Ніби ж і обіцяв собі не вертатися до свого дитинства ні серцем, ні головою, бо ж скільки можна. А все ж світить той далекий маяк із бездонного минулого, наспівує тонкоголосою сиреною, манить, не відпускає, тягне ниточками до своїх скелястих інших берегів.
Це мені властиво: щоразу порушувати дану собі обіцянку. Через слабкодухість і досить-таки умовну принциповість. Або, напевне, безпринципність.
Повертаючись до свого дитинства, я одразу уявляю «колиску, що гойдається над безоднею». В тій колисці — людина, яка мусить із часом у цю безодню пірнути. І ця людина — я. І ця людина нічого не знає про ту безодню, про чорні тумани над прірвою, про небезпечні вихори, що часом підхоплюють і кидають майже на дно, а тоді знов піднімають і несуть, несуть. Невблаганні й бездушні. Страшні.
Я бачив багато бідності й несправедливості у ті свої перші десять-двадцять років життя. Складний період становлення держави й перші кроки самоусвідомлення нації, убогі й розкислі дев’яності та огидна провінційна жорстокість людей навколо мене. І щоразу, коли я дитиною піддавався миттєвій спокусі пустити все самопливом, мама говорила мені: життя таке складне і тобі доведеться багато страждати, якщо не візьмешся за голову. Вчися, читай, вибивайся в люди, бо так і будеш, як твій батько, варити кіоски десь у Тюмені або латати старі ауді під Краковом. Життя складне, важке й непоступливе, повторювала мама.
І я вірив їй. Уявляв, що коли виросту, навколо мене кружлятимуть голодними стерв’ятниками підступні й небезпечні люди: оточення моїх батьків, люди з двору, люди з тролейбусів та з черг у магазинах. Міняйли, катайли, наперсточники та зневірені, а від того і злі жінки невизначеного віку. І мені доведеться крізь усе це люмпенізоване місиво вибиратись на берег іншого світу: чистого й світлого, як приймальня у деканаті педагогічного університету.
Вже зараз ті люди здаються не такими й підступними і навряд чи аж такими небезпечними. Люди свого часу, витіснені з тісних радянських квартир на простори нової епохи.
Найстрашніше, що чекало на мене — на всіх нас, — інше. Те, до чого ні я, ні всі ми не були готові.
Бо мама не розповіла головного. Вона не розповіла про війну. Вона розповідала, як діяти, якщо в провулку приватного сектору перед школою я зустріну дрочилу, але не розповідала, що робити, коли у сусідній двір падає ракета.
Вона радила, що відповідати хамовитим жінкам невизначеного віку в тролейбусі, але не пояснила, як пережити втрату десятків людей, яких я любив і з якими хотів бути.
Вона розповідала, що казати сусідському хлопцю в разі конфлікту, але не розповіла, як жити поруч з усвідомленим ворогом. Багато говорила про гігієну і необхідність щодня приймати душ, але як відмитися від липкого відчуття страху — мовчала.
Нас не готували до війни. Прогорнувши найважливіші сторінки в підручнику історії, наші батьки розгублено дивились у темну непроглядь, в якій могло статися все що завгодно, тільки не війна. І цими наївними поглядами недостиглі дорослі вказували нам, дітям, дорогу. Дивилися «старі пісні про головне» й зустрічали новий рік двічі: з Москвою і з Києвом. Відвідували театральні постановки Волчєк і несли квіти на концерт Малініна. Вчили нас любити Тютчева і зневажати Раїсу Кириченко.
Нам говорили, що Україна має таке прекрасне геополітичне розташування, що ніякі війни їй не загрожують. Мовляв, ми розплатилися сповна Голодомором, Другою світовою, Чорнобилем, Афганістаном і смертю Івасюка, тож усе, що від вас тепер треба, — вчитися, читати і в один прекрасний момент опинитися в світлому кабінеті деканату педагогічного університету. Якщо, звісно, не візьмуть у Могилянку.
Мене не те що в Могилянку не взяли. Мене навіть у педагогічний не взяли, висміявши мої прогалини у знанні універсалів і стримано похваливши за те, що я можу назвати усіх очільників ОДПУ-НКВС з роками їхніх розстрілів. Але мене охоче взяли на війну. Непідготовленого ні батьками, ані життям. А разом з тим навчили ненависті, люті, відчуття липкого страху й уміння не плакати на нескінченних похованнях тих, кого любив.
Саме тому так хочеться повернутися в ту колиску над прірвою. У невідання й незнання, у затишний світ, де я так і не навчився любити Тютчева, але вже зараз крізь увесь цей кисіль ностальгії усвідомлюю, що таки любив Раїсу Кириченко. Саме тому я можу годинами дивитись архівні записи телебачення дев’яностих, за якими вчив українську мову і в які тікав від хамовитих тітоньок, стрьомних татових приятелів з ринку і дрочил у провулках. Тікав, адже прірва насправді виглядала страшнішою, ніж була. І зараз я часто ховаюся там, наївно вірячи у лікувальну силу пам’яті. Накриваюся минулим, мов коробкою з-під телевізора, сподіваючись, що так мене не помітить війна, а я, затуливши вуха, не почую, як у сусідньому дворі розірвалася ракета. Ще й очі заплющую, аби не бачити понівечене тіло двадцятирічного хлопця перед тим, як назавжди заколотять труну і виставлять її на центральній площі.
Так-так, я пам’ятаю, що обіцяв не вертатися до дитинства ні серцем, ні головою. Але ні, не стримую обіцянок, бо ж лише там для мене закривається одна з базових потреб людини: потреба безпеки. Хай якою оманливою не була б ця безпека.
Артем Чех, письменник, молодший сержант ЗСУ, у 2015-2016 роках добровільно став на захист України, від початку повномасштабної війни знов у лавах ЗСУ.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
