«Я справді люблю те, що я роблю, але в добі лише 24 години», — каже Лариса Дідковська й усміхається скромно та щиро. Ми зустрічаємося двічі — і двічі домовляємося про це заздалегідь. Викроїти в її графіку бодай годину непросто: він розписаний ледь не по хвилинах. Минулої неділі вона ще була в Тбілісі, сьогодні — в Україні, а завтра вже збирає валізи до Мюнхену.
Лариса Дідковська — психологиня з понад сорокарічним стажем, працювала психотерапевткою в Торонто, має ступінь Ph.D., звання професорки та визнання наукової спільноти в Україні й за її межами. Водночас вона — ректорка Українського вільного університету, доцентка Львівського національного університету імені Івана Франка й президентка Української асоціації гештальт-терапії.
Понад 40 років практики дають їй підстави говорити про психотерапію не як про модний тренд, а як про покликання. Їй важливо розповідати людям про людей — не про те, що на поверхні, а про те, що криється на глибині.
Ми поговорили з Ларисою Дідковською про те, як це — бути психотерапевтом у країні, де триває війна, де шукати сенси, коли бракує волі до змін, і яке коріння може витримати все.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Звідки взялося ваше нестримне бажання бути психологом?
Коли мама і тато питали: «Ларцю, ким ти хочеш бути? Лікаркою? Вчителькою?» — я відповідала: «Не дуже». А потім додавала: «Хочу бути психологом». — «А що він робить, той психолог?» — «Поняття не маю. Але хочу». — «Ну то їдь», — сказали батьки. І я поїхала.
У той час був такий довідник для абітурієнтів — із переліком професій і вишів. І там я вперше прочитала слово «психолог». Живих психологів я тоді не знала, вони були майже як вигадані персонажі. Це була професія з категорії «один на мільйон», точно не щось масове чи зрозуміле. Але я одразу відчула: це моє.
Я з дитинства знала, що хочу бути тією, що лікує.
Мама мала хворе серце, і я виросла поруч зі шприцами на кухні й усім, що з цим пов’язано. Тому обіцяла собі й мамі, що коли виросту, то буду її лікувати. Але класична медицина — це було не зовсім моє. Мене більше цікавила душа. Бо лікувати тілесне і лікувати душевне — це все одно лікувати. Тому я і вичитала з того довідника: психолог. Це був мій свідомий вибір, і я мала право на нього. У нашій родині всі були освіченими. Ми мали дві великі книжкові шафи, а коробка з фужерами стояла під тахтою — серванта не було, але книжки були. І це, як на мене, багато про що говорить. У родині завжди домінували моральні цінності — давні, глибокі. А родинний принцип був дуже чіткий: роби, що хочеш, але будь готовий за це відповісти.
На весь Радянський Союз тоді було лише два факультети психології — у Москві та Ленінграді. Ще 13 — це були відділення при інших університетах по республіках. В Україні — тільки два таких відділення. Раз на рік радянська Україна з населенням у 52 мільйони отримувала 50 нових фахівців. Один психолог — на мільйон людей. Одне з відділень працювало в Харкові — завдяки тому, що місто колись було столицею. Щороку там випускали 25 людей. Я закінчила українську школу. Могла вступати куди завгодно — як і більшість українських дітей, була білінгвальною. Але поїхала в Харків, тому що там можна було складати іспити українською. І це було важливо.
Харків, Львів, Торонто, Відень, Прага, Мюнхен. Ви могли зостатися жити у будь-якому із цих міст. Чому зрештою обрали Львів?
Мені було добре в моєму дитинстві — у місті, де я народилася, в сім’ї, де я з’явилася на світ, у родині, що була традиційно патріархальною. Четверо дітей мого дідуся та бабусі по маминій лінії збудували свої будинки поруч із їхнім. І ніхто їх до цього не змушував — це було їхнє добровільне рішення.
Це означає, що фігури прив’язаності були опорою й ресурсом. І ось що я завжди пояснюю: лелеки відлітають у теплі краї не тому, що не люблять рідної землі, а тому, що взимку тут холодно, небезпечно. Та навесні вони повертаються, бо це їхня точка відліку, місце народження, безпеки, їхнє гніздо — місце з глибокою цінністю та значенням. Для мене це не просто метафора — це досвід, мій особистий вибір і мій персональний комфорт.
Я часто кажу: яким діткам добре в садочку? Тим, яким не дуже добре вдома. Адже вдома має бути добре. Це має бути простір любові, безпеки, свободи. Якщо ж удома бракує іграшок, тепла, уваги, їжі чи просто затишного куточка, то, звісно, в садочку може бути краще. Там хоч щось із цього є.
Мені завжди подобалося пізнавати світ, розуміти, як влаштовані різні культури, менталітети, релігії, стилі життя. Але це був інтелектуальний інтерес. А ось щодо відчуття місця сили, того місця, де мені дихається вільно і глибоко, — це рідна земля. Це моє дитинство, моя родина, той ліс, куди ми з мамою й татом ходили по гриби чи суниці.
Ким були ваші батьки?
Будівельниками. Мамине коріння — з Волині, татове — із Сокальщини. І мама, і тато опинилися в Червонограді за розподілом після закінчення навчання (тепер — Шептицький). Ми, по суті, «аборигени». Місто активно розбудовувалося, відкрили Львівсько-Волинський вугільний басейн. Шахтарів везли здебільшого зі сходу країни, бо на Галичині подібного досвіду не було. Мама працювала в економічному відділі, вона — інженер промислово-цивільного будівництва. Тато — у шахто-будівельному управлінні. Взагалі мама мріяла стати геологом. Але в ті часи дівчат на геологію не брали. У приймальній комісії їй сказали: «Якщо дуже хочеш — можеш бути будівельником, інженером. Тоді ти зможеш бути там, де ці нові міста, які погодять геологи, — будуватимуть». І вона погодилася. Це була хвиля такого ентузіазму, юнацького максималізму, романтичної віри у щасливе майбутнє. Це було природно трансльовано через повоєнну реальність, коли десятки мільйонів людей загинули, і ті, хто вижили, були щасливі просто тому, що жили. Думаю, це був дійсно оптимістичний фундамент.
Коли я йшла до школи, потрапила в клас «Ж», адже тоді багато молоді з’їхалося до нашого міста — закохувалися, одружувалися, народжували дітей.
Наше коріння — дуже традиційне і глибоке. У бабусі з дідусем було восьмеро дітей — і серед усієї родини не було жодного комуніста. Піонером чи комсомольцем тоді бути доводилося — вибору майже не було, це вирішували за тебе. Але йти далі — в партію чи в номенклатуру — вже було особистим рішенням. І ось тут проявлялися переконання, цінності та фундаментальна мораль. Вона означала: не прогинатися під систему, але й не впадати в небезпечні крайнощі. Тому коли мене хрестили, все було просто й мудро. Мама й тато були молодими комсомольцями, і не могли ними не бути. А от дідусь із бабусею, вже на пенсії, нічого не боялися, тому вони мене й хрестили. Це означало — зберігати свої переконання за будь-яких умов і знаходити найадекватніший спосіб їх реалізувати.
Я й досі розписую писанки тим писачком, який мені зробив дідусь, коли я була ще в садочку. А згодом я вже сама робила писачки для своєї дитини і її друзів.
Це означає: якщо дерево має глибоке коріння, воно витримає буревії, грози, будь-які випробування. А якщо коріння слабке й поверхневе — його легко вивернути, перехилити на будь-який бік. Тому я думаю, що наше коріння — глибоке. Ми — українці з діда-прадіда, родом із Галичини, і ця приналежність є для нас опорою. Коріння дозволяє вистояти, незалежно від того, яка держава за вікном. Бо ти знаєш, хто ти. Ти українець. Мої батьки народилися незадовго до 1939 року, тобто ще в Польщі. Потім був Радянський Союз, далі чотири роки німецької окупації, а згодом — незалежна Україна. Але крізь усі катаклізми, трансформації й випробування залишалося головне — ідентичність. І ти знаєш: у твоєму домі є Великдень на Великдень, Різдво на Різдво з 12-ма стравами, українські колискові, і вишиванки, які мама вишивала для садочка, потім до школи, а потім — для випускного. Це і є твоя опора. Надійний фундамент. Наскрізний вектор, що допомагає тобі.
Ніцше казав: «Той, хто знає, навіщо жити, може витримати майже будь-яке “як”». Ця ідея є наскрізною у книзі австрійського психіатра, психолога Віктора Франкла «Людина у пошуках справжнього сенсу». Чи погоджуєтеся ви з цією думкою?
Абсолютно. Сенс — це потужна опора, велика підтримка для всього, що людина робить у своєму житті. І якщо ці сенси — об’єктивні, тоді правда дуже проста: найважливіший сенс життя — саме життя. Іноді війну називають чистилищем для планети, бо вона знову нагадує: найцінніше — це життя. Але це не означає, що будь-яке життя. Життя може бути сповнене страждань, відчаю, розпачу чи ненависті. Йдеться саме про те життя, яке хочеться проживати.
Буває, людина має суїцидальні думки. Чому? Тому що її життя не робить її щасливою. Але коли з’являється те життя, яке справді хочеться жити, тоді виринає знамените ніцшеанське: «Хто знає, заради чого живе, той витримає будь-яке “як”». Бо життя справді того варте.
Як людина вчиться шукати відповідь на питання «навіщо?» Від чого це залежить — од віку, досвіду, обставин життя?
Від усього разом. Правда дуже проста: всі ми родом із дитинства. Одне немовля приносять із пологового будинку у світ, де панують любов, спокій і безпека. У світ, який радіє його появі. Світ, що ніби каже: «Ти зможеш. Ми поруч. Ми допоможемо. Ти впораєшся». Інше немовля потрапляє в атмосферу напруги — у середовище конфліктів, сварок, агресії, непорозумінь. А ще інше — у світ неповний, де когось бракує: мами, тата чи іншої близької людини. Комусь із перших днів доводиться жити поруч із залежностями. Що тоді дитина дізнається про світ?
Світ — це те, що її оточує. Якщо цей світ люблячий, турботливий, стабільний — виникає базова довіра. Якщо ж світ непередбачуваний, агресивний, руйнівний — формується базова недовіра.
Це фундамент, який закладається ще «за замовчуванням», у ранньому дитинстві. Але, як писав Жан-Поль Сартр, французький екзистенціаліст: «Не так важливо, що з вами зробили інші, як те, що ви зробите з тим, що вони з вами зробили».
На початку життя ми не обираємо — обирають за нас. Це вибір батьків: мати дітей. Разом із життям ми отримуємо певний «набір» обставин. Але з часом дорослішаємо. І з віком у нас з’являється більше можливостей — і більше свободи.
Дитина живе у світі мрій і фантазій, тому що багато чого не може зробити сама. Вона залежить від того, що їй дозволять або ні, куплять чи не куплять, дадуть чи ні. Але, зростаючи, людина поступово набуває автономії, і що зрілішою вона стає — то більшою є її відповідальність. У найкращому випадку, доросла людина стає автором свого життя. Бо це її життя.
Зріла, відповідальна й автентична особистість здатна почути себе, усвідомити, чого хоче насправді, і водночас узгодити це з реальністю — з соціальними нормами, правилами, обмеженнями. Бо нас формують дві головні складові: біологічна і соціальна. Біологічна — це наш організм, спадковість, місце народження, тілесність. А соціальна — це наше оточення, виховання, середовище.
Людина стає homo sapiens, істотою розумною, завдяки процесу соціалізації. Тому я згадую мікросоціум як один із ключових важелів і чинників формування особистості.
І тут важливо розуміти: навіть в одній й тій самій родині можуть формуватися абсолютно різні життєві сценарії. Хтось виріс у сім’ї, де зловживали алкоголем, — і сам став залежним. Інший — став лікарем-наркологом. В обох випадках причина — батько пиячив. Але перший — скопіював і відтворив модель, а другий — заперечив її, бо вона була для нього нестерпною. Однак дитина не може цього зробити, коли ще мала — у неї немає дорослих важелів впливу. Цей вплив з’являється пізніше, коли ми дорослішаємо, стаємо автономнішими, незалежнішими. І тоді вже ми можемо починати вибудовувати власне життя — бодай із простого: сказати «Я не хочу так, як було». Це знову повертає нас до теми мікросоціуму — того першого середовища і фундаменту, з якого все починається.
Наступна важлива сходинка — особистісна зрілість. І йдеться не лише про статеву чи фізіологічну зрілість, а насамперед — про психологічну.
Що є головним маркером психологічної зрілості?
Відповідальність. Тобто: роби, що хочеш, — це твоє життя, твій вибір — але будь готовий нести за нього відповідальність.
І ось тут проявляється зрілість: хтось готовий приймати відповідальність — і за свої здобутки, і за свої досягнення, і за свої поразки, і навіть за помилки. А хтось, навпаки, весь час намагається перекласти її на інших. І все його життя — це ніби безкінечний пошук винних у тому, що з ним відбувається.
Ще один маркер психологічної зрілості — це копінг-стратегії, тобто способи подолання труднощів. Життя — не рівна лінія. Навіть кардіограма має систолу і діастолу. Якщо лінія на апараті рівна — це ознака смерті. А поки людина жива, вона переживає і up (підйоми), і down (спади).
У житті як: аби зрозуміти, що робить мене щасливим, я маю пізнати, що робить мене нещасним. Світ — узагалі дуальний: світло і темрява, добро і зло, справедливість і несправедливість, друзі і вороги.
І те, як я долаю життєві труднощі — наскільки конструктивно, ефективно, — і визначає мою психологічну стійкість. Це те, що називають резильєнтністю, здатністю до посттравматичного зростання. Саме вона формує внутрішню міцність, резистентність до руйнівних впливів життя і — що особливо важливо — самозарадність: здатність підтримати й витягти себе навіть у найтяжчі моменти.
Натомість, якщо перед викликами я ламаюся або ж вдаюся до деструктивних копінг-стратегій — алкоголю, самознищення, пошуку винних, — це вже не про розвиток. А про неефективні моделі виживання, які не ведуть до внутрішнього «апгрейду», а навпаки — будуть занурювати у дауншифтинг, тобто життя заради себе.
Я завжди повторюю: є відомий вислів американських поліцейських — «вам пощастило опинитися в потрібний час у потрібному місці» або «не пощастило опинитися не там і не тоді». І я не є фаталісткою чи песимісткою, але іноді обставини дійсно причетні до того, що траплятиметься з нами в житті. В одних і тих самих ситуаціях ми проявимо або свою спроможність з ними справлятися, або свою неспроможність. Але чи все в житті ми можемо проконтролювати або передбачити? Очевидно, що ні.
Один із моїх внутрішніх орієнтирів — знаменита молитва оптинських старців. Її також читають у спільноті анонімних алкоголіків: «Господи, дай мені сили змінити те, що я можу змінити, смирення прийняти те, що я не можу змінити, і мудрість відрізнити одне від іншого». Бо в нашому житті завжди буде частина, яка залежить від нас: наші ресурси, фундаментальні опори, цінності, особистісна зрілість. І завжди буде частина, яка не залежить від нас, — наприклад, як поводяться інші у відповідь на наші дії.
Тому я кажу, що людина живе у трьох світах.
Перший світ — це суб’єкт-об’єктний, «я і предмети». Це світ, де діє принцип контролю. Хочу — кладу телефон праворуч. Хочу — ліворуч. Цей світ передбачуваний і підконтрольний. Другий світ — «я і я». Це про саморозвиток. Чому люди вміють водити авто чи говорити іноземними мовами? Бо захотіли. А потім доклали зусиль, щоб цього навчитися. Третій світ — це «я і інші», світ суб’єкт-суб’єктних стосунків. І саме в цьому світі немає гарантованих очікуваних результатів. Усі нормальні батьки хочуть, щоб їхні діти виросли добрими, здоровими, вивчилися, одружилися, приходили в гості з онуками на Пасху й Різдво. Це абсолютно зрозумілий набір планів на їхнє життя. Але чи буде саме так? Категорично ні. Можливо, тільки якась частина. Чому? Бо це батьківські очікування і плани. А життя — дітей, їхнє власне.
Саме у світі «я та інший» неможливо гарантувати, що все буде «по-моєму». Коли я працюю зі співзалежними жінками, які хочуть, щоб чоловік перестав пиячити, то перше, що я їм намагаюся донести: «Так, це правда, ви дійсно цього хочете і вас можна зрозуміти. Але вирішуватимете — не ви, а він».
Те саме — з дітьми. Ви можете змусити їх вісім років ходити до музичної школи, носити папку з нотами, здавати сольфеджіо. Але коли настане момент, вони можуть просто продати піаніно. Бо це буде вже їхній вибір, на це ви вже не впливатимете.
Чи можна «тренувати» копінг-стратегії, шукати відповіді на важливі питання в умовно тепличних обставинах — у кабінеті психотерапевта?
Для цього існує це ремесло. Навіть молитву оптинських старців, яку часто цитують у психотерапевтичному середовищі, вже переінакшено на жартівливий мем: «Господи, дай мені кави — щоб зробити те, що від мене залежить. Дай мені вина — щоб прийняти те, що не від мене залежить. І дай мені доброго психотерапевта — щоб відрізнити одне від іншого».
Психотерапевт — це фахівець із душевної гігієни.
З тілесною гігієною все більш-менш зрозуміло: хоча ми й маємо дзеркало та ножиці, все одно йдемо до перукаря. Чому? По-перше, він навчений це робити. По-друге, він робить це щодня, має досвід, а ми — час від часу. По-третє, він бачить нашу голову збоку — зліва, справа, згори. А ми бачимо лише те, що дозволяє дзеркало.
Так само і в психотерапії. У кожного з нас є частини себе, які ми можемо бачити, — і ті, яких не побачимо без сторонньої допомоги. Наприклад, ми не бачимо свого чола, спини чи вух — як би не закочували свої очі догори — хіба що в дзеркалі. Це ті ділянки, що лишаються «невидимими» для самої людини. Але чи можемо ми їх усе ж таки побачити? Так, якщо нам хтось їх віддзеркалить.
Психотерапевт і є тим дзеркалом. Він допомагає побачити ті сторони себе, яких нам не видно.
Є три категорії клієнтів. Перші — стають перед «дзеркалом», бачать, скажімо, умовну сажу на чолі й кажуть: «Це ж треба! Я й не знав!» — і починають її витирати. Такі клієнти — найулюбленіші, бо це нагода відчути себе пігмаліоном — створюєш прекрасну Галатею, вона ожила, але сотворив її ти. Ти причетний до цього таїнства перетворення, оживлення чола, його витирання, роблення його чистим.
Друга категорія клієнтів — визнає: «Так, у мене сажа». У них є так званий ресурс усвідомлення: вони бачать проблему й називають її, але кажуть, наприклад: «Так, я не відсепарована… Але жила з цим тридцять чи навіть шістдесят років — і далі житиму». Бо психотерапія — це виклик. Вона антагоністична до звичного життя. Вона змушує змінювати те, на що ти сам скаржишся, що тебе не влаштовує, але до чого вже звик. Те, з чим навчився жити.
Є навіть відомі радянські дослідження: в’язням, які багато років провели в тюрмі, повідомляли, що за пів року їх звільнять. І частина з них — скоювала дрібні правопорушення. Чому? Бо тут усе знайоме: розклад, нари, лазня. А на свободі — невідоме. Там доведеться самому вибудовувати те, що тут було «за замовчуванням». І це лякає, бо це вже буде твоя відповідальність.
Третя категорія клієнтів — найчудесніша. Вони кажуть: «Це не з моїм чолом щось не так — це дзеркало заляпане». У них усе прекрасно. Вони або взагалі відмовляються дивитися в дзеркало, або шукають інше — таке, в якому, можливо, побачать себе красивими. Іншими словами, не хочуть бачити те, що псує картинку.
Що ж тоді робити?
Суб’єкт-суб’єктні стосунки не дають жодних гарантій. Вони не прогнозовані. Це перше, що ми пояснюємо студентам на психотерапевтичних навчальних програмах. Якщо клієнт каже: «Я хочу, щоб він…», «Я хочу, щоб вона…», «Я хочу, щоб вони…» — у цьому реченні вже можна ставити три крапки. Бо далі — ілюзія.
Навіть якщо ви заведете кота чи собаку — «по-вашому» закінчиться. Кіт подере фіранки, пес зробить калюжу. Бо це — суб’єкти, а не об’єкти.
Інших людей можна на якийсь час використовувати як об’єкти. Але недовго. Або поки їх це влаштовує. Або поки вони на це свідомо погоджуються. Але важлива правда в тому, що іноді людина погоджується бути нещасною — лише б не визнати, що помилилася. І тоді вибирає жити в тій в’язниці далі. Бо якщо вона визнає свою відповідальність, то мусить щось змінити. А змінювати — означає бути автором свого життя.
Один із моїх улюблених жартів: якщо дитина перечепилася через табуретку, то до 5 років вона каже: «Бий табуретку, бо ляля впала!» — це ще об’єктне мислення. У 6–12 років дитина вже каже: «Я зачепився». А дорослий? «Винен той козел, що табуретку тут поставив!»
І ми знову шукаємо винних. Це зрозуміло — не всі готові визнати власну відповідальність за свої поразки чи невдачі. За успіхи — охоче: «Це я молодець!».Але за невдачі ми переважно звинувачуємо інших. Є один філософський вислів, який я дуже люблю: «Якщо ви звинувачуєте інших у своїх поразках і невдачах, то чому не дякуєте їм за свої здобутки й успіхи?». Бо якби ми були послідовні, то дякували б. Але ж ні: де мені вдалося — це «я сам», де зачепився — той, хто табуретку поставив.
Як це — бути психотерапевтом в країні, де триває війна, ходити на ефіри, давати коментарі, консультувати клієнтів, навчати студентів?
Ми починали з теми посттравматичного зростання й говорили про те ж: якщо знаєш, заради чого живеш, то зможеш витримати будь-яке «як». Мені справді подобається моє ремесло. Я з тих, про кого Сковорода сказав: «сродна праця». Якщо ти любиш те, що робиш, або робиш те, що любиш, — це не виснажує. Це не про втому й не про вигорання. Це — про наповнення. Моє ремесло дає опори.
Що допомагає?
Досвід. Професійний досвід, тому що я з тих психологів, яких у радянські часи можна було полічити на пальцях. Я займаюся цією справою все своє життя.
Це підтримувальна, допомагальна професія. І коли, як не під час війни, її актуальність і значення множаться у рази — буквально в геометричній прогресії. Чому? Бо війна — це травматична епідемія. Це вислів Миколи Пирогова, який я часто згадую, зокрема під час інтерв’ю. Йдеться не лише про тілесні рани, поранення й каліцтва, а й про душевні травми, які ми всі переживаємо.
І якщо тілесні рани лікують хірурги, травматологи, реабілітологи, то душевними займаються психологи й психотерапевти.
Тому в час такої «травматичної епідемії» попит на нас — як на інфекціоністів під час пандемії. Це гостра, болюча, глибоко актуальна потреба. Чи це легко і просто? Не дуже.
Але є три речі, які мені справді допомагають. Перше — моя життєстійкість і стресостійкість. Мене з ними виховували. У дідуся з бабусею було восьмеро дітей, і всі вони пережили чотири роки окупації. Це було непросто. Одного з маминих старших братів навіть офіційно поховали: прийшла похоронка, його відспівали в церкві, а згодом він повернувся із глибокого тилового госпіталю. То були серйозні випробування, але вони впоралися. І це був для мене добрий приклад: життя не буде легким, але ти або справишся, або не дуже.
Друге — приклад мами. Вона мала ревматоїдні вади серця і померла у 52 роки. Але була абсолютним життєлюбом. Мабуть тому, що добре розуміла: життя не безкінечне. І саме тому вона цінувала кожну мить. У моїх спогадах — багато світла, радості, щастя, свободи для задоволення дуже різних бажань і мрій. Вона вміла насолоджуватися моментом. А війна — це саме той період, коли треба жити тут і тепер. Бо ми всі смертні, всі під Богом ходимо. Жодних гарантій. Є лише тотальна невизначеність, у якій навіть найбільш фахові поради не завжди дієві й працюють.
Але є і третє: наша історія, досвід попередніх поколінь. Вони показують, що витримати можливо. Можливо бути Франклом, вийти з концтабору і створити логотерапію. Можливо залишитися живим, навіть коли вже прийшла похоронка. Можливо вірити — і ця віра дає сили витримати те, чого без неї не витримав би.
Так, це не легко. Так, у мене багато відповідальностей і обов’язків як у фахівчині. І так, цей резонанс, цей попит — це відображення того, в яких ситуаціях живемо ми з вами.
Як війна, проживання воєнного досвіду вплинули на душевний стан звичайного українця?
Ми стали радикальнішими, категоричнішими. Бо війна поляризує, легалізує агресію, ділить світ на «свій» і «чужий». Вона забирає ту «сіру зону», в якій можна було не визначатися, не обирати сторону. На війні це вже не актуально — ти або тут, або навпроти. І є ще третя роль — зрадник. Той, хто перейшов із одного боку на інший. І ця категоричність, ця полярність стає нормалізованою. Агресія — легалізованою.
Водночас ми стали залежнішими одне від одного. З одного боку, ніби кожен сам за себе — рятує власне життя, дім, рідних. Але всі знають: «гуртом і батька легше бити», «патичка зламається, а віник — ні», «сам у полі не воїн». І це не просто приказки. Це правда. Тому ось ця спільність, соціальна згуртованість, єдність — це те, чого стало більше. Це те, що з’явилося. На початку повномасштабного вторгнення на заході України не було сім’ї, в якої не мешкали б друзі, родичі, знайомі зі сходу. І це було само собою.
Ми говоримо про те, що війна, зокрема, розщеплює. Але вона розщеплює лише тоді, коли людина не усвідомлює цього як способу впливу. Чому російська пропаганда десятиліттями використовувала маніпулятивні технології? Звідки взялися ці зазомбовані люди без критичного мислення, які є просто рабами?.. Ми ж мали понад 30 років незалежності. Так, не все було ідеально. Але в нас не було страху перед системою — страху, що вона тебе перемеле, що ти для неї — ніщо, що твоя єдина функція — підпорядкування. У нас цього не було. Чи є в нас зараз втрати, травми, розчарування — бо це війна? Так. Є знецінення, зубожіння, руйнації, втома, злість, пошук винних, спокуса до «полювання на відьом». Але разом із цим стався і квантовий стрибок нації.
До війни, коли за кордоном казав, що ти з України, у відповідь часто чув: «А, це десь біля Росії». Тепер — ні. Тепер усі знають: ми — не Russia. Ми — зовсім інша країна.
Країна вільна. Країна мужня. Країна героїчна. І головний ресурс — у нас. У тих, хто боронить не лише Україну, а й самі основи демократії, гідності, свободи.
Цінності, за які колись боролися учасники Паризької комуни, ліонські ткачі, рухи спротиву ХХ століття. У тих, хто захищає свою землю. У тих, хто вміє виживати, не втрачаючи людяності. Це — ми. Народ, який не є меншовартісним. Не «малороси», не «окраїна», а центр. І світ це нарешті побачив. Бо їхня імперська псевдовелич і грандіозність — лише ширма, за якою ховається нікчемність. А наша сила — справжня. Вона виявилась у дії.
За цей час з’явився навіть новий термін — «діти війни». Як маркер покоління, яке не тільки вижило, а й зростає крізь випробування. Ми встигли переконатися і в своїй спроможності, і в здатності чинити опір — уже четвертий рік поспіль. Хоча нам пророкували два-три тижні.
Ми вистояли. І навіть не надто розраховуючи на зовнішню допомогу, змогли налагодити виробництво дронів у таких масштабах, яких не мають навіть військово-промислові комплекси в мирних країнах. Ми змогли. Цей ресурс виживання — не найкращий, бо не мав підстав розвиватися в мирі, але під час війни він став найнеобхіднішим, найефективнішим. І це — ще одна наша перевага.
Ми тепер знаємо, на що ми здатні. Ми не маємо комплексу меншовартості чи сорому перед так званим «старшим братом», яким Росія себе довго намагалася називати. Ми дізналися свою справжню історію — не ту, яку нам роками нав’язували. Бо все, що робила Росія — царська, радянська, сучасна, — це маніпуляція і фальсифікація. Якщо хочеш відібрати в людини її ідентичність, цінність, упевненість — досить переписати її історію. Розповісти їй вигадку про те, ким вона є. І якщо в неї немає альтернативи — вона може в це повірити. Але зараз у нас є альтернатива. У нас є правда. Ми бачимо, хто ми є насправді. Ми бачимо нашу мужність. Нашу солідарність. Наші цінності.
Так, на жаль, це не найкращий спосіб, щоби в цьому переконатися. Не кожен травматичний досвід треба проживати, щоб зрозуміти: він або зламає, або зробить сильнішим. Але ми не обирали цього досвіду. Це — наслідок географії. Це — результат історичної колоніальної політики, імперських стратегій. Ми добре розуміємо: усі імперії рано чи пізно руйнуються. Хоч би якими могутніми й довговічними вони здавалися — усе минає. Просто хочеться, щоб це сталося якнайшвидше. Щоб це руйнування було не лише їхнім майбутнім — а нашим теперішнім.
Яка ймовірність того, що пережитий особистий досвід війни, який тут і зараз проживають мільйони українців, переслідуватиме нас навіть після перемоги та здобутого миру?
Цей досвід — як будь-який попередній. Це ще один прожитий рівень. Ще одна сходинка.
Я завжди кажу: життя — як сходи. І йти ними довго. Щоб піднятися, треба докладати зусиль.
Чи є альтернатива сходам? Є — ліфт. Але ліфт має дві великі халепи. Перше: він може зупинитися будь-де — не там, де ти збирався. Друге: коли ліфт обривається — ти падаєш стрімко й боляче. Не просто гепаєш донизу, а летиш із ризиком поламати собі ребра.
Сходи — інша справа. Щоб піднятися на десятий поверх ліфтом, достатньо натиснути кнопку. Але можеш зупинитися на третьому — й застрягнути там надовго. А якщо йдеш пішки — то піднімаєшся настільки високо, наскільки зможеш. Доклав зусиль до третього — зайшов на третій, доклав до сьомого — на сьомий. Це довше, важче, але надійніше. І якщо оступишся — не полетиш униз. Бо сходи мають перемички, ти зупинишся на попередньому майданчику. Так, доведеться знову пройти цей відрізок. Але не з нуля. Не знизу.
Чи впаде наша країна назад — туди, де була до лютого 2022 року? Ні. Ніколи. Так, будуть відкати. Будуть регреси. Будуть складні обставини — як і в кожному повоєнному періоді. Бо це не тільки час ейфорії й радості від того, що ти вцілів. Це час нових викликів, нового болю, складних рішень. Війна руйнує все: простір, життя, економіку, відчуття звичності. І водночас вона дає шанс збудувати все інакше.
Але якщо ми усвідомлюємо свої завдання в нових обставинах — тоді все залежить від нашої перспективи. Це як у тій відомій метафорі: пів склянки — це мало чи багато? Це всього пів склянки чи цілих пів склянки? Якщо ми зосередимося на тому, що вже змогли подолати, — на тому, що найтяжче вже позаду, — тоді наступний етап, повоєнний, теж буде нам під силу. Це не буде просто листом до Миколая. Бо навіть той, хто пише листа до Миколая, має бути чемним. А значить — докладає зусиль. Ніхто не отримує бажаного просто тому, що захотів.
У дорослому світі — так само. Нам не потрібна сліпа ейфорія. Не потрібен безпідставний ентузіазм чи дитяча віра в чудо. Бо навіть там, де було чудо, — завжди була чиясь робота, зусилля, чийсь шлях по власних сходах.
Я не є радикальним оптимістом чи песимістом. Я — реаліст. І цей контакт із реальністю, цей принцип «тут і тепер» — одна з основ мого підходу, гештальт-підходу. Бо буде так: пункт перший — ти маєш захотіти; пункт другий — усе залежить від того, що ти для цього зробиш.
Що насамперед важливо?
Передусім — позитивні надбання, які ми винесли з досвіду війни. Це усвідомлення нашої національної цінності, відчуття ідентичності, солідарності. І, звісно, міжнародна підтримка. Сьогодні репутація України у світі — це і наші Збройні сили, і наша здатність чинити опір, і наша життєстійкість.
Так, люди завжди були різними. Не буває лише білих і пухнастих — як і не буває тільки жахливих і безнадійних. Бути чесними з собою — означає не заперечувати ані своїх достоїнств, ані своїх цінностей, ані своїх обмежень і тіньових сторін. Ми маємо свої ресурси, свої сильні сторони. Але маємо й обмеження, слабкості. Головне — інтегрувати. Не прикривати, не виштовхувати, не розщеплювати. А визнавати: ось тут ми сильні, ось тут нам потрібна підтримка, ось це варто переглянути, а ось цього — навчитися. Можливо, не так, як раніше, а інакше — ефективніше, глибше, справжніше.
І найважливіше, про що я завжди кажу, — це фундамент.
Під будь-якою професією, під будь-якими здобутками, навіть під найкращими намірами — має бути щось глибше. Щось, що справді тримає. І цим фундаментом, я переконана, є мораль.
Мораль дуже проста — добро і зло. Біблія існувала завжди. Заповіді, якими ми керуємося й досі, мають тисячолітню історію.
Якщо вже говорити буквально, фундамент — це вода, пісок, цемент. Нічого складного. Але якщо ці прості складові правильно поєднані — фундамент стає надійним, міцним, стійким. І на ньому можна зводити будь-яку будівлю. Так само й у суспільстві. Якщо наш фундамент спирається на мораль, на правильні цінності, на зрілу відповідальність — тоді все інше матиме сенс. І матиме шанс встояти.
Що таке правова держава? Це там, де головує право. Де кожен може діяти в межах своєї волі — але й несе відповідальність за ці дії за законом. Це дає людині відчуття безпеки, захищеності. Це формує наш вибір: порушити — чи не порушити? Бути чесним — хоча б перед собою — і транслювати у світ свої справжні цінності? Чи жити в подвійній моралі — завжди з острахом? А страх — невід’ємна частина такого подвійного життя. І це, напевно, буде такою опорою, на якій можна буде звести будівлю. Але будувати — довго. Це вимагає зусиль. Бо руйнувати — легко й швидко, а будувати — повільно і важко. Щоб знищити — достатньо жмені вибухівки. Щоб збудувати — потрібні десятки, а то й сотні років. Але чи воно того варте? Варте.
Ми досі захоплюємося тими соборами, які людство зводило часами десятки, сотні років. І вони залишаються цінностями — не лише архітектурними, а й духовними. І витвори Гауді, і Нотр-Дам, і всі інші нагадують: справжнє — не приходить швидко. Навіть дитяча казка про трьох поросят вчить нас: хатка зі соломи — легко, весело, швидко — але здувається в одну мить. Хатка з прутиків — трохи міцніша, але все одно ненадійна. А от поросятко, з якого сміялися, бо воно довго клало цеглу, — саме воно врятувало себе й братів. У його хатку можна було сховатися від жахливого вовка. Тому — сили й відваги нам усім. Продовжувати свою справу. Класти свою цеглину — день за днем. І йти, хоч і повільно, але впевнено — по тих сходах, які ми самі обрали. До того поверху, до якого вирішили дійти.
Ви очолюєте Українську асоціацію гештальт-терапії. Розкажіть трохи про цей напрям. Що таке гештальт? У чому головні уроки гештальту як терапевтичної й життєвої філософії?
Гештальт-терапія, як на мене, вчить трьох ключових речей. Перше — актуальність. Це вміння бути присутнім у моменті, фокус на тут і тепер.
Минуле — вже сталося. Воно — як пожовклі світлини в нашому альбомі: так, ми там є, але не можемо змінити, що на них зображено.
Майбутнє — це лише продукт нашої уяви: мрії або страхи. Ми можемо його уявляти, навіть думати, що контролюємо геть все, — але це не так. Єдине, що справді належить нам, — цей момент, ця розмова, цей вибір. Тобто те, що тут і тепер залежить від нас. І тому після слова «актуальність» з’являється слово «відповідальність». Усвідомивши свою потребу, ти можеш зробити те, що залежить від тебе, щоб її задовольнити. Якщо ти готовий узяти відповідальність за власне життя — ти стаєш автором свого життя. Звісно, можна шукати винних — у собі, в інших, у батьках, у державі. Але чи зміниться щось від цього? А от якщо ти почнеш впливати на власні дії, вчинки, рішення — тоді й справді почнуться зміни.
І третє слово, яке для мене дуже важливе, — усвідомленість. Бо якщо говорити про маркери психічного здоров’я, то їх два: перший — адаптація, бо життя постійно змінюється, другий — критичність, тобто здатність зріло й чесно дивитися на себе. Зріла особистість уміє визнавати свої здобутки, досягнення й перемоги, але водночас бере відповідальність і за свої помилки, поразки, невдачі. І ці три слова — актуальність, відповідальність, усвідомленість — для мене і є сутністю гештальт-підходу.
Ще один із його головних концептів — свобода. Гештальт зародився в часи, коли люди втомилися від суспільного догматизму, від нав’язаних ролей і очікувань. І ось тоді з’являється знаменита «молитва гештальтиста»: Я — це Я. А ти — це Ти. Я роблю свою справу, а ти — свою. Я прийшов у цей світ не для того, щоб відповідати твоїм очікуванням. Але й ти не прийшов у цей світ, щоб відповідати моїм. Тому, якщо нам вдасться щось разом — це добре. А якщо ні — то теж доведеться прийняти. І для мене це з одного боку — про свободу, але разом із тим — про звичайну соціальну нормативність. Про те, що свобода — не означає вседозволеність. Бо ми не Господь-Бог.
Перше, що я люблю казати людям, які приходять у світ психотерапії: «У мене для вас дві новини. Одна — добра, інша — не зовсім. Добра новина: Бог є. А погана — це не ви».
І, знаєте, мені здається, що ця «погана» новина насправді ще краща за першу. Бо на Богові — вселенська відповідальність, а на вас — лише відповідальність за власне життя. І в цьому — справжнє полегшення.
Гештальт-підхід, як і кожен інший напрям психотерапії, має свою історію. Був період, коли він народився — як відповідь на виклики часу. Потім настав етап, коли проявилися його обмеження — і тому з’являлися інші, паралельні школи. Але чи залишився він дієвим і переконливим? Так, безумовно. Бо гештальт працює з тим, що в нас заморожене, заблоковане. З почуттями, які ми не змогли колись прожити. З подіями, які залишили в нас травматичний слід. Ми не впоралися з цим тоді — з різних причин. Бо були маленькими, беззахисними. Бо залежали від батьків і не могли сказати їм, що щось болить, що щось не так. Діти рідко можуть відстояти себе. Але ми дорослішаємо, і разом з нами зростають і наші можливості. Якщо ми хочемо, щоб наше життя було іншим, — треба щось у ньому змінювати. Бо щоб мати те, чого ніколи не мав, — треба робити те, чого ніколи не робив. Бо знання — це сила. Але зміни — це дія.
Для ефективної психотерапії — як і для змін у житті загалом — важлива воля. Але що робити, коли цієї волі бракує? Коли людину скував страх, паралізував розпач, коли здається, що жодні зусилля вже нічого не змінять?
Я раджу починати з найпростішого: бодай з мінімального контролю над власним життям. Навіть коли ми допомагаємо людині в стані шоку чи глибокої травми, ми питаємо: «Ви хочете чай чи каву?», «Вам принести коцик чи відчинити вікно?».
Навіщо ці запитання? Щоби повернути людину в реальність, вивести із емоційного стану поглинення — у момент «тут і тепер», де в неї знову з’являється вибір, а отже — контроль. Бо коли ми у стані відчаю, страху чи горя, свідомість звужується. Вона стає тунельною. У такому стані навіть IQ може знижуватись до третини. Ми буквально перестаємо бачити, що навколо є щось більше, ніж джерело нашого болю. І тому потрібно повернути когнітивний ресурс. Бо це — інші структури нашого мозку. Рептильний мозок відповідає за безпеку-небезпеку, виживання, миттєві реакції — «бий», «тікай», «завмри». Але, крім рептильного мозку, у нас є ще когнітивна частина — це вже неокортекс, лобна кора. Там міститься наша вольова сила, інтелект, здатність мислити, аналізувати, ставити цілі, діяти усвідомлено. Щоб активувати цей інтелектуально-вольовий ресурс, потрібна дія. Конкретна, проста, переконлива. Це і є повернення контролю над своїм життям. Чому в гастроентерології і кардіології майстерень, грядок, квітників не було, а в психлікарнях були?
Наприклад, ще з XVIII століття у психіатричних клініках рекомендували працетерапію — навіть при важких ендогенних депресіях. На території Львівської психіатричної лікарні на Кульпарківській досі збереглися залишки майстерень, стаєнь, городів. Усе це оточене віковими деревами — пам’ять про часи, коли лікування передбачало дію. Бо навіть найпростіша дія — помити підлогу, приготувати вечерю, посадити квітку — дає людині щонайменше три вигоди. Перша — заповнення порожнечі відчаю або горя якимись відповідальними завданнями. Замість безпорадного лежання — процес, дія, фокус на конкретному. Коли ви миєте підлогу або готуєте їжу, ви думаєте про те, що робите, а не про те, що вас лякає чи засмучує. Друга вигода — повернення контролю. Не життя відбувається з вами, а ви впливаєте на нього. Коли людина лежить у ліжку з накритою головою, вона втрачає вплив. А коли поле грядку чи готує вечерю — повертає собі відчуття причетності. Третя — результат. Кімната стала чистою. Їжа з’явилася. І виникає важливе внутрішнє підтвердження: «Я можу. Я дієвий. Я на щось здатен».
Мають з’явитися ці три фактори — дія, контроль, результат. А якщо до цього додати відповідальність не лише за себе, а й за інших — отримуєш ще більше результату. Бо інстинкт любові й турботи часто сильніший за інстинкт самозбереження. Квочка кидається на орла, видирає курча з його пазурів не тому, що може його перемогти. А тому, що захищає своє дитя. Її материнський інстинкт потужніший, ніж інстинкт самозбереження. Коли ти робиш щось не тільки для себе, а для когось — через волонтерство, допомогу, донорство, — ти отримуєш сенс. А сенс — це опора.
Ще Арістотель казав: «Людина — істота соціальна». Одним із найтяжчих покарань у прадавні часи було вигнання з племені — не через брак ресурсу чи вогню, а через позбавлення зв’язку. Потреба у прив’язаності — це наша вітальна потреба, тобто життєво необхідна. Людині потрібен інший. Хтось, кому можна довіритися, і хтось, про кого можна подбати. Бо в комусь іншому ми можемо віднайти й реалізувати себе.
У роки Другої світової війни мільйони бійців були в окопах. Коли вони поверталися додому, то їм доводилось знову вчитися жити в родині, шукати нову роботу й долати посттравматичний синдром. І українці, які зараз на передовій, так само повертатимуться. Тож що можуть зробити цивільні? Як бути поруч із тими, хто повертається з війни?
Я раджу послухати Френка П’юселіка (американський психолог, ветеран в’єтнамської війни. З-поміж іншого, він займається психологічною реабілітацією бійців. — Ред.) Він дає добрий екскурс про те, як виглядали ті, хто повертався з воєн, — від прадавніх часів і до сьогодення.
Правда в тому, що до повернення з війни мають бути готові обидві сторони: і ті, хто повертається, і ті, хто чекає. Бо екстремальний досвід війни — це щось, що бійці пережили таке, що не проживається в мирному часі. Очевидно: війна відрізняється від миру. Чи може цей досвід стати на шкоду? Так. Чи може — навпаки — стати на користь? Теж так. Як і все в житті, це залежить від того, що ми зробимо з тим, що маємо. Ніж сам по собі не є ні добре, ні погане. Якщо ножем ріжуть весільний торт чи чистять яблуко дитині — це корисний інструмент. Якщо ножем вбивають людину — це знаряддя злочину. Так само і з добротою. Якщо добра людина допомагає тим, хто справді цього потребує, вирішує їхні труднощі, — це хороша доброта. Але якщо вона віддає останній шматок хліба чужинцеві, в той час як її діти й рідні залишаються голодними, то це така собі доброта, правда ж?
Так само з посттравматичними розладами, з наслідками війни. Усі рани загоюються, але по-різному. Мілкі — гояться швидше. Глибокі — довше. І глибокі рани потребують фахового супроводу: тілесні — хірургів, травматологів, душевні — психологів, психотерапевтів. Але є рани, які не загояться ніколи. Наприклад, у людей з ампутацією не відросте втрачене. Але вони можуть навчитися жити з протезом або з ампутованою кінцівкою.
Так само і з психологічною травмою. Учасники бойових дій повертатимуться додому з дуже різним досвідом травматизації. У когось це буде біль, що поступово вщухне, загоїться з часом. У когось — травма, яка потребуватиме тривалої, спеціалізованої підтримки.
Навіть посттравматичний стресовий розлад має чотири рівні вираженості — і лише два останні потребують фахового втручання. Перший рівень — це стан, який може минути самостійно, завдяки часу, підтримці родини, близьких, побратимів, середовищу, що забезпечує відчуття спокою й безпеки. Другий рівень — потребує допомогу психотерапевта та мінімального медикаментозного втручання, наприклад, снодійних чи седативних засобів, які допомагають налагодити базові функції, передусім сон. Третій рівень вимагає уже не лише психотерапії, а й, можливо, психіатричного супроводу. Четвертий рівень — найтяжчий: дисоціація, дереалізація, втрата зв’язку з реальністю. У таких випадках ідеться вже про можливу госпіталізацію, іноді — інвалідність. Тому так важливо розуміти, хто повертається і з чим.
Важливо дати час на загоєння, право на дистанціювання. Бо це правда: у сім’ї, у домівки, в хати повернуться не ті самі люди, які пішли.
Це люди з досвідом, якого їхнє оточення не має. Але це не означає, що оточення в цей час просто сиділо, не переживало досвід війни, їхню відсутність — тут, у тилу, в напрузі, тривозі, щоденному очікуванні на їхній дзвінок або на повідомлення, рутинній відповідальності, яку довелося нести наодинці. Це має бути шлях назустріч. Тим, хто повертається, важливо пам’ятати: тут не було спокою. Тим, хто чекав, — варто розуміти: дратівливість, мовчання, замкненість, безсоння — це не прояви байдужості чи агресії. Це — симптоми травми. Якщо рівень вираженості ПТСР не надто глибокий — дайте час. Ця рана має шанс загоїтися. А якщо бачите, що стан поглиблюється — не зникає, а навпаки, — тоді обов’язково потрібна фахова допомога.
Україна вже має десятки реабілітаційних центрів, у яких працюють навчені фахівці. Психологія стала професією номер один — навіть для абітурієнтів «Львівської політехніки». Але найперше, що потрібне, — це кроки назустріч. Усвідомлення. І зусилля. Зусилля розуміти. Давати простір, коли потрібен спокій. Бути поруч, коли з’являється бажання говорити. Не змушувати, але бути поряд. Не вимагати, а підтримувати.
Чи можемо ми говорити про формування своєрідного «гену резильєнтності» — як культурного чи навіть психоемоційного спадку, який залишиться після війни?
Це насправді амбівалентне питання. Ми багато говоримо про трансгенераційну травму нашого народу — і про Голодомор, і про репресії, і про геноцид, і про винищення. З одного боку, це дійсно так: обпікшись на молоці, дмухаєш і на воду. Травматичний досвід навчає, чого уникати, як захищатися, як проживати болісне.
З іншого боку, мені дуже імпонує знаменита метафора еволюційного розвитку: важкі часи породжують сильних людей. Сильні люди створюють легкі часи. Бо вони сильні і створюють цю безпеку і добро. Легкі часи породжують слабких людей, а слабкі люди створюють важкі часи. Це ніби спіраль, яка змінюється, але повторюється, — і тут йдеться не лише про фатальність травматичного досвіду, а й про його ресурсність. Створити важкі або легкі часи — це питання, яке засадничо стосується кожного народу. Бо майже кожна нація мала свої війни й руйнування. У когось — більше. У когось — менше. Це залежить від місця, від часу, рівня цивілізаційної зрілості, історії. Але ключове — що ми зробимо з цим досвідом далі. І тут ми знову повертаємося до того, про що казав Жан-Поль Сартр: це буде нашим вибором.
Силу можна використати по-різному. Можна — на користь. Можна — на шкоду. Ми можемо передати її як спадок — для того, щоб наступні покоління продовжували сходження вгору, долали свої виклики, зміцнювали себе.
А можемо передати її як страх або фаталізм— «Боже борони вам таке проживати. Ніколи знову».
Так, Європа колись сказала «ніколи знову» — і виросли покоління, які не знали війни. Вони не готувалися до неї. Армії та безпека видавалися зайвими. І тепер ми бачимо, як цього насправді не вистачає.
Чи це природно? Природно. Бо навіщо мати те, чим, як здається, ніколи не скористаєшся? Але хто вирішив, що «ніколи» не настане? Ти вирішив? Добре. Але поруч живуть ті, хто може вирішити інакше. Тому я вірю: цей досвід має навчити нас не впадати в фаталізм майбутнього, але й не втрачати обережності. Він має сформувати в нас готовність брати відповідальність — за своє життя, за свою країну, за своє майбутнє.
Тож як не впасти у фаталізм щодо майбутнього, зберігаючи водночас обережність і тверезість? І чи можлива взагалі визначеність, доки ми живемо? Або воєнний стан триває? Як не загубитися між страхом перед невідомим і спокусою здатися на волю долі — і чи можлива взагалі якась певність, поки ми живемо в постійній змінності?
Відповідь — у тій старій мудрій молитві: є речі, на які ми можемо впливати, — і їх потрібно змінювати. Є речі, на які ми не можемо вплинути, — і їх варто прийняти. Уся психотерапія, по суті, ґрунтується на цих двох словах: змінити і прийняти. І розум — відрізнити одне від іншого.
Чи можна спиратися на ресурси віри? Безумовно. Діти живуть у світі фантазій — і це їхня природна опора. Аліса в Країні Чудес, Пеппі Довгапанчоха, Малюк і Карлсон — це все дитячі фантазії, вигадані друзі, які компенсують те, чого бракує в реальності. Тата, якого немає, можна вигадати. Друга, який потрібен, уявити. Така віра виростає з обмежених можливостей. Але доросла віра — це свідомий вибір. Недарма існує жарт: у літаку, який падає, немає атеїстів. Бо коли немає на що спиратися зовні, віра стає внутрішньою опорою. Не сліпою. Не беззмістовною, а усвідомленою і цінною.
Навіть у нашій родині був приклад: прийшла «похоронка» на сина в 1944 році — але продовжували вірити і він повернувся. І це відбулося не тому, що віра щось гарантує. А тому, що ми ніколи не маємо абсолютної певності — ні щодо світу, ні щодо майбутнього, ні щодо мрій і людей. Завжди буде частина реальності, на яку ми не впливаємо: обставини. Інші люди. Віруючі люди кажуть просто: людина приходить у цей світ за Божою волею — і відходить також за нею.
Коли ми проходимо цвинтарем, то бачимо там могили не лише старих людей, які прожили довге щасливе життя і відійшли у спокої, оточені вдячними нащадками. На одній могилі писатиме, що людині було лише 2 роки, на іншій — 14, на ще одній — 78, а десь — 95. Не завжди люди вирішують, скільки їм жити. Один із моїх улюблених висловів: скільки жити — не завжди вирішуємо ми, а як жити — це вже не вирішує за нас Бог. Довжина життя, можливо, відміряна, але його глибина та ширина — це вже наша відповідальність.
Пам’ятаєте ті іронічні жарти про поради Бога? «Та зроби хоч щось, аби я міг тобі допомогти!» Або: «Купи хоча б лотерейний квиток». Це і про віру, і про дію. І так ставляться до життя психологи й психотерапевти: ти не можеш контролювати все. Але є частина відповідальності, яка твоя: персональна, особиста, щоденна. Так, багато залежить від держави, уряду, обставин. Але завжди є те, що залежить від тебе. І в цьому — ти маєш зробити все можливе. Бо навіть в одній аварії двоє можуть загинути на місці, а двоє — вижити. У тому ж бою, в одному окопі: хтось повернеться живим і неушкодженим, а хтось загине в перші хвилини. І ми ніколи не дізнаємося достеменно, що це було: доля, Божа воля, випадковість чи наслідок вибору.
