Іншалла!

Як українка в Іраку лікує тих, хто втікає від ІДІЛу

14.12.2017 Марина Верещака

З юності вона взяла за моду носити берці і час від часу спала на підлозі — загартовувала себе до здійснення мрії. Марила бути лікаркою у зоні бойових дій. «Якби ж мені було 18, поїхала б туди негайно», — якось сказала бабусі під час перегляду теленовин з Іраку. Сьогодні Каті Катращук 27, і вже майже два роки вона працює у Курдському автономному районі на півночі Іраку — лікує тих, хто втік із облоги терористів ІДІЛу.

За освітою Катя — психіатр. Але у зоні, близькій до війни, вона і за хірурга, і за акушера, і за стоматолога. 2014-го року бойовики невизнаної Ісламської держави почали масово наступати на західні і північні частини Іраку, переслідуючи християн і єзидів. Більш як мільйон біженців утікали саме у Іракський Курдистан — автономну республіку Іраку й невизнану країну, яку вважають найбезпечнішою.

Ми поговорили з нею про культурний діалог через лікарняну ширму, про страхи, стереотипи та те, чому в Україні вона почувається менш безпечно, аніж там.

iraq-17.jpg

«Наша перша клініка розташовувалась у столиці Іракського Курдистану, місті Ербіль. Сюди в основному втікали біженці-християни з Каракоша», — говорить Катя.

Спершу вона пробула в Іраку півроку. За тим підписала контракт ще на рік, але кожні три місяці приїжджає додому — закінчує навчання в Інституті когнітивно-поведінкової терапії.

Проект, з яким співпрацює українка, називається STEP-IN (St. Elіzabeth project for Iraq in need). Вкінці цієї абревіатури міститься символ «нун» — арабська буква і знак, який терористична організація ставила на будинках християн Іраку.

«Так вони давали зрозуміти християнам, що ті мають або втікати, або ставати мусульманами, заплативши викуп. Більшість людей втікали», — пояснює Катя. На руці вона має татуювання із цим символом.

У той перший свій приїзд Каті допомагала перекладачка й медсестра Рагда. Вона сама із Каракоша. Коли в рідне їй місто вперше увійшли терористи, склала усі речі й разом з родиною втекла в Ербіль. За кілька днів атаку терористів відбили й люди почали повертатися у свої домівки. Наступного разу, почувши про повернення бойовиків, Радга та багато інших вже не брали з собою нічого, окрім документів, — сподівалися, що повернуться так само швидко.

Та цього разу побачити рідне місто знову їм довелося аж за два роки і 10 місяців.

Про втечу

2016-го проект STEP-IN розширився на місто Догук, що приймало біженців із Синжара. Від березня минулого року Катя працює тут.

Тисячі людей подалися на кордон із Сирією — у гори, які вже були оточені терористами. Вісім днів вони перебували там без їжі та води

«Коли терористи захоплювали Синжар, люди хапали, хто що мав, і втікали. Хтось на машині, хтось пішки. Це були тисячі людей, — розповідає Катя. — Більшість із них — єзиди. Вони сповідують окрему релігію, яка поєднує елементи юдаїзму, мусульманства і християнства, але не має свої книги на кшталт Біблії чи Корану. Вчення вони передають усно».

Якщо християн терористи попереджали знаком «нун» і давали їм шанс на втечу, то єзидам часу зібратися й поїхати не залишали. «Тисячі людей подалися на кордон із Сирією — у гори, які вже були оточені терористами. Вісім днів вони перебували там без їжі та води. Пізніше гуманітарні організації почали скидати їм з неба необхідне для виживання, але для багатьох цей перехід був значним психічним випробуванням. Люди помирали просто в дорозі. А ще ми потім мали в таборі дитинку, яка народилася в тих горах».

Частина біженців потрапила до Сирії, частина — повернулася в Курдистан, де саме розгорнули активну діяльність міжнародні гуманітарні організації у співпраці з місцевим урядом.

dawoodia-01.jpg 

«Тут працюють дві клініки: стаціонарна у таборі й мобільна. Зранку ми сідаємо у машину, беремо коробки з ліками і їдемо по селах, — пояснює лікарка-українка. — Ці люди живуть не тільки у таборах, а і у селах, на закинутих територіях, де є хоч якісь приміщення».

Зазвичай, уточнює Катя, це недобудови без вікон і дверей, без світла та електрики. В таких умовах люди мешкають вже понад рік. «Умови мобільної лікарні такі, що і кров доводиться просто неба брати, і від баранів утікати».

Про обережність

Плечі — закриті. Спідниця чи штани — нижче колін. Темні непрозорі панчохи теж рятують. Пасувати за зовнішнім виглядом, каже Катя, справа не важка, а от враховувати поведінкові традиції мусульман трохи складніше.

«Досить часто, коли я вітаюся, — простягаю руку. І буває таке, що чоловіки не відповідають. Спершу я не розуміла, та мені пояснили: особливо у піст їм не можна торкатися жіночого тіла».

Буває, що як тільки перекладач виходить, пацієнтка може взяти мене за руку й розплакатися. Перекладач повертається, і вона, витерши сльози, сидить, ніби нічого не трапилось

Проблеми бувають і безпосередньо під час лікарського огляду. «Чоловіків я не можу оглядати — відправляю до колеги-чоловіка або прошу медбрата. Винятки лиш у надкритичних ситуаціях».

ks2-07.jpg

Раніше, щоб оглянути навіть жінок, Катя питала дозволу в їхніх чоловіків, але зараз практично цього не робить. Вона ставить ширмочку, за якою сидить перекладач і чує, що говорить пацієнтка. Проте часом це все ускладнює — в присутності чоловіка-перекладача жінки не завжди можуть відверто розказати про свої проблеми, соромляться.

«Я бачу, що вона ховається, не може чогось мені сказати, — пригадує Катя. — Буває, що як тільки я попрошу перекладача щось мені принести і він виходить, пацієнтка може взяти мене за руку й розплакатися, говорити мені щось, усвідомлюючи, що я нічого не зрозумію. Перекладач повертається, і вона, витерши сльози, сидить, ніби нічого не трапилось».

Неодружених дівчат оглядають з особливою обережністю.

«Не тільки як гінеколог, а взагалі маю бути дуже обережною, коли навіть просто оглядаю живіт. Бо якщо дівчина одружується і виявляється, що вона не незаймана — то велика ганьба. У разі чого — всі претензії родини були б до лікаря».

Три роки тому в Іраку стартувала просвітницька кампанія серед студентів: щоби вони поширювали у своїх родинах інформацію про те, що не у кожної дівчини, яка одружується і є незайманою, має бути кровотеча після першого контакту з чоловіком — її відсутність може бути анатомічною особливістю.

«Люди раніше цього не знали і виганяли таких дівчат з ганьбою», — розповідає лікарка.

Толерантності й розуміння вистачає у щоденній роботі, каже, далеко не усім.

Про стереотипи

«Політика нашої організації така, що ми не призначаємо ліків для переривання вагітності. Хоча що мусульмани, що єзиди часто ці ліки просять. Поряд з нами працює місцева лікарка, християнка, яка страшно дивувалася, що ми в таких випадках відмовляємо: “Як не призначаєте? Мусульманам всім треба — вони ж нових ІДІЛівців понароджують. Потрібно це припинити”. Інший мій колега-християнин казав, що перше, що він зробить, повернувшись до рідного міста, — спалить мечеть, бо це єдина будівля, яка вціліла після терористів», — говорить Катя і додає, що часом схожі емоції відчувала й сама. Особливо після того, як вона прочитала у новинах, що у Франції ісламські терористи зайшли у храм і вбили священика.

«Мала такий сильний внутрішній конфлікт: я допомагаю цим людям тут, а ІДІЛ їде у Європу і вбиває моїх священиків, — пригадує лікарка. — Наступного дня наша фармацевт, мусульманка, підійшла до мене і каже: “Я для тебе маю подарунок”. І простягає мені вервицю. Це було настільки щиро, що саме в той момент я зрозуміла: мусульмани — це не ІДІЛ».

ks2-25.jpg
mobile-clinic-11.jpg

Про бідність

За рік і вісім місяців Катя, каже, встигла пізнати не тільки культуру і традиції, а й характер та менталітет місцевих. «Коли я бачу людину, можу легко вгадати, чи це християнка, чи мусульманка, чи єзидка».

Її робочий день починається о 8.30 і триває до 15.00. За нормою один лікар за зміну мав би приймати двадцятеро пацієнтів. Але насправді їх приходить набагато більше.

«Інколи буває важко. Я молодий лікар, не можу знати всього. Тим паче, тут я не тільки психіатр. Тут я і хірург, і акушер, і стоматолог — роблю усе, що можу. Коли не можу — відправляю далі». Часом, щоправда, пацієнти зізнаються, що не мають грошей на подальший огляд профільного спеціаліста. Катя каже, що не одразу розуміла це, але їй зустрічаються родини, які не мають навіть 250 динарів — за ці гроші купиш хіба пляшку води чи жуйку. Для таких випадків проект збирає гроші через підрозділ соціальної допомоги. Хоч далеко не всі пацієнти правильно розцінюють таку допомогу.

«Направили ми дядька до лікаря-хірурга і дали йому $100 (взявши слово, що він принесе усі чеки). І це був перший і останній раз, коли ми давали гроші наперед, — зізнається Катя. — Той чоловік прийшовши наступного дня, і виявилося, що він витратив $15 на лікаря, $10 — за таксі, ночував у готелі, бо було пізно і боявся їхати додому, а на решту купив м’яса для родини, «бо як я поїхав у місто і не купив м’яса?».

Тепер лікарі відшкодовують гроші лише постфактум за чеками — коли бачать, скільки і на що насправді витратив пацієнт.

Про ліки як вияв уваги

Всю допомогу лікарі, які працюють в проекті STEP-IN, надають місцевим пацієнтам безкоштовно. Можливо тому ті часом ображаються, якщо виходять з кабінету лікаря без рецепта на жодні медикаменти.

erbil-05.jpg

«Вони дуже люблять ліки. Якщо пацієнт до тебе прийшов, а ти не призначив ліків — ти, у їхньому розумінні, поганий лікар. І вони йдуть до іншого, який їм щось призначить», — усміхається Катя. Каже, часом помічала, як люди вдають із себе хворих, аби їм просто приділили увагу.

«Якось один заможний чоловік захотів із нами попрацювати волонтером. І от вкінці робочого дня він каже до мене: “Катю, давайте всім хоч якісь вітаміни. Вони такі сумні виходять, коли ви їм нічого не даєте”. Тепер я, буває, дійсно виписую людині просто вітаміни або ліки проти глистів — то не зашкодить».

Про неписемність

«Скільки вам років? Можете поставити підпис?» — відповідей на ці питання лікарі тут часто не отримують.

«Прошу поставити підпис — а вони не знають як. Питаю, скільки років, — кажуть: “Не знаю, дивіться у паспорті”, — зітхає лікарка. — Або от жінка приходить — і виявляється, що вона вагітна. Питає, коли народжувати, а дати початку останніх місячних не знає. Вже зараз я намагаюся запам’ятовувати їхні свята, щоб орієнтувати: “Це було перед тим святом чи до цього?” Так і визначаємося».

Про запальні характери

Люди тут, зауважує Катя, люблять погаласувати: «Одного разу ми приїхали у новий табір, а там — 150 людей і кожен кричить і свариться, так хоче потрапити до лікаря. Мали непросте завдання, як мудро їх розподілити, щоб всім вчасно допомогти».

ks2-09.jpg

Лікарі вигадали власну систему розподілу черги й почали ставити крісла для різних категорій пацієнтів (наприклад, вагітні, діти). «До нас навіть приїжджали з інших подібних організацій і питали, чи можуть прислати до нас своїх людей на два тижні, аби ті навчилися давати раду з натовпом пацієнтів».

Про великі родини

«Наш перекладач казав: “У мене нема відчуття, що я біженець, бо коли виходжу зранку з хати, тут у таборі, бачу всіх людей зі свого села”. Коли люди втікали в Ербіль, то місцеві християни їх приймали до себе. Але оскільки втікачів були тисячі, місцевий єпископ винайняв територію із необлаштованими будинками, які, проте, хоча б мали вікна й двері, і по 2-3 родини розселяв», — розповідає Катя, зауваживши, що люди тут міцно тримаються за родинні зв’язки.

«Йдеться не лише про батька і матір, а про усіх родичів. Якщо хтось іде до лікаря, він не приходить сам. У нас є кімната, в якій ми надаємо першу допомогу. І часом я заходжу туди, а там вісім людей сидить біля цього пацієнта, і всі хочуть йому допомогти: вислухати, просто з ним побути. Інколи з тим тяжко».

Як психіатр Катя допомагає пацієнтам психологічно і помічає, що проблеми їхні часто не так пов’язані із війною, як з буденнішими ситуаціями: «Дівчина приходить заплакана, бо її хлопець покинув — поїхав у Німеччину, а вона залишилася тут».

Про великого брата

У кожному приміщені курдів має висіти портрет їхнього президента — Масуда Барзані. Катя порівнює це із часами Радянського Союзу і портретами Сталіна. «Коли ми прийшли працювати у лікарню, ясна річ, хотіли зняти портрет президента — ми ж аполітична організація».

ks2-04.jpg

«Але нас попередили, що краще цього не робити. Попередня організація, яка займала приміщення клініки, зняла портрет і мала купу клопотів, поки не повернула його на місце. Я не боюся, люди не бояться, але якщо це буде створювати турботи для когось іншого — добре, хай вже висить. Він мені не заважає».

Про повернення

Минулого року почалися операції із визволення міст. Сьогодні місто Каракош вже звільнене і фактично всі люди з клініки в Ербілі повернулися додому.

У тій пилюці наш фармацевт знайшов спершу клаптик фотографії своїх батьків, тоді — свою улюблену кофту. Він говорив про ці речі без жалю, а з усмішкою — бо хоч щось збереглося

«Першого разу ми поїхали в Каракош із співробітниками: медбратами, медсестрами і перекладачами, які поверталися до себе додому. Вони показували, де вони живуть, ми заходили із ним в будинки. Це треба було бачити — як вони заходили у хату, де все спалене, сіро-чорне, — пригадує лікарка. — Особливо мене вразило, як у тій пилюці наш фармацевт знайшов спершу клаптик фотографії своїх батьків, тоді — свою улюблену кофту. Він говорив про ці речі без жалю, а з усмішкою — бо хоч щось збереглося».

Наразі проект STEP-IN планує відкрити четверту клініку у Каракоші — місцева лікарня повністю знищена. «Цікаво, що в приміщенні, де потенційно має бути наша лікарня, базувався ІДІЛ. Але поки що ми не відкриваємо її. Чекаємо на дозвіл».

Синжар далі залишається небезпечним сектором. Частина людей повертається сюди, але не всі. Решта — боїться.

mobile-clinic-43.jpg

Про страх

«Після року і восьми місяців в Іраку маю дивні відчуття, щоразу приїжджаючи на кілька тижнів в Україну. Тут я відчуваю більше зла, негативу й жорстокості, аніж там. Йдучи вулицями тут, я бачу, як люди часто різко між собою спілкуються, як мати кричить на дитину… Боюся ввечері йти через парк. Бо не впевнена, чи тут безпечно. Можливо, у мене тільки зараз така чутлива реакція. Не знаю. Але там я такого не бачу. Там люди втрачають усе, але лишаються людянішими. Наші сусіди не розуміють англійської, ми не розуміємо курдської, але вони пригощають нас їжею. Там підіймаєшся сходами у під’їзд і бачиш — велосипеди стоять не прив’язані, взуття стоїть, його ніхто не вкраде. Там я можу лишити машину не закритою і знаю, що ніхто з неї нічого не забере. Там я почуваюся у безпеці».

Про втому і натхнення

«Кожен день я починаю з Біблії. І це дає мені потрібний заряд, з яким я йду працювати. Вигорання є: я нервуюся, сварюся, інколи можу заплакати, бо я також людина. Але наразі мені помагає молитва, медитація, зв’язок із Богом. Інколи я заплющую очі і кажу: “Боже, я не можу, але Ти можеш — давай”.

Там підіймаєшся сходами у під’їзд і бачиш:  велосипеди стоять не прив’язані, взуття стоїть — його ніхто не вкраде. Там я можу лишити машину не закритою і знаю, що ніхто з неї нічого не забере

Також вмію час від часу ставити межі праці і відпочинку: тобто п’ять днів у мене праця, суботу і неділю я маю вихідні дні. Перші два тижні, коли я повернулася в Україну, я сіпалася, коли мене хтось питав про якісь ліки. Я не хотіла цього, мені хотілось відпочити. Але коли у Facebook мене додає у друзі людина і через гугл-транслейтер питає, коли я повернуся, — це надихає».

На початку грудня Катя знову поїхала у Курдистан.

Вона мріє випити кави у Мосулі — місті, яке донедавна було столицею ІДІЛу. Сьогодні Мосул звільнений від терористів ІДІЛу, але не є безпечним. До 2014 року він був історичним центром несторіанського християнства. І саме тут Катя хоче дописати останню сторінку своєї книжки «Кава в Мосулі».

ks2-05.jpg

«Ця книжка — збірка доль людей, з якими я зустрічаюся тут. Їхні історії, як кава: є солодке капучино, а є гірке еспресо. Так само історії будуть і гіркими, і солодкими, і смішними, і сумними — різними».

Свою роботу про книжку Катя описує арабським словом «Іншалла!» — «Якщо захоче Аллах».

«Я працюю потрошку, але книжка тяжко дається. Коли я питаю своїх пацієнтів, чи прийдуть вони наступного тижня, часто мені відповідають «Іншалла!». Це означає: “Ну я не хочу йти, але якщо щось — то прийду”. От і я так з книжкою — видам, якщо Господь захоче».

«Ще три місяці я планую бути тут. А тоді подивлюся, де я більше потрібна, де я хочу бути і що я хочу далі робити. У мене є велика мрія побудувати реабілітаційний центр для людей з психологічними травмами. Йдеться не лише про військові травми, а й про жінок та дітей, які зазнали насилля. Знаю, що це має бути Долинський район Івано-Франківської області, біля річки. Там мають бути коні, там мають бути собаки-лабрадори, там має бути басейн. Комплексний підхід лікарів-психологів, психіатрів, фізіотерапевтів і священиків до людини допоможе впоратися з травмою і пережити цей досвід. Це є наступна мрія після Іраку. Я не знаю, чи мені вдасться її втілити, але ж немає нічого неможливого. Якщо захоче Бог».

Фотографії — з архіву STEP-IN.

Марина Верещака

Схожі публікації

3481 3

Арка

«Найбільша в світі рухома конструкція з будь-коли збудованих людством»

02.12.2016 Михайло Палінчак
25044 5

Будівничі острова Мир

Як у чистому полі під Києвом троє сміливців будують собі країну

20.10.2016 Марічка Паплаускайте
3946 5

Збудувати майбутнє

Комунікаційна координаторка українського представництва Norwegian Refugee Council Тетяна Степикіна — про те, як міжнародні організації допомагають потерпілим від війни створювати бізнес та починати життя заново

02.02.2018 Ярослава Тимощук

Популярні публікації

30140 8

Анна Косарєва: «В ІТ-індустрії є безліч професій, де потрібні прикладні, гуманітарні чи фінансові знання»

Анна Косарєва про особливості ІТ-освіти в Україні, навчання школярів програмуванню та «Годину коду»
14.11.2016 Павло Кузнєцов
39300 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея
40384 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати