[П’ять років тому в Українському католицькому університеті у Львові розпочався експеримент. Ідея полягала в тому, що журналіст в українських умовах може поєднувати використання сучасних технологій із етичними стандартами, заснованими на загальнолюдських моральних принципах. І, коли доведеться, витримувати спокуси та удари корумпованої нігілістичної системи. Вже понад сто випускників Школи журналістики УКУ перевіряють це припущення.
До п’ятиріччя проекту десятеро журналістів та експертів, які є для Школи журналістики УКУ моральними орієнтирами, поділилися своїми поглядами на цінності, місію та майбутнє журналістської професії.]
***
Пошукова система знає Євгена Глібовицького насамперед як експерта з комунікаційних стратегій. У якомусь сенсі він і сам є пошуковою системою. Відповіді і нові запитання Євген допомагає знаходити іншим у різних іпостасях: як учасник Несторівської та Унівської експертних груп, партнер експертної компанії pro.mova, співавтор концепції «5 каналу» та співзасновник «Громадського телебачення». Перед цим була журналістика: «Post–Поступ», Радіо «Промінь», «1+1», Перший національний, «Дзеркало тижня» тощо.
Тож тепер Євген Глібовицький має те, чого часто бракує експертам-журналістам: тверезий погляд збоку на ситуацію в медіях як частину системної кризи українського суспільства. Становище, каже, важке, але не безвихідне.
Євгене, почнімо з глобального: куди рухаються українські медії?
Думаю, що до пекла. Бо до раю це точно не приведе. Ми маємо спотворений, чи, як тепер модно казати, гібридний медіа-ринок. Це не ринок реклами, не ринок передплачених послуг, це радше ринок політичної корупції. Це не бізнес, а частина іншого бізнесу, який полягає в купівлі місця в політиці. Медії — інструмент цієї купівлі. Вони захищають людину, що купила місце, даючи змогу безкарно займатись корупційними оборудками та отримувати від цього вигоду. Це пояснює, чому провідні українські медії, будучи операційно збитковими, комфортно існують: вони є частиною чогось більшого.
Отже, незалежних медій в Україні не існує?
Маємо поодинокі випадки добрих медій, що є незалежними. Проблема в тому, що вони не можуть зачепитись за інфраструктуру. Це як самотня рослинка, що виросла поміж камінчиків, але не формує собою ні поля, ні лісу. Наприклад, KyivPost, «Новое Время» — маргінальні. Вони, можливо, мають певну якісну нішу, але не мають ніші кількісної: не масштабуються. В країні із сильним медіа-ринком такий журнал, як «Новое Время», мав би, з одного боку, набагато більшу нішу, з іншого, безліч ринкових інструментів, за допомогою яких читачі можуть давати фідбек щодо контенту.
Такому журналу дуже важко існувати, бо його головні конкуренти — це не ті, хто намагається зробити те саме, але краще, а ті, хто існує з чиєїсь політичної волі. Йдеться не лише про журнали і взагалі принт — це також про телебачення, радіо, онлайн-видання. Тим, хто намагається бути незалежними, важко. Ми живемо в інформаційному просторі, схожому на лахміття: в це можна вдягнутись, воно навіть може зігріти в люту зиму, але це не одяг. Це не простір. У результаті суспільство приймає невиважені рішення, за що ми й розплачуємося.
Отже, якісним медіям потрібна кількісна ніша?
Медії мають різну природу, і якісна ніша не є поганою сама по собі. Питання в тому, чи в цій якісній ніші можна вижити. Якщо ви є вузькопрофільним виданням, або таким, що має інтелектуальний ценз, чи можете ви проіснувати за рахунок ринку. Наприклад, за рахунок дорогої передплати або дуже нішевої, але достатньої конфігурації рекламодавців. Чи не буде це питанням присутності чи відсутності донорів на ринку.
Думаю, ми тут маємо те, що називається perfect storm — ідеальну бурю: криза монетизації — всесвітня — наклалась на нашу внутрішню кризу, спричинену корупцією в Україні. Ці два чинники не дають злетіти. Тому цінними є приклади окремих медій, які намагаються, які не здаються, й важливо їх підтримувати. Врешті-решт вони, сподіваюся, зможуть сформувати цей ембріон наступного ринку, який з’явиться й розвинеться.
Дванадцять років тому ви казали, що в Україні журналістика не є професією. За цей час щось змінилось?
Думаю, вона ще не прийшла. Ми зараз бачимо період медійного активізму. Це не те саме, що громадянська журналістика, коли громадяни стають творцями контенту. Ми маємо справу з тими, хто прагне статусу журналіста, щоби посилити свою громадську діяльність. Я бачу багато таких людей — здебільшого світлих, тих, що намагаються щось робити, але вони не є журналістами. Від цього страждає незалежність преси і якість контенту, страждає об’єктивність. Є дуже популярна теза критиків, що її не існує, бо це асимптота — ти завжди наближаєшся до об’єктивності, але не можеш її досягти, бо є суб’єктивним бодай на етапі добору фактів.
Але в нас журналісти бути об’єктивними навіть не намагаються: вони вірять у правильність того, що роблять, і вважають, що мета виправдовує засоби. Тому суспільство виростає в умовах дуже жорстокого браку критичного погляду — не скептичного, а саме критичного. Коли ми не можемо подивитись на себе збоку, побачити, що відбувається в нас самих, розібратись, які аргументи є на користь того чи іншого рішення, яке ми можемо прийняти.
І ми починаємо підмінювати раціональні аргументи емоціями, приймаємо рішення на основі вторинних, часом нерелевантних ознак. Усе це має свою ціну: або неефективний ринок, або диктатура, або інша несвобода чи халепа. Україна міцно засіла між 130-м і 160-м місцями у світових рейтингах, і медії є проявом, симптомом, віддзеркаленням проблеми суспільства. Якщо ми не вилікуємо цієї проблеми, нам буде важче оздоровлювати суспільство.
Отже, твердження, що Майдан народив громадянську журналістику, хибне?
Я не думаю, що Майдан народив якусь журналістику. Але він став кроком до цього. Для того, щоби ми побачили сталий результат, потрібно багато інших кроків у комплексі. Я дивлюся, як знавісніло ми налітаємо на інформацію, яка не вписується в наші улюблені ідеологічні рамки, з яким небажанням сприймаємо критичний погляд на героїв. Боюся, що усвідомлення того, наскільки цінною є свобода слова і свобода медій, до суспільства ще має прийти. І загибель Георгія Ґонґадзе, і смерть багатьох інших журналістів дали достатній моральний, етичний, фаховий аргумент для спільноти інтелектуалів або активістів, але ще не для всього суспільства.
Поки що суспільство поділяє журналістику на ту, що подобається, і ту, що не подобається, а не на якісну і неякісну. Якщо журналіст поділяє наші упередження, він нам подобається, якщо не поділяє — не подобається
Поки що суспільство поділяє журналістику на ту, що подобається, і ту, що не подобається, а не на якісну і неякісну. Якщо журналіст поділяє наші упередження, він нам подобається, якщо не поділяє — не подобається. Через це ми повсякчас потраплятимемо в пастки зрадоперемог. Перш ніж знайти точку рівноваги, в якій збалансовані права й відповідальності, ми пірнатимемо в кризи й боляче битимемось головою.
Яку роль у тому, аби журналістика відбулася як професія, відіграє професійна освіта?
Освіта взагалі шалено важлива. Ми цього не до кінця свідомі й ставимось до освіти як до елементу гардеробу, що закінчується певним статусом. Тому дивимось на дипломи, а не на якість суджень і вміння оперувати своїми знаннями. Освіта є великою мірою відповіддю на виклики, які вже були, і спроможністю зустрічати нові. У школах, які ми маємо в Україні, відтворений весь біль нашої традиції. Вони дають відповіді, у кращому випадку, на наявні проблеми, але поки що провалюються у своїй спроможності дивитись уперед.
Мені здається, що свободу слова може допомогти захищати поєднання журналістської й підприємницької освіти, яке дасть людині змогу самостійно управляти своєю кар’єрою і, зрештою, формувати нові медіа-проекти. Я багато разів бачив, як журналісти намагались запускати власні проекти й зазнавали фіаско, бо були не досить добрими управлінцями й медійними бізнесменами. В журналістиці вони були набагато сильнішими, ніж у медіа-менеджменті. Поєднання цих речей дасть більше свободи на ринку. Втім, з іншого боку, це може спричинити утворення стійкіших і небезпечніших форм псевдожурналістики, розрахованої на популістське сприйняття, поширення чиїхось PR-розробок тощо.
Тому питання ціннісної рамки є дуже важливим. Треба дивитись на цінності як на інструмент, а не як на абстрактну тему, на яку ми періодично говоримо у момент, коли пасує згадати про глибоке. Якщо ми почнемо користуватися ціннісними підходами у відборі, ціннісними критеріями в оцінці, ми поволі рухатимемось у бік цивілізованого ринку. Мені дуже шкода, що ми не застали того часу, коли можна було все, бо такою була економіка медіа-бізнесу. Час, коли можна було заробляти шалені гроші, минув. Це була рання телевізійна епоха — до кабельного, до інтернету. Ми застали кінчик цієї бонанзи в 1990-х і на початку 2000-х, коли все росло як на дріжджах. Але це вже було бабине літо багатих днів.
Які цінності ви маєте на увазі, коли говорите, що ми повинні сприймати їх як інструмент, а не як абстрактні речі?
Я говорю про ціннісний підхід загалом. Люди, які торгують своїм журналістським тілом, не можуть бути праведниками. А це в нас якщо не традиція, то дуже поширене явище. Журналісти мають звертати увагу на місію тих видань, до яких ідуть працювати, й на те, для чого ці видання існують. Ставити складніші запитання, аніж «яка в мене буде зарплата і що я маю за неї робити?».
Можливо, проблема в тому, що деякі ЗМІ не мають місії?
Місія є завжди, хоча не завжди хтось, хто не розуміє специфіки, здатен її розшифрувати. Місія просто може бути такою, що нам не подобається. Не будучи сформульованою, існувати фактично у формі суджень редактора, рішень власника, конкретних публікацій, у форматі взаємодії видання з аудиторією чи замовником. Проблема в тому, що клієнтом видання переважно є не той, хто платить гроші — споживач і рекламодавець, — а власник, видавець.
Ми маємо на ринку структурні проблеми, і мене лякає, що безліч молодих і дуже світлих людей, які вважають, що стануть класними журналістами й редакторами, борцями за нові професійні висоти, потрапляють у це болото, розчаровуються і втікають. Залишаються ті, кого це влаштовує. Цей природний добір — дуже ціннісний, бо залишає на ринку дуже небагато спроможних пам’ятати, навіщо люди стають журналістами, кому вони служать і що роблять своїм словом.
Отже, в нас є цензура?
Так, але в іншій формі — добровільної згоди, самоцензури, самообмеження чи небажання ставити собі складні запитання. Я набагато частіше стикаюсь із стокгольмським синдромом, ніж із будь-якою цензурою. Журналіст, працюючи на олігарха, вважає, що його олігарх кращий за іншого, й таким чином себе виправдовує.
Чи є в цій ситуації професійні стандарти константою, чи вони змінюються?
Змінюються, як і суспільство. Як постійно зсуваються межі добра і зла. Суспільство є живим організмом, воно весь час у розвитку, в русі. Речі, які сто років тому були неприйнятними, зараз є нормою. Хто б міг подумати, що жінкам дозволять голосувати? Тому я спокійніше дивлюся на багато інших речей, наприклад, на протистояння щодо прав людей із нетрадиційною орієнтацією.
З історії розвитку інших суспільств ми бачимо, що настає момент, коли певні речі приймаються — й моральні виклики пересуваються на наступну тему. Змінюються інститути суспільства та його демографічна картина: одні люди відходять, інші приходять, і ми так само відійдемо зі всіма своїми проблемами й тарганами в голові.
А самій аудиторії стандарти в журналістиці не потрібні?
Ви приходите до супермаркету й хочете, щоби молоко було свіжим, масло — не згірклим, м’ясо — не зіпсованим, а заморожене якісним. Уявіть, що не буде стандартів у медицині чи правил дорожнього руху. Так само людям потрібні стандарти в газеті, в онлайн-виданні чи на телебаченні. Факти, відокремлені від коментарів. Дебати як дискусія з різними думками, а не псевдодебати, де всі грають в одні ворота.
У нас є проблема невизнання правил загалом у суспільстві: ми звикли зневажати їх як такі. У редакціях, із якими маю справу, я бачу, як вони самі створюють правила, яких їм потім важко дотримуватись, тож вони сприймають їх як не свої. Чесно кажучи, ми досі не маємо до кінця розуміння, що таке стандарти, для чого вони потрібні.
Щоби з’явилися стандарти, потрібен дуже міцний зв’язок між медіями і аудиторією. Теперішній корумпований псевдоринок практично перетворює відносини між аудиторією і медіями на флірт — одномоментний інтерес, що швидко зникає. Медії постійно мусять дивувати і вражати аудиторію, що не вміє концентрувати своєї уваги. З цими підходами ми втратили вдумливу аудиторію. Для неї зараз у країні немає сервісу.
Якщо ви маєте нещастя бути інтелектуалом, який цікавиться світом, то мусите вчити іноземні мови. Це єдиний спосіб бути в комфортному для себе інформаційному середовищі. Ті, хто ставить складні запитання й потребує складних відповідей, у результаті опиняються на своїх Бі-бі-сі та The Economist, польських чи німецьких виданнях.
Хоча якість журналістики весь час покращується і є набагато вищою, ніж у минулому чи позаминулому десятилітті, це не той темп, який дозволив би нам наздогнати розвинений світ
Там існує поле, де немає лише однієї правильної відповіді: медії, що є відображенням життя, настільки складні, наскільки складним є воно. Порушуючи складні теми, вони готують суспільство до випробувань. Ми ж маємо медії, які доносять дуже прості сенси і є частиною патерналістського суспільного договору. Зрідка ми маємо добрі приклади, які є винятками. І хоча якість журналістики весь час покращується і є набагато вищою, ніж у минулому чи позаминулому десятилітті, це не той темп, який дозволив би нам наздогнати розвинений світ. Він рухається набагато швидше за нас, і відстань між нами не скорочується.
А ми взагалі маємо шанси наздогнати розвинений світ?
Зможемо, якщо захочемо. Нам не пороблено, ми не є неповноцінними. Питання в тому, чи ми вирішимо, що нам це треба. Поки що таке рішення ми приймаємо раз на десять років на Майдані, а потім нічого з цим не робимо, або робимо недостатньо. Ми маємо фантастичні приклади і з громадянським суспільством, і з волонтерським рухом, але повстати проти дракона, вигнати його й посадити іншого — це одне, а створити систему, яка не потребує дракона, і звільнитись від нього назавжди — зовсім інша.
Чи є у журналістській професії криза відповідальності?
Звичайно. Журналісти дуже часто, виконуючи чиєсь замовлення, себто будучи корумпованими, не вважають себе відповідальними за цю корупцію. Журналістика настільки ж корумпована, як і державна служба, медицина, освіта. Ми просто називаємо це словами-фіговими листками: наприклад, «гонорар». Журналісти часто виправдовують те, що отримують додаткові блага в обмін на лояльну позицію, тим, що їм не досить багато платять. Але лояльність в обмін на гроші несумісна з професіоналізмом.
Зловживання є поганими в будь-якій професії — тут журналістика нічим не відрізняється від інших. Мені подобаються журналісти, які вірять у місію того, що вони роблять. Служіння є дуже важливим у сервісній індустрії загалом. Якщо ти добре робиш свою роботу, бенефіціари твоєї роботи тобі вдячні, бо ти примножуєш благо.
Наскільки життєздатним є поняття універсального журналіста?
Світ змінюється набагато швидше, ніж ми адаптуємо свої освітні програми. За двадцять років будуть підходи й технології, про які ми зараз навіть не думаємо. Коли ми дивилися перші фільми про Гаррі Поттера і бачили там у друкованій газеті рухомі картинки, це виглядало як фантастика. А з точки зору покоління наших дітей немає нічого дивного в тому, що ти скролиш — і відео вмикається автоматично. Ті, хто закінчив журналістику в 90-х, нічого не знали про роботу з мультимедіями: тоді ніхто не вчив працювати, вставляючи відео в текст, або демонструвати щось через інфографіку чи хмаринку тегів.
Журналіст, як і представник будь-якої іншої професії, виходячи з університету, повинен бути спроможним учитися далі самостійно. Університет готує людей до того, щоби краще і глибше вчитися. Значна частина студентів, натомість, розглядає своє навчання як певний етап: мине — і мене попустить. А він якраз має навчити жити так, щоби потім не попускало і ти міг бігти далі, нарощуючи швидкість і ускладнюючи завдання. Не впевнений, що це відбувається.
Отже, перспектива української журналістики песимістична?
Маємо робити все для того, щоби було краще, а далі, залежно від того, наскільки ми будемо розумними й наскільки враховуватимемо обставини, будемо досягати результату. Життя надто складне, щоби казати «зрада» чи «перемога». Ми схильні вважати успіх чимось таким, чого ми досягаємо одноразово, і потім воно назавжди залишається з нами. Ні, успіх — це спроможність повторювати й перевершувати свій найкращий здобуток кожного наступного дня.
Успіх — це не зробити один раз щось добре, а постійно дивувати тим, що наступний крок кращий за попередній
Успіх — це не зробити один раз щось добре, а постійно дивувати тим, що наступний крок кращий за попередній. А далі важливо, коли ти вже не можеш триматись на гребені хвилі, відійти вбік і дати дорогу. Завжди є ніша для того, хто має більше досвіду й довшу пам’ять, хто вже не кращий у практиці, але може ділитись вислідом своєї кар’єри.
Усі фото — Євген Борисовський / The Gate Agency
