Хлопець-що-вижив

Вибух у Краматорську лунає о 22:35. Удар такої сили, що його чутно в сусідніх селах. Ми всього за два кілометри від місця влучання — виповзаємо в коридор. Російська ракета «Іскандер-М» поцілила у мініготель «Сапфір». Номери в готелі зайняті журналістами міжнародної агенції Reuters.

Офіційна інформація станом на ранок — готель зруйнований, під завалами шукають британця Раяна Еванса. Пізніше його знайдуть загиблим. Загалом у готелі перебували шестеро представників агенції, з яких двох забрали в лікарню. Попередньо відомо, що відеограф агенції Іван Любиш-Кірдей має відкритий перелом ноги й перебуває в лікарні.

Ми знайомі з Іваном майже десять років. Він — оператор, журналіст, музикант, фотограф, поет, художник, грав епізодичну роль у фільмі «Гіркі жнива». Але найголовніше тепер — він добра людина, яка любить світ, життя, родину, друзів. Йому 41 рік, він родом із Рівненщини. Одружений з журналісткою Марією Семенченко, з якою мають 8-річну доньку Саню.

Іван був у групі журналістів, яким вдалося заїхати в Іловайськ у серпні 2014-го і далі — дивом вибратися звідти.

Після початку повномасштабного вторгнення знімав прильоти ракет у Києві, евакуацію корови з Бахмуту, стихійні поховання під Ізюмом, звільнення Херсону. Ми дружимо з Іваном, хоча і бачимося нечасто — переважно на війні. 

За два дні до прильоту «Іскандера» ми зустрічаємось на вокзалі в Покровську біля евакуаційного поїзда: «Іване, ви б не тусили тут довго! Росіяни й ракетою вдарити можуть. Ми в Краматорську, давайте побачимось».

Ми вже маємо їхати з Краматорська вранці 25 серпня, але вирішуємо заскочити в лікарню і насварити Івана за зламану ногу. У лікарні нам кажуть, що поранений у травматологічному відділенні. Заходимо у палату, але замість Івана там — теж поранений, весь у пилюці, інший журналіст агенції. Де Іван, йому невідомо.

— Може, ви шукаєте невідомого з реанімації? — перепитують медики. 

А ми сміємося:

— Який же він невідомий?! Він дуже відомий.

— Можете його упізнати?

Ми переконані, що зможемо, але той, кого бачимо в інтенсивній терапії, на Івана схожий найменше. Пошкоджена вся права частина тіла, незрозуміло, чи є око, зламаний череп, важкі травми живота, побита рука, а нога — з апаратом зовнішньої фіксації. Кома другого ступеня. Травматичний шок другого ступеня.

Лікарі кажуть: пацієнт «нетранспортабельний», бажано повідомити родичів, аби вони встигли приїхати «попрощатися». Стан вкрай важкий, пацієнт нестабільний. 

«Ми не даємо жодних прогнозів» — ця фраза зазвичай означає, що пацієнт набагато ближчий до смерті, аніж до життя.

«Мечка»

Перевезти Івана з прифронтової до тилової лікарні погоджується команда «MOAS» — вони возять украй важких пацієнтів. Нас попереджають: Іван може «не доїхати». З ним на борту анестезіолог Олексій та фельдшер Євген. Увесь шлях до лікарні Мечникова в Дніпрі вони тримають ниточку, на якій висить Іванове життя.

Вже у Дніпрі ми питаємо, як Іван переніс поїздку. Хлопці з «MOAS» відводять очі: «Він доїхав. А далі…»

До Івана з Києва їде дружина Марія. Їй сказали, що в Івана зламана нога, телефон залишився під завалами і треба терміново їхати до чоловіка.

Марія ставить питання, на які важко відповідати чесно:

— Якщо в нього зламана нога, то чому потрібно їхати терміново?

— Чому Іван не може поговорити сам?

— Що йому привезти з речей?

— Іван у свідомості?

Брехати нестерпно, та й неможливо. Але всі переживають: як дружина, що вдома сама з дитиною, відреагує на такі новини — раптом їй стане зле?

Медичну інформацію має повідомити лікар, бо ми, хай як усі боїмося, не маємо права оцінювати стан пацієнта й давати прогнози.

— Іван інтубований, дихає апарат, але тобі треба поговорити з лікарем, — це максимум, на який ми здатні у той момент.

Здивувати Іванову дружину його пригодами важко. З Іваном постійно щось трапляється . «Якось він їхав з дачі, лив сильний дощ, а потім ударив мороз, машина вилетіла на узбіччя і перевернулась двічі. Іван спокійно сказав, що машина розбилась, і пішов на заправку пити каву та викликати евакуатор», — згадує одну з таких пригод Марія. Тоді Іван відбувся порізаним пальцем. 

Уже під час повномасштабного вторгнення він потрапив в аварію, повертаючись з відрядження. Через травми хребта довгий час довелося носити на шиї комір. За ковіду Іван вирішив потанцювати з донькою і порвав меніск. Під час подорожі в Карпати знепритомнів на горі. 

«Іван завжди дзвонить і каже: Маріє, не хвилюйся. І все — я розумію, що зараз почнеться», — сміється дружина. 

Але зазвичай Іван дзвонить сам. А тут — тиша.

«Іван мені цілий день не дзвонив, не писав і не повідомляв про себе, пригадує Марія. — Лікарі сказали, що прогнозів не дають, що Іван тяжкий, це кома другого ступеня. Хтось з такого стану виходить, хтось не виходить, а перші три дні критичні. Казали, що саме в перші три дні стане зрозуміло, чи Іван помре, чи виживе. А за три дні сказали, що тепер вирішальний наступний тиждень».

Коли Іван лежав у комі, Марія запитала лікарів, чи є шанс, що він її чує. Лікар відповів, що кома глибока, але медсестра порадила: говоріть, хай іде на ваш голос. 

Одного дня Марія ввімкнула біля непритомного Івана голосове повідомлення від доньки. Монітори відразу показали — серцебиття пацієнта пришвидшилось. Мозок зреагував на рідний голос.

Він виходив із коми поступово. Спочатку кома перейшла з другого ступеня в перший. Далі лікарі порадували терміном «сопор» — це проміжний стан між комою та свідомістю.

Іван почав підіймати руку та пробувати цей світ на дотик — обличчя дружини, її волосся. Дружина взяла його руку в свою й запитала, чи він її чує. Іван стис Маріїну руку. 

Але досі не зрозуміло, як повернеться свідомість, і головне: чи зможе Іван знову стати Іваном?

Голод

Мине місяць після поранення, доки Івана дозволяють перевезти до Києва. Уже у столиці його знімають «з трубки». Штучна вентиляція рятує тільки спочатку. Що довше за пацієнта дихає апарат, то більше шансів підхопити госпітальну пневмонію. З такими пораненнями пневмонія — це як другий приліт «Іскандера». Зняття «з трубки» — також момент істини. Бо саме тоді стане зрозуміло, чи може пацієнт говорити і що з його пам’яттю та мисленням.

«Треба вставать і бить русню», — перше, що скаже Іван.

На початку жовтня до Івана дозволяють зайти найближчим друзям. Він спить, тож неясно, чи може когось упізнати. Щоб трохи привернути увагу сплячого Івана, ми тихенько співаємо:

— Ой у лузі чееервона калина…

— … похилилася, — раптом підспівує Іван.

І за тим дві з половиною години співає увесь свій традиційний репертуар.

Іван — музикант, він грає на всьому, на чому тільки можна: баян, піаніно, укулеле, гітара. Через півтора місяця після поранення у нього з’являється дитяче піаніно. Йому відв’язують руку, аби трохи пограв і стало ясно, чи пам’ятає він ноти. Іван намацує клавіші цілою рукою і грає коротку мелодію.

Не прив’язувати рук не виходить — всі катетери, трубки, голки в першу ж секунду свободи пацієнт витягує з тіла. Іван вимагає у лікаря звільнити руки — той відмовляється. Напівсвідомий Іван обурено повідомляє: «Знаєте, докторе, ви — паскуда». Щонайменше ще місяць руки прив’язані — ім’я лікаря ніхто не пам’ятає, бо в Івановій історії він фігурує під псевдо «Паскуда», хоча насправді всі йому дуже вдячні.

З прив’язаними руками Іван примудрився відразу після виходу з коми витягти і трубку для харчування. Його мучить голод. Страшний голод. Він ніколи не був товстим, але тут і геть схудлий, і весь час просить їсти, забуває, що тільки що, от щойно їв йогурт, згущене молоко, млинці, сирники, суп, рибу.

Він просить їсти, і ображається, коли люди, які називають себе рідними та друзями, чомусь відмовляються його погодувати. Він просить принести пиріжок з маком, півника на паличці «з Хрещатика», «щось кисломолочне».  Найбільше організмові пацієнта бракує морозива. Звичайне біле морозиво у стаканчику — найбільш бажане і з’їдається за лічені хвилини. 

Перша страва, яку він їсть сам, — великий шматок торта. Він їсть його лівою рукою, длубаючи ложкою, і люди поруч радіють, наче він отримав золоту медаль на олімпіаді.

Потім організм вимагає томатного соку — ним заставлене все. Гострий, солоний, з травами, у пластику, в банках домашній. 

Коли нарешті Іванові стає краще, лікарі зменшують дози знеболення, він відмовляється, аби йому приносили якусь їжу. Болять пошкоджені зуби. Їжа кисла, гаряча, занадто солодка.

На п’ятий місяць поранення Іван відвідує супермаркет, звісно, ще на колісному кріслі. Але вперше майже за пів року обирає собі їжу сам. Його гарно годують у лікарні, але це той момент, коли він зміг поїсти не те,  що йому хтось приніс, не з лікарняного меню, а те, чого йому хотілося саме цієї миті.

Своїх друзів він водить до лікарняної кав’ярні. Американо з молоком без кофеїну, яке він купує собі сам і ще й пригощає друзів, — іще одна маленька, але дуже велика справа.

Саня

Івановій доньці вісім. Має великі очі та довге вʼюнке волосся. Саня талановита — вона шиє іграшки, танцює, грає на баяні, як тато. Сказати, що Іван обожнює Саню, — не сказати нічого. Серед кумирів Сані — Тарас Шевченко та Валерій Залужний. Перший рік повномасштабної війни Саня живе з мамою в Польщі, але добивається від батьків, аби повернутися. Найбільше боїться ворожих літаків та ракет. 

Перші кілька місяців Іван перебуває здебільшого в інтенсивній терапії, куди не рекомендовано приводити дітей. Саня записує для тата голосові повідомлення та відео, де вона грає для нього на баяні: «Я лисичка, я сестричка, не сиджу без діла…»

Дорослі переживають: чи не злякається дитина батька? Чи варто закрити пошкоджене око, аби вона не боялась? Але Саня — боєць.

На одному з найщемкіших фото всієї цієї історії вони лежать удвох в обіймах на лікарняному ліжку.

На підвіконні в Івана сидить курочка, на її шиї шалик. Її звати Коко Шанель, і її пошила Саня. 

Ще одну іграшкову курку Саня пошила, щоб провести розіграш, зібрати гроші і переслати їх для поранених бійців, щоб тати інших дітей теж одужували. Санина курочка збирає до пів сотні тисяч гривень. 

Саня — та, хто допомагає Івану орієнтуватися в часі. Перші тижні свідомості він плутався й намагався довести, що його поранило в Іловайську. Але ж Саня народилася після цих подій, тож, відповідно, це аргумент: тебе поранило не в Іловайську, бо в тебе є Саня. «Моя дівчинка», — завжди уточнює Іван і усміхається щосили від самої лише думки про доньку.

Іван просить друзів: «Можете повести Саню на концерт Жадана? Вона дуже любить його пісні, а я ж не можу».

Іванові друзі переказують прохання Жадану. Той щойно мав справи у Києві,  заїхав до лікарні. У палаті його вже чекали Іван, Саня й Марія. Іван грав на баяні, а Саня й Жадан співали, як «квітнуть мальви на маминому ґанку». 

Іван закохано дивився на доньку і почувався лицарем, який навіть з лікарні зміг зробити диво для своєї принцеси. 

Для Жадана Саня пошила Григорія Сковороду, і на окремому аркуші, що йшов у комплекті, написала його ж цитату: «Світло свободи переможе темряву».

Другий бій 

На третьому місяці боротьби за Іванове життя його переводять у паліативне відділення. Воно називається паліативним, але насправді це означає, що лікування закінчене і далі вже реабілітація. Іван переїжджає до іншої лікарні вже у статусі пацієнта, який одужує.

Але йому щодня гіршає. Іван весь час спить. Швидко втомлюється. Має гарячку. Аналіз крові показує сепсис. Івана вертають до інтенсивної терапії. Діагноз «сепсис» перетворюється у «септичний шок». 

Найперше, що видає гугл на запит «септичний шок», — невідкладний стан, найважчий прояв інфекції. Смертність сягає 30-40%. Життя Івана знов під загрозою. 

Він сильніше плутається у розповідях, більше забуває. До нього знову приходять у халатах та масках, аби не принести йому додаткової інфекції.

Він просить гладити його по голові, тримати за руку й пояснює: «Мені не треба багато, мені потрібно, щоби приходили люди, яких я люблю, і казали мені “Сонце моє, привіт!”».

Відтоді щоразу ми вітаємось саме так.

Його палата обростає різними «дуже потрібними речами»: іграшкові подушки, «антистреси» для розробки покалічених рук, дурнуваті шкарпетки, адаптивні піжами, олівці та фарби, листи, написані від руки, а ближче до Різдва — ялинка, дідух, гном, соснові гілки, прикраси.

Іван дуже чекає на Різдво.

Надія

З палати у коридор виглядає втомлена жінка. Вона — мама пораненого бійця, і відійти від синового ліжка її змусив галас у коридорі. Надворі листопад, а в коридорі лікарні радісно колядує Іван. Він катається коридором на колісному кріслі й співає медсестрам. З популярного — «Нова радість стала» та «Добрий вечір тобі».

— Вашого теж на війні поранило? — питає жінка, не відриваючи сумного й трохи здивованого погляду від Івана.

Іван під’їжджає до неї й розказує, що зовсім скоро буде Різдво, що народиться Син Божий, що станеться чудо, і що її син обов’язково одужає, бо і він, Іван, одужує теж, і гратиме на баяні, і всі колядуватимуть разом з ним. 

Медсестри плачуть, Іван щебече, жінка всміхається.

Ми не знаємо, як сильно поранений її син і чи має хтось моральне право давати їй надію. Але Іван таке право має.

Баян

Іван скучає за баяном. Удома в нього їх аж п’ять. На одному з них вчиться грати його донька Саня — середніх розмірів баян марки «Донбас». На Донбас Іван брав із собою маленький похідний баянчик. Якось (іще до повномасштабного вторгнення) він грав на ньому в Бахмуті, сидячи на березі ставу Північний: «Лента за лентою набої подавай». А потім у готелі влаштував вечір повстанської пісні, щоправда, впереміш з «хітами» Олега Винника. Баян не замовкає і дорогою на війну.

У Дружківці у квартирі без меблів (вже під час повномасштабного вторгнення) Іван грає на баянчику, сидячи на підлозі. Напередодні за 800 метрів від квартири упало дві ракети, щоранку над будинком пролітають винищувачі, проте англомовні журналісти з різних країн світу сидять на підлозі поруч і слухають ту дивну пісню про те, як «та гуся-сюся-сюся, а та кача дрібно скаче, а та курка-чубатурка…»

І ось тепер маленький баянчик переїжджає у лікарняну палату. Якби хтось надумав писати наукову працю «Вплив баянів на реабілітацію пацієнтів, важкопоранених іскандерами», то це слід робити саме тут, у цій палаті.

В Івана спочатку працює тільки ліва рука, права не розгинається, у похідного баянчика западають клавіші, але він раз за разом запитує: «Яку наступну пісню співаємо?».

Його голос спершу складно впізнати. Після інтубації та штучної вентиляції легень, після того, як понад місяць із горла стирчала трубка, голос іще поскрипує. Рідні та друзі періодично забувають слова пісень, які співали з Іваном десятки разів до того. Іван співає пісні, не підглядаючи в текст.

Памʼять 

Іванова пам’ять творить «чудеса». Ти можеш приходити до нього весь тиждень, сидіти по кілька годин і потім дізнатися, що він засмучений і питає, чому ти, його друг, жодного разу так його й не провідав.

Це субота, і ми сидимо разом у палаті замалим не весь день, співаємо, трохи танцюємо, багато жартуємо. Минає вже шоста година, як ми регочемо. Раптом Іван повертає голову, уважно дивиться, засмучується і раптово повідомляє: 

— Я забув, хто ти.

— Я — твій друг.

— Так, ти — мій друг, — погоджується Іван.

Насправді цієї інформації цілком достатньо.

Ми домовляємося між собою, що не брешемо Івану про те, що діється навколо. Навіть коли це боляче й некомфортно.

Якось він питає: чому до нього не приходить Макс Левін? Макс загинув у березні 2022 року. Іван прощався з ним на похороні та навіть розповідав, як вони з Максом разом були в Іловайську, як Макс врятував йому життя.

Але пам’ять тимчасово приховує цей сумний-страшний спогад.

— Ти знаєш про смерть Макса, просто забув.

— Я згадав. Макс загинув.

Іншого дня Іван питає про Андрія Верхогляда, як у нього справи. Герой України Андрій Верхогляд загинув на Світлодарській дузі у червні 2022-го.

Якось Іван узяв маленький баян і грав своєму загиблому другові на могилі, бо смерть не скасовує віри в те, що наші друзі нас чують. Тому Іван грав про те, що «плач не дав свободи ще нікому». Ми показуємо йому це відео, аби він не чекав якихось інших новин.

На Курщині гине Руслан Ганущак, оператор, який уже третій рік у війську. Вони дружили з Іваном, і друзі обох не можуть вирішити, хто має повідомити Івану про те, що сталося. Але Іван уже знає — із соцмереж, із телевізора на стіні. 

Кожного дня до Івана повертається пам’ять. Спогади перемішуються зі снами. З новинами з телевізора. З розповідями друзів. 

З пам’яттю працює логопединя Анастасія. Іван між іншим розповідає Насті, з якого ракурсу він її сфотографує, аби це були її найкращі фото.

Вони почали заняття ще з реанімації. «Завдяки Насті я почав малювати. Вона вклала мені в руки пензлик, і я намалював першу картину. Першу картину після поранення», — хвалиться Іван.

Анастасія теж хвалить Івана: «У нас є значний прогрес — почав писати гарно, малювати, чудово веде діалоги, розв’язує головоломки. Іван дійсно молодець. У тому, що пам’ять відновиться, я мала певність, але не знала, як багато часу на це знадобиться. З чого ми починали? З гір, з подорожей і що там ще ти, Іване, любиш? Вєліки? Потім ми продовжили про гори. Ми мали картки з горами та водоймами, з лісами, з дощами. Потім почали складати речення й оповідання».

Коляда

На Святвечір до холу лікарні сходяться дивні люди: янгол, коза, чорт, японська лисиця-перевертень кіцуне, цар, пастушок, іще козеня, янгол-фея, гітарист, звіздарі. Два десятки людей шикуються у великий вертеп. На колісному кріслі з маленьким баянчиком, у костюмі короля-блазня, до холу в’їжджає Іван.

Він голосно просить дозволу заколядувати, закохано дивиться на свою доньку-янгола зі свічкою в руках, іноді шукає дружину-козу, яка в нього за спиною. Радіє своєму вертепу, бо це його вертеп, з яким він щороку ходив колядувати, і рідні та друзі, які не могли таке пропустити. На китицях блазневої шапки — маленькі дзвіночки, Іван бере їх до рук і дзеленчить у такт. Дістає заздалегідь заготовану дружиною торбинку.

Янголи й козенята знаходять у холі готелю рояль. На весь хол лунає гімн України — «… і покажем, що ми, браття, козацького роду».

В останній день року Іван уперше виходить надвір. Він у вишиванці, на ньому двоє штанів, щоб не змерзнути, тепла куртка, шапка з Грінчем, плед і, звісно ж, куди без нього, невеликий баянчик. Навколо Івана галасує натовп друзів.

Вони діляться бенгальськими вогниками, роблять селфі й радіють — у 2024-му Іван устиг опинитися надворі просто так. Не тому, що змінює лікарню, не тому, що треба їхати на спеціальні процедури в інший медзаклад, а тому, що він достатньо здоровий, аби хоч трошки подихати свіжим повітрям. У дворі лікарні тепер лунають щедрівки. І це насправді «щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на здоров’я».

Ствердний факт

2025-й стає тим часом, коли Іван пам’ятає майже все і майже всіх.

Кожного дня він робить щось нове, іноді сам цього не помічаючи. Іноді ми знімаємо його на відео і показуємо людям, які рятували його від самого початку.

Медики повторюють: 

— Це диво.

— Це щось неймовірне.

— Який же він крутий.

Але є одна людина, яка вважає, що реабілітація триває украй повільно. Що м’язи не слухняні. Що болі занадто сильні. Що справа ледь рухається. Що відновлення займає забагато часу. 

Ця нетерпляча людина — сам Іван.

Він сідає на ліжко, сам перевзуває шльопанці на босоніжки, закидаючи ногу на ногу, і вже за мить сам підводиться і йде. Ми вголос захоплюємось тією крутістю, яку він сам, хлопець-що-вижив, не ладен усвідомити.

Іван сумно повертає голову і перепитує: «А ви розумієте, наскільки мені зараз боляче?».

Спливає п’ятий місяць Іванової боротьби. Цей місяць для нього — усвідомлений, важкий, болючий.

У спортзалі лікар-ерготерапевт заламує йому руку за плече й тягне. Іван стогне від болю. Тільки повертає голову до свого Вадима і каже: «Дуже боляче, але ти продовжуй».

Дружина Марія перепитує:

— Іване, а біль жіночого роду чи чоловічого?

— Біль — це він, я це пам’ятаю.

Іван переживає, щоби не помилитися. Його мама — заслужена вчителька української мови. Навіть коли Іван дзвонить мамі, то каже, що так, він багато чого забув, але пам’ятає, де ставити коми у складнопідрядних реченнях.

Він щодня повторює нам, хоча, може, більше самому собі: «У нас війна, а я лежу. Я хочу бути корисним. Я хочу ходити. Я хочу знімати. Я хочу бути зі своєю родиною. Я хочу водити Саню до школи».

Свого ерготерапевта Вадима Іван називає «людиною, завдяки якій рука буде живою», а ще Бусічкою. Плече, лікоть, пальці не розгинаються так, як мали б. Тому м’язи спочатку напружують, потім розтягують, а потім розслабляють. Іван обіцяє зварити Вадимові борщ, коли руки почнуть повноцінно працювати і він повернеться додому.

«У мене нога не працює, рука болить, одного ока немає, але це все дрібниці. Бо є воля до життя, а є воля — є людина, як Довженко писав».

Після ерготерапевта до Івана підходить Андрій, Іван уточнює, чи прийде фізіотерапевт до нього на день народження. Андрій каже, що це вже сьоме запрошення від Івана і, звісно ж, він таке не може пропустити. «Я збільшую силу м’язів пацієнта, додаю такі функції, як ходьба. Після травми, наприклад, йому незручно ходити, тому що стопа не повністю розтягнута і хода через це змінюється. Він стає гнучкішим, менш залежним від додаткових інструментів. Спочатку ми ходили з ролятором-ходунками, з паличкою, з бандажами. Наше завдання — позбутися цих додаткових інструментів, щоб він здебільшого ходив сам і щоб ні в якому разі не впав», — розказує про свою роботу Андрій.

По коридору Іван іде сам, лікарі лише підстраховують — без сильних знеболювальних це складно. Складно морально й фізично. Іван вітається зі своїми медиками, називає всіх на ім’я, нагадує, що вони теж запрошені на день народження. Святкування Іван спланував сам — одна година для великого натовпу, у перерві між реабілітаціями.

Іван репетирує на баяні пісню «З днем народження тебе», він точно знає — рідні, друзі та медперсонал співатимуть так гучно, що вся лікарня чутиме. Він живий. Потім друзі поріжуть для нього малиновий оксамитовий торт. На торті намальовані рожеві черепки й напис «Смерть пішла нах*й». Без розділових знаків. Як побажання. Як ствердний факт.