img

Ірина Каць: «Головне — відчути потенціал свого подвір’я»

20.09.2018 Ілона Громлюк

Трава завжди зеленіша там, де нас нема. Не в мене, а в сусіда. Не в селі, а в місті. Не в Україні, а деінде.

Ірина Каць працює з такими комплексами професійно — віднедавна як одна з тренерок «Академії культурного лідера», яка спільно з Міністерством культури та Goethe-Institut допомагатиме активістам розвивати прихований потенціал їхніх сіл та містечок.

Жінці не звикати відкривати громадам очі на можливості, які лежать у них під ногами. Цей процес не безхмарний, та Ірина Каць впевнена — за маленькими змінами завжди йдуть більші.

[Текст створений у партнерстві з Інститутом лідерства та управління УКУ — лідером у сфері освіти для представників неприбуткового сектору в Україні. Разом ми розповідаємо історії випускників ІЛУ УКУ, які підтверджують важливість професіоналізації громадського сектору.]

 

Постійно вчитися варто всім. Чому саме мають навчатися громадські активісти?  

Коли я лише розпочинала свою громадську діяльність, то часто діяла інтуїтивно. Працюючи у середовищі працівників культури, людей, які фактично є лідерами своїх громад, було не складно організовувати заходи та просувати ідеї. Але, у певний момент, я відчула велику відповідальність перед тими людьми, які підтримували мене, допомагали та довіряли. Довіра однодумців та відповідальність мотивували мене до постійного саморозвитку та підвищення своїх компетенцій.

З часом зрозуміла, що для того, щоб втримувати авторитет та довіру у громаді, мало бути просто громадською активісткою, — потрібно стати представницею експертного середовища. 

Програма «Управління неприбутковими організаціями» ІЛУ стала початком моєї професійної діяльності у громадському секторі. Крім актуальних знань, які дозволили мені систематизувати та структурувати свою діяльність, я отримала ще й коло зв’язків з однодумцями, професіоналами своєї справи.

Задля успішної діяльності, яка зможе забезпечити якісні зміни на місцях, громадським активістам і лідерам громад необхідно постійно навчатися, професіоналізуватися та намагатися постійно бути на зв’язку з середовищем експертів своєї сфери.

Чи може освіта бути рушієм для якісних змін в малих населених пунктах? Чому?

Думаю, однією з перешкод на шляху розвитку малих громад є обмежені можливості населення у здобутті освіти. І мова тут не лише про спеціальну та вищу освіту. Мова також про можливості доступу до нових знань впродовж усього життя.

У великих містах, наприклад, різні групи населення мають можливість практично будь-коли покращити існуючі знання або здобути нові. Тут пропонується широкий вибір курсів і предметів навчання — від різноманітних секцій, де невеликі групи зустрічаються у вільний від роботи час, до повноцінних об’ємних курсів із денною формою навчання.

Цікавим є те, що навколо освітніх курсів і неформальних шкіл формуються спільноти, які часто ініціюють, організовують і проводять культурні заходи для просування у громадах своїх досягнень і напрацювань. Займаючись організацією івентів, такі об’єднання роблять свій внесок у культурне розмаїття своєї громади.

У малих громадах функцію культурно-освітніх майданчиків виконують заклади культури. На жаль, багаторічна соціально-економічна криза негативно вплинула на культурно-освітню сферу, яка у малих містах та селах виявилася найбільш незахищеною. Можливості доступу до навчання, саморозвитку та самоосвіти для людей різних груп тут обмежені, як через незадовільний фізичний стан закладів культури, так і через обмеженість кадрового потенціалу.

Заклади культури малих громад мають бути культурно-освітніми острівцями, де вирує творчість людей різного віку, де можна дізнатися щось нове, отримати яскраві враження, надихнутися. Найголовніше, мати можливість взаємодіяти з іншими, генеруючи нові ідеї та втілюючи їх у життя. Адже якісні зміни у громаді залежать від критичної маси обізнаних, освічених та вмотивованих до спільної діяльності людей.

Наскільки мені відомо, на ваше життя та погляди дуже вплинув Ілля Мечников. Чому?

Довгий час я працювала режисером у районному будинку культури в Харківській області. Ще зі школи, як і всі, знала про такого діяча, як Ілля Ілліч Мечников. Але це було так, між іншим — ну є такий діяч, і є десь село Мечникове. А на тому, що воно розташоване у нашому районі, не надто акцентувалось.

 

А якось у селі запланували відзначити великий ювілей Іллі Ілліча. Я тоді вже працювала, і почала міркувати — як нам подати історію цієї особистості в іншому форматі? Відтак я заглибилась у цю тему, почала вивчати життя вченого, а потім потрапила у село Мечникове. Там познайомилась з жінками, які також шанували це ім’я і відчували потенціал свого села.

Ми вирішили зробити науково-дослідницьку експедицію. Але не просто черговий урочистий захід, а такий, де би молодь брала активну участь. Для цього я розробила різні напрямки — приміром, спостереження за птахами.

Потім почала шукати однодумців. Протягом ювілейного року в район почало з’їжджатись чимало науковців. Так я сконтактувалась з Інститутом мікробіології та імунології та Приватним музеєм міської садиби, розташованими в Харкові. Представники цих інституцій підтримали мою ідею, а зокрема при Інституті був створений фонд, звідки надходило часткове фінансування. Молоді було цікаво — вдалось долучити харківських студентів. А згодом знайшовся меценат, який встановив перший пам’ятник Мечникову — біля будинку культури в районному центрі.

Це був мій перший проект, хоча тоді я і не знала, що таке проекти. Все відбувалось інтуїтивно — я писала це як сценарій. Мені було цікаво: я вперше в житті побачила не виставу від завіси до завіси, а як це відбувається в реальному житті.

А що було потім?

Потім був Харківський регіональний інститут державного управління. Я поїхала туди вчитися за сільською квотою, бо була в кадровому резерві як режисер на посаду начальника відділу. Сталось так, що, не будучи державним службовцем раніше, я за час стажування в резерві змогла дійти до посади заступника голови райдержадміністрації.

Як ви потрапили на навчання в Інститут лідерства та управління УКУ?

Це була чергова сходинка. Після проекту з Мечниковим мене не залишала ідея розвивати сільський зелений туризм. Я активно просувала її в райдержадміністрації. Це було складно — доводилось усіх переконувати, як важливо розвивати потенціал дотаційного, найвіддаленішого району області.

Це було складно — доводилось усіх переконувати, як важливо розвивати потенціал дотаційного, найвіддаленішого району області

Не пам’ятаю як, але знайшла інформацію про можливість навчатись — це був перший рік набору. Тоді ще не магістратура, а сертифікатна програма з управління неприбутковими організаціями.

Тоді я вже знала, що таке проекти, і мене цікавило, що ж таке громадські організації. І хоча напередодні ми створили в нашому районі Фонд сільських громад Дворічанщини, з чого починати, я так до кінця і не розуміла.

Чим вас приваблює ідея сільського зеленого туризму?

Зараз я більше не живу на Дворічанщині. Та ззовні ресурси району стають ще помітнішими. Аж дивуюся — і як люди їх не помічають?

Та я сама такою була — коли постійно живеш поміж цих красот, сприймаєш їх як належне. Всі ці пагорби, крейдяні гори, історії з Мечниковим. Хата, де він раніше жив, пізніше стала школою. А потім місцеві мешканці просто розібрали закинуту будівлю на цеглу.

Про сільський зелений туризм говорили вже давно, але не знали, з чого починати. Це і було предметом мого навчання в УКУ. Для мене, як працівниці сільського району, це навчання було дуже затребуваним. Здобуваючи нові знання та навички, я паралельно входила в коло спілкування тих, до кого так тяглася.

DSC_8143

Перебуваючи в районі, я не мала змоги познайомитись з цими лекторами. Одна справа писати наосліп мейли, та зовсім інша — отримати всі необхідні контакти відразу. Досі згадую всі ті лекції — вони корисні мені в роботі та житті.

До того ж при захисті я отримала міні-грант на те, щоб люди з Мечникова мали змогу виїхати за межі села та поглянути на успішні практики зеленого туризму. Тоді місцева делегація їздила до Рахова. За результатами поїздки місцеві мешканці написали міні-проект, тобто озвучили прості прикладні речі, яких не вистачає для старту, — приміром, пральної машини.

Як ви оцінюєте нинішній розвиток сільського туризму?

Зараз на Дворічанщині створили національний парк, що мені свого часу ніяк не вдавалось. А щодо Мечникового, то люди так до кінця і не усвідомлюють потенціалу свого села. Можливо тому, що мало молоді, а людей старшого віку важко підняти. Пам’ятаю, коли в рамках роботи ми проводили опитування у селі, в першому ж дворі дід почав кидатись на нас з капцями. Мовляв, чого ходите, що вам треба.

Хочеться стрімкішого розвитку — та усе має іти своїм темпоритмом і за своїми правилами. Ось зараз Будинок культури в Мечниковому починає відроджуватися — там влаштувати виставку, присвячену Іллі Іллічу.

У нашому випадку Мечников — це родзинка, особа, навколо якої все крутиться. Приміром, у селі є льох, де він та його родина починали виготовляти свої славетні йогурти. І це гарна легенда, але людям бракує навичок, щоби зацікавити нею інших. Якось ми пропонували, щоб ті, хто живе навколо цього льоху, замочували там помідори і огірки. Але так і не пішло.

Сучасна молодь більше тяжіє до хмарочосів та кам’яних джунглів. Як ви плануєте привабити їх ідеєю сільського туризму?

Нині я живу у Кременчуці та спостерігаю протилежне — молодь починає тягнутися до природи, тиші. У них ціла субкультура розуміння природи і свого зв’язку з нею.

Мені здається, це питання лідерів. Просто сільське життя — це життя зі своїм темпоритмом, особливо у віддалених районах. Мечникове розвивається за своїм годинником, який дуже повільний, а отже, мало що змінюється. Там люди сприймають ініціативи та зміни як загрозу. Треба щоб місцеві лідери їздили в інші населені пункти, набирались ідей і повертались їх втілювати.

Нині я живу у Кременчуці та спостерігаю протилежне — молодь починає тягнутися до природи, тиші. У них ціла субкультура розуміння природи і свого зв’язку з нею

Донести щось зі сторони дуже важко. Це має народитись там — від когось з місцевих, які будуть це все просувати, розуміючи глибину свого потенціалу.

Якби просвітницьких та організаційних заходів було більше, у громади знайшлись би активісти. У Мечниковому я знаю жіночок, які хоч і працюють на благо села, та постійно зіштовхуються з труднощами. Щось зробили — місцеві поламали, щось запропонували — місцеві відмовили. Хтось робить, а хтось тягне назад. Не знаю, чи це така всеукраїнська тенденція, але в Мечниковому таке точно є.

Тим не менш, з вашим переїздом «Фонд сільських громад Дворічанщини» не припинив працювати. Отже, нові ідеї в селі все ж приживаються?

Я постійно спостерігаю за цією організацією. Моє навчання в УКУ та перший міні-грант дав поштовх її діяльності. Затим був новий проект — створення на базі районного будинку культури Центру активності громади. У тій же будівлі розміщується сам Фонд, а оренду сплачують на пільгових умовах. І це також важливо.

Ось уже котрий рік Фонд отримує фінансування та підтримку від Центру правової інформації. З місцевого бюджету вдалося залучити юриста, який також надає допомогу. І хоча Фонд не фокусується на розвитку сільського зеленого туризму, паралельно там відбуваються різні тематичні активності. Наприклад, в районному центрі створили музей.

Тож так, тема підіймається.

На кого ви орієнтуєтесь? Чи є села, яким вдалось привернути до себе увагу туристів?

Зараз я живу в Полтавській області — хоча б тут таких сіл чимало. Головне — відчути потенціал свого подвір’я та села. Крім того, існують різноманітні програми, навіть на рівні Міністерства культури. Наприклад, програма «Малі міста — великі враження» надає можливість громадам отримати фінансування для розкриття потенціалу. Тобто через культуру, креативні ідеї, відслідковуючи історію чи ті ж легенди, залучити кошти та привернути увагу до своєї громади, а відтак зробити перший крок до її промоції.

У мегаполісах дуже мало простору, високі комунальні платежі. Скоро містечка і села стануть об’єктом цікавості багатьох

Питання тільки в тому, чи доступна інформація про ці ж програми у селі на кшталт Мечникового? Дуже сумніваюсь, що зараз люди знають, як бодай написати заяву на участь.

Чим у такому випадку можна зарадити?

Думаю, що це питання часу. Ось уже другий рік як триває програма «Малі міста — великі враження» — хвиля пішла. І якщо 10% зрушили з місця, то інші просто підтягнуться.

Це питання часу і тих, хто вже готовий, а хто буде згодом. Тоді вони самі почнуть шукати можливості та ресурси.

А якщо, отримавши можливості, люди не повернуться назад у село?

Мені здається, скоро розпочнеться зворотна тенденція — повернення до малих міст і сіл. У мегаполісах дуже мало простору, високі комунальні платежі. Скоро містечка і села стануть об’єктом цікавості багатьох.

А чому ви перебралися з Дворічанщини у Кременчук?

Під час навчання у Харкові познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, який родом з Кременчука. Спочатку ми вдвох повернулась на Дворічанщину, відпрацювали там у райдержадміністрації, а згодом через ініціативу чоловіка поїхали в Кременчук.

Коли я побачила це місто вперше — там все було для мене нове. Ходила і вивчала вулиці. Це було після навчання в Інституті лідерства та управління, і тоді я більше схилялась до роботи в громадських організаціях. Попрацювавши на державній службі, я відчула всю її повільність та бюрократію. Мені це не властиво — я люблю швидкий результат. Якщо є проект, то має бути і результат.

Попрацювавши на державній службі, я відчула всю її повільність та бюрократію. Мені це не властиво — я люблю швидкий результат. Якщо є проект, то має бути і результат

 

Саме тому я почала вивчати середовище Кременчука і шукати можливості зайняти себе тим, що мені цікаво. Так я прийшла в організацію, де раніше працював мій чоловік, і втілила там свій перший проект,  пов’язаний з особистістю Дмитра Тьомкіна. Це композитор, який народився в Кременчуці, підкорив своєю музикою весь світ і отримав кілька номінацій та премій «Оскар». Тьомкін був відомим голлівудським композитором.

А про цю людину знають у Кременчуці?

Як виявилося, ні. Та все склалось гарно: у рамках європейської програми міжнародного фонду «Відродження» оголосили конкурс — розповісти про внесок вихідців з України в розвиток Європи. Я подала цей проект — і перемогла.

Для мене це стало входженням у спільноту Кременчука. Я зустрічалась з багатьма представниками культури і влади, розповідала про цю особистість, пояснювала її переваги для міста. Так я зрозуміла, що це моє середовище, а вони збагнули, що я можу бути цінним кадром для них — я отримала запрошення на посаду заступника начальника управління культури.

Чим відрізняється світогляд селян та містян? Чому вони можуть повчитися одне в одного?

Відрізняється передусім темпоритмом. Пасивні та активні люди є як у місті, так і селі. Та у місті постійно щось відбувається, все швидко змінюється. У селі все набагато повільніше — в тому числі інформаційні потоки. Хоч, з одного боку, це і не дуже гарно, та з іншого — в селі більше місця для особистісного розвитку. І якщо в місті тісно, то в селі навпаки — прямий зв’язок з природою. Недарма митці виїжджали на природу, щоб творити.

А де більше шансів згуртувати навколо себе людей — в селі чи місті?  Зрештою, місто дуже різношерсте.

Так, але в такому випадку можна розглядати двори, мікрорайони. Простіше згуртувати одну міні-спільноту, а потім об’єднати їх між собою. Звичайно, проголосити ідею на рівні міста дуже складно. А тим паче, щоб всі відразу в неї повірили та об’єдналися.

Починати треба з маленького — спочатку три людини, потім п’ять, а потім вони і самі подають ідеї.

Тема з пошуком ідеї, зокрема національної, актуальна в українському суспільстві. На вашу думку, які ідеї мають найбільше шансів об’єднати людей — культурні, політичні чи зовсім інші?

З мого досвіду, людей єднають дуже прості речі — мир, добробут, достаток, безпека. Ці речі є зрозумілими і простими. І коли я в своїх проектах формулюю дуже високу мету та ще і підходжу до цього надто креативно, стає все важче пояснити її людям.

В організації «Культурний діалог», яку ми з чоловіком заснували в Кременчуці та де я зараз працюю, часто жартують: з цільовою аудиторією — мовою цільової аудиторії.

А як ви пояснювали місцевим мешканцям, що Мечников та Тьомкін — це важливі для них люди?

Спочатку я перевірила на чоловікові: «А ти знаєш, що відомий у Голлівуді режисер Дмитро Тьомкін народився у Кременчуці?» Тоді у нього відразу з’явились питання, а отже, інтерес до розмови є, тему можна просувати.

Точно так само я спілкувалась з музикантами: «Ви уявляєте, що такої ваги людина народилась в Кременчуці?» Цікавилась, чи можливо знайти ноти. Та, як виявилось, в Україні вони не збереглися.

Згодом цими процесами і Кременчуком зацікавилась вдова композитора Олівія Тьомкіна-Дуглас. Вона надала контакти музикантів, які пов’язані з її чоловіком та працюють в Америці. І коли ноти Тьомкіна таки прибули в Україну — це був справді привід, який нікого не залишав байдужим. Це те, що привертало увагу до ідеї, навколо якої гуртувались люди, стаючи її частиною.

Справді цікаво. Я також знаю, що ви заснували у місті простір #Adapter, де ви, зокрема, займаєтесь 3D-проектуванням. Наскільки люди в провінції тягнуться до технологій?

Почалось з того, що наші окремі проекти перемогли в програмі Tandem, яка спільно з бельгійською організацією займається обміном культурних менеджерів.

Так я знайшла партнерку з Брюсселя — і ми разом написали проект, спрямований на об’єднання креативної молоді Кременчука та переосмислення пострадянського простору міста. В рамках проекту ми просували тимчасові трансформації — як за допомогою підручних матеріалів можна за короткий час переоблаштувати занедбаний простір.

Нам давали у користування якесь приміщення — і ми наводили там для себе лад. І нехай цей простір належав нам тільки три-чотири місяці, формат тимчасових трансформацій довів, що здатен формувати спільноту. В нашому випадку це спрацювало.

DSC_8143

Ми отримали спільноту, яка збагнула, що для самоорганізації та впровадження інших ідей нам потрібен не короткостроковий простір, а з перспективою. Ми подали запит до міської ради — і нам запропонували закинуту столярну майстерню як місце під альтернативний культурний центр.

Це було у 2015 році, коли відкриті простори ще не були настільки популярними в Україні. Як на мене, то сенс існування у тому, що люди можуть приходити сюди та знайомитись, вільно спілкуватися і вибудовувати різноманітні соціальні зв’язки. Це невимушений простір для спілкування, де на думку спадають спільні ідеї для розвитку.

Саме так народилась лабораторія відкритого розвитку #AdapterLab, яку підтримав УКУ. Саме там ми і займаємось 3D-моделюванням. Ми шукали інструменти, щоб сформувати креативне мислення у людей, хотіли долучити їх до прийняття рішень на рівні міста. Іноді свої ідеї складно описати. Ось людина приходить і каже — хочу, щоб тут стояла лавка, і щоб вона була якась незвичайна. Тоді ми пропонуємо змоделювати цю лаву за допомогою 3D — так відразу можна продемонструвати, який вигляд вона матиме в місті. А потім, можливо, знайдуться інвестори, які зможуть її поставити.

Минулого літа ми взяли участь у місцевому фестивалі «Майстерня міста» — це такий відкритий павільйон з різноманітними майстер-класами і опитуваннями. Там ми показали людям 3D-принтери та ручки. Запитували, якими вони хочуть бачити зелені зони міста Кременчука. І надали людям можливість зробити 3D-макети. Згодом на основі опитування відібрали три найкращі макети та запропонували їх місцевій владі.

Результатом стало прийняття бюджетної програми розвитку зелених зон міста Кременчука. Робота пішла.

Тобто люди радше тягнуться, аніж бояться технологій?

Діти дуже тягнуться — для них це найкращий формат. Їм цікаве все невідоме. Торік «Майстерня міста» відбувалась на ринку. Першими клієнтами були діти — налітали, як ті горобці, зранку та ввечері. Цікаво, що згодом вони почали приводити батьків. Ті спочатку сиділи на лавах, а потім обережно підходили.

Технології цікаві, але існують певні бар’єри. Це як майстер-клас із танців. Якщо його показує професіонал — людина в спеціальному костюмі — то люди дистанціюються. А якщо людина «звичайна», то інші також відчувають себе комфортніше, починають долучатися. Так і тут: головне — спілкуватись простими словами, не перетворювати все у напівконференцію. Люди пробують, і їм подобається.

Маленький результат — це як вітаміни для наступного проекту

Думаю, в селі 3D-моделювання також викликало б чималий інтерес. Єдине, що потрібні люди, які розумілись би на цій техніці та могли б навчити інших.

Тож нині ви розпорошуєтесь між селом і містом. Не траплялось, що хотілось усе кинути?

З селом я працюю більш дистанційно. Я радію, що є команда і вона працює. Я не долучаюсь до написання чи втілення місцевих проектів, радше даю консультації. Інакше ніяк — своїх дітей не кидають.

Це моя батьківщина, і коли приїжджаю туди, постійно зустрічаюсь з колегами. Усі вони в минулому працювали держслужбовцями чи діячами культури, а зараз вийшли на пенсію та зайнялись громадською діяльністю. Це мої однодумці та близькі — відсторонитись неможливо.

Що вами керує? Чим для вас є волонтерство?

Мені цікаві конкретні зміни. Хай вони невидимі на глобальному рівні, та в цих маленьких кроках я бачу перспективу. Я цим надихаюсь. Коли під час якогось заходу відчуваю чи чую зворотний зв’язок — це дає мені силу. Маленький результат — це як вітаміни для наступного проекту.

DSC_8143

Вам вдається розкривати потенціал населених пунктів. Зазвичай у цьому напрямку більше слів, ніж дій. Які п’ять практичних кроків ви б порадили людям, котрі зважаться піти вашим шляхом?

По-перше, не боятись вийти зі зони комфорту. Своє життя вже налагодилось, а щоб щось змінити, треба вийти за рамки. Спочатку може бути незрозуміло, та слід робити перші кроки.

По-друге, знайти команду — людей, на яких можна покластися і які поділяють та поширюють вашу ідею.

По-третє, так чи інакше взяти на себе відповідальність. Без цього нікуди, і треба бути свідомим цього.

Четверте — бути готовим до змін, і п’яте — відразу взяти відповідальність за їхні результати.

Ілона Громлюк Alina Pankova

Схожі публікації

3028 14

Станіслав Андрійчук: «Найважливіше — розуміти, як і куди рухатись далі»

Виконавчий директор «Пласту» — про сучасну молодь, роль самоосвіти та боязнь різких змін

12.04.2018 Ілона Громлюк
2390 9

Наталія Оніпко: «Благодійність — це не протягнута рука, а системна робота»

Директорка благодійного фонду — про роботу з онконедужими дітьми та необхідність оцінки ефективності некомерційних проектів

01.06.2018 Тарас Прокопишин
2138 16

Тетяна Переверзєва: «Війна — це лихо. Та нічого поряд з нею не робити — теж біда»

Волонтерка з Авдіївки про активізм за 20 кілометрів від зони бойових дій

14.05.2018 Тарас Прокопишин

Популярні публікації

43181 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко
39526 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея
232300 6

8 речей, які кожен повинен зробити до 8 ранку

Декілька простих, але важливих порад
25.02.2017 The Ukrainians

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати