Іван Щурко: «Військова некрополістика має бути обов’язковим напрямом у структурі Збройних сил України»

Упродовж десяти років архітектор і краєзнавець Іван Щурко шукає та відновлює поховання українських вояків УНР, УГА та УПА, які загинули в боротьбі за незалежність України у ХХ столітті. Разом із колегами він відновлює пам’ятники та збирає по фрагментах українську історію військових поховань. Ми поговорили про те, якими зразками надихалися українські січові стрільці, будуючи військові кладовища у міжвоєнний період, як СРСР зачищав військові цвинтарі Перших і Других визвольних змагань та як мають виглядати гідні військові некрополі сучасним українським героям. 

Пане Іване, ви є співзасновником громадської організації «Незнаному воякові», яка шукає та впорядковує місця поховання учасників визвольних змагань XX століття. Коли й чому ви вирішили створити спільноту, яка фактично бере на себе частину державних функцій з роботи із публічною памʼяттю? 

Мій шлях до цієї ініціативи й загалом до сфери військової некрополістики почався, фактично, десь із початку війни, з 2014 року. По-перше, мої друзі вже тоді були мобілізовані, воювали, вже тоді гинули, ми їх ховали. Була вже ця емоція, таке ще не свідоме уявлення, що мені як архітектору рано чи пізно доведеться займатися цим серйозніше. Я активно цікавлюся краєзнавством, і якось мені на очі потрапила пісня, записана у 1915 році Іваном Німчуком. Іван Німчук — це громадський діяч, філолог, етнограф, філософ. Пізніше я довідався, що він ще й один з ідеологів української військової некрополістики початку ХХ століття. І ще у 1915 році в моєму рідному селі Кологори Німчук, іще студентом, записав з уст одного українця, що служив в австро-угорській армії, сумну та журливу вояцьку пісню на 12 чи 15 куплетів. Один із куплетів був присвячений санітетам [рядовий медичної служби у війську, — ред.], які мають подбати про тіло загиблого стрільця, а інші куплети були присвячені «побратимам, які висиплять високу могилу». В цій пісні твердих 30% було присвячено якраз питанням військових поховань. І для мене це було щось таке дивне. Виявляється, ще на початку ХХ століття українцям це було важливо, наші вояки уже про це думали.

А далі, із 2015 року, була ціла серія толок на історичних цвинтарях, у яких я брав участь. Дуже емоційний для мене момент стався у селі Дев’ятники на Ходорівщині у Львівській області. Практично цілий день ми прибирали історичну частину цвинтаря в цьому селі.

І вже під кінець дня вчителька історії з місцевої школи каже: «Хлопці, у вас тут є бензопили, сила в руках. Там у хащах є ще кілька могил, їх треба прибрати».

Вони були в дуже глухому закутку цвинтаря. Жінка пояснила, що там є братські могили вояків УПА, але через те, що це закинутий старий цвинтар, мешканці села туди не доходили і про ті могили вже забули. 

І от ти розумієш, що ці повстанці загинули не так давно, в 1945 році, а ці могили вже чомусь закинуті, вже про них ніхто не дбає, не пам’ятає, в масовій свідомості цих могил уже не існує. То був шок. Ми ці могили тоді прибрали, але недавно я знову був у Дев’ятниках і побачив, що там і зараз хащі, дерева попадали й доступу до цих могил немає. Тобто ці чотири могили, де загалом поховано понад двадцять воїнів УПА, знову забуті. І це був другий шок. Такі епізоди підштовхували мене до цієї тематики.

В результаті у 2016-му ми вже назвалися «Незнаному воякові». Це був невеличкий гурт із десяти людей, і ми мали перший проєкт — упорядкування цвинтаря біля села Прибинь на межі Львівської та Івано-Франківської областей. Там одинадцять повстанських могил, розміщених вряд. Ми досліджували біографії цих похованих стрільців, а далі я як архітектор проєктував цей меморіал, шукав форму хреста, проглядав матеріали й почав уже системно цікавитися військовою некрополістикою. 

За які кошти це робилося? Де ви брали ресурси?

Ресурс був насамперед емоційний. У кожному селі, в яке я приїжджаю, обов’язково йду на цвинтар і шукаю військові могили. Це вже частина моєї ідентичності. Якщо говорити про технічні або фінансові ресурси, то це завжди благодійники, волонтерська праця, і ми бачимо дуже несподівані речі. Тоді ж у Прибині, наприклад, до нас долучився власник адвокатської компанії, який просто покрив 30% наших витрат. Чоловік приїхав дорожезним авто й просто з нами місив бетон, заливав опалубки і просто працював там з нами на цвинтарі кілька днів. Він дотепер при зустрічі згадує, що для його нудної офісної рутини це був один із найяскравіших моментів у житті. 

До того, щоб місця поховань наших військових забулись, доклалася радянська окупація. Багато знищених військових цвинтарів на території України совєти просто заливали бетоном, прокладали по них залізничні колії, будували житлові будинки й різні обкомівські структури. Навіщо це робилося у такий брутальний спосіб? 

Совєти мали кілька мотивів. У цивілізованих суспільствах військові цвинтарі були і є передусім візуальними маркерами боротьби за цю землю або за цінності, важливі для мешканців цієї землі. Рано чи пізно людина, яка навіть в