Упродовж десяти років архітектор і краєзнавець Іван Щурко шукає та відновлює поховання українських вояків УНР, УГА та УПА, які загинули в боротьбі за незалежність України у ХХ столітті. Разом із колегами він відновлює пам’ятники та збирає по фрагментах українську історію військових поховань. Ми поговорили про те, якими зразками надихалися українські січові стрільці, будуючи військові кладовища у міжвоєнний період, як СРСР зачищав військові цвинтарі Перших і Других визвольних змагань та як мають виглядати гідні військові некрополі сучасним українським героям.
Пане Іване, ви є співзасновником громадської організації «Незнаному воякові», яка шукає та впорядковує місця поховання учасників визвольних змагань XX століття. Коли й чому ви вирішили створити спільноту, яка фактично бере на себе частину державних функцій з роботи із публічною памʼяттю?
Мій шлях до цієї ініціативи й загалом до сфери військової некрополістики почався, фактично, десь із початку війни, з 2014 року. По-перше, мої друзі вже тоді були мобілізовані, воювали, вже тоді гинули, ми їх ховали. Була вже ця емоція, таке ще не свідоме уявлення, що мені як архітектору рано чи пізно доведеться займатися цим серйозніше. Я активно цікавлюся краєзнавством, і якось мені на очі потрапила пісня, записана у 1915 році Іваном Німчуком. Іван Німчук — це громадський діяч, філолог, етнограф, філософ. Пізніше я довідався, що він ще й один з ідеологів української військової некрополістики початку ХХ століття. І ще у 1915 році в моєму рідному селі Кологори Німчук, іще студентом, записав з уст одного українця, що служив в австро-угорській армії, сумну та журливу вояцьку пісню на 12 чи 15 куплетів. Один із куплетів був присвячений санітетам [рядовий медичної служби у війську, — ред.], які мають подбати про тіло загиблого стрільця, а інші куплети були присвячені «побратимам, які висиплять високу могилу». В цій пісні твердих 30% було присвячено якраз питанням військових поховань. І для мене це було щось таке дивне. Виявляється, ще на початку ХХ століття українцям це було важливо, наші вояки уже про це думали.
А далі, із 2015 року, була ціла серія толок на історичних цвинтарях, у яких я брав участь. Дуже емоційний для мене момент стався у селі Дев’ятники на Ходорівщині у Львівській області. Практично цілий день ми прибирали історичну частину цвинтаря в цьому селі.
І вже під кінець дня вчителька історії з місцевої школи каже: «Хлопці, у вас тут є бензопили, сила в руках. Там у хащах є ще кілька могил, їх треба прибрати».
Вони були в дуже глухому закутку цвинтаря. Жінка пояснила, що там є братські могили вояків УПА, але через те, що це закинутий старий цвинтар, мешканці села туди не доходили і про ті могили вже забули.
І от ти розумієш, що ці повстанці загинули не так давно, в 1945 році, а ці могили вже чомусь закинуті, вже про них ніхто не дбає, не пам’ятає, в масовій свідомості цих могил уже не існує. То був шок. Ми ці могили тоді прибрали, але недавно я знову був у Дев’ятниках і побачив, що там і зараз хащі, дерева попадали й доступу до цих могил немає. Тобто ці чотири могили, де загалом поховано понад двадцять воїнів УПА, знову забуті. І це був другий шок. Такі епізоди підштовхували мене до цієї тематики.
В результаті у 2016-му ми вже назвалися «Незнаному воякові». Це був невеличкий гурт із десяти людей, і ми мали перший проєкт — упорядкування цвинтаря біля села Прибинь на межі Львівської та Івано-Франківської областей. Там одинадцять повстанських могил, розміщених вряд. Ми досліджували біографії цих похованих стрільців, а далі я як архітектор проєктував цей меморіал, шукав форму хреста, проглядав матеріали й почав уже системно цікавитися військовою некрополістикою.
За які кошти це робилося? Де ви брали ресурси?
Ресурс був насамперед емоційний. У кожному селі, в яке я приїжджаю, обов’язково йду на цвинтар і шукаю військові могили. Це вже частина моєї ідентичності. Якщо говорити про технічні або фінансові ресурси, то це завжди благодійники, волонтерська праця, і ми бачимо дуже несподівані речі. Тоді ж у Прибині, наприклад, до нас долучився власник адвокатської компанії, який просто покрив 30% наших витрат. Чоловік приїхав дорожезним авто й просто з нами місив бетон, заливав опалубки і просто працював там з нами на цвинтарі кілька днів. Він дотепер при зустрічі згадує, що для його нудної офісної рутини це був один із найяскравіших моментів у житті.
До того, щоб місця поховань наших військових забулись, доклалася радянська окупація. Багато знищених військових цвинтарів на території України совєти просто заливали бетоном, прокладали по них залізничні колії, будували житлові будинки й різні обкомівські структури. Навіщо це робилося у такий брутальний спосіб?
Совєти мали кілька мотивів. У цивілізованих суспільствах військові цвинтарі були і є передусім візуальними маркерами боротьби за цю землю або за цінності, важливі для мешканців цієї землі. Рано чи пізно людина, яка навіть випадково потрапляє на військове кладовище, ставить собі питання: «Для чого це все було? Що потребувало аж таких жертв людського життя?». Відповідно, якщо людина ставить собі ці питання, вона починає цим цікавитися, починає розбиратися в цьому. Це могло призвести до висновків, незручних для совєцької влади. Друга річ, на українських військових цвинтарях могла проявлятися національна ідентичність тих, хто приходить на могили. Є навіть дослідження, як, наприклад, у Львові на Янівському цвинтарі КГБ полювали за тими, хто відвідував могили бійців Української Галицької армії на Зелені свята чи у листопадові дні. Навіть коли вже та частина Янівського цвинтаря була зруйнована, українці все одно приходили на те місце молитися. (У травні 1992-го Львівська міська рада ухвалила рішення відновити зруйнований цвинтар вояків УГА. Урочисте його відкриття та освячення відбулося 1998 року. — ред).
Тут уже навіть візуального маркера не було, але цвинтар і далі діяв як каталізатор. І кагебісти розуміли, що це не випадкові люди приходять, що це національно свідомі люди, які можуть становити загрозу для радянської влади.
І третя річ. Радянська влада активно формувала власний міф і досить агресивно маркувала території СРСР своїми символами. Їм треба було виховувати радянську людину, яка мала бути слухняною, зі стрункою ідеологічною моделлю в голові. І не мало бути якихось подразників, які б відвертали від комуністичної ідеології.
Якщо ми говоримо про цвинтарі Першої світової війни чи якісь давніші, то на них просто не звертали уваги, не доглядали їх, грабували, якщо вони були десь там у полях. Це трактувалося як щось неважливе, як шум, який треба прибрати з інформаційного поля і з людського поля зору.
Таким чином, в Україні далі Боярки на Київщині немає зараз жодного військового кладовища УНР, хоч у центрі, на сході та півдні були запеклі бої уенерівців з більшовиками. Чи такі цвинтарі там були і якщо так, то де?
Вони точно були, і про ці поховання є досить багато відомостей у спогадах. У спогадах вояків армії УНР, які змогли емігрувати, часто можна «виловити» інформацію про поховання, братські могили чи поодинокі поховання на Миколаївщині, Херсонщині, Криворіжжі. Хмельниччина та Вінниччина — там були просто десятки цвинтарів, не маркованих, бо цей період визвольних змагань був досить коротким і після нього прийшла агресивна радянська влада. На тих могилах громади могли поставити дерев’яні дубові хрести, але, на відміну від Галичини, де навіть в умовах польської окупації українська спільнота все-таки пробувала зберігати й позначати ці могили, на підрадянській частині можливостей замаркувати такі поховання не було, влада СРСР їх нищила.
Але якби ми поставили собі за мету, то через аналіз історичних джерел, спогади колишніх вояків, через дослідження георадаром, ексгумації, збір свідчень, військові кладовища УНР все ж можна локалізувати.
Не всі, на жаль, але певну частину військових поховань часів визвольних змагань на півдні України, в центрі — цілком. І рано чи пізно нам треба це зробити, якщо ми хочемо називатися і бути цивілізованим, зрілим суспільством.
Нещодавно я фільмувала військові кладовища Першої та Другої світових воєн на наших теренах, почасти інтернаціональні, і часто звертала увагу на те, що після розпаду СРСР їх відновлювали іноземні організації й дуже рідко в цьому фігурувала українська держава. Чому? І хто б мав цим займатись, але не займається?
Якщо ми говоримо про початки української Незалежності, кінець 1980-х — початок 1990-х, особливо про визвольні змагання УПА, то тоді ще були живі свідки, родичі, люди, які це переживали емоційно, і повстанські могили мали дуже персональне значення. В той час, абсолютно без участі держави, з’явилося досить багато символічних могил, були впорядковані повстанські могили. Але коли ми говоримо про кінець 1990-х — початок 2000-х, то щораз більше тих людей відходило, і разом з ними відходив оцей емоційний зв’язок, сприйняття й розуміння цих поховань як символічних, так і реальних.
На жаль, держава цього не підхопила, ніколи на моїй пам’яті не було навіть спроб сформувати якусь державну політику. Навіть якщо приходили якісь більш проукраїнські президенти чи уряди, все одно військові кладовища не були у пріоритеті. Питання національної пам’яті, особливо військової некрополістики, були десь у самому хвості завдань державного будівництва. Часом згадують Інститут національної пам’яті, його перші несміливі кроки, перші спроби внормувати церемоніал чи впорядкувати якісь підходи до військової некрополістики, але це важко назвати державною політикою. Це були невеличкі фрагменти, поодинокі пазлики, які не склались у цілісну картину.
Чому це робили іноземні організації наших партнерів-держав? Тому що для них це частина державної політики та державної ідеології.
Якщо ми говоримо про Польщу, то, незалежно від того, які там уряди, які партії приходять до влади, для них це один із каменів в основі польської держави. Якщо ми говоримо про Європу далі на захід, про Німеччину, Австрію, то це десь пів на пів: 50% — частина усвідомленої державної політики, а інші 50% — це сформована традиція, повага і розуміння ваги військових поховань, незалежно від того, де, за яких історичних обставин представники австрійської чи німецької нації гинули. І тут ми можемо говорити про сотні років традиції догляду, опіки й розуміння ваги військових поховань для цих держав. В Україні, на жаль, важко назвати якісь системні організації чи системні інституції, які б цим займалися.
Ми маємо, наприклад, КП «Доля» на Львівщині й КП «Пам’ять» в Івано-Франківську…
Так, якщо говорити про комунальний рівень, то оці два підприємства більш-менш системно цим займаються, але тут мова більше про ексгумації. Якщо ж ми говоримо про архітектурну, містобудівну та візуальну складову військових меморіалів, то вона, на жаль, у цих комунальних підприємств є досить слабенька. Наприклад, вони так і не виробили культури проведення архітектурних конкурсів. Вони дуже мало, на мою думку, залучали професійні середовища: скульпторів, архітекторів, художників, містобудівників — для того, щоб виробити ряд візуальних символів і правил, українських за духом і за змістом. Хоча вони виконують важливу роль як комунальні підприємства.
Якщо ми говоримо про державний рівень, то військова некрополістика має бути обов’язковим напрямом у структурі Збройних сил України. Напевно, це мало б бути одним із теоретичних завдань Інституту національної пам’яті. Мабуть, університети чи наукові інституції також мали б більше займатись цією темою. І нам це все ще належить вибудувати.
Зараз страшна війна. У нас багато втрат військових, а проте громади вже поспішають ставити пам’ятники на військових секторах поховань і часто облаштовують їх на свій розсуд і смак. Чи треба нам якось по-новому окреслювати вигляд українських військових кладовищ, чи в нашій історії можна знайти традиції, які можна відновити й застосувати?
Я переконаний, що традиції української військової некрополістики є. Вони не досліджені та фрагментовані. Якісь поодинокі наукові чи науково-популярні статті десь з’являлися, але в нас немає жодної монографії чи дослідження української військової некрополістики. Тому дуже часто в нас кажуть про будівництво якогось «українського Арлінгтону» і безумовне використання американського досвіду чи, в кращому разі, європейського. Для мене, звичайно, ближчим є досвід європейський. Військові цвинтарі висадки союзних військ на півночі Франції — надзвичайно сильні місця. Цей досвід треба вивчати. У європейській традиції якраз шукали підказок і натхнення українські архітектори у 1920-30-х роках, коли будували меморіали січових стрільців, воїнів Української Галицької армії, і це спиралося на випрацювану європейську традицію.
Якщо говорити про малі громади й про те, що відбувається нині, то, на мою думку, це все робиться дуже передчасно.
Тут маємо замкнене коло, бо, в ідеалі, звісно, варто зачекати і все якісно продумати, але це очікування може призвести до того, що частина родин почнуть стихійно будувати пам’ятники полеглим військовим і потім це буде важче систематизувати й переробляти.
Я погоджуюся і не маю однозначного рецепта. Просто, знову ж таки, оглядаємося на український досвід початку ХХ століття. Перші визвольні змагання завершилися у 1921-му. І перші кам’яні, бетонні пам’ятники на могилах починають з’являтися через п’ять-шість років після завершення польсько-української війни. До того часу це були прості дерев’яні хрести. Ці могили обкладали дерном, вони були чисті та охайні, за ними доглядали пластуни, які також стали частиною цієї культури опіки над військовими могилами. Та лише на початку 1930-х почалося реальне впорядкування військових кладовищ, бо вже були завершені ексгумації, вже перенесли останки з поодиноких могил на збірні дільниці.
А якщо говорити про спільні риси й традиції в архітектурі українських військових кладовищ Першої світової війни, Других визвольних змагань? Що українські кладовища вирізняє з-поміж інших?
Коли я читав теоретиків Івана Німчука, Івана Крип’якевича, Бронислава Яніва та інших людей, які займалися цими питаннями на початку ХХ століття, то, однозначно, вони шукали натхнення, взірці, корені традиції в Козаччині. І, наприклад, зараз із дискусій про військові меморіали випало поняття кургану. Курган — це висока насипана могила, і вона була обов’язковим елементом братських поховань та військових меморіалів.
Зараз я не бачу, щоб десь насипали кургани, а це абсолютно українська традиція з козацьких часів.
Також я є прихильником форми хреста на військових похованнях. Можна шукати вдалу форму, пропорції, розмір, але, як на мене, це український візуальний символ, характерний для військового поховання. Також у дискусії десь виникали і згасали розмови про могилу незнаного вояка. Ця традиція була спотворена в СРСР, хоча це цілком природна європейська традиція. На українських військових меморіалах міжвоєнного часу могила незнаного вояка була. Наприклад, на Янівському цвинтарі, на Личаківському на українській військовій дільниці. І якийсь центральний елемент, присвячений незнаним воякам, був також на інших цвинтарях — у Золочеві, Городку, Раві-Руській, Стрию, в Самборі. У цих українських військових дільницях, які з’явилися в 1920-30-х роках, центральний монумент, присвячений незнаним воякам, був обов’язковим.
У Львові, коли відбувся конкурс на впорядкування Поля почесних поховань, мене трохи насторожило обговорення про огорожі, мовляв, не має бути жодних парканів, має бути відкритий громадський простір. Я маю певне застереження щодо цього, бо якщо вивчати європейську традицію, дивитися на українські цвинтарі чи цвинтарі Першої світової війни, вони завжди були обгороджені. Ця огорожа колись мала, зокрема, й банальну функцію: не давала свійським тваринам заходити на цю територію. Але насамперед вона мала символічне значення. Є світ живих, а є світ померлих, і ти маєш цю межу відчути. Це не має бути триметрова брама чи мур, але ця межа має відчуватися емоційно та візуально. І це треба проговорювати, дискутувати про це.
Січові стрільці також мали традицію встановлювати березові хрести, коли не було змоги й ресурсів, а головне держави, щоб побудувати коштовніші надмогильні пам’ятники. Ми знаємо про козацьку традицію виготовлення хрестів із пісковику. Поховання воїнів УГА на Янівському кладовищі у Львові взагалі з архітектурного бетону. Але є й гранітні зразки. Якщо говорити про традицію українського каменю у військових меморіалах, чи така взагалі є?
У 1931 році на місці перших українських військових могил збудували тривкі бетонні пам’ятники. Цей матеріал із самого початку обрали для меморіалу УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях на українських військових дільницях. Також бетон був обраний для більшості військових дільниць чи військових кладовищ поза Львовом. У Золочеві, Самборі, Франківську тощо. Інша річ, що цей бетон був надзвичайно якісний. Раджу вам колись поїхати у село Цеблів, бо там є кілька унікальних надмогильних пам’ятників, збудованих у 1935 році з бетону. В основі надмогильного каменя — величезний бетонний тризуб, який лежить на землі і з якого вертикально проростає хрест. І що дивно — із 1935 року до сьогодні на ньому жодної тріщинки чи подряпинки, його якість є просто перфектною. Попри те, що не було сучасних будівельних технологій, інструментів і так далі, але якось примудрялися так робити. Якщо говорити про поодинокі поховання, то застосовували дуже різні матеріали: і вапняк, і пісковик. Гранітних мені найменше траплялося, якщо говорити про історичні поховання.
З історичних меморіалів, які мені доводилося бачити чи вивчати, приблизно третина — з природного каменю (пісковику, вапняку чи інших характерних для конкретної місцевості), третина — з архітектурного бетону і третина — з граніту чи подібних матеріалів. Граніт масово з’являється у проєктах європейських військових меморіалів досить пізно.
Цвинтар бійців УГА в Жовкві характерний уніфікованими чорними металевими хрестами з тризубом. Натомість на кладовищі січових стрільців у селі Посухів на Тернопільщині — світлі козацькі хрести з бетону. Які кольори — світлі чи темні — використовували українці в попередніх поколіннях у будівництві надмогильних пам’ятників та меморіалів військовим?
Мені однозначно ближча традиція світлих хрестів і світлих пам’ятників. І цю традицію досить добре обґрунтовували теоретики військової некрополістики міжвоєнного часу. Пригадую старі публікації про перший етап упорядкування меморіалу воякам УГА на Янівському кладовищі. Коли з’явилися перші сто хрестів, то на території був болотистий ґрунт, оскільки йшли будівельні роботи. І перед Зеленими святами територія поміж хрестами була підсипана так званим жужелем. Це, фактично, затверділа переплавлена чорна маса металевої стружки, вугілля і флюсів, що є побічним продуктом металообробки.
І я пригадую, що в тогочасних газетах було кілька повідомлень про те, наскільки хрести мають гарний вигляд на фоні цієї чорної засипки. Наскільки величним став цвинтар завдяки світлому каменю. Так, військовий цвинтар — про сум, жертву і про трагедію. Але мені здається, що насамперед це про жертву заради майбутнього і про надію на це майбутнє. Тому він має бути світлий та величний.
Який, на вашу думку, найбільш вдалий військовий некрополь в Україні, про який ми мало знаємо, але на який можна спиратися як на приклад при будівництві та облаштуванні сучасних військових секторів поховань?
Серед українських військових поховань перше, яке спадає на думку, — це пам’ятник на стрілецькій могилі в Рогатині, спроєктований українським архітектором Романом Грицаєм. Він робив чимало меморіалів, частина з яких була зруйнована в радянський час. Але цей пам’ятник зберігся, і це унікальний зразок артдеко: дуже сильний і емоційно, і візуально. Там поховано небагато стрільців, але сам меморіал вартий уваги, бо він збережений автентично, окремі елементи там утрачені, але загалом цілісність збережена.
Якщо говорити про цвинтарі Першої світової війни, то для мене відкриттям був невеличкий цвинтар в Івано-Франковому на Львівщині. Для мене як для архітектора він певним чином канонічний, бо має оцю аванзону. Ти не входиш одразу на територію цвинтаря, а підіймаєшся по сходах, зупиняєшся, повертаєш і тоді заходиш у браму. Ти мусиш зробити певні зусилля, перші кроки, щоб підготуватися до входу на кладовище. Далі — ряди поховань, які зростають своєрідними терасами. Вони посаджені на рельєфі, й візуально ти зростаєш разом із ними до кульмінації — центральної стели — великого військового шолома з гребенем. Там немає випадкових елементів.
Вдалим є український військовий цвинтар УСС на горі Маківка, військовий цвинтар УГА на Янівському, бо він відновлений згідно з проєктом архітектора Євгена Нагірного на 85% (У 1960-х меморіальне кладовище воїнів УГА зруйнували совєти. — ред.). Це цвинтар вояків дивізії «Галичина» біля Золочева; він також має правильну структуру, посаджений на рельєфі, і ти також зростаєш разом з тими похованнями, наближаєшся до цієї кульмінаційної каплиці, яка узагальнює, увінчує цей меморіал. Але, на жаль, нам ще треба буде збудувати такі місця, якими ми будемо пишатися, які ми зможемо називати безумовно вдалими прикладами військових некрополів.
У ХХ столітті українці, які були змушені тікати з СРСР, облаштовували українські військові кладовища в різних країнах. Чи можемо ми черпати архітектурні досвіди в історії нашої діаспори, щоби гідно вшанувати наших полеглих воїнів?
Без сумніву, можемо. Я був в експедиції українськими військовими кладовищами й поодинокими військовими похованнями в Чехії. Архітекторів, які беруться проєктувати меморіали та військові кладовища в Україні, треба просто пакувати в автобус, везти туди і разом з ними аналізувати ці місця, наприклад, українські меморіали в Ліберці, Йозефові чи у Яблонне-в-Под’єштеді. Це надзвичайно сильні меморіали з центральними скульптурами та епітафіями. До їхнього проєктування та будівництва залучали найкращих художників та скульпторів — Михайла Бринського, Василя Касіяна, Роберта Лісовського, Оксану Лятуринську.
До слова, зараз у нас багато дискутують про вид надмогильної споруди, але наскільки сильними можуть бути слова та епітафії.
Дуже важливо вдало підібрати цитату, яка зможе працювати як кульмінація, спровокувати правильну емоцію, розставити акценти, щоб ти йшов від військового меморіалу під враженнями.
Я часто згадую, що в сусідньому селі моєї мами є могила стрільця УГА Данила Рисика, яку збудували його друзі у 1936 році. На ній написано: «Тут мріє стрілець Данило Рисик про кращу долю України». Не помер, не спочиває, не загинув, а «мріє». І коли ти це читаєш — у тебе мороз по шкірі, тому що це — динамічна пам’ять. Це не про минуле, а про майбутнє. Він продовжує мріяти, він закликає людей, які приходять до його могили, розділити з ним мрію про кращу долю України. Тобто в умовах польської окупації була українська сільська інтелігенція, ці хлопці, мабуть, дискутували про ці речі, тому згенерували таку епітафію, яка вартує бути на центральному елементі Національного військового меморіального кладовища, бо це щось надзвичайне. Або епітафія на могилі Стефанії Рибчак у Шептицькому, яка була медсестрою Української Галицької армії. Вона померла від тифу, коли доглядала за пораненими стрільцями, але хоронили її як старшину, як офіцера. І на її могилі написано: «Як любо вмирати за Батьківщину, від мене вчися». Ти читаєш цей напис на її могилі і з тим враженням ходиш тривалий час, повертаєшся до нього подумки. Зараз цим сенсам дуже мало приділяють уваги, але силу слова не можна ігнорувати, вона має бути актуальною в тих військових меморіалах, які будують зараз.
Ви мені нагадали рядки з вірша Олега Ольжича «Городок 1932», викарбувані на цвинтарі вояків УГА у Львові: «Ніколи нікому не стерти, Що сріблом ясної сурми: Шкодуємо тільки, що вмерти Удруге не зможемо ми»…
Назва нашої організації «Незнаному воякові» також узята з назви вірша Олега Ольжича: «Це люди — на сталь перекуті в огні, Це люди — як брили камінні»…
Це приклад того, що сенси для меморіалів можуть бути запозичені в тому числі з нашої класичної літератури. Якщо ж говорити про інші засадничі елементи військового кладовища, поруч з уніфікованими пам’ятниками, то з чого воно має складатися, щоб бути гідним наших полеглих і щоб не соромно було проводити в такому місці державні заходи, водити учнів на уроки, привозити міжнародних дипломатів?
На мою думку, військовий цвинтар однозначно має бути світлий та ретельно розпланований. Якщо ми беремо структуру церкви, то в ній є притвор, є храм, є святилище, тобто є три елементи, розміщені лінійно. У військовому меморіальному кладовищі подібна лінійність мала б зберігатися. Тобто має бути притвор, має бути аванзона перед безпосереднім входом на кладовище, де ти зупиняєшся, стишуєш крок, залишаєш позаду речі буденні, готуєшся до входу у світ загиблих, далі є храм — місце поховань, місце рефлексії й молитви, проходячи через яке ти наближаєшся до святилища кульмінації — центрального елементу, який, з одного боку, вшановує незнаних вояків, з іншого — здатний візуально й емоційно підсумувати, розповісти про меморіал і про похованих у ньому узагальнювально і якнайсильніше. І ці обов’язкові елементи, лінійність у плані мали б з’явитися у проєктах сучасних військових меморіалів.
Зважаючи на те, що ми живемо тепер у власній незалежній державі й нема тих обмежень, які були за окупацій, очевидно, що має бути більше місця для рефлексії. Мають бути простори, де є окремі меморіали, присвячені волонтерському руху, медикам, якимось окремим битвам та подіям. Тобто повинні бути дрібніші акценти, які також будуть здатні розповідати про важливі моменти української боротьби за незалежність. Однозначно мають враховуватися і сучасні візуальні засоби — світло, озеленення, благоустрій, усе це ми маємо вчитися застосовувати коректно.
В українських дискусіях навколо військових поховань нерідко чути думку, що західна традиція, безумовно, благородна й естетична, але дещо знеособлена, тому що на могилах військових немає фотографій. Сьогодні нерідко українські родини наполягають на тому, щоб на могилі було фото бійця. Що ви про це думаєте? Чи можемо ми цю історичну традицію об’єднати з якимись сучасними практиками, коли навіть уніфіковані поховання будуть більш персоніфікованими?
У сучасних дискусіях обговорюють різні способи такої персоніфікації. Може бути фото, QR-код чи більше інформації на звороті пам’ятника, може бути якась основа хреста, де буде більше інформації про похованого. Можна подумати над іншими способами, щоб ця уніфікація не була аж настільки дражлива, особливо для родичів загиблих. Я не бачу якоїсь великої проблеми із застосуванням фото. Інша річ, що фото, на жаль, об’єктивно, не вічне. Попри всі сучасні технології, воно досить швидко вицвітає, втрачає якість, і тому стоятиме питання: як його замінювати час від часу? Можна знайти формат надмогильної споруди, де фото буде досить коректно розміщене. Але потрібно сідати, брати олівця, запрошувати скульпторів, архітекторів і шукати таку форму, де фото буде доречним. Коли я проєктував нові пам’ятники для могил вояків УПА, то на тих старих могилах, де ми знаходили фото, я його також застосовував. Єдине, що не дозволяв собі на могилі, — розміщувати фото в центрі хреста. Я християнин, і більшість загиблих вояків також були християнами, і у центрі хреста фото, як на мене, — не надто коректне рішення.
Коли ми поглянемо сьогодні на російські військові кладовища, я не бачу естетичної різниці між ними і тим, що часто будують на власний розсуд у нас нашим військовим зараз. Це переважно похмурі гранітні плити, брак можливості під’їхати на візку, немає навігації, паркінгів, санвузлів, догляду і базових речей, які є у європейській практиці. Чому так сталося?
На жаль, схожість є, це факт, і це наслідок того, що ми ще буквально донедавна були частиною одного інформаційного і культурного простору, як би це дико не звучало. Ті самі фільми, книжки, велика частина українців послуговувалася і послуговується з росіянами однією мовою. Це прикра реальність. З іншого боку, ми починали з розмови про СРСР і про те, що він агресивно вибудував власний міф і маркував територію. Ці граніти, гнітюча, нависна і панівна похмурість — вони цим займалися 70 років і, як бачимо, досить успішно. Багато українців також стали сприймати це як частину чогось нормального. До 2014 року часто можна було почути, що Україна є державою, українською за формою, але радянською за змістом. І, на жаль, це стосується як чиновників, так і частини суспільства.
Зараз уже ніби роз’єднаний інформаційний та культурний простір, але українське інтелектуальне середовище все ще недостатньо генерує сенсів, правил і традицій у сфері військової некрополістики.
Це велика країна, величезна кількість загиблих, величезна кількість проблем і наслідків, з якими доводиться мати справу. І тої жменьки людей, яка зараз у цій темі, замало, щоб її почули.
Як зрушити цю тему?
Мусять з’явитися добрі приклади. Найлегше це пояснювати не теоретично, не на пальцях, не в книжках, а на конкретних прикладах. Можна збирати архітекторів, щоб примусово привозити на військові меморіали в Польщі, Чехії чи Словаччині. Перед тим, як оголошувати архітектурний конкурс, поїдьте подивіться, як це вже реалізовано. Проаналізуйте цвинтарі, які вже збудовані, щоб ви могли зрозуміти, добре воно чи погано. Це тактильний підхід, він може мати ефект. Очевидно, що має з’явитися якась нормативна документація, має з’являтися все-таки державна політика. І ми мусимо цього вимагати від влади, активно долучатися до творення, кожен в міру своєї професійної компетенції й досвіду.
Поки запуститься державна машина, поки всі ці процеси систематизуються, пройде певна кількість років. А якщо я просто голова ОТГ, який прочитав цю розмову і вперше дізнався про військову некрополістику, що є таке явище, як архітектурний конкурс, і хочу організувати гідний військовий сектор поховань для загиблих військових у своїй громаді — то що мені робити?
Для початку не поспішати й намагатися шукати добрі приклади: інтернет дозволяє загуглити такі, а також знайти інформацію про те, де відбувалися конкурси і які їхні результати.
Втім, мені здається, що вже давно на часі, аби у структурі Міністерства оборони, Міністерства ветеранів чи Інституту національної пам’яті з’явився певний консультаційний центр, куди б міг звернутися голова невеличкої сільської громади чи громадський активіст, який хоче цими речами займатися і робити це правильно. Я також відкритий до співпраці, і до нас можна звертатися: у нас є сторінка на фейсбуці з контактами. Є ті ж комунальні підприємства, про які ми вже згадували, і в них є певний досвід, як це все робити коректно, з урахуванням чинного законодавства. Нехай ще не досконалого, нехай неповного, але того, яке діє, тобто є якийсь певний напрацьований досвід.
Є благодійний фонд «Героїка». На жаль, зараз він трошки зменшив активність, бо багато хлопців у війську або залучені до підтримки війська. Хоча мені здається, що зараз актуально якраз «Героїку» перезапустити. Цей проєкт не мав би зупинятися, він мав би в умовах війни активно працювати. Мав би стати також одним із таких інформаційних, консультаційних центрів, куди могли б звертатися громади, ветерани, які вже зараз повертаються до своїх домівок і також намагаються дбати про поховання, долучаються до проєктування і опіки над могилами своїх побратимів. Нам треба розбудовувати цю інституційну частину.
До якого вашого проєкту ви найбільше прив’язані серцем?
До меморіалу воякам армії УНР у Великих Зозулинцях на Хмельниччині, які були розстріляні більшовиками або померли у військовому шпиталі. Перший ескіз цього меморіалу зробив Олег Собченко, який воював у бригаді Чорних Запорожців і загинув минулого року на війні. Він був активістом фонду «Героїка» і зробив перший начерк, і я радий, що мав можливість із ним попрацювати. Хлопці з «Героїки» звернулися до мене щодо більш детального архітектурного креслення, і я застосував свій професійний досвід. Цей меморіал не є великий, пишний чи багатий. Це простий пісковик з бетонною основою з аскетичним візуальним рішенням, але емоційно він вийшов досить сильним.
Минулого року я був на Хмельниччині в експедиції й провідав цей меморіал. Я був вражений, що його доглядають: там була покошена трава, було досить чисто, і це також зворушує, що ця пам’ять повертається. Є люди, які підхоплюють цю естафету, розуміють цінність і дбають про ці місця пам’яті.
До слова, мені теж дуже подобається цей меморіал. І те, що ви кажете, свідчить також про те, що за красивими меморіалами, як би цинічно це не звучало, громаді приємніше доглядати.
