Які найтравматичніші події в житті людини? Чим насправді є для нас дім? Де шукати «місце безпеки», «місце щастя», «місце сили»? І якими можуть бути наслідки трансгенераційної травми поколінь?
Про це і не лише — у другому епізоді «Планети Людей». Героїня — Лариса Дідковська, психотерапевтка, ректорка Українського вільного університету.
«Планета Людей» — це проєкт-підтримка, де разом з українськими натхненниками та натхненницями шукаємо відповіді на питання, що допомагають зрозуміти себе та людей навколо. І головне — віднайти надію в темні часи.
Публікуємо вибрані та відредаговані уривки з розмови.
Ви працюєте майже на цілому континенті: літаєте, їздите, відвідуєте різні університети. Про вас можна сказати, що ви маєте так зване helicopter view — бачення, яке дозволяє оцінювати ситуацію комплексно, згори. Якою, на вашу думку, буде Україна після війни?
Вірю в головне: Україна після війни буде кращою, ніж до неї. І це моя відповідь. Не маю на увазі економічне благополуччя чи негайні гарантії всього на світі. Війна — чистилище. Недарма цитуємо Еріха Марію Ремарка, правда? У темні часи добре видно світлих людей.
Коли ми кажемо: «щоб зацінити — треба втратити», я радше вірю в інше — у посттравматичні ресурси, у зростання нашої нації, у її квантовий стрибок… Тепер уже не щезне наша гордість із того, що ми — українці. Наша міжнародна репутація — не тільки про те, що ми ось ці, у «краю», як це намагається втуляти маніпулятивна пропагандистська машина абсолютно несамовитих масштабів.
Я вірю: все, що нас не вбиває, робить нас міцнішими. І ми станемо міцнішими, станемо свідомішими. Бо знання й навички, які ми здобули в результаті війни, прийшли до нас дуже швидко, стрімко.
Війна — це каталізатор змін.
Скажімо, на ту саму «лагідну українізацію» в мирний час ми, ймовірно, стратили б десятки років, бо вона ж лагідна. А тепер — моє найбільше враження, яке я страшенно люблю згадувати й цитувати. Коли ми писали в Мюнхені український диктант, надходили репортажі із різних місць. І один із них запав мені в душу — про головного лікаря Дніпровського шпиталю. Про те, як весь персонал усього за кілька місяців опанував українську.
Опанували дуже просто. Бо до них привозять хлопців із фронту — із контузіями, без пам’яті, у зміненому стані свідомості, з важкими черепно-мозковими травмами. Вони їх оперують. Рятують. І коли військові приходять до тями — виходять із коми чи наркозу, у стані зміненої свідомості, вони розплющують очі й чують: до них звертаються українською. І вони знають: вони в безпеці. На рідній землі. В «місці безпеки»… І ось такий звичайний шпиталь, де ніхто особливо українською не володів, тепер за кілька місяців… Від санітарок, медсестер, адміністраторів, хірургів — до головного лікаря всі розмовляють українською.
Чи це те, за що можна подякувати війні? Так. Скільки десятків років знадобилося б, щоб увесь госпіталь в Дніпрі заговорив лише українською? Не знаю. Може, він узагалі ніколи б повністю не перейшов на українську. А зараз — так. І ось такі приклади, такі нові можливості, які ми отримали не від добра, а від біди, можуть стати корисними…
Майже вісім мільйонів українців виїхали з нашої держави за час великої війни. На вашу думку, як загоюється рана цих людей, коли вони перебувають у середовищах, які не мають такого досвіду і не можуть відчути, що таке тікати від війни?
Еміграція — одна з п’яти найтравматичніших подій у житті людини. Буває планова еміграція — коли людина має наміри, завчасно готується. Вона знає, що її чекає, або принаймні планує, що буде далі. А є біженці. Ось бомбардування, небезпека, фатальні обставини, екстрим. Порятунок життя. І тоді ці люди просто опиняються у місці безпеки, завдяки власним ресурсам і підтримці інших сторін. І це ще одна категорія. Наші належать до так званих тимчасово переміщених осіб. Їм не надають статусу біженців. І, слава Богу, вони не живуть у наметах і не харчуються там тричі на день супом.
Якщо говорити про еміграцію загалом, то український народ пережив уже шість хвиль еміграції за кордон. І чотири з них — воєнні.
Це не про те, що люди мали намір залишати рідну землю, не про great dream чи плани на життя. Це про порятунок через небезпеку на рідній землі.
Поговорімо про такий колективний ПТСР, про тих, хто втікав від війни. Яким є цей ПТСР? Як він проявляється? Бо ми часто згадуємо про закрутки на зиму та бульбу, яка має бути в підвалі, що дослідники зазвичай поєднують із травмою Голодомору, яку ми пережили. А от якщо говорити про травму еміграції — вимушеної, шокової еміграції, як вона впливає на суспільство, на групу?
Як будь-яка несподіванка, це фруструє, стресує, правда? І ми живемо в стресі четвертий рік. І ті, котрі тут, і ті, котрі виїхали. Є закономірності перебігу динаміки стресу. Наприкінці XX століття з’явилася книжка Ганса Сельє «Стрес без дистресу», де написано, що перша фаза — це фаза переляку або фрустрації, коли порушується звиклий спосіб життя, стабільність, коли зникає гарантія безпеки.
Друга фаза — мобілізації. На цьому етапі мільйони людей, які рятувалися від гострої, реальної небезпеки, скажімо, зі сходу України, виїжджали або на захід країни, або за кордон. Ті, котрі залишалися, пробували на фазі мобілізації активізуватися.
Хтось записувався до тероборони. Хтось здавав кров у донорських пунктах. Хтось рятував житло, дітей, оточення.
Умовно кажучи, шукали своє місце максимальної ефективності в цих обставинах.
І на цій фазі мобілізації ми діяли багато. Часом хаотично, часом неструктуровано, непрогнозовано, але так завжди діють люди в афекті. Афект знижує наші інтелектуальні здібності майже на третину. У такому стані ми фокусуємося лише на джерелі. Тобто якщо відчуваємо страх, і довкола є небезпека, то мислимо і діємо під впливом цього страху. Якщо це гнів, лють — беремо зброю і їдемо туди, де ворог. До того, хто порушив нашу безпеку, кого треба ліквідувати, перемогти, щоб захистити свою землю. У цей період більшість тих, які могли й планували рятуватися втечею, — втікали. А ті, котрі залишались, починали діяти. У спосіб, який був їм доступний. Так, як могли.
Потім настає фаза демобілізації — фаза виснаження. Чому? Бо ми — живі істоти. У нас немає батарейок, які можна замінити. Ми не маємо ресурсів робототехніки або ще чогось такого. Після фази збудження нам обов’язково потрібна фаза гальмування. Як після восьмигодинного робочого дня потрібен восьмигодинний сон.
Фаза виснаження — це фаза, коли діяльність теж продовжується. Ми не впадаємо в летаргію чи анабіоз, але наша діяльність стає принципово іншою. Ми як працювали, так і працюємо. Як вчилися, так і вчимося.
А що зникає?
Зникає високий рівень енергії. Зникають можливості в звиклому для нас режимі. І тому з’являється селективність як порятунок. Ми обираємо, на що витратити цю енергію, а на що все-таки ні.
Падає тонус емоційно-вольових можливостей. Якщо раніше ми могли радіти, тішитись, стрибати, коли з’являвся відповідної сили подразник, то тепер для цього вже не вистачає енергії. Ми починаємо ранжувати: що є пріоритетом і що є обов’язковими нашими завданнями чи намірами.
Я завжди пояснюю це метафорично: у цей період ми як повітряна куля, яка зменшує висоту. І що тоді роблять люди? Викидають баласт.
Тобто те, без чого можна летіти далі. І куля знову трохи підіймається.
На фазі виснаження ми діємо приблизно так само. Є речі, які ми викидаємо, бо вони неактуальні або зайві. А є те, що все-таки залишається: наші обов’язки, наша відповідальність, наш порятунок. І ті, котрі втікали в перші тижні після початку великої війни, брали зі собою лише найважливіше і найпотрібніше. І навіть війну називають чистилищем планети. Вона швидко вирівнює пріоритети. Розставляє все в правильній послідовності. І залишається тільки те, що найважливіше. А найважливіше в житті — саме життя.
Американський поет Роберт Фрост казав, що дім — це те місце, куди ти повертаєшся і де тебе мусять прийняти. Але що робити людям, які носять у торбинці в’язку ключів від дому, якого вже, можливо, немає, який залишився на окупованих територіях або просто зруйнований?
Абсолютно доречне й слушне питання. Адже того дому, з якого люди виїжджали, дому, який був для них місцем безпеки, вже немає. І ніколи не буде. Ідеться не лише про тих, котрі буквально зосталися з в’язкою ключів і не мають куди повертатися. Це стосується кожного емігранта, який одного дня захоче повернутися додому. Чому? Бо він застане інший дім. Лелеки застають те саме гніздо, бо довкола все ще ті самі жаби, ті самі болота, озера й ліси…
А люди, які повертаються, будучи homo sapiens, а не лелеками, застануть інший дім. За той час, поки їх не було, у місті, з якого вони виїхали, відбулися зміни. І чим довше їх не було, тим більше цих змін. Навіть ми, залишаючись у своєму місті постійно, помічаємо: ось магазин, який колись був продуктовим, тепер торгує одягом. Ось театр, який був театром, тепер офісне приміщення. А там, де ми бігали в дитинстві, — уже зовсім інше місце.
Коли ми живемо в цьому світі і в цьому просторі, зміни й трансформації стають частиною нашого життя — і сприймаються легше. Це як із дітьми, які поїхали всього-на-всього до табору на два тижні чи на місяць, а коли повертаються, ви кажете: «Як ти змінився!». Але коли ці діти з вами щодня — від народження і до ваших 90+ — ви майже не помічаєте змін. Бо ви — частина цього процесу. А щоденні зміни майже непомітні. І тому люди, які виїжджають на тривалий час, повернуться в простір, який для них уже частково невідомий. Бо відбуваються просторові зміни — нові вулиці, нові магазини, нові назви. І — соціальні зміни. Наприклад, ті, хто виїхали на початку повномасштабного вторгнення, повернуться до країни, де на вулицях — комбатанти. Люди з протезами. І вони стануть частиною нової суспільної норми.
Склад міст змінився.
Так, колись це було переважно місцеве населення. А тепер ми маємо дуже багато внутрішньо переміщених осіб. Люди зі східної частини країни масово рятуються на західній. Ми говоримо, наприклад, про Тернопільщину, де тепер живуть не тільки тернополяни. Про Львів, який тепер не тільки львів’яни. Про запоріжців — на Закарпатті, про одеситів — на Франківщині. І це вже інше місто. Інше гніздо. Зменшується частка місцевого сленгу, а збільшується — інакшого. І стосунки теж стають інакшими, бо різні регіони несуть у собі різне. Правда ж? Різну культуру, традиції, усе, що завгодно.
Локальний контекст.
Абсолютно. Є ціла категорія психології, яка називається психологія місця. І цим займалося багато вчених, зокрема Філіп Зімбардо (американський психолог італійського походження, який став відомим завдяки гучному Стенфордському тюремному експерименту, достеменність якого досі викликає суперечки. — Ред.). На нашій кафедрі також захищали дисертації на цю тему.
Що ж таке психологія місця? Це поняття охоплює багато складових: прив’язаність до місця, до простору, до людей, до соціуму. Там є психологія, яка означає твою приналежність. Я, наприклад, хлопець із Левандівки. Або зі Сихова. Або зі Галицького району Львова.
І про що це теж? Про ідентичність.
Я — той, хто з цього місця. Це теж про те, що це місце могло бути для тебе «місцем безпеки», і тобі там було добре. Але правда в тому, що не всім добре у своїх хатах.
Не всім добре у своїх сім’ях. І не всім добре у своєму місті. Бо є, зрештою, й життя в комуналках. І зовсім не факт, що це місце було гніздом мрії. Це могло бути місцем конфліктів, скандалів, небезпеки. Місцем із п’яними сусідами, скаргами й судовими тяганинами.
Але ми схильні ідеалізувати.
Так. І ось це якраз виникає тоді, коли ми щось втрачаємо. Пам’ятаєте стару добру приказку: щоб зацінити — треба втратити. Тому люди, які втрачають батьківщину, починають її ідеалізувати. Згадують лише те, що було добрим. А ті, хто їдуть, у разі планової еміграції, ідеалізують те, куди їдуть. Бо, як кажуть, від добра добра не шукають…
Якщо повертатися до теми сім’ї та родин, то ви часто й дуже тепло згадуєте про свою. Я навіть пригадую, як ви розповідали, що вас хрестили бабуся і дідусь, тому що їм, умовно кажучи, не було чого втрачати, і вони могли дозволити собі в радянський час так ризикувати. Але водночас, у час, коли ви зростали, були підліткою, юначкою існували й інші сім’ї. І це було наслідком радянської м’ясорубки, яка справжні цінності замінювала на ідеологічні конструкти. Я й досі пригадую того жахливого Павліка Морозова, хлопчика, який власного батька здав. І сьогодні, напевно, на окупованих територіях, в інших середовищах відбувається повтор цієї ж м’ясорубки. Коли цінність сім’ї, родини, себе, України замінюється чимось штучним. Що варто знати тим, хто перебуває в загрозливих ситуаціях, щоб не стати жертвою цієї м’ясорубки?
Знати, хто ти насправді. Знати, з ким ти себе ідентифікуєш. І це не обов’язково ура-патріотизм із зовнішніми атрибутами. Це про опору. Про вкорінення. Ось приклад: п’ять поколінь канадців, із яких чотири народжені вже не в Україні, а на канадській землі, володіють українською мовою. Так, це мова діаспори, така, як їх колись навчило перше покоління. Але вони мають свої свята. Великдень і Різдво. У них є традиція дванадцяти страв. І їм пояснюють, для чого ці страви потрібні, чому вони саме такі.
Я пригадую розмову з одним лікарем українського походження. Ми говорили про те, чому серед тих дванадцяти страв, скажімо, не може бути фруктового салату або якоїсь менш калорійної їжі. І я кажу йому: «У січні на наших землях уявити собі фруктовий салат — нереально». Чому? Бо ця традиція — з діда-прадіда. А тоді «фруктовим салатом» був тільки узвар із чорносливу. Ну, і ще грушки з вишнями, правда ж? У тому вигляді, як сто, двісті, триста років тому. І тому цим людям треба спиратися на ритуали. Не на ритуали задля ритуалів, а на ритуали як щось повторюване, прогнозоване. На традиції сім’ї, нації.
І чому для них вишиванка — справжня цінність? Хоча вони її точно купили. Це вже не сорочка з бабусиної скрині… Коли я ходила у садочок, у мене була одна вишиванка, яку мама вишила. Потім — інакша, для школи. І зараз усі вони у мене є. Правда, я вже не можу їх одягнути, бо вони інших розмірів. Але є ось такі традиції, які ви влаштовуєте для того, щоб мати щось повторюване, відтворюване. І така традиція буде вашою безпекою.
[Читайте також: Довжина життя, можливо, відміряна, але його глибина та ширина — це вже наша відповідальність. Інтерв’ю з Ларисою Дідковською — про те, як сенс стає опорою й орієнтиром у житті]
Коли ми читаємо Віктора Франкла про концтабір, пам’ятаємо: першими гинули ті, які вірили, що все скоро закінчиться. З еміграцією приблизно так само. Ті, хто думають, що все скоро закінчиться, розчаруються. Другими — ті, хто вважають, що це ніколи не закінчиться. Їм теж дуже страшно, бо здається: тепер довіку так бути й жити. Але виживали ті, які жили «тут і тепер». Ті, які мали ритуали. Молилися «Отче наш» вранці й ввечері. Або просто — щодня перетрушували солому на своїх нарах, але щодня. Чому? Бо в умовах тотальної нестабільності завдяки таким діям з’являлася часткова стабільність. Це було вчора. Це є сьогодні. І буде завтра. Навіть сама ідея нашої щоденної молитви «Отче наш» не звучить: «Хліб наш щоденний дай нам на три місяці» або «Дай нам на пів року». Ні. Чому ми повторюємо це щодня? Бо маємо намір сказати це знову — завтра. І післязавтра. Бо вчора ми вже це робили. І тоді з’являється щось стабільне. Навіть в умовах концтабору. Навіть в умовах еміграції.
Ці ж амулети, іграшки, які діти брали зі собою, і ніхто не викидав цих іграшок, з якими вони їхали. Або дуже цінні і важливі для вас речі, які мають емоційну, пам’ятійну, а не матеріальну цінність. Люди залишали найновішу побутову техніку, дорогі прикраси, три шафи одягу. А брали лише найважливіше.
Це підтверджує старий вирок древніх римлян: як багато людство вигадало речей, без яких воно може обійтися. Так ось — те, без чого можна було обійтися, люди залишали. Але брали зі собою — те, без чого не могли.
Це не були всі фотоальбоми — їх могло бути багато. Це були найцінніші чотири-п’ять світлин, яких ще не було в гаджетах. Або важливі дитячі іграшки, які не мають ніякої матеріальної цінності. Для світу — мотлох і непотріб. Старий, зруйнований, але для вас — пам’ять тіла. Для вас — це речі, які асоціюються з вашими померлими батьками. З вашим щасливим дитинством. Із тим першим домом, який, можливо, ви вже п’ять разів змінили, але ось той найперший залишається з вами. І ось такі речі прив’язують. Наповнюють. Стають вашим особистим, персональним ресурсом.
Зараз дуже багато психологічних технік працюють із ресурсом. Бо це те, чого нам бракує. І однією з найпоширеніших технік є «місце сили». Воно у кожного своє. І це місце сили в наших спогадах залишається з нами завжди. Для чого психологи вчать мати у вашій голові таке «місце сили»? Бо навіть сидячи в підвалі, над котрим розриваються бомби і падають дрони, ви можете згадати місце, де вам було добре.
Бабусин двір. Вишню, на якій ви любили сидіти або збирати ті вишні. Ваші дитячі гойдалки, ваші галявини. Це можуть бути навіть книжки, які ви читали. І ви повертаєтеся з того стану, який ви переживаєте зараз, у той стан, який ви переживали тоді.
А стан, який ви переживали тоді, був ресурсний, приємний, комфортний. І пам’ять про нього у вас залишилась. І коли ми переглядаємо ті ж самі альбоми, то це ми вибираємо, на які фотографії дивитися: щасливі фото, наприклад, весілля, дитинство, відпочинок, подорожі, друзі; або фотографії з похоронів, які колись теж були обов’язковою частиною похорону.
У старих альбомах вони часто є: покійник лежить в труні, всі довкола у жалобі. А діти, які стоять коло труни, завжди усміхаються. Чому? Дуже просто: тому що світ дітей і світ дорослих — різний. Якщо бути дуже уважним і поспостерігати, то діти бачать, що дорослі плачуть. А чому саме вони плачуть? Діти ще не до кінця розуміють, що таке смерть. Їхнє мислення — магічне: все з тобою буде гаразд, мама з татом теж завжди будуть такими, як є зараз. А дорослі вже в курсі справи. І тому не варто затримуватися на перегляді ось таких фотографій. Вони викликатимуть смуток, сум, жаль, печаль. Це вже не буде такий відчай, як був тоді, коли ці події відбувалися. Але це все одно — мінорні переживання.
Якщо ви дивитиметесь фотографії, де ви були щасливими, юними, всемогутніми і мали попереду ціле життя, то які емоції у вас з’являтимуться? Ті, які супроводжували ті події. І тому, навіть якщо у вас немає можливості переглядати ці знімки, ви можете згадати цей стан. Ті стосунки. Те місце.
Пані Ларисо, ви вже згадували радянську «м’ясорубку». Є чудовий фільм, я впевнений, що ви його бачили, а якщо не бачили, то рекомендую, — «Хто ми? Психоаналіз українців». Там моя знайома дослідниця, історикиня Олеся Ісаюк, розповідає про такий феномен, як заборона на емоції, яка побутувала серед українців та українок у важкі тоталітарні часи. Умовно, приклад: у жінки забирають чоловіка як ворога народу. Вона не може горювати, тому що вона горюватиме за ворогом народу. Вона капсулює всі емоції в собі, бо їхнє проявлення, навіть десь удома, — ризик. Це забирає енергію, потрібну для виживання. Але найгірше, що така капсуляція забороненої емоції передається далі — дітям та онукам. І тут у мене до вас два питання. Перше: які наслідки такої заборони на емоції ми відчуваємо в поколіннях сьогодні? І друге: чи забороняють собі емоції сучасні українці та українки, які потерпають від жахів війни?
Емоції — тема, яку я люблю найбільше. Чому? Ми сьогодні вже згадували про спонтанні емоції дітей. Адже емоції — реакція на події, в яких ми опиняємось. Вони мають одинадцять функцій, але дві з них — базові: сигнальна і регуляторна. Тобто через емоції ми дізнаємося, що сталося, і регулюємо свою поведінку відповідно до того. Відтак, якщо подія драматична чи навіть трагічна, якою має бути нормальна, здорова емоція?
Смуток щонайменше.
Смуток, печаль, відчай, розпач. Залежно від інтенсивності трагедії. Якщо емоція радісна, то це означає, що подія, яка відбулася, теж радісна. А якщо емоції — так звані парадоксальні, тоді людину треба госпіталізувати, правда? Чому? Тому що вона неадекватно реагує на те, що відбувається. І ми знаємо про божевільний сміх при жахливих втратах. У нормі така ситуація не може викликати сміху, це маркер того, що з людиною щось негаразд.
Ми не можемо вплинути на емоцію, яка виникає. Але ми ми можемо впливати на її прояв, тобто на те, як діємо під її впливом.
І тоді з’являються подвійні послання. Людина переживає горе, відчай, розпач, але назовні цього не видно — ми перетворюємося на інкапсульований вулкан. Всередині — клекоче магма, а зверху — хатки стоять, деревця ростуть і сонечко світить.
У чому небезпека такої алекситимічності (алекситимія — нездатність особи називати емоції, пережиті нею або іншими людьми, тобто переводити їх у вербальний план — ред.), як це кажуть на фаховій мові? Така емоційна сплощеність, неконгруентність, заціпеніння. По-перше, ми не знаємо, коли цей «вулкан» вибухне. А по-друге, ось ця емоційна неконгруентність робить нас знечуленими до тих подій, які насправді потребують емоційної реакції… Але проблема в тому, що не можна відсікти лише одну частину емоційної хвилі, залишивши іншу. Якщо ти перестаєш реагувати на драматичні, травматичні події — сплощуєш і позитивні емоції.
Є три стратегії порятунку у ситуації небезпеки. «Бий». «Тікай». «Замри». Ми не завжди можемо битися — особливо якщо ми в різних «вагових категоріях». Діти не можуть бити батьків.
Жінка не може бити тоталітарний режим.
Абсолютно. «Біжи» — це стратегія, яка теж не завжди доречна. Тебе щось не влаштовує, але ти не завжди можеш від цього втекти. Ти йдеш на роботу, і мусиш іти. І не кожна робота є роботою твоєї мрії. Особливо якщо ти в еміграції, правда ж? Ти працюєш на заводі, бо мусиш. Але вдома ти був, скажімо, завідувачем відділення у лікарні. І вдавати, що це тебе дуже радує, точно не вдасться. І тоді лишається третя стратегія порятунку — «замри», або «ціпеній». І ця стратегія порятунку призводить до емоційного знечулення. Знаєте, коли кличуть анестезіолога?
Коли болить.
Перед операцією. Чому? Бо буде дуже боляче. І щоб цього болю не переживати і не відчувати, треба нас знечулити. Анестезію зробити. Ця штучна анестезія має свій дедлайн, якщо ми говоримо про операцію, про хірургічне втручання. Але якщо знечулити чутливість людини до того, що її оточує, на роки, то ця знечуленість буде стосуватися не тільки її стосунку з кривдником, не тільки її стосунку з місцем небезпеки, вона ще й впливатиме на стосунки з найближчими: з дітьми, з тими, хто мав би тішити і радувати.
І наслідки не обов’язково будуть у вигляді трансгенераційної травми, що тягнеться без кінця. Але ці діти не отримають мами, яка могла б навчити їх бути дійсно емоційно конгруентними (відкритими, цілісними емоційно, — ред.).
Є ймовірність, що вони зможуть трохи цього навчитися від інших осіб, які не будуть такими сплощеними, правда ж? Але є і ймовірність, що діти зменшать і власну емоційну палітру, бо емоції — це щось заборонене.
Пригадую, в 2002 році у Львові був конгрес Європейської асоціації психотерапії. Цей захід щоразу відбувається в іншій країні, і тоді пощастило, була черга України. Темою була ідентичність — у найширшому сенсі: національна, етнічна, особистісна. Одна з доповідей, яку я слухала, справила на мене незабутнє враження. Пам’ятаю її дотепер.
Це була доповідь психотерапевтів, спільна німецько-австрійська, про покоління повоєнне, яке виросло, власне, на замовчуванні правди і чим це обернулося для нащадків. І це вже були результати дослідження. Війна закінчилася у 1945-му, а цю доповідь я слухала у 2002-му. Минули десятки років, а якщо вважати, що одне покоління — це приблизно двадцять літ, то йдеться про кілька поколінь німців.
І якими були наслідки?
Люди, які повернулися з війни, табуювали розмови про війну, тому що це було жахіття, тому що це страшно. Їхня психіка рятувалася тим, що вони туди більше не повертались ані своїми емоціями, ані своїми переживаннями.
Вони не розповідали нічого — ні своїм дітям, ні своїм онукам, ні племінникам. Вони просто мовчали.
І це мовчання породжувало іншу загрозу — параною, тому що людська уява значно багатша від реальності. І ці їхні діти і внуки фантазували собі, що, мовляв, мій дід, котрий повернувся, мовчить про те, що він там робив, тому що він був, наприклад, страшним катом в якомусь концтаборі, який здирав шкіру з в’язнів. А дід взагалі міг бути інтендантом і кальсони видавати, розумієте? Або кашу варив. Але оскільки ця тема була табуйована, то про війну не можна було говорити…
І правда була заборонена. Емоції — заборонені. Натомість з’являлася ось ця жахлива вигадка, що раз про це мовчать, то це щось фатальне. І вмикався механізм катастрофізації. Замість того, щоб зустрітись з реальною правдою, яка була цілком переносимою, ми отримували несамовитий фантом, фантом жахливого родича, який скоював несамовиті злочини. Тому часом мовчання має ще й ось такі сумні наслідки.
Адже коли мама плаче, горює і дитина проживає це разом з нею, то це і є той емоційний процес, про який ми говоримо. Емоції треба каналізовувати, тоді вони не залишаються. Дозвольте навести метафору, щоб стало зрозуміліше. Якщо унітаз забитий і його не прочистити, то все з нього ще й нагору випливе і смердітиме довго-довго. А якщо його спустити? То буде чисто й біло. Ось чому так важливо каналізовувати емоції. Тоді вони не спливатимуть догори, не смердітимуть так, як ось ця параноя повоєнного покоління німців.
Я хотів би додати від себе: каналізовувати емоції потрібно, власне, не лише жінкам, а й чоловікам. І передусім нашим військовим. Існує дуже багато ініціатив, спрямованих на підтримку ментального здоров’я людей, які пройшли крізь жахи війни. Але їх мало би бути більше. І мені здається, що така допомога має бути не лише на рівні волонтерських чи громадських зусиль, а й на державному рівні. Коли ми говоримо про державу, варто згадати ціле покоління 20-річних і 30-річних українців. Тих, хто з перших днів повномасштабної війни тримав оборону, виживав, воював, працював на перемогу. Після завершення війни їм, найімовірніше, захочеться просто пожити. І у мене питання: чи це цілком природне бажання — виростити вдома кущ фіалки, подивитися ввечері серіал і побути в обіймах зі своєю родиною? Чи воно не є ризиком втратити відчуття мобілізації, яке потрібне для великого процесу відбудови країни?
Я наведу приклад європейського досвіду. Частина цього досвіду — це те, на що треба орієнтуватися, щоб зробити так само. А частина — те, на що треба дивитися, щоб зробити не так.
Ось, наприклад, вони сказали свій лозунг: «Ніколи знову». Хороший лозунг? Хороший. Правильний? Абсолютно. 1945 рік. Капітуляція фашистської Німеччини. Перемогли гідру. Коричневу чуму. І всяке таке інше. І — «Ніколи знову». І вони вирішили, що ніколи більше.
І тому — немає достатньої армії, немає достатнього озброєння. Є пацифізм. Є безпечне, спокійне життя. І є навик жити. Але немає навику виживати. А це різні речі. На війні уміння жити — без потреби, а навик виживати — доречний. Тому ми і стоїмо, і тримаємо стрій четвертий рік, бо в нас цей навик виживати прекрасно розвинутий.
У поколіннях.
Абсолютно. З покоління в покоління, від діда-прадіда. На нашій території майже немає поколінь, які жили без війни. Правда ж?
Для них війна закінчилася в 1945-му — і все. А в нас? Уже в 2014-му — війна. А до того — Майдан. А ще раніше — революції. Розпад Радянського Союзу. У нас — революції, потрясіння, руйнування стабільності.
А що означає жити? Жити — це мати стабільність і безпеку. Прогнозоване, розмірене, зрозуміле життя. Таке, що повторюється, відтворюється.
Ти знаєш, яким було твоє минуле. Ти знаєш, яким, ймовірно, буде твоє майбутнє. Це і є життя, яке тече з покоління в покоління — через династійні ремесла, родинні історії, звички, святкування. Але…
Коли все це руйнується — коли це неможливо відтворити, бо є війна, агресор, а звичні опори більше не працюють — тоді вмикається інше. Тоді навик виживати — той, який ти вже маєш, стає дуже доречним…
Українець — це той, хто вміє виживати там, де жоден із «глибоко стурбованих» у це не вірив. А «глибоко стурбованих» було багато. А тих, хто справді вірив, що ми зможемо жити ось так — на четвертому році повномасштабної війни — не було жодного.
