Коли мовчання  — найгучніший звук

«Якщо ти вдова у Ворохті, то не маєш права на нормальне життя. Я маю закритися, одягнутися в чорне, бо тільки так доведу свою жалобу», — обурюється Марічка, вдова із Ворохти.  

Якось ми поїхали в села поміж високих гір, щоб порозмовляти з жінками, які втратили своїх чоловіків на війні й заховалися у своєму великому горі. І побачили, що вони справді мусять жити.  А ще — підтверджувати свою скорботу, доводити її перед іншими. 

Бо так воно є у селі.  

Верховина 

Щоб дістатися з Ворохти до Верховини, є кілька способів. Перший (якщо їхати з околиць)  — фірою, запряженою кіньми. Другий — маршруткою, без чіткого графіка у вихідні. І третій — підсісти до когось із місцевих в автівку за символічну плату. Не вагаючись, підношу руку вгору і ловлю при дорозі чорний «Мерседес». Разом з водієм та ще двома літніми подорожніми рушаємо асфальтованими серпантинами до Верховини, селища посеред українських Карпат. Їхати недовго — пів години. 

Колись Верховина, серце Гуцульщини, була майже мистецькою резиденцією. Хто тут тільки не бував! Лесь Курбас, Іван Франко, Сергій Параджанов. Та й тепер у Верховині можна зустріти багато митців та мисткинь. Знаю тут Оксану Сусяк, яка з річкового каміння робить унікальні настінні мозаїки, тримає козу, носить гуню, варить першокласне айвове варення й живе в дерев’яній хаті. Знаю майстриню різнобарвних гуцульських ліжників Ганну, яка успішно веде тікток і втратила чоловіка на війні. Знаю Яну Лучейко, яка покинула престижну роботу в Києві, перебралася з родиною в гори та вирощує троянди.  Кожну з них я проситиму допомогти мені в пошуках. 

Верховина живе своїм темпом. Тут є все:  щонедільна служба в церкві й суботній базар при дорозі, підвісні мости над річкою і банкомати, аптеки, музеї, домашні сироварні, маленькі піцерії, вівчарі та  перевізники, садиби, готелі, мінісупермаркет. А ще — війна, бо де її нема в Україні. 

Через центральну частину селища тягнеться алея Пам’яті Героїв. З дороги вона зринає, обліплена горами й заставлена лампадками. Кілька рядів чорно-білих банерів з іменами, світлинами та короткою інформацією про тих, хто поліг. Це не тільки верховинці, а й чоловіки з інших сіл цієї громади. Бачу на двох різних банерах одне й те ж прізвище, місце народження, однакові оберемки білих квітів, застромлені за іржаву раму, й лише різні дати народження та смерті. 

Найперше у Верховині  розпитую про ліжникарку Ганну, яка втратила чоловіка. Знаходжу. Але та не погоджується розповідати свою історію. Навідріз. Оксана Сусяк відразу попереджає: жінок з утратою, готових говорити,  тут знайдеться небагато. А може, і взагалі нікого. Каже, з Івано-Франківська сюди приїжджають люди з асоціації, яка об’єднує вдів і організовує виїзди для віднови, то хіба інколи жінки беруть у них участь. І то тільки ті, котрі сміливіші.  

Зустрічаю дорогою Марійку Маківничук, громадську діячку з Верховини, яка нещодавно організовувала табори для дітей загиблих військових. Марійка каже, що у Верховинському районі є 60 родин, які пережили втрату. Й теж телефонує знайомим  жінкам-удовам, запитує. Здивовано відповідає: ні, не хоче ніхто нічого розповідати, спілкуватись. 

Можливо, справді для деяких із них  минуло надто мало часу від загибелі чоловіка. Але здебільшого жінки-верховинки, з якими ми зідзвонились,  із пересторогою сприйняли пропозицію поговорити на цю тему. Запитують: кому це потрібно знати? для чого про смерть розповідати? Яна, яка прожила десять років у Верховині, припускає, що так є тому, що жінки просто бояться осуду в селі, не хочуть зайвої уваги до себе. 

Надворі спекотно. Йду не вулицею, а розпеченим камінням та піском.  Підвісним мостом, у якому подекуди вилетіли дошки, треба перебратись на інший берег. У Чорному Черемоші, річці з норовливою гірською вдачею, знизу купаються двоє дітей. Дівчинка надуває велике рожеве плавальне коло. З магазину навпроти чути вигуки нетверезих чоловіків. Полудень. За прилавком продає жінка, її подруга сидить поруч на дерев’яних ящиках, смакуючи морозивом «Пломбір» у стаканчику. Запитую про жінок з утратою і тут. Відповідають:

— Їдьте далі. Ніхто вам тут нічого не розкаже.

Подавники

Домовились із водієм чорного «Мерседеса» та їдемо  з Верховинщини на сусідню Косівщину. Пан Андрій — сивоволосий вусатий  чоловік. З гостро вираженими вилицями, характерними для жителів гуцульського краю. Має корову і троє дорослих дітей, а ще — працює у відділі культури селищної ради у Верховині. Працьовитий — це видно з випнутих жил на зморщених та засмаглих руках.

— Було б добре, якби газ був у Верховині. Нащо жити, якщо можна тільки раз у тиждень помитися, попрати?  — не відриваючись від керма, розмірковує він.

У Верховині досі немає газу. А віднедавна й світло — за графіком. Проте є дещо незмінне — косовиця на початку липня. На зелених гірських луках обабіч дороги видно людей. Дерев’яними граблями вони згортають висушену траву у високі копиці. Пахне сіном, нагрітим асфальтом, вим’ятою травою, горами. Андрій закурює і підказує, що зібрати сіно граблями — то половина роботи. Найперш чоловік на обійсті мусить добре наклепати косу спеціальним каменем, зробити стодолу, підготувати все і встигнути до дощів. У гірських селах без чоловіка в хаті тяжко вести господарство. 

Андрій вміло маневрує гірськими дорогами, а тут раз — і різко спиняє автівку. Вулицею тимчасом ідуть люди, вбрані у чорне, жінки — у чорних хустках, усі несуть по білому поліетиленовому кульку з червоною вишивкою. Похорон.

— Се подавники несуть у руках. У кульках хліб, цукорки, печиво, солодка вода, — пояснює давній місцевий поминальний звичай. —  Навіть якщо сто людей прийде, то всім дадуть. Чим багатша родина, тим щедріше кладуть всячину у торбинки. От як ховають військового, багато людей на похороні, то й багато подавників готують жінки. За душу вмерлого.

Андрій міцно тримається руками за пошарпане чорне кермо. Й ділиться історіями про перших полеглих верховинців у боях за Київ. Про те, як усе селище щоразу стрічає своїх загиблих героїв на колінах. Про військового капелана, котрий відібрав у Московського патріархату церкву й правив там українською, а як пішов на фронт, за три дні загинув на сході. Й про матерів, які втратили своїх синів. Особлива шана в цих краях матерям воїнів. Але про вдів не згадує. Про жінок, які залишились на розлогих господарствах у селі без газу, без світла й чоловічої допомоги.

— А вдови? — запитую. 

— Кажда вдова по-різному переживає смерть. Тяжко. Ну, але вони мусять жити. Що робити?!  Мусять жити, бо дітей доглядати хто буде? Батьків доглядати хто буде? Працювати хто буде?

Уже покидаючи Верховину, я зідзвонилась із матір’ю загиблого воїна Валентиною. Вона погодилась на коротку телефонну розмову. Подзвонила й сумним безживним голосом мовила:

— Моє життя добігає. Я все зробила: тіло сина знайшла, поховала, на місці його смерті під Києвом була, пам’ятник поставила, в книгу пам’яті записала. А тепер чую, як сили мене покидають. Нема мети. А вдови можуть жити. Що їм, жінкам?! Вони молоді, знайдуть собі ще когось. Вийдуть заміж другий раз і будуть собі жити.

Троїця

Косівщина. В’їжджаємо у село Троїця. Усі хати тут синього кольору. А за горбом у  Троїці живе Міра Волощук. Місцева активістка. 

Горб устелений високою зеленою травою, оточений вербами. І ні звуку. Лише далекий гавкіт псів нагадує, що десь там, за кілька кілометрів, усе ще існує людська цивілізація.

З подовгастої хати під старим сірим дахом виходить енергійна жінка: рукави закочені по лікті, чоло перекопане зморшками, котрі вказують на добру і товариську вдачу. Міра. Вона має ферму, і ферма її непроста. Природне господарство, без людського втручання і жодних хімічних обробок. 

Разом із Мірою тут живе добрий десяток доглянутих рогатих кіз. А ще бджоли. Кури. У квітнику лавандою пахне. Навколо — сад яблуневий, у хаті досконало обжита чиста кухня, де жінка варить сири з козячого молока. 

Міра витягує вистояні сири й пригощає. Частує домашнім ожиновим вином, своїм медом із пасіки та хрумким рум’яним хлібом на заквасці щойно з печі. Розповідає, що вчилась варити сир в Італії, й тимчасом вправно вбиває  муху, що випадково опинилась на її кухні. 

У другій кімнаті подовгастого дому просторо, затишно, тепло, тільки підлога рипить. На підвіконні сушаться липа, чебрець, м’ята, ромашка, різнотрав’я. Міра набирає повні руки зілля і підносить до обличчя. Заплющивши очі, вдихає духмяний запах гір. І разом з цим розповідає, як намагається у селі об’єднувати жінок-удів до спільноти. 

— Село не проживає смерть так, як місто. І це дуже мені болить. Ті люди, які живуть у селі і втратили на війні рідних, як на мене, не отримують належної поваги. А натомість є показуха, — роздумує Міра.  

У Троїці є три жінки, які втратили своїх чоловіків, і одна дівчина, котра поховала нареченого. Міра каже, що рани у них глибокі, а сільське оточення нечуле та черстве, і це призводить до того, що дружини полеглих  здебільшого відчужено зачиняються у хатах і залишаються сам на сам зі своїм горем. Каже, задля кращої комунікації та порозуміння дуже важливо, аби в селі був хороший директор школи та священник. 

— Розумієте, у селі багато що потребує пояснення. От виходить отець до проповіді в неділю — та візьми розкажи, як обходитись із  вдовами, сиротами, як не ранити словами ще дужче, нагадай, що війна в країні… — нарікає. 

Пошуки жінки, яка могла би стати героїнею репортажу в цих селах, — марні. Бо і Міра не допомогла знайти дружину полеглого, охочу до розмови. 

У Троїці, Верховині, Яблуниці, Татарові, Микуличині мені не вдалось особисто зустрітися із жінками, які втратили. Вони відмовляли друзям, знайомим, котрі питали, чи можна бодай дати їхні номери телефонів. Вони замовкали на запитання, чи хотіли б поділитись своєю історією. І видається, що їхнє спільне мовчання —  найгучніший звук.

Інакша 

Уже потягом і без пана Андрія-водія — повертаюся у Ворохту. Там, на мій превеликий подив, таки погодилася зустрітися одна жінка. Розшукати її допоміг офіціант місцевого ресторану.  

— Тільки така, як Марічка, погодиться, — каже. — От побачите. Вона якась інакша. 

Домовляємося про зустріч біля річки Прут, у верхів’ї якої обабіч води розляглася Ворохта. Марічка Томащук — тендітна і молода. З коротким фарбованим білявим волоссям, підстриженим під каре. У сірій недовгій плісированій спідниці, на шиї намисто з білих перлин разом із золотою чоловічою обручкою. Сумні очі, приємна усмішка і войовничий вираз на обличчі без жодної зморшки. Повільно прогулюємось кам’янистим берегом. 

—  Якщо ти вдова у Ворохті, ти не маєш права на нормальне життя. За логікою села, я маю закритися, вбратись у чорне, бо тільки так доведу свою жалобу. Закритість та осуд за відкритість — ось що тут вітається. Я зовсім не здивована з того, що ви розповідаєте про Верховину та всі ті інші села, — гнівно та голосно, перебиваючи шум Прута, говорить вона.

У перші місяці після смерті чоловіка Марічка повернулася на роботу. Каже, треба було себе чимось зайняти: бути постійно вдома самій — сумно та важко. Але й повертатись у дім, де тебе ніхто, крім вечірньої темряви, не чекає, — не легше. 

Марічка живе сама у будинку, який звели разом із чоловіком. У кожну пофарбовану дощечку вкладали всю силу й любов. Мали багато мрій та планів на спільне життя. Але не склалося, бо спершу вона вагітною втратила дитину, а тоді — на війні — й чоловіка. Марічка замовкає. Плаче. І здається, все навколо неї — і річка, і пташки, і комахи у траві — теж у цю мить замовкають. 

Марічка працює адміністраторкою в місцевому кафе, а крім цього, розвиває їхній спільний з чоловіком бізнес  —  здає в оренду дерев’яний будиночок, приймає мандрівників. Згадує, що після похорону одягалась на роботу як належить. Весь час хотіла бути доглянутою й не занедбувати себе. За це її карали словами:

— «Та вона вже забула»,  «Їй все одно, що чоловік загинув, відійшла скоро». А насправді мало хто підозрює, скільки болю я зазнала, втративши свого Андрія. Напевне, хіба ті, хто пережив таке ж, —  каже з гіркотою в голосі.

Марічка ділиться, що зі своїми переживаннями залишилась майже в ізоляції. У селі після смерті чоловіка нездорова увага до неї зростала. Стежили, що вона робить, як поводиться, схвалювали її дії або ні. Щоб не почуватися такою самотньою, вона долучилася до закритої фейсбук-спільноти вдів «Ми разом». У групі — чотири тисячі п’ятсот учасниць. Це треба написати ще раз — чотири тисячі п’ятсот жінок, які втратили найважливіше — своїх чоловіків. 

Зупинилась, заклала руки за спину і задумливо відвела погляд на річку. Над Прутом нависли скелі, оброслі деревами, від цього вода набула зеленуватого відтінку. Синє небо над головою, неглибоке дно, білі, висвітлені сонцем камінці і вечірня прохолода гір, що впевнено пробирається крізь одяг, приємно охолоджуючи після денної спеки. Біля води бродить маленький котик. Погладжуючи його на ходу, Марічка говорить далі:

— Я навіть не знаю, чи у Ворохті працює психолог. Здається, ні. Нема нікого, до кого можна було б на місці звернутись у якусь кризу. Є хіба священник. Я спілкувалася з ним, запитувала: чому — я? чому — мій чоловік? чому — дитинка? І відповіді були чимось на кшталт: ну, ви ще молода, я не знаю, народите ще. А найкраще: я не знаю, що вам сказати, — всміхається. 

Марічка додає, що дуже хотіла б, аби існувала якась інструкція, як спілкуватися з жінками та батьками загиблих воїнів. Щоб у людей, до яких приходиш по розраду, з’явилося більше компетенцій. 

— Це ж мій чоловік не просто так помер. Його вбили. Вбили. Розумієте?

На схилі

Ворохтянське кладовище розташоване на схилі гори. Тут старі дерев’яні хрести перемішались із чорними гранітними та кам’яними. Висока трава часом заступає написи з іменами тих, хто там похований. 

Сонце останнім промінням вперлось у могилу Андрія Томащука, Марійчиного чоловіка. Вона сама вигадала пам’ятник чоловіку. На ньому в повен зріст фото Андрія, вбраного в піксель, із доброзичливою широкою усмішкою та автоматом у руках. Усе на синьо-жовтому тлі, вкарбованому в темний граніт. Якщо у селі виявляли готовність обговорювати, як і чим живе Марічка, то от щодо пам’ятника та всіх практичних моментів — допомоги  чекати було нізвідки. Жінка все вирішувала сама. 

Марічка щоразу вітається і прощається з чоловіком, поклавши руку на граніт. Пахне свіжозрізаними квітами та свічками. Легкий вітер. Прапори. І тридцятирічна жінка з пам’ятником свого коханого. 

Андрієві Томащуку було 32, коли він загинув під Бахмутом. Із Марічкою у шлюбі вони прожили вісім років. Андрій пішов служити добровільно разом з іншими своїми друзями ще у лютому 2022 року.  Пройшов важкі бої на Київщині, в Ірпені, на Харківському, Луганському і Донецькому напрямках. 

Вона, його жінка, чоловіка підтримувала. Організовувала збори, приїжджала до нього та просто була поряд увесь цей шлях. Зізнається: якось незадовго до смерті той жартував, мовляв, Марічка пробивна, з усім впорається, не пропаде, і він за неї спокійний. Кутики її вуст сіпнулись донизу. 

— Я навіть із побратимами, які  приїжджають на могилу до Андрійка, не можу сюди прийти. У селі одразу придумують, що то до мене. Що це у мене роман з кимось із них, —  обурюється вона.

Про те, що Андрій загинув, Марічка дізналась від тих самих побратимів. Каже, звістка облетіла село раніше, ніж їй повідомили про це представники ТЦК. Розплакалася й додала: дуже боляче було бачити, як усі постять та репостять про смерть її чоловіка. В той час сама вона думала за те, хто копатиме яму, обирала місце на цвинтарі, домовлялась про похорон. 

— Я на впізнання поїхала у Франківськ. Мені видали його особисті речі. Зокрема й обручку. Повісила собі її на шию. І вже двічі ланцюжок обривався. Друзі кажуть, що це знак, мовляв, відпускай його, треба йти далі. Та треба, треба. Але новий ланцюжок я все ж купила, —  сказавши це, Марічка приклала руку до обручки на грудях. 

Цвинтар для неї — місце сили та спокою. Вона любить тут бувати, поплакати, порозмовляти, посваритися з чоловіком. Помовчати.

Марічка вправно водить їхній з Андрієм позашляховик. Каже, навчилася всього. Вона ініціювала у Ворохті забіг пам’яті полеглих воїнів. Ділиться, як щоранку йде на пробіжку гірськими стежками і це теж додає їй сил. А ще — добилась у місцевої влади, щоби з центральної площі прибрали совєтські пам’ятники. 

— Мені сказали, що не можуть, бо це пам’ять про Другу світову війну. Мовляв, не хочуть ображати людей, які пам’ятають ті часи. А я їм кажу: а ображати тих, хто зараз віддає життя, виходить, можна? 

Марічка дотисла. Згадки про комуняцькі часи прибрали і на тому місці поставили банери зі світлинами ворохтянців, які загинули в цій війні. Тепер Марічка задоволена. Вона знає, що у селі її осуджують, приглядаються до неї, — але робить своє. Просто робить те, що мусить, що відчуває. Але, щоб почати своє життя спочатку, буде змушена покинути Ворохту. Промовивши це вголос, одразу вагається і додає: 

— Але куди мені їхати? Це мій дім. Тут Андрій.

Односельці спускаються від цвинтаря та зацікавлено розглядають Марічку Томащучку — що ж то вона поробляє. Марічка це помічає, посміхається й каже:

— Та я ж хочу жити. Я просто хочу жити.

Ствердно киваю Марічці у відповідь, бо у Львові на мене чекає могила мого полеглого на війні чоловіка. 

Ілюстрація: Вадим Блонський