Від початку великої війни ми спостерігаємо нову хвилю — після сплеску 2014-го — неабиякої уваги ширших суспільних кіл до української культури, зокрема й літератури. Воєнна загроженість — і на рівні суто фізичному, і на рівні ідентичнісному — провокує активний пошук пояснень реальності та віднайдення «своїх» точок опертя. Через усе це книжки знову стають дечим більшим. І ринок загалом цьому сприяє: якісних і своєчасних пропозицій нині немало. Як українських, так і перекладених.
§§§
[Ми створили цей контент завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких історій було ще більше!]
§§§
Тоні Джадт. Недовершене минуле. Французькі інтелектуали 1944-1956 (Човен, пер. Галина Герасим)
Ще одна вкрай важлива книга англо-американського історика, тим прикметніша, що це і не гранд-розповідь (як «Після війни»), і не його блискучі есеї з різних приводів: тут — кейс-стаді. Про те, як першорядні (і в плані популярності, і в плані значення: де Бовуар, Сартр, але й Доменак, Мерло-Понті, Моріак, Муньє) французькі мислителі виявили інтелектуальну зашореність і обмеженість (у якості думання), майже трагічні, якщо зважати на час і наслідки трансляції їхніх цінностей на ширшу аудиторію. Як бути розумним, але повірити Сталіну, — приблизно так. Прикметно і те, як переважно ліво орієнтований Джадт наполегливо й переконливо препарує та критикує помилки своїх прямих попередників. У комплекті: прегарна передмова Івана Гомзи та іменний і тематичний покажчики. Диво.
Ґертруда Стайн. Війни, які я бачила (Ще одну сторінку, пер. Олена Балера)
Начебто все логічно: мама «втраченого покоління» пише автобіографію, в центрі якої «війни», хоча насправді в осерді тут війна одна — Друга світова, пережита у французькій провінції. Проте однаково несподівано: багато надто особистого, багато неочікуваного. Пунктирно є про дитинство і юність, а, певно, найбільш несподіваним і украй плідним виявляється щільний мікс побутового та рефлексійного: тут про курей, а тут про власний інтелектуальний анамнез.
«Усе змінюється, навіть німці, і водночас нічого не змінюється, навіть німці».
Іронічно, розумно, тривожно. Книга рівно на сьогодні.
Віктор Дудко. «Основа» та її епоха (Критика, упорядн. Олесь Федорук)
Довгождане й капітальне зібрання текстів феноменального літературознавця і текстолога — про перший повноцінний журнал в історії української культури. Де в конденсованому вигляді можна розгледіти як її сильні сторони, так і матричні проблеми; основи в прямому розумінні. Жандарми і цензура, аудиторія та ситуація двомовності, окремі публікації та конкретні автори, архів «Основи» і навіть передплатні оголошення, обкладинки журналу, врешті сам Куліш-редактор (його мрії та плани) і люди довкола. Джерелознавча база вражає, і начебто це саме для філологів-спеціалістів, але за фактом дослідження такого рівня і таких компетенцій може вразити різномасту публіку.
Софія Андрухович. Катананхе (Комубук)
Якщо «Амадока» була величезною, і це проблемним чином підтримувало весь задум роману, то нова проза Андрухович — не до порівняння лаконічніша: і в інтенціях, і в деталях. Післявоєння, спальний район, травми, затислі тіла, пошкоджені голови, вік. Як із цим бути? Можна пуститися берега, можна інтелектуалізувати реальність, можна «просто» — тобто з небезпеками і друзями — дорослішати: варіантів не один, як і можливих інтерпретацій тексту. Повість без ключа й на важкі теми, але тонко і вправно зреалізована буквально до останніх рядків. Хороша знакова робота.
Філобіблон. Трактат Ричарда де Барі про любов до книг (Апріорі, пер. Павло Содомора)
Рідкісний птах на ринкових теренах: переклад давнього і малознаного трактату, але не філософського, а радше есеїстичного. Ще й виконаний на високому видавничо-перекладацькому рівні: верстка, друк у дві фарби, примітки. Видання-фетиш. Сам де Барі — не тільки знаний бібліофіл, а й людина державно-церковних амбіцій ХIV століття. Любов до книг — власне «філія» та «бібліон» — тут присутня і в прямому значенні (колекціонування, читання, зберігання), і в багатьох інших (бібліотечна справа, визначення ціни). І навіть самі книги в трактаті говорять, хоча переважно жаліються: найбільше на війни. Начебто щось достоту специфічне, але настільки в цьому привабливе, що має бути принаймні побаченим багатьма. А як хочеться чогось класичнішого, то видавництво тогоріч підготувало також «Сатирикон» Петронія.
Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака (Видавництво УКУ)
Важливий жанр — саме інтелектуальна біографія — і значуща фігура: гуманітарій-містифікатор, геній селфмейду і невпинного прирощування символічного капіталу. А також історик-фантазер, дипломат-невдаха, юрист за фахом, вірусний українознавець-популяризатор, він же «агент впливу» і просто агент: Ададуров намагається вловити химерно-мінливого Борщака-Баршака в різних документах (інституції, органи) та текстах (сам про себе, інші про нього), і здається, досліднику врешті це вдається. Складним способом. Тепер би по-райтерськи переписати цю «археологію ідентичності» та «соціокультурні реінкарнації» для посполитих — і очікуйте на бестселер.
Тарас Федюк. Спогади (Навчальна книга — Богдан)
Пристрасні й запальні мемуари від поета — про покоління та його представників, яких справді доречно визначати через десятиліття: книга про вісімдесятників. Хоча ці спогади заразом і про добу (і навіть не одну), і фігуру оповідача теж (його родинних історій немало): Федюк відверто суб’єктивний і навіть уїдливий, та саме це часто й приваблює в подібних текстах. Наша мемуарна недоукомплектованість за минуле століття з цією книгою кращає, окремі принципові штрихи до першорядних фігур і явищ — Римарук, Вінграновський, журнал «Сучасність» — теж тепер зафіксовані. Хоч є тут і значуще тло, це важить не менше: що б ми знали без Федюка про богемно-інтелігентну Одесу 1970-80-х?
Тоні Джадт. Переосмислення забутого ХХ століття (Наш Формат, пер. Катерина Диса)
А вже ось тут — упізнавані та дивоглядні есеї Джадта, окремі з яких навіть сильніші за ті, що були в добрій книзі «Коли змінюються факти». Про Кестлера, Гобсбавма, Арендт, Леві, Камю, Кіссінджера, Івана Павла ІІ та Альтюссера; два останні — збіса гострі (і цим переконливі). Здається, саме критичні портрети вдаються історику максимально вдало, хоча й панорами — як-от про карибську кризу і капітуляцію Франції в Другій світовій — виходять стереоскопічними. Джадт любить закінчувати певним соціальним посланням («Відродження соціального питання»), але й воно доречне: доросла відповідальна розмова відгукується навіть тоді, коли з деталями не згоден («Про дивну смерть ліберальної Америки»). Справді: Джадта забагато не буває.
Юрій Шевельов. Твердий ґрунт (Видавець Олександр Савчук, упорядн. Сергій Вакуленко і Катерина Каруник)
Шевельов знов і знов повертається — і так має бути: першокласна інтелектуальна продукція в кризові часи може бути багато чим одразу: терапією від песимізму, профілактикою мисленнєвої ліні чи ж світоглядного ступору, постановкою правильних і своєчасних питань. Тут — реально малознані тексти Шевельова за півстолітній відтинок: про «нас» (еміграцію, культуру), про «них» (Росію, Європу), про науку і ХХ століття з його дилемами та завченими не-відповідями на них.
Шевельов демонструє сам процес думання, незручного, мінливого і тому свіжого.
Не про все тут однаково блискуче, але діапазон вражає. Бонусом — сто п’ятдесят сторінок приміток від упорядників, які розпаковують усі можливі контексти. Обов’язкове читання.
Радомир Мокрик. Чеські історії ХХ століття (Дух і Літера)
Автор «Бунту проти імперії» знову показує добру фактографічно-популярну форму. Хоча тут Мокрик демонструє ще дещо: саме менші тексти, з лаконічнішими концептуалізаціями та стрункішим сторітейлінгом, є тим форматом, який історику — станом на зараз — вдається якнайкраще. Двадцять текстів по плюс-мінус двадцять сторінок: Масарик, Мюнхенський договір, Празька весна, Ян Палах, Ярослав Сейферт (поет і нобелівський лауреат), Мілан Кундера, Мілош Форман, Гавел. Майже про все століття, проте не суцільно, а значущими епізодами. Можна було б зубастіше, але все одно: жваво, стрімко, зважено. Хочеться ще.
А. С. Баєтт. Книга для дітей (Темпора, пер. Ярослава Стріха)
Начебто це було вже: великий, ба навіть велетенський роман про час, який заламується, а ціла галерея героїв — діти, дорослі, різні класи, несхожі амбіції — виявляються до цього різною мірою (не)готовими. Англія, межа століть. Проте тут поряд із масштабом є не менша увага до вагомих нюансів та виразних дрібниць, а задум — як функціонує культура і як би його написати текст про вплив текстів (тут казок) на життя покоління-якому-випаде-війна — не придушує собою окремі сцени, характери, психологічні малюнки. Широко і тонко: добра комбінація. А ще розумно, але не зарозуміло: не проза для філологів, радше роман для вибагливих. Книга для дорослих, які виросли з рефлексійних та складно зроблених дітей.
Юрій Лавріненко. Мій сад у Арктиці та інші спогади (УВАН у США, ВД «Простір», підгот. Тамара Скрипка і Тетяна Шестопалова)
Враження, що нарешті — через стільки десятиліть — ми віднайшли загублену частину принципово важливого пазлу: двотомні спогади Григорія Костюка 1990-х, двотомні спогади Шевельова 2000-х, — і ось він, том Лавріненкових мемуарів. Товариші-розумники, яким вдалося вижити. Неначе камера зробила повний обліт довкола епохи: Харків 1920-30-х (найцінніші нині сторінки), потім табори і війна, опісля рятунок і нове життя; схожі колізії, побачені різними очима. У 1985 році Юрій Андріянович іще встиг підготувати і видати мемуари «Чорна пурга»: частина з тих текстів увійшла сюди, але значний шматок надруковано вперше. Та й навіть сам факт виходу такої книги надихає: багато зникло, але чимало врятовано.
В. Домонтович. Доктор Серафікус (Vivat, упорядн. В’ячеслав Левицький)
Не «ще один» Петров-Домонтович, а таки ексклюзивне видання: з доданими розділами з другої частини роману, самé існування якої довші десятиліття вважалося міфічним. Аж ось. Плюс примітки. Петров на еміграції не просто так вирішив видати «лише» першу частину, але почитати початкову версію зараз — майже безцінно. І для того, аби краще зрозуміти задум, який постає геть відмінним. І для того, аби краще усвідомити динаміку українського модернізму: він початково не був розмежований з «усім радянським», це просто неможливо в радянську добу. І протиставляти їх помилково: реальна картина складніша й захопливіша. Загалом ця видавнича серія — непроминальна: Яновський, Квітка, Королева.
Томас Манн. Чарівна гора (Видавництво Жупанського, пер. Роман Осадчук)
Важливе перевидання, — і теж прямо під тут-і-зараз. Трансформований та ущільнений, але все одно впізнаваний роман виховання (ну або ж «ініціаційний»). І не так навіть він філософський, як інтелектуальний: протистояння світоглядних систем і вплив цього герцю на молодого Ганса Касторпа. Роман кризового часу і про кризовий час, — але є тут не лише гуманізм «старої дати» супроти наростаючого фашизму, і не тільки санаторій-як-метафора, а й сніг на терасі, деталі («широкоплечий і кремезний, — апостроф, що зрізає час») та фактура, які посвідчують чисту художність. І ще тут інакша часовість: і в самому тексті, і в плані темпу, що потребує читання «Гори». А після Манна можна і за «Емпусіон» Ольги Токарчук братись.
Чи може подібний список, вочевидь достатньо суб’єктивний, щось повідати про книжковий ринок загалом? Попри все, думаю, що так. Як і тут, на ринкові відчутна присутність українського нон-фікшену: і мемуарно-історичних, і науково-популярних видань.
Інтерес до власне історії — особливо української — стабільно високий: це спостерігається від 2022 року.
Інтелектуали, які вміють доступно пояснювати складне і не надто спрощувати, «на коні». Своя добра проза, разом із якісними перекладами іншомовної, теж є: друга переважає, але й українська література перебуває в пошуку. Здається, навіть плідному. Так, книжковому ринку можна багато чого побажати: обсягів, масштабування, продовження курсу на жанрову різноманітність. Але він є, і він не стагнує. І це вже деякий результат.
Євгеній Стасіневич, літературний критик, літературознавець.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
