img

Андрій Архангельський: «Від вульгарності має тіпати завжди»

21.07.2016 Оксана Мамченкова

[П’ять років тому в Українському католицькому університеті у Львові розпочався експеримент. Ідея полягала в тому, що журналіст в українських умовах може поєднувати використання сучасних технологій із етичними стандартами, заснованими на загальнолюдських моральних принципах. І, коли доведеться, витримувати спокуси та удари корумпованої нігілістичної системи. Вже понад сто випускників Школи журналістики УКУ перевіряють це припущення.

До п’ятиріччя проекту десятеро журналістів та експертів, які є для Школи журналістики УКУ моральними орієнтирами, поділилися своїми поглядами на цінності, місію та майбутнє журналістської професії]

***

Андрій Архангельський — публіцист із понад двадцятирічним стажем. Його резюме рясніє назвами знакових і впливових видань, серед яких львівський «Пост-Поступ», де Андрій починав, і московський «Огонёк». Зараз він очолює відділ культури газети «КоммерсантЪ» і пише для низки онлайн-ресурсів, зокрема для Colta.ru і Slon.ru. Відколи Росія напала на Україну, Архангельський розпочав експеримент: він слухає пропагандистські радіостанції й ділиться роздумами про почуте у своїх колонках. Говоримо з Андрієм про теперішню стратегію російських ЗМІ, межі можливостей пропаганди та про те, чи можна відокремити політику від культури.

 

Андрію, ви журналіст із профільною освітою. Як це допомагало чи заважало вам у роботі?

Я прийшов у журналістику в кінці 1990-х, коли була мода на «не журналістів»: головний редактор будь-якого видання знав, що голова цих людей не забита «правилами», для них немає табу. Саме ці люди кидались у самий вир життя, не боялися лізти в болото. Й приносили часом геніальні тексти, які могли балансувати на межі етичного. Проте значною мірою саме ці люди не журналісти за освітою — й створили нову журналістику як у Росії, так і в Україні. Адже вони просто не знали, що про щось там не можна писати. Звичайно, можна. Про все можна.

Втім, на журфак у середині 90-х іще йшли ідеалісти: вони шукали правди. Як я зараз розумію, головне, чого вчили тоді на журфаку, — це етика. Давали базові уявлення про свободу, про світ, формували світогляд.

Професійна журналістська освіта допомагає й водночас шкодить. Шкодить, бо в тебе в голові постає внутрішній цензор: про це «не заведено» писати, про це «ще рано», це «негарно». І тобі весь час доводиться боротись із цим «не можна». З іншого боку, це «не можна» стосувалось професійної етики: коли у 90-ті прийшла епоха замовних текстів, або потім, коли на незалежну пресу почала тиснути держава, знайшлася певна кількість журналістів, для яких репутація й свобода висловлювання виявились дорожчими за гроші й комфорт. Не в останню чергу тому, що цього навчили на журфаку.

Якою ви бачите оптимальну формулу освіти для журналіста взагалі й журналіста, що спеціалізується на культурній тематиці зокрема?

Перша журналістська освіта — радянський атавізм. У багатьох країнах журналістика давно вже є другою освітою. Рішення стати журналістом — це усвідомлений вибір дорослої людини. І цей вибір мусить бути, знову ж таки, світоглядним. В ідеалі для журналіста життєвий досвід і нетерпимість до брехні є важливішими за вміння писати. Любов до справедливості, бажання зробити світ кращим — якщо людина почувається так, їй сюди. Для культурного журналіста, звісно, добре було б мати кіно-, театральну або будь-яку іншу гуманітарну освіту, яку-небудь School of Arts.

Без вивчення яких дисциплін не може обійтися журналіст у сучасному світі?

Політологія й суспільні науки. Пострадянська людина дотепер упевнена, що політика — це те, що належить політикам. Саме через це став можливим авторитаризм сьогодні, у ХХІ столітті: багато людей не знає, що на політику можна і треба впливати. І це потрібно робити постійно, адже демократія — крихка річ. Такої навички у пострадянського суспільства немає, і цей пробіл потрібно заповнити в першу чергу. Політика належить усім, це знання має бути базовим. Потрібно ставати професійним громадянином, аби тобою було важче маніпулювати.

Коли людина, що пише про культуру, говорить, що культура — поза політикою, вона або нічого не тямить, або свідомо вводить вас в оману. У сучасному світі розділити культуру й політику неможливо. Та й не потрібно. Пісня Джамали на «Євробаченні» — це політика чи культура? І те, й інше. Весь цей поділ є штучним, він виник після хрущовської відлиги, у шістдесяті, коли постав негласний суспільний договір між владою та інтелігенцією: ви не лізете в політику, ми не ліземо до вас на кухню та в душу. Хоча все одно лізли.

??????????????????????????

Які якості повинен мати журналіст, що пише про культуру?

Він повинен мати інтуїцію, чуття на фальшиве й правдиве. Коли ти щось дивишся або читаєш, перше, що має спрацьовувати: правда це чи ні в межах мистецтва?

Більшість редакторів самі перетворюють культуру на закуску — вони вимагають від журналістів, щоби були «відомі імена», й страшенно не люблять «мистецтвознавства». А потім дивуються: чому вас ніхто не читає?

Неможливо розділяти життя й роботу. Журналістика — це не робота, критиком треба бути двадцять чотири години на добу. Це має зростися, бути невідривним від твоєї особистості. Від вульгарності тебе має тіпати завжди — це дає потужний енергетичний поштовх до писання. Звісно, навіть до найжахливішого співака, актора чи письменника ти все ж таки маєш ставитись із повагою. Поважати в ньому автора. І, до речі, вульгарність у великій концентрації сьогодні теж може служити приводом для естетичної рефлекції, адже крізь неї проступають якісь базові суспільні установки.

За роки писання рецензій та критичних матеріалів ви вивели для себе правила роботи над такими текстами?

Це радше стосується професійної етики. Приміром, хоч якою поганою є книга, її слід дочитувати до кінця. Найбридкіший фільм або виставу треба додивлятись — лише після цього ти маєш право на критику. Бажано не читати рецензій колег перед тим, як пишеш. Хоча деколи саме це є додатковим подразником, а отже, джерелом енергії. Треба любити й цінувати випадковість. Бути готовим до неї. Жодних правил не може бути, адже мистецтво — це теж порушення правил. Тут потрібно взагалі звільнитися від усього того, що ти знав досі. Адже будь-який подих, шурхіт і фраза може стати ключем до інтерпретації. Часом рецензія виростає з одного слова. Потрібно навчити себе в цю мить нічого не пам’ятати й водночас пам’ятати все.

Коли висловлюєшся на суспільні теми, все так само. Те, що відбувається в суспільстві, можна оцінити з естетичної точки зору. Авторитаризм естетично дуже одноманітний, він нудний. Він дратує, як бездарна вистава. Авторитаризм сьогодні конкурує з мистецтвом, адже він побудований на тотальній імітації, він хоче переконати вас, що підробити, зіграти можна все, будь-які почуття та принципи. В цьому плані почасти можна погодитися з Йосифом Бродським, який вважав, що естетика і є етикою. Якщо щось є вульгарним, бридким, воно також аморальне. Але тут можна з Бродським і посперечатись. Етика все-таки ширша за естетику. Зло може бути естетично привабливим. Наприклад, мілітаризм має певну пасіонарність — окрилює, омолоджує.

Коли ти пишеш рецензію, ти водночас пишеш про суспільство, про політику і про життя взагалі, адже і автор твору, й рецензент не живуть у порожнечі. Герменевтика вчить нас, що будь-який текст — це висловлювання про епоху, в якій ти живеш. Жодного мистецтва, відокремленого від політики й суспільства, бути не може. До того ж, сучасне мистецтво сьогодні — свідоме політичне висловлювання.

Як писати про музику або кіно кількадесят років і не втратити свіжості сприйняття?

Потрібно слухати або читати так, наче вперше почув музику чи прочитав книжку. Мене вчив один кінокритик: якщо фільм поганий, потрібно писати про те, що хотів зняти режисер, як він міг би це зняти і чому йому це не вдалося. Тобто треба в цю мить уявляти себе співавтором твору. Писати так, наче ти критикуєш власні помилки.

На що слід звертати увагу, щоби зробити критичний текст цікавим для непрофесійної, широкої аудиторії?

Коли пишеш для широкої аудиторії, апелюєш до універсальних цінностей: свободи, особистості, зла/добра. А коли для професійної — там більше уваги до культурних аналогій, до контексту. Насправді погано, коли ти починаєш ділити читачів на «широких» і «вузьких». Потрібно вірити в читача, в те, що навіть позбавлена знань, та наділена душею, серцем людина тебе зрозуміє.

Абсолютне зло — фраза «потрібно писати простіше, бо ми пишемо для звичайних, нормальних, простих людей». Це образливо, перш за все, для читача. Задаєш норму ти, твоє видання

Абсолютне зло — фраза «потрібно писати простіше, бо ми пишемо для звичайних, нормальних, простих людей». Це образливо, перш за все, для читача. Задаєш норму ти, твоє видання. Читача як такого, самого по собі, абстрактного читача не існує — його формуєш ти. Якщо ти будеш гуманним, чесним, розумним, читач твій буде таким самим. І навпаки. Пиши, якщо можеш, для себе, і тоді тебе зрозуміють інші. Не намагайся вгадати, на що чекає читач. Він чекає насправді — на тебе.

Яке головне завдання критичного тексту, написаного для широкої аудиторії?

Навіть коли я пишу художню критику, я все одно пишу про цінності. Ось так склалося. Я вважаю, що найважливіше зараз — формувати нову етику. Радянська етика пішла, нової не виникло. Потрібна нова етика — така, що відповідатиме новим економічним і соціальним реаліям.

Російська пропаганда — це інстинктивна спроба суспільства вчепитись за щось тривке, сильне, універсальне. Говорити від імені чогось більшого. Бажання долучитись до абсолютної істини. Насправді ж це волає порожнеча, дірка, відкрита рана на місці етики. Пострадянська людина найчастіше не може самостійно прийняти рішення про те, що добре, а що погано. Уявлення про добро і зло у пропагандистів завжди збігається з державною точкою зору, коливається навколо лінії партії. М’яко кажучи, це дуже вузькі підвалини для моралі. Це буквально карниз або бордюр поруч із шосе, ім’я якому — загальнолюдські цінності. Важливо навчити людину самотужки приймати рішення. Хай навіть помиляється, але сама. Пояснити, як улаштований світ і що він улаштований складно. Спонукнути до критичного ставлення до життя. Додати гуманізму.

?????????????

В українських ЗМІ відділи культури зазвичай одними з перших потрапляють під скорочення, якщо видавцеві потрібно зменшити витрати. Спеціалізованих видань про культуру обмаль. Невелика популярність матеріалів на культурну тематику — це діагноз суспільству чи невміння авторів цікаво подати матеріал?

Більшість редакторів самі перетворюють культуру на закуску — вони вимагають від журналістів, щоби були «відомі імена», й страшенно не люблять «мистецтвознавства». А потім дивуються: чому вас ніхто не читає? Це жахливе нерозуміння функції культури. Культура сьогодні відіграє надважливу роль у конфлікті світоглядів, є програмою, що навчає, тренажером. Вона, навіть розважаючи, вчить, як жити у складному світі, як домовлятися, як поважати іншого, бути толерантним, терпимим до іншої точки зору. Як реагувати на жахливе й нелюдське.

Культура після Другої світової війни, після Голокосту, так би мовити, більше не наївна: вона тепер добре усвідомлює, що людина є сукупністю добра і зла, що зло є в кожному й кожен повинен працювати зі злом у собі, контролювати його, витискати із себе. Редактори, які вважають, що культура — це розвага, риють яму суспільству, адже людина, що не має чуттів, не відчує нічого й в інших життєво важливих сферах. Не відчує, як її обманюють на виборах. І взагалі, сам поділ журналістики на культурну й некультурну — радянський атавізм.

Яких жанрів або тем вам не вистачає в українських ЗМІ?

Мало рефлексії, на мій погляд. Саме роздумів про себе. У Росії рефлексія розвинена сильніше. Щоправда, розвинена вона саме через те, що немає інших суспільних інститутів — уся пристрасть іде в колонки. Мало філософії. Я читаю українських філософів Сергія Дацюка і Георгія Почепцова. Мало, умовно кажучи, Дацюка в українській пресі. Потрібно осмислювати все, що відбувається з Україною, звіряючись з універсальними цінностями, вміщувати Україну в загальнолюдський, всесвітній контекст. Немає культури авторства в журналістиці. Бракує широти узагальнення й гуманітарності. Мало, на жаль, художньої критики. Але це, звісно, почасти від бідності. Втім, зараз це все почало потроху з’являтись.

?????????????

Як, за вашими спостереженнями, змінились українські ЗМІ з початку Революції Гідності?

Головне, що всі українські ЗМІ — різні. Пам’ятаєте «14 ознак фашизму» Умберто Еко? Як дитина, що виросла за тоталітарного режиму, зрозуміла, що настала свобода? «Всі газети стали різними». Важливо, що публікації, розслідування в українських ЗМІ викликають скандали, призводять до відставок, їх не може ігнорувати влада. Це вже інша політична культура. В українських ЗМІ за двадцять п’ять пострадянських років традиція свободи не переривалася. Наприклад, «Громадське» виросло з «Громадського радіо», а воно, своєю чергою, з «Української правди», а ці — з дисидентської ще львівської газети «Поступ». У сучасній Росії таким досвідом мало хто може похвалитися, хоча починали ми одночасно. Багато російських видань на певному етапі вирішили, що свобода — не головне, й це була страхітлива помилка. Будь-яку владу потрібно критикувати, нехай навіть із терапевтичною метою, щоби вона не збожеволіла від підлабузництва, що зазвичай її оточує.

Пропаганда за сучасних умов має одне слабке місце. У суспільстві споживання все сприймається як шоу, як розвага — і все з часом набридає

Ще хороший тон — журналістська солідарність, як в історії з Савіком Шустером: нам, можливо, й не подобається його програма, але вона повинна бути, бо все має бути. Це якісна зміна ситуації: свобода преси — це справа кожного.

Що погано? Наприклад, ви часто вимагаєте від незалежної російської журналістики, що залишилась, бути пропагандистами навпаки, вимагаєте беззастережного осуду або підтримки. Але не буває доброї пропаганди.

На що спроможна й чого не може пропаганда? Чи існують межі її можливостей і що їх визначає?

Пропаганда за сучасних умов має одне слабке місце. У суспільстві споживання все сприймається як шоу, як розвага — і все з часом набридає. Зараз типовий пропагандистський репортаж про Україну має такий вигляд: «виробництво падає, порожніють заводи й фабрики…». Такий собі стандартний радянський репортаж про «безробітного Джонні», що ночує під мостом. Про Україну тепер у нас говорять майже як про країни Балтії, в нашому випадку це прогрес. Був один пік люті, другий — але глядачам уже нудно, й це відчувається. Над радянською пропагандою третє покоління вже сміялося. До того ж, сучасна пропаганда не має жодної ідеології. Якщо запитати їх: «Хлопці, за що ви воюєте, яка ваша мета?», виявиться, що вони самі не знають. Це не мета, а процес. Стан. Більшість глядачів, думаю, сприймають сьогодні пропаганду як пташину мову — «так зараз треба». Поступово вона стає формальністю. Лють живе недовго.

Чи спроможні пропагандистські ЗМІ та їхні журналісти перелаштуватись на роботу за журналістськими стандартами? За яких умов?

Радянські журналісти у 1990-ті цілком вписалися у пострадянський час. Усі нинішні провідні пропагандисти вийшли з радянської школи, але потім стали іконами стилю, символами нового часу. Своєю манерою вони нагадували західних ведучих. Питання в тому, коли вони були справжніми: тоді чи зараз? Звісно, вони не такі наївні, як нові комсомольці — ті, кому по двадцять п’ять років і хто виріс уже з думкою, що «треба повернути СРСР». Ці ж — просто добрі актори, які за інших обставин поводилися б інакше.

У чому ж корінь зла? У тому, що ці люди не мають узагалі ніяких переконань. Вони по-справжньому вірять (парадокс!) у те, що «нічого святого немає». Вони вірять у свою невіру. І навіть хизуються цим. І ще, звісно, вони скористались цією ситуацією, щоби реалізувати власні комплекси. Подобається карати інших за допомогою слів. Це їм, безперечно, приносить задоволення. Тож перелаштуватись вони можуть, але який у цьому сенс? Чи може працювати у ЗМІ людина, що не поділяє загальнолюдських цінностей? Це й має бути критерієм: ти можеш бути яких завгодно поглядів, але нелюдськість не може вважатись іншою точкою зору.

Оксана Мамченкова Аліна Смутко

Схожі публікації

ZUZ_3715
7607 10

Євген Глібовицький: «Цінності в журналістиці — інструмент, а не абстрактна тема»

Євген Глібовицький — про те, куди котяться українські медії і як їх урятувати

06.09.2016 Ольга Клінова
?????????????
1545 5

Шон Патрік Лаветт: «Свобода без відповідальності неможлива»

Керівник англомовного «Радіо Ватикан» про межі дозволеного для журналіста, об’єктивність як брудну роботу і п’яте W, на якому нас змушує зосередитись релігія

18.08.2016 Тарас Прокопишин
IMG_7437
3593 7

Вахтанг Кіпіані: «Українську журналістику можна порівняти з автомобілем ЗАЗ»

Творець «Історичної правди» та Музею преси про витоки проблем і комплексів вітчизняних медій

28.07.2016 Ярослав Назар

Популярні публікації

2
24582 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин
img_1160
39484 3

Чи має клієнт платити за розбитий посуд в ресторані?

8 карток про те, як поводитися, якщо ви випадково розбили посуд у кафе чи ресторані
22.04.2016 Ірина Сало
jamala_top (2)
22994 7

Джамала

Розмова з відомою українською співачкою
04.04.2014 Інна Березніцька
  • Спецпроект
    Розмови з українськими науковцями, які творять не лише в Україні, але і за кордоном
  • Спецпроект
    Історії українців, які творять кавову культуру країни
  • Спецпроект
    Історії молодих і креативних українських підприємців
  • Спецпроект
    Цикл репортажів, що присвячений національним меншинам та історіям українського різноманіття
  • Спецпроект
    Розмови з талановитими українськими дітьми та підлітками
  • Спецпроект
    Історії українців, які своєю діяльністю, проектами та ідеями змінюють Україну на краще
  • Спецпроект

    Серія репортажів про малі українські міста та їхніх мешканців

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати