img

Христина Соловій: «Впевнена, що ніколи не почну співати російською»

21.07.2021 Богдана Неборак

Христина Соловій повільно та впевнено знаходить тональність для свого голосу в українській культурі. Говорить, що всі відступи — тимчасові, якщо знаєш, куди прямуєш.

Соловій стала відомою загалу завдяки вдалій участі на «Голосі країни» 2013 року у команді Святослава Вакарчука, який після конкурсу вперше став продюсером українського артиста й працював над альбомом «Жива вода». 2018 року Соловій презентує альбом із першими авторськими піснями «Любий друг», а 28 травня 2021-го анонсує альбом «Rosa Ventorum». Новий альбом складатиметься з чотирьох частин та відрізнятиметься настроєм, текстами, командою, яка над ним працювала.

Про нову музику, про те, як музикантка працює з кліше і що творить авторський голос Христини Соловій, читайте у розмові.

 

Ти неодноразово говорила, що потрапила з україномовного Львова до русифікованого Києва. Чи змінилося мовне тло Києва за ці роки, що ти тут? 

Я поїхала зі Львова 2015 року і почувалася в Києві чужою. Мовне тло — це те, як із тобою комунікує місто, які вивіски ти бачиш навколо і що чуєш. Буває, ти бачиш гарний заклад з українською естетикою, українським меню, сідаєш за столик — а тобі кажуть: «Здравствуйте». Мене це завжди курвило, я відчувала, що, мабуть, за мого життя тут нічого не зміниться. Але я тут відбуваю свою місію, я на засланні. Хочу показати, що можливо бути успішною в столиці, залишаючись собою україномовною.

Як ти вимірюєш мовне тло міста? 

Коли я сідаю в таксі в Києві й починаю говорити українською, то мені все ще іноді кажуть: «У вас такой красивый украинский язык — вы со Львова?». Виходить, я маю питати російськомовну людину, чи вона з Воронежа? Коли я їду з концертного майданчика в Одесі та Івано-Франківську, то, безумовно, відчуваю, що я — в кардинально різних містах.

Мова — інтимний простір. Це те, що ти виносиш із дому та з дитинства. Водночас це політичне питання в країні, де співіснують кілька мов.

Це завжди політичне питання. Говорити українською — це моє законне право на гідність. 

А щоб тобі відповідали українською?

На жаль, це від мене не залежить. Я можу робити все залежне від мене, щоб мені відповідали українською. І я використовую всі можливі методи: місцями пропаганду, місцями працюю з сексуалізацією свого образу, щоб охопити нову аудиторію. Я це роблю свідомо, бо відчуваю, що це працює.

Ти кажеш, що перебуваєш на засланні. Що буде, коли місія завершиться? До Львова?

У Києві я не стала почуватися впевненіше у своїй українськості. Та я дедалі рідше приїжджаю до Львова. Водночас маю відчуття, що у столиці я потрібніша, ніж у Львові. У Львові більше не маю відчуття, що приїжджаю додому. Часом я відчуваю свій дім тут, у Києві. Але як він виглядає: квартира високо-високо, наче вежа, куди я привезла свій львівський мотлох.

Що тебе зараз наповнює у Києві? 

Це найскладніше питання для мене. Дотепер думаю, що використовую лише свій львівський бекграунд. Це допомагає мені відчувати себе особливою і трохи інакшою.

Тобі не здається, що львівський контекст полегшує сприйняття тебе іншими? Я про клішовану ідею того, якою є львів’янка.

«Порядна галицька пані»? Напевно, я трохи цим і спекулюю. Чомусь у свідомості людей поза Галичиною галичанки — це такий собі рафінад. 

Думаю про спрощення в контексті Тараса Прохаська. У «Непростих» він пише про редукцію: герой розуміє, що всяке життя можна звести до кількох добре впорядкованих речень в енциклопедії, які можуть стати точкою входу. Чи так мав працювати твій альбом лемківських пісень?

Я не планувала ставати співачкою і займатися музикою, коли записувала альбом «Жива вода». Вважала, що маю встановити пам’ятник лемківським пісням, бо його не було. Коли я йшла на «Голос», кілька дуже авторитетних для мене людей сказали, що пісня «Горе долом», яку я врешті виконала на відборі, абсолютно не виграшна. Але моє его на той момент полягало в тому, що я лемкиня, а не співачка. Коли я отримала можливість записати альбом, то хотіла зачепити молодих людей мого віку, бачила в цьому свою місію. Я хотіла викарбувати свою ідентичність і надати їй такого значення, щоб це зачепило всіх. Таким був мій настрій. Це був юнацький максималізм, через який я трохи розчарувалася.

Сьогодні ти задоволена «Живою водою»?

Як фактом — дуже. Я вважаю, що це моє найбільше досягнення в житті. Як музичним продуктом — ні, зробила б його інакше, якби мала більше музичної професійності. За ці сім років я трансформувалася від виконавиці до музикантки та авторки пісень.

DSC_8143

Ти говориш про умовних молодих людей, які вперше чують лемківську музику. Як їм розказати, що вона — не рустикальна? Ти бачила стіни стереотипів щодо української культури, коли робила «Живу воду»?

Мене тоді взагалі нічого не стримувало! Я не сприймала цю музику через власну суб’єктність та призму себе як співачки. Думала, що цього може ніхто не зробити ще років 50, а потім ці пісні зникнуть у купах макулатури. І десь там буде збірка лемківських пісень, записана моїм двоюрідним прадідом. Мене не хвилювало, чи хтось подумає, що я селючка абощо. Єдине обмеження, яке я поставила для себе: не вдягати національний стрій.

У «Живій воді» музика не звучить автентично, ми зробили це разом з музикантами й продюсерами. Вони наполягали, щоб музика звучала радіоформатно, я натомість хотіла більше артовості. Але тоді це зачепило б іще менше людей.

У контексті стереотипів і кліше ми часто говоримо про речі автентичні — наприклад, поруч будуть і вишиванка з Гуцульщини, і фабрична вишиванка з блискітками. І тут починається тема шароварщини. Що це для тебе?

Шароварщина — це вузький погляд на традиційну культуру. Якщо людина хоче бути ретранслятором традиційної культури і робить це так, як вона вміє, — хтось назве це шароварщиною. З такої позиції альбом «Жива вода» для когось є шароварщиною. І з такої ж позиції для когось він не буде нею. Можна розібрати це слово дослівно — ми прибрали з культури все і залишили шаровари. В інтерв’ю Панасову я говорила, що «Живу воду» сприймають шароварно.

Ми прибрали з культури все і залишили шаровари

Які твої перші асоціації до слів «українська культура»? Я про швидку коротку відповідь.

Це наші маркери, які дають нам відчувати єдність і безпеку. Для мене це українська пісня, український тризуб — і борщ. Тому добре, що Клопотенко очищує українську національну кухню. Щодо тризуба — пригадуєш, як Дорн вийшов на фестивалі «Юрмала» у футболці з тризубом? Ну от чомусь він вибрав тризуб. Тобто в його свідомості була вага цього символу.

Які українські історії є для тебе об’єднавчими? Лемківська музика, яка говорить про універсальне?

За всієї любові до лемківської пісні, вона не є для мене таким великим об’єднавчим фактором. Великим наративом, який об’єднує, є для мене Майдан. Це місце, де ми неодноразово відстоювали свободу виражати свою ідентичність. Взагалі, українську історію об’єднує національно-визвольна боротьба від козацької доби до сьогодення. Це також весь фольклор та національна кухня, що збереглися завдяки українському селу. 

А із сучасного?

Ми любимо пишатись. Тому зараз нас об’єднують історії персональних перемог та успіхів українців чи українського продукту. У такі моменти ми відчуваємо себе причетними. 

Якось ти говорила, що важливо не відмовлятися від себе. Але, щоб не відмовитися, спершу треба довідатися, який ти. Коли ти це довідалася, зрозуміла?

Я відчула себе, коли оселилася у Львові. У Дрогобичі я жила як сліпе кошеня: у мене були дім, гімназія, любов до народних пісень, які звучали впереміш із «Потапом і Настею». Настав момент, який я не можу пояснити інакше, як поклик предків, бо самоусвідомлення прийшло до мене зненацька. У цьому мені допомогли львівське середовище та філологічний факультет університету Франка. Мені дуже подобалося, як там промивали мізки.

Чим тобі тоді промивали мізки?

Насправді я й сама собі любила тоді промивати мізки! Ми періодично захоплювалися якимись постатями, як-от Антонич. Брали вино та йшли шукати його могилу, читали вірші, я вперше співала лемківські пісні саме на Янівському цвинтарі. І це я вперше щось співала після переїзду з Дрогобича, де робила це на міських святах! Тоді ще був Лишега (Олег Лишега, український поет, — TU), наш орієнтир. Був «Кабінет» із літературними заходами Юрка Кучерявого, літературна студія «Франкові кузні» поетки Галини Крук. Я ходила на ці «Франкові кузні», не маючи ані найменших амбіцій до писання віршів.

Зараз я розумію, як мені було потрібно саме це, як багато я взяла. «Дзиґа» (легендарне мистецьке об’єднання, галерея та кав’ярня у Львові, заснована Маркіяном Іващишиним, де збиралися львівські митці, — TU) була важливою, ясна річ, сьогодні вона інша, але там багато духів і привидів.

Це місце, де я вперше виконувала лемківські пісні перед публікою з мікрофоном. Пам’ятаю деякі моменти, коли думала: все має значення, кожне слово. Ось пригадую, як іду з друзями по вулиці Крушельницької. Хтось каже: «Титани вартують час». Інший відповідає: «Якщо він чогось вартий». Це все мало велике значення та впливало на мене. Може, тому, що це були студентські часи. 

Ти часто говориш, що любиш львівський Театр Курбаса. Які вистави — твої фаворити?

На деякі курбасівські вистави я ходила, без перебільшення, по десять разів. Люблю «Лісову пісню», «Чекаючи на Ґодо», «Благодарного Еродія». Мої музиканти мусять дивитися «Формули екстази» за Антоничевими віршами. Коли я вперше побачила цю виставу, то подумала: було б добре записати лемківські пісні. Потім KURBASY теж записали лемківські пісні у власній інтерпретації, я цим дуже тішуся. Мій продукт — для широкої аудиторії, а вони зробили мистецтво.

У який Львів ти приїздиш зараз? Можна поглянути на твій Львів із проєктом Ukraїner — це місто твого минулого чи є щось нове? Ти вертаєшся в місто як артефакт своїх спогадів?

Так, завжди. Моя система натхнення працює на спогадах. Я намагаюся вирватися з цього, проте органічно почуваюся саме в ностальгійному стані. Просто зараз я ходжу власними спогадами, а раніше — місцями Франка і Антонича. Приїжджаючи до Львова, я рідко маю змогу пройтися всіма тими вулицями сама. Не пам’ятаю, коли це було востаннє.

Моя система натхнення працює на спогадах

Тобі завжди були цікаві вигадки й фантазії чи ти напрацювала це на філології?

Навіть якщо в мене не було достатньо інформації, я завжди сама додумувала все, що мені було потрібно. Зараз я те саме роблю у своїх піснях. У новому альбомі я формую свій фентезі-світ.

Поговорімо про це. Цей світ — реальний? Яка для тебе різниця між вигадкою і правдою?

Що ти маєш на увазі під вигадкою?

Мавку, наприклад.

Ні, мавки — не вигадки, як і русалки. Мавки живуть у лісі, навіть там, де ми знімали кліп на пісню «Втікала», були мавки! Весь Київ був колись лісом, тому мавки тут — за кожним рогом. Чудеса — скрізь, якщо знати, куди дивитися.

О, розкажи про…

Про русалок Київського моря? У них луска з паєток, і вони лоскочуть нерви капітанам орендованих яхт. Я теж можу деколи бути русалкою.

Від чого це залежить — від сукні?

Від настрою! Іноді хочеться побути русалкою.

Добре, що тут це можна собі дозволити. Зарахуємо до переваг Києва?

Абсолютно! До лівобережних кіберпанків я потрапляю не так часто — хіба коли їду в студію або до свого стоматолога. Думаю, люди з лівого берега часом хочуть вирватися до подільських відьом і рейтарських гедоністів.

Розкажи про новий альбом «Rosa Ventorum». Він складається з чотирьох частин, а ми почули тільки першу. Я трактую його як роман з продовженням зі старого літературного журналу. Що показує твоя роза вітрів?

Поле для інтерпретацій — безмежне. Я не хотіла загромаджувати його єдиним сенсом чотирьох сторін світу, чотирьох темпераментів людини… Щодня у світі випускають дуже багато пісень. Мені хотілося дати більше уваги кожній пісні. Роза вітрів — це чотири вибори, які періодично стоять переді мною.

Розкажи про них.

Перший — лупати сю скалу. Другий — спробувати себе, скажімо, у Франції, писати кавери або почати робити пісні французькою мовою, почати все спочатку як співачка. Третій — зважаючи на обсяг російськомовного ринку, почати іноді писати російською, як і більшість артистів у нашій країні. 

Чому ти думаєш про це? Ти ж ніколи не співала російською.

Це дозволяє мати більшу аудиторію, почуватися впевненіше. Але саме в цьому я найупертіша. Я впевнена, що ніколи не почну співати російською. Проте цей вибір завжди є. Я дивлюся на артистів, які мають позицію, — і раптом її здають. Я бачу їхні сторіз, читаю інтерв’ю і розумію, що їхня позиція не залізна.

Ти залізна в питанні української мови?

Так.

Чому для тебе це так важливо?

Якщо говорити про мову як зброю… Катерина Калитко сказала перш за все про українську: «Ось тобі, жінко, мова. Стріляй з неї». Але я вважаю, що зброя — це російська мова. Вона вбиває Україну вже третє століття поспіль. Моя українська — це зброя захисту, мій щит.

Моя українська — це зброя захисту, мій щит

Як цей щит впливає на твоїх слухачів? Серед них є і російськомовні люди.

Можу говорити про це зі своєї позиції — виросла я на «ВВ», «Океані Ельзи», Руслані, ранній Ірині Білик. Зараз ми теж маємо багато україномовних музикантів, таких як ONUKA, DakhaBrakha, HardKiss… Усі вони творять не тільки актуальний музичний продукт у теперішньому, а й минуле та майбутнє, створюють тяглість української культури. Через десять років ми матимемо покоління людей, які виросли на цій музиці. Мені здається, що писати російською — це вже архаїчно. Архітектура Воздвиженки здається мені беззмістовною, бо паразитує на стилях, актуальних бозна-коли. Те саме з російською мовою — ну скільки можна?

Ти не сказала про четвертий, останній вибір. Який він?

Закінчити кар’єру. 

На початку ти говорила про пропаганду. Слово сильне, але флер трохи негативний. Які твої методи поширення важливих для тебе речей?

У моєму випадку це просто інструмент. У мене є візія та місія. Місія — робити класну музику. А візія — це щось близьке до української мрії, на кшталт американської. Якщо послухати мій альбом повністю, скласти разом усі чотири частини, саме ця ідея буде відчутна.

Яка твоя українська мрія? 

Успіхом своєї творчості закохати людей в українську культуру. Я хочу, щоб люди відчули свою українську ідентичність. Розуміли, що Україна та українська мова — це про них. Мова — це код, яким ми сприймаємо та пояснюємо світ. Це важливий медіум та інший рівень проживання життя. Я хочу, щоб цей рівень в Україні був українським.

Богдана Неборак Данило Павлов

Схожі публікації

1453 10

Марина Круть: «Треба вчитися писати від радості — і виходитиме не менш класна музика»

Українська співачка — про найвдячнішу публіку, музику і славу

27.10.2020 Тарас Прокопишин
13660 13

Віктор Морозов

Розмова із українським перекладачем, композитором і співаком

25.06.2014 Володимир Бєглов
4202 5

З одного моря

Хто і навіщо грає музику для людей, які її не чують

28.06.2017 Надія Швадчак

Популярні публікації

50896 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко
42968 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
54279 5

Будьте наполегливими. Це важливо

Наполегливість — це вміння продовжувати, не зважаючи на почуття
24.04.2017 The Ukrainians

Введіть слово, щоб почати