Лариса Дідковська: «Довжина життя, можливо, відміряна, але його глибина та ширина — це вже наша відповідальність»

«Я справді люблю те, що я роблю, але в добі лише 24 години», — каже Лариса Дідковська й усміхається скромно та щиро. Ми зустрічаємося двічі — і двічі домовляємося про це заздалегідь. Викроїти в її графіку бодай годину непросто: він розписаний ледь не по хвилинах. Минулої неділі вона ще була в Тбілісі, сьогодні — в Україні, а завтра вже збирає валізи до Мюнхену.

Лариса Дідковська — психологиня з понад сорокарічним стажем, працювала психотерапевткою в Торонто, має ступінь Ph.D., звання професорки та визнання наукової спільноти в Україні й за її межами. Водночас вона — ректорка Українського вільного університету, доцентка Львівського національного університету імені Івана Франка й президентка Української асоціації гештальт-терапії.

Понад 40 років практики дають їй підстави говорити про психотерапію не як про модний тренд, а як про покликання. Їй важливо розповідати людям про людей — не про те, що на поверхні, а про те, що криється на глибині.

Ми поговорили з Ларисою Дідковською про те, як це — бути психотерапевтом у країні, де триває війна, де шукати сенси, коли бракує волі до змін, і яке коріння може витримати все.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Звідки взялося ваше нестримне бажання бути психологом?

Коли мама і тато питали: «Ларцю, ким ти хочеш бути? Лікаркою? Вчителькою?» — я відповідала: «Не дуже». А потім додавала: «Хочу бути психологом». — «А що він робить, той психолог?» — «Поняття не маю. Але хочу». — «Ну то їдь», — сказали батьки. І я поїхала. 

У той час був такий довідник для абітурієнтів — із переліком професій і вишів. І там я вперше прочитала слово «психолог». Живих психологів я тоді не знала, вони були майже як вигадані персонажі. Це була професія з категорії «один на мільйон», точно не щось масове чи зрозуміле. Але я одразу відчула: це моє.

Я з дитинства знала, що хочу бути тією, що лікує.

Мама мала хворе серце, і я виросла поруч зі шприцами на кухні й усім, що з цим пов’язано. Тому обіцяла собі й мамі, що коли виросту, то буду її лікувати. Але класична медицина — це було не зовсім моє. Мене більше цікавила душа. Бо лікувати тілесне і лікувати душевне — це все одно лікувати. Тому я і вичитала з того довідника: психолог. Це був мій свідомий вибір, і я мала право на нього. У нашій родині всі були освіченими. Ми мали дві великі книжкові шафи, а коробка з фужерами стояла під тахтою — серванта не було, але книжки були. І це, як на мене, багато про що говорить. У родині завжди домінували моральні цінності — давні, глибокі. А родинний принцип був дуже чіткий: роби, що хочеш, але будь готовий за це відповісти.

На весь Радянський Союз тоді було лише два факультети психології — у Москві та Ленінграді. Ще 13 — це були відділення при інших університетах по республіках. В Україні — тільки два таких відділення. Раз на рік радянська Україна з населенням у 52 мільйони отримувала 50 нових фахівців. Один психолог — на мільйон людей. Одне з відділень працювало в Харкові — завдяки тому, що місто колись було столицею. Щороку там випускали 25 людей. Я закінчила українську школу. Могла вступати куди завгодно — як і більшість українських дітей, була білінгвальною. Але поїхала в Харків, тому що там можна було складати іспити українською. І це було важливо. 

Харків, Львів, Торонто, Відень, Прага, Мюнхен. Ви могли зостатися жити у будь-якому із цих міст. Чому зрештою обрали Львів?

Мені було добре в моєму дитинстві — у місті, де я народилася, в сім’ї, де я з’явилася на світ, у родині, що була традиційно патріархальною. Четверо дітей мого дідуся та бабусі по маминій лінії збудували свої будинки поруч із їхнім. І ніхто їх до цього не змушував — це було їхнє добровільне рішення.

Це означає, що фігури прив’язаності були опорою й ресурсом. І ось що я завжди пояснюю: лелеки відлітають у теплі краї не тому, що не люблять рідної землі, а тому, що взимку тут холодно, небезпечно. Та навесні вони повертаються, бо це їхня точка відліку, місце народження, безпеки, їхнє гніздо — місце з глибокою цінністю та значенням. Для мене це не просто метафора — це досвід, мій особистий вибір і мій персональний комфорт.

Я часто кажу: яким діткам добре в садочку? Тим, яким не дуже добре вдома. Адже вдома має бути добре. Це має бути простір любові, безпеки, свободи. Якщо ж удома бракує іграшок, тепла, уваги, їжі чи просто затишного куточка, то, звісно, в садочку може бути краще. Там хоч щось із цього є.

Мені завжди подобалося пізнавати світ, розуміти, як влаштовані різні культури, менталітети, релігії, стилі життя. Але це був інтелектуальний інтерес. А ось щодо відчуття місця сили, того місця, де мені дихається вільно і глибоко, — це рідна земля. Це моє дитинство, моя родина, той ліс, куди ми з мамою й татом ходили по гриби чи суниці.

Ким були ваші батьки?

Будівельниками. Мамине коріння — з Волині, татове — із Сокальщини. І мама, і тато опинилися в Червонограді за розподілом після закінчення навчання (тепер — Шептицький). Ми, по суті, «аборигени». Місто активно розбудовувалося, відкрили Львівсько-Волинський вугільний басейн. Шахтарів везли здебільшого зі сходу країни, бо на Галичині подібного досвіду не було. Мама працювала в економічному відділі, вона — інженер промислово-цивільного будівництва. Тато — у шахто-будівельному управлінні. Взагалі мама мріяла стати геологом. Але в ті часи дівчат на геологію не брали. У приймальній комісії їй сказали: «Якщо дуже хочеш — можеш бути будівельником, інженером. Тоді ти зможеш бути там, де ці нові міста, які погодять геологи, — будуватимуть». І вона погодилася. Це була хвиля такого ентузіазму, юнацького максималізму, романтичної віри у щасливе майбутнє. Це було природно трансльовано через повоєнну реальність, коли десятки мільйонів людей загинули, і ті, хто вижили, були щасливі просто тому, що жили. Думаю, це був дійсно оптимістичний фундамент. 

Коли я йшла до школи, потрапила в клас «Ж», адже тоді багато молоді з’їхалося до нашого міста — закохувалися, одружувалися, народжували дітей.

Наше коріння — дуже традиційне і глибоке. У бабусі з дідусем було восьмеро дітей — і серед усієї родини не було жодного комуніста. Піонером чи комсомольцем тоді бути доводилося — вибору майже не було, це вирішували за тебе. Але йти далі — в партію чи в номенклатуру — вже було особистим рішенням. І ось тут проявлялися переконання, цінності та фундаментальна мораль. Вона означала: не прогинатися під систему, але й не впадати в небезпечні крайнощі. Тому коли мене хрестили, все було просто й мудро. Мама й тато були молодими комсомольцями, і не могли ними не бути. А от дідусь із бабусею, вже на пенсії, нічого не боялися, тому вони мене й хрестили. Це означало — зберігати свої переконання за будь-яких умов і знаходити найадекватніший спосіб їх реалізувати.

Я й досі розписую писанки тим писачком, який мені зробив дідусь, коли я була ще в садочку. А згодом я вже сама робила писачки для своєї дитини і її друзів.

Це означає: якщо дерево має глибоке коріння, воно витримає буревії, грози, будь-які випробування. А якщо коріння слабке й поверхневе — його легко вивернути, перехилити на будь-який бік. Тому я думаю, що наше коріння — глибоке. Ми — українці з діда-прадіда, родом із Галичини, і ця приналежність є для нас опорою. Коріння дозволяє вистояти, незалежно від того, яка держава за вікном. Бо ти знаєш, хто ти. Ти українець. Мої батьки народилися незадовго до 1939 року, тобто ще в Польщі. Потім був Радянський Союз,