Проблема фінансової автономії університетів — палиця із двома кінцями. З одного боку, Міністерство освіти і науки, яке виділяє кошти університетам, через КРУ (Контрольно-ревізійне управління) формально, проте дуже прискіпливо контролює їхні фінансові процеси. Це часто демотивує виші впроваджувати креативні рішення або робити кроки, які потребують додаткових витрат із бюджету. З іншого боку, університети хочуть отримувати повне фінансування від держави, не звітуючи КРУ, але і не пропонуючи власних альтернативних органів контролю.
На думку засновниці благодійного фонду «Повір у себе» Ірини Іванчик, такими органами в університеті могли б бути реформовані Наглядові ради, які сьогодні є радше дорадчими органами. Це перше, що стало б основою для впровадження реальної дієвої фінансової автономії. І друге, не менш важливе, це залучення коштів від зовнішніх інвесторів — і розуміння цих коштів не як благодійних пожертв, а власне як інвестицій, за використання яких і потрібно звітувати.
Як це може працювати в українських реаліях — читайте у розмові The Ukrainians.
[UNIVERSITAS — спільний проєкт The Ukrainians та благодійного фонду «Повір у себе» про особливості трансформації вищої освіти в Україні]
§§§
У чому суть проблеми автономії університетів, зокрема фінансової?
Головною проблемою університетської освіти сьогодні є фактична відсутність автономії. В контексті академічного життя є певні натяки на самостійність — наприклад, університет може обирати ректора. Хоч майже завжди це відбувається доволі драматично, тому що наші університети є закритими, закапсульованими структурами. Я не уявляю ситуації, коли ректором або президентом університету може стати людина з-поза конкретного університетського середовища, якою б талановитою і успішною вона не була. Наприклад, навіть якщо колишній ректор Стенфордського університету хотів би стати ректором якогось українського вишу — це було б неможливо. І не лише тому, що ректором може стати тільки громадянин України, а ще й тому, що університетська спільнота дуже консервативна. Чужих не допускають. Це негативна сторона цієї автономії, тому що тут вона фактично дорівнює токсичній закритості.
Також було б добре, якби університети могли видавати дипломи про вищу освіту унікальних власних зразків, а не державного, як є зараз, де немає акценту на тому, який університет людина закінчила. А роботодавці дивляться передовсім саме на це.
Диплом університетського зразка підтверджував би престижність конкретних вишів і стимулював би конкуренцію між ними всередині країни і не тільки.
Фінансова автономія — це найболючіше питання через, по-перше, неправильне розуміння університетами суті фінансової автономії, і, по-друге, через те, що є дуже багато зацікавлених і задіяних сторін у питанні розподілення коштів.
Найперше треба розуміти, що університети не отримують від МОН якісь абстрактні державні кошти, — це гроші платників податків, які виділяють університетам, щоби нація в цілому ставала освіченішою і краще готовою до різних викликів у майбутньому. Тобто саме суспільство є інвесторами, і я не погоджуюсь, що в освіту, зокрема вищу, громадяни мають надавати благодійні кошти. Благодійність існує для певних вразливих категорій людей: неповносправних, людей похилого віку…
Університети ж покликані створювати додаткову цінність для держави. Тому кошти від держави чи меценатів, які надходять в університет, — це не благодійність, а інвестиції.
З огляду на корпоративну логіку, будь-яка інвестиція має бути ефективна. І той, хто отримує гроші, має регулярно звітувати перед інвестором, як ефективно витрачають ці кошти. При цьому інвестори не повинні напряму впливати на самостійність рішень університету.
В українських університетах де-факто не існує здорової фінансової автономії. Так зване Контрольно-ревізійне управління (КРУ), аналог податкової у бізнесі, контролює кошти, які надходять в університети від держави. І тут проблема у тому, що, по-перше, КРУ робить це доволі формально, поверхово та по-радянськи, вишукуючи, за що б дорікнути університету. А, по-друге, університети хочуть незалежності від КРУ, але не пропонують альтернативи, який орган контролю фінансів має бути створений в університеті. Водночас інвестиції як такі неможливі без звітності і контролю.
На кого може бути покладено цю місію? Хто повинен контролювати інвестиції, які надходять в університети?
Якщо державний університет хоче отримати реальну фінансову незалежність, він має запропонувати, яким чином буде контролювати кошти платників податків, які він отримує на свою діяльність, і звітувати про їхнє використання.
Бізнес, наприклад, наймає незалежну аудиторську компанію, яка розробляє звіти про діяльність компанії і представляє їх інвесторам та клієнтам. Так ті знають, що репутація підтверджена незалежним і також репутаційними органом — конкретною аудиторською компанією. Відповідно до засад корпоративного управління, в університетах мають бути створені наглядові ради, які також могли б наймати незалежні аудиторські компанії. Так плекалася б довіра та прозорість між інвесторами та університетом, і виші могли б сміливіше та зацікавленіше розвивати свою фінансову автономію.
У наших університетах наглядові ради не працюють, незалежного аудиту немає. Аби це змінити, треба зламати управлінську модель. Власне цьому і був присвячений проєкт, який профінансували наш фонд і швейцарський уряд. Це було нелегко, але ми раді, що уже майже готовий фінальний звіт, який надалі можна буде застосувати для будь-якого університету.
Відповідно до закону «Про вищу освіту», наглядові ради при університетах існують, але вони є радше дорадчими. Сам виш вирішує, хто входитиме в наглядову раду, формує список і відправляє його на затвердження в МОН. Я не знаю випадків, коли міністерство не затвердило б його. Всі розуміють, що наглядові ради в такому вигляді, як вони існують, є формальним інструментом і насправді лише держава у вигляді МОН контролює університети.
Логіка створення наглядових рад полягає у тому, щоб зібрати там людей, які представляють суспільство, тобто обов’язково людей ззовні і з різних сфер.
Якщо університет зацікавлений в тому, щоб знайти ресурси для фінансування своїх планів, то в цих радах повинні бути представники науки, бізнесу, міжнародних інституцій, які можуть дати поради, спираючись на досвід вищої освіти їхніх країн. Також там обов’язково мають бути представники МОН, і таким чином вони будуть залучені до контролю за коштами держави.
Сьогодні 80% бюджету державних університетів — це гроші від держави. При цьому виші не хочуть представників міністерства у своїх наглядових радах, а держава все одно виконує функцію контролю через КРУ і через НАЗЯВО (Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти, — TU). Разом із тим, університетам ніяк не вдається трансформувати наглядові ради, і, значною мірою, зокрема через те, що вони не розуміють, які функції ті мають виконувати і для чого взагалі потрібна фінансова автономія.
То які функції має виконувати наглядова рада? Яка її роль?
Передовсім вона має розробити релевантну стратегію і контролювати її виконання. Стратегія — це найважливіший інструмент внутрішнього управління. Від неї залежать усі подальші кроки, які університет зробить і яких не зробить, а також ресурси, які для цього залучить. Стратегія має відповісти на запитання: хто ми є, де ми є і куди хочемо прийти.
Наступна функція — розробити таку управлінську структуру, яка б уможливлювала фінансову автономію і сталий розвиток. Сьогодні функції ректора, ректорату, вченої ради часто дублюються, а водночас є справді важливі питання, за якими ніхто не закріплений.
Чи є в українських університетах підрозділи, котрі займаються фандрейзингом і розвитком? Мабуть, далеко не у всіх, з огляду на те, що у 2022 році лише два виші провели свої благодійні вечори — Український католицький університет і Острозька академія. І цікаво, що вони зібрали більше грошей, ніж очікували. Тобто суспільство хоче підтримувати вищу освіту, але чи прагнуть цього самі університети? Адже, якщо вони залучатимуть кошти, потрібно ж буде якось працювати з донорами, звітувати, а, отже, вийти із власної бульбашки. Фінансова автономія можлива лише з відповідальністю за ефективне використання інвестицій.
Третє — уможливити якісне фінансове управління. Університети не мають якісного фінансового аналізу і не знають, скільки для них коштує підготовка того чи іншого спеціаліста на тому чи іншому факультеті. Також немає розуміння логіки розподілу грошей, тому вони доволі хаотично мігрують вишем. Скажімо, багато коштів залучають зусиллями зіркових професорів. Ці гроші потрапляють у певні фонди, на оплату роботи окремих ФОПів, і здається, що вони опиняються поза управлінською фінансовою структурою. Виникає враження, що ті ж таки професори і факультети, на яких вони працюють, використовують активи університету, репутацію і бренд, щоб залучити фінанси для вузького кола своїх співробітників. Це може породити в університеті дуже нездорову атмосферу конкуренції, відчуття несправедливості, зловживань. А все через не налагоджене фінансове управління і відсутність потрібних фахівців.
У більшості університетів фінансовий директор — це головний бухгалтер. А він, зазвичай, добре розуміє бухгалтерський облік і знає, як задовольнити запити КРУ, але не є фахівцем з управлінського обліку і не знає, як вирішити внутрішні університетські потреби у фінансовій прозорості і чіткості. І тут наглядова рада також могла б зіграти свою роль. Наприклад, залучити власну експертизу, власні ресурси, того ж незалежного аудитора або консультанта, який міг би побудувати управлінську фінансову систему всередині університету, автоматизувати її. Держава на це грошей точно не даватиме. Реформи всередині університету можуть відбутися за кошти, залучені ззовні від донорів.
Але найважливіше теза: університети повинні навчитися заробляти кошти.
Державне фінансування має становити не більше як 30% їхнього бюджету. Решта — це гроші, залучені від донорів та зароблені результатами досліджень, патентів тощо. У таких фінансових умовах виш може мати більш-менш сталий розвиток, розвиватиметься і наука, а хороші викладачі залишатимуться в університетах. Сьогодні виші у своїй боротьбі за кадри конкурують не між собою, а з бізнесом. І щоби наймати на роботу найкращих, університети мають запропонувати ринкові умови праці.
Звідки університети можуть залучати кошти, маючи фінансову автономію і намагаючись менше розраховувати на підтримку державного фінансування?
Гроші беруться з бізнесу, тому, природно, він і є головним донором університетів. Інноваційний, прогресивний бізнес — це не лише про гроші, це також про інвестиції у сталий розвиток країни загалом. Саме тому бізнес зацікавлений інвестувати в освіту, не намагаючись напряму впливати на академічну політику університету. Але компанії, які дають університету гроші, як правило, хочуть знати, як ефективно використовують ці внески і наскільки це відповідає майбутнім потребам бізнесу і суспільства.
Зараз модно інвестувати в ІТ-освіту. Але чи не існує загрози, що, відтак, різні факультети, програми розвиватимуться в суттєво різних фінансових умовах: одні отримуватимуть більше, інші — менше?
Якщо в університету є крупний інвестор, який готовий забезпечити ІТ-розвиток, то це чудово. Але той же факультет прикладних наук з ІТ-програмами не існує окремо, а вписаний у систему вишу. Є багато варіантів, як можна це регулювати, наприклад, визначити, що 10% цих інвестицій ідуть у загальний бюджет університету. Тобто можуть бути донори, які фінансують цільово, і це нормально. Але завдання університету — забезпечити розвиток усіх програм. І фінансовий менеджмент має визначити, як грамотно розподілити кошти.
Також я бачу, що бізнес готовий інвестувати у навчання фахівців для державного управління, у програми з психології, філософії, історії. Тобто це точно не лише ІТ. Тому важливо, щоб гуманітарні факультети виходили з тіні, а їхні викладачі ставали публічними, медійними.
Чи є зв’язок між розвитком університету і джерелом фінансування?
Цей зв’язок точно є. Наприклад, Стенфордський університет має ендавмент у більш як 25 мільярдів доларів, доходи з якого є основою бюджету закладу. Причому управляє ендавментом бізнес-школа того ж Стенфорду. Цей університет сьогодні є одним із найпрестижніших, а його випускники роблять прориви у різних галузях. Ближче до України можна розглядати університети країн Балтії, які ще донедавна мало чим відрізнялися від наших, а сьогодні демонструють добру якість.
Чи не призведе впровадження фінансової автономії у вишах до здорожчання освіти для студентів? Бо зараз державне фінансування є, зокрема, гарантією доступу до освіти.
Вища освіта дорога, добра вища освіта — дуже дорога. І ми самі себе обманюємо, коли кажемо, що в Україні дешева освіта. Насправді ми не знаємо, скільки вона коштує для нас із вами. В тому ж УКУ вартість одного курсу навчання — 4-5 тисяч доларів. І якщо для студента він коштує менше, ніж реальна вартість, це означає, що хтось доплачує решту. Тому навіть якщо студент на платній формі навчання, він все одно фінансує лише частину своєї освіти, решту покриває університет за кошти інвесторів. Звісно, навіть та частина іноді є непосильною для студента, але якщо він справді талановитий, то має всі шанси отримати стипендію, яка покриває усю вартість навчання.
Суспільство мусить зрозуміти, що університети мають дати дуже добру освіту талановитим студентам, тим, хто справді має високу мотивацію навчатися, і аж ніяк не зобов’язані забезпечити навчання для абсолютно всіх охочих.
Вища освіта не потрібна всім. Навчання в університеті не має бути прихованим безробіттям, як це зараз є для частини студентів, які вдають, що навчаються, а викладачі — що навчають.
Тут схована інша важлива проблема: в Україні є значно більше державних університетів, аніж потрібно і ніж ми можемо собі дозволити. У держави немає стратегії, яка давала б відповідь на запитання, скільки вишів потрібно в Україні і якими вони мають бути. Наприклад, у розвинених країнах нема стільки технічних університетів — легкої, харчової промисловості, автодорожний… Їхній бакалаврат мало чим відрізняється. Понад те, таке розділення заважає розвивати наукові дослідження на стику наук. От, до прикладу, той же Массачусетський технологічний інститут, де різні галузі об’єднані під одним дахом, — і це правильно. Або ж наша «Львівська політехніка», де є значно більше можливостей через те, що там багато різних технічних факультетів.
Як ви описали б ефективний університет? Які його ознаки?
Це той університет, який не боїться помилок, підприємливий, стало розвивається, гнучкий, швидко вирішує проблеми і працює як єдиний механізм. Топменеджмент ефективних університетів розуміє свої реальні можливості як інституції і відверто та чесно ставить цілі. Він не розчаровується, коли щось не вдається ідеально, а перелаштовує процеси і пробує ще раз.
Ідеалізація людей, організацій, країни не дає нам рухатися.
Навпаки — це може дезорієнтувати у реальності, розчарувати і, як наслідок, забрати в нас сили для того, щоб працювати далі. Тому якісний ефективний університет не мислить категоріями ідеального. Його найважливіша відповідальність — визначити правильний напрям і безперервно рухатися в ньому.
