[Текст створений у партнерстві з програмою «Інструменти ефективного управління» для підприємців Донецької та Луганської областей Львівської бізнес-школи УКУ, яка реалізовується та виконується в рамках Проекту «Зміцнення громадської довіри» (UCBI II), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).]
Станиця Луганська — містечко, де розташований єдиний у Луганській області пункт пропуску на тимчасово окуповані території. Через нього щодня в обидва боки проходить майже 12 тисяч людей. На підконтрольній Україні території вони бачаться з рідними, дешевше купують продукти, отримують соціальні виплати, користуються банківськими послугами. Шлях майже всіх проходить повз невеличкий магазин «Імідж» з пекарнею — від нього до пункту пропуску менше як кілометр.
Власник пекарні та магазину — Євген Молчанов. Зараз він навчається у Львівській бізнес-школі УКУ й розповів нам, як відновлював пекарню після війни, як змінилася його команда і чому випікати під обстрілами уже не страшно.
Про бізнес під кулями
Я почав займатися бізнесом у 2012 році. Це була мережа з трьох продуктових магазинів, де ми продавали власну випічку. А потім, 2014-го, почалася війна: обстріли, відімкнення електроенергії на три місяці — жоден магазин із продуктами такого не витримав би, тож ми розпродали все, що могли, викинули все, що зіпсувалося, і закрилися. Саме тоді були активні бойові дії, тому ми поїхали з містечка. Перечекали, повернулися — а одного магазину вже не було. Коли все трішки заспокоїлося, ми почали все заново. Морально це було складно: ми їздили тими ж дорогами, що й раніше, але все було вже інакше — будинків немає, вулиці зруйновані.
Відновити, що вціліло, нам допомогла Програма розвитку ООН. У 2016 році ми отримали від них грант на відбудову міні-маркету з невеличким відділом випічки. Ми робили ремонт і пекли круасани з напівфабрикатів під обстрілами, чули вибухи. Я запрошував координатора проекту з Програми розвитку на відкриття магазину, але він не приїхав — сказав, що це надто небезпечно. Від нас до лінії розмежування менше як кілометр.
За два роки ми трансформувалися у виробництво повного циклу: замішуємо тісто, готуємо начинки, випікаємо. Намагаємося розвиватися, наскільки це можливо. Тепер у нас не тільки круасани, а ще й бельгійські вафлі, хачапурі, піде, рогалики, сосиски в тісті, солодкі пиріжки, дитяча піца і єдина в районі піца «з собою».
У команді дев’ять людей. В одному з магазинів працює пекарня, інший розташований неподалік. Ми продаємо і власну випічку, і продукти, які закуповуємо, але я хотів би розвивати мережу — тому зараз ми шукаємо інвестиції і набуваємо нових знань.
Про команду
Нині зруйнований магазин побудували в 1996 році — то був кіоск, з якого потім виріс бізнес. А тоді його одним пострілом зруйнували. То був період, коли стріляли постійно, усі виїхали, крім однієї дівчини, що продовжила працювати. Одного ранку вона вийшла з дому і почула вибух — вирішила залишитися, а потім виявилося, що йти вже нікуди, від магазину зосталися тільки стіни. Зараз мої колишні працівники в інших містах і країнах. Я вдячний Богу, що ніхто з наших співробітників не постраждав — нікого не поранило, не вбило у той час, як деякі мої колеги хоронили свою команду.
Раніше у моїй команді працювали жителі Станиці Луганської, але війна все змінила — тепер це інші люди. Хтось приїхав до нас з окупованої території, хтось — місцевий без документів, що опинився у скруті. Ми дуже близько до окупованої території, тому бачимо всі проблеми, які тільки можуть трапитися, і хочемо допомогти людям. Дехто до нас звертається, коли шукає роботу, комусь ми самі пропонуємо приєднатися.
Про те, чому варто лишатися
Я не думав кинути все і поїхати. Це можна було б зробити, але є одне «але»: якщо ми поїдемо, хто ж там залишиться? Хто ж там буде просувати ідею? Усе одно на тій території є хороші люди, яких не можна покинути, — вони чекають і вірять, що Україна таки повернеться.
До 2014 року питання патріотизму в мене взагалі не виникало — був прапорець України в машині, та й все. Але ми маємо відповідати на виклики війни. Тепер у магазинах на касах стрічки й прапори, у торговельних залах лунають тільки українські пісні. Це наш спосіб проявити національну свідомість, спосіб підтримати тих, хто приїжджає до Станиці Луганської з окупованих територій, де за прапор можуть розстріляти чи посадити «на підвал».
У магазині ми говоримо з покупцями про поточні проблеми: де купувати якісь речі або де знайти банкомат. Теми політики тут намагаються не порушувати. Найстрашніше те, що, здається, до цієї війни всі звикли. Перші роки нам було боляче, але зараз усі думають, що просто життя так складається. Ми звикли, що найближче цивілізоване місто — Сєверодонецьк, до якого 120 кілометрів розбитими дорогами.
Люди, що лишилися тут, мусять крутитися, щоб вижити. Зараз з’явилося багато таксистів, відкрилися хостели, місцеві мешканці вирощують городину й продають тим, хто приїжджає. Це не можна назвати бізнесом.
Так само не можу сказати, що я й сам зберіг бізнес. У мене лишилося два магазини, які я відновив самотужки, а тепер сиджу під обстрілами й ризикую всім. Для бізнесу на лінії розмежування немає пільг. Я не можу знайти компанію, яка допомогла б відновити все. Якби не люди, що лишилися на таких умовах з власної волі, тут була б випалена земля. Зараз Станиця Луганська оживає, і хотілося б вірити в краще. Але одна справа — вірити, а зовсім інша — щось робити для майбутнього.
Про зміни після війни
Ми почали майже з нуля в 2016 році. За власні заощадження я купував нові склопакети для вцілілих магазинів, їхав по них в інше місто, відновлював лінії електромереж, сам закуповував продукти. Тепер у нас є постачальники — ті ж компанії, з якими ми працювали до війни. Вони виїхали до Сєверодонецька і Лисичанська — практично нічого не змінилося, тільки платежі відтермінувати уже не можна.
Раніше в Станиці Луганській було 20 тисяч мешканців. А зараз ввечері у великій п’ятиповерхівці на вісім під’їздів може світитися три віконця. Удень цього не помітно, бо через пропускний пункт щодня проходить 12 тисяч людей. Покупців з початком війни у нас дійсно побільшало, бо майже всі йдуть до лінії розмежування повз наш магазин. Але приблизно о п’ятій по обіді вулиці порожніють. Ми працюємо до восьмої, навіть коли покупців немає.
У 2014-му я їхав у машині і побачив, як вибухом вбило людину, але зараз мене смерть уже так не зачіпає. У нас уже ніхто нічого не боїться — ми звикли, що в будь-який момент може прилетіти і підірвати. Працюють школи, садочки, люди ходять у магазини, гуляють з дітьми, хоча майже все місто було під вогнем. Для нас немає ані пільг, ані знижок, ані розмов про це — іноді виникає враження, що цієї війни не існує. Ми сподіваємося тільки на себе.
Я щодня їжджу на роботу і додому вздовж Дінця. Це річка, берегом якої проходить лінія розмежування. По один бік — наші війська, по інший — їхні. Зранку прокидаюся, виходжу на балкон — а на обрії видно будинки околиці Луганська. Відстань — 15 кілометрів, і щовечора я бачу вогні міста.
За 800 метрів від лінії розмежування розумієш, що в будь-яку мить може повторитися те, що трапилося в 2014-му. Тепер я знаю: ніщо не вічне. У мене зовсім інше ставлення до бізнесу. Головне в житті – це сім’я, здоров’я і безпека.
Про Львівську бізнес-школу УКУ
Про Львівську бізнес-школу я дізнався завдяки рекламі у Facebook. Коли побачив пост у стрічці, ні хвилини не сумнівався, чи подаватися на програму. Мені дуже цікаве те, що ми тут робимо, а найбільше подобається якість викладання.
Програма — це чотири модулі по три дні в різних містах України. Практично всі кейси, які ми розглядаємо, можна хоч сьогодні застосовувати для свого бізнесу. Я планую використати навички переговорів, коли повернуся додому, щоб шукати підтримку для свого бізнесу.