дорозі! (Усміхається) Варто робити лише те, чого ти не можеш не робити. Успіхів і наснаги!

Тарас Прокопишин Аліна Іванова

Схожі публікації

11046 9

Алім Алієв

Розмова із громадським активістом, співзасновником ініціативи «Крим SOS»

02.10.2014 Тарас Прокопишин
17262 15

Степан Сус

Розмова із військових капеланом, настоятелем храму святих апостолів Петра і Павла у Львові

04.04.2014 Інна Березніцька
3787 5

Ґараж Ґенґ

Команда творчої формації про міфологему міста, навігатор сталості і розвиток креативності

09.03.2017 Софія Пилипюк

Популярні публікації

40392 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак
39302 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея
42978 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати