«Карма працює»: Юрій Макаров і його «нетипова біографія»

Юрій Макаров — український журналіст, документаліст, письменник. Член правління Суспільного в перші роки реформи й створення мовника 2017 року. Брав участь у роботі комітету Шевченківської премії, з 2019-го до 2023-го очолював комітет.

Телеглядачі 1990-х і початку 2000-х пригадають його «Імперію кіно» та «Мого Шевченка». Читачі 2000-х — три романи з виразними київськими ландшафтами. Глядачі Суспільного легко знайдуть на ютубі ефіри програми «Війна і мир» із Юрієм Макаровим та Євгеном Степаненком, а також документальні фільми, створені суспільним мовником. Цього року вийшла друком нова книжка есеїв Макарова «Та невже! Книга особистих відкриттів» (видавництво «Дух і літера»).

Та ця розмова — не про твори. Ця розмова — про рух людини від російського сімейного спадку до усвідомлення себе українцем.

§§§

[Ця історія створена завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Музика

Маленьким Юрій Макаров мешкав у Києві просто навпроти філармонії — в будинках, яких більше немає. На їхньому місці збудували «музей Леніна», тепер це Український дім.

З якого віку почав ходити до філармонії? «З шести — до київської, до того ходив до луганської». Інакшого сценарію бути не могло, здається:

«В ситуації, коли мама — камерна співачка, зрозуміло, що вона мене брала на свої репетиції та уроки. Мамин старший брат теж був музикантом-співаком, мамин молодший брат був музикантом-хормейстером. Не поставало питання про те, чи мені заходить чи не заходить світ музики. Зі світу музики я не виходив. Про той час мама розповідає те, чого я не пам’ятаю. Каже, коли йшли з нею після репетиції, то я співав усе, що щойно звучало, і дуже точно інтонував».

Вдома стояла радіола, Юрій Макаров називає платівки, які пам’ятає з дитинства: Моцарт, Шуберт, Бах, Бетховен, Гайдн. І додає: «Так звана “легка музика” в моєму житті з’явилася лише після переїзду до Києва. Володимирська гірка і каскад парків навпроти, і всі інші публічні місця мали репродуктори, з яких лилася радянська пісня — частково радянська-радянська, частково радянсько-українська».

Як за таких умов Юрій не став музикантом? Згадує, спершу його хотіли віддати в музичну десятирічку, але відправили просто до музичної школи: «Звичайно, на фортепіано. А далі з’ясувалося, що в мене немає ні характеру, ні обдарованості. Я мучився. Лише під кінець школи міг щось виконати, мені вже ніби починало подобатися. Але все одно це каторга».

Сьогодні Юрій Макаров говорить про комфортне життя в ніші «більш-менш освіченого меломана-дилетанта» та не вважає, що музика в його особі щось втратила.

Не зовсім типова біографія

Якщо чесно, наша розмова починається з міркувань про подібні портретні формати й те, кого можна вважати «визначною постаттю». Один із висновків — що цікавими стають історії з «не зовсім типовими біографіями», як це назвав Юрій Макаров.

Що ж, його біографія справді нетипова. Одна з її сюжетних ліній — про вибір ідентичності. Яким чином хлопець, чий родовід ніби приписував стати «імперцем», стає українцем, який ідентифікує себе як «переконаного українського націоналіста»?

Родина має розгалужене коріння: «Татові предки — з Петербурга та Ярославської губернії. Тут усе як годиться: в Петербурзі робили кар’єру, а маєток мали в губернії, деревня Соболєво. Мамин батько із Запоріжжя — Олександрівське. Якщо колупатися, то прізвище Майдачевські означає, що вони колись були Майдаченками, а потім додали польське закінчення. Такою була інтелектуальна побутова мода — намагалися прибрати польської мови, польського побуту. Про польське коріння й походження не йшлося. Так само в часи СРСР деякі люди намагалися закосити під іноземців», — пояснює Юрій Макаров.

Його прадід — батько діда з боку матері — свою майбутню дружину вкрав: «Вона буквально з ним втекла. Була з родини дуже русифікованих шведів».