Інтерв`ю

Лідія Лихач: «Якби місто хотіло, навіть мера достатньо, щоб в один день відкрити п’ять нових музеїв»

Видавчиня — про те, як робити українські книжкові проєкти подіями міжнародного рівня

Богдана Неборак, Катя Акварельна
13 Жовтня

Олександра Екстер, Казимир Малевич, Георгій Нарбут, Софія Яблонська. Українська видавчиня й колекціонерка наївного мистецтва Лідія Лихач була однією з перших, хто почав повертати українцям забутих митців, відновлювати справедливість щодо українських імен, привласнених іншими культурами, та розповідати про них світові.

Серед найновіших проєктів видавництва РОДОВІД— мистецька монографія про авангардистку Олександру Екстер, яка прожила понад три десятиліття у Києві, проте залишилася частиною загальноросійського мистецького дискурсу 1910-х років. Чому Лідії Лихач важливо відновлювати історичну справедливість та як вона вирішила робити міжнародні книжкові проєкти ще у 90-х — читайте у розмові.

.

Лідо, як ви стали колекціонеркою мистецтва та видавчинею? 

Спершу я закінчила факультет журналістики, жила в Києві і дуже хотіла тут залишитися. Зрозуміла, що таке смуток, коли поїхала з Києва, бо дуже цього не хотіла.

А де ви виросли?

На Волині, за відчуттями — майже на краю світу.

Що для вас місто?

Те, що дає енергію. Пригадую, як уперше приїхала зі свого села до Рівного. Мамині родичі жили на сьомому поверсі, я цілий день бігала вгору-вниз сходами, усвідомлюючи новий вертикальний вимір. Місто — магія для мене, найбільше люблю Київ. Але тоді мене чекав радянський розподіл і переїзд на південь, у Миколаїв. Я була не певна себе, не знала, чого хочу, хіба Кінбурнська коса трошки рятувала. Важкий був рік, а ще велика бідність. А потім мені пощастило переїхати в Черкаси, працювала в самісінькому центрі, в будинку 19 століття — там була наша редакція. Я сиділа у величезній кімнаті за розкішною шафою і вела сторінку «Спадщина». Це принаймні було мені близьким. 

Чим іще займалися у Черкасах? 

Це був кінець 80-х, пішли неспокійні, але гарні процеси, завжди хотілося за тією шафою написати щось сміливіше і зробити більше. Водночас ти не міг цього, бо зареєструвати новий журнал чи щось таке можна було хіба через партію! Десь у 1989-му це впало, з’явилися перші частково незалежні структури, серед яких газети. Мені дуже бракувало тієї єдиної сторінки, яку я вела, шукала ще чогось і паралельно ходила з приятелями з місцевого музею в експедиції. У них я надивилася на ікони, вишивки, скрині — а вони на мене. Я була готова створити журнал, тому, щойно Союз упав, з’явився «Родовід».

Розкажіть про цей журнал. Медійний стартап у 90-ті — це, мабуть, непроста історія.

Я думала про нього як про родовід української культури. Журнал мав підназву: «Наукові записки до історії української культури». Думаю, на той час мені усе вдалося дуже симпатично. Перший журнал був крихітний, формату А5, але зусилля у нього були вкладені колосальні. Купити папір, надрукувати… Потім моя товаришка сказала: «Ліда, оце стільки старань на таке нещастя? Виглядає як 1920-ті роки». Але мені було дуже відрадно, бо археологи чи історики мого віку не мали де друкуватися. У київських вісниках публікувалися доктори наук, а молодші ціле літо копають, досліджують — і нарешті їхня робота йшла не в шухляду чи у статистику, а у статті для нас. Мене навіть Ярослав Дашкевич (львівський історик, — TU) тоді похвалив за цікаве реґіональне видання.

90-ті — складний час для початку бодай тому, що дуже бідний. Як ви наважилися на такий ризик, щоб почати новий культурний проєкт?

У мене є одна риса, в якій мушу зізнатися. Я рідко думаю наперед. Зрозуміла це, коли навчилась водити машину. Ну а книжки… мій чоловік часто нагадує, що бізнес не матиме успіху, якщо не все у ньому продумано, він завжди питав, чи я все прорахувала: скільки треба на яку книжку, який буде дохід. А я слухала й думала: «Боже, які дурниці».

Ну хто би друкував наші книжки, якби порахував? Наші книжки робляться роками!

Наприклад «Українські мистці Парижа»: з часу, коли я попросила мистецтвознавицю та кураторку Віту Сусак зробити це дослідження, минуло п’ять років, поки текст був готовий, а потім іще років п’ять тривало макетування, переклади англійською та французькою. Книжка робилася дійсно дванадцять років. Але тим часом платяться гонорари то тим, то тим. 

Ваші книжки мають довге життя, стають подіями. Чи є люди, зацікавлені долучатися до ваших проєктів та співфінансувати їх? 

Так, є. Чимало наших книжок видрукувані за підтримки мистецьких інституцій чи людей, які підтримують мистецтво. Останні кілька проєктів активно підтримує група РМВА-14, випускники Києво-Могилянської бізнес-школи та їхні друзі. Національний художній музей України намовив їх купити колекцію Федора Кричевського, біля двохсот графічних робіт.

Це прекрасна справа! Цю колекцію вони викупили й передали НХМУ. Вони також хотіли зробити дослідження цієї колекції, натомість музей порадив актуалізувати роботу Валентини Рубан-Кравченко про Федора Кричевського, яка досі не була опублікована. Врешті вони звернулися з ідеєю публікації цієї монографії до РОДОВОДУ, і тут ми вже мусили все порахувати — сімсотсторінкове видання! Фактично, енциклопедія про часи Кричевського. Кошторис видання — «чистий» мільйон. КМБШ не сподівалися такого бюджету, але, щоб не відлякувати їх зовсім, ми запропонували так: РОДОВІД робить макет, а група kmbs оплачує друк. Такі книжки робляться не на рік, вони довго продаються, купує їх той, кому це справді потрібно.

Що вам хотілося зробити одразу і негайно, коли ви тільки задумали видавництво? 

Мені завжди хотілося створити історію українського мистецтва. Через років п’ятнадцять я зрозуміла, що це не зовсім можливо. Інститут Рильського робить проєкт з історії мистецтва, але його все одно не читає ширше коло. Вони не можуть продавати ці видання, хіба дарують і передають у бібліотеки. Ну й не пишуть вони так, як Сергій Плохій! Я нарешті прочитала його «Браму Європи» і тепер розумію майже все про давню історію України. От наче вчили це купу разів, а в голові лишалось так мало.

Ви хочете видати історію українського мистецтва, яка буде читомою?

Так. Плохій пише так, ніби показує фільми. Мені хотілося показати історію українського мистецтва такою, якою вона була і є. А вона у нас дуже потужна. У нас народжується дійсно дуже багато людей, які чудово співають, малюють, пишуть музику. У нас був і є великий потенціал на емоційні мистецтва, хочу його показувати. Наприклад, коли ми працювали над книгами Катерини Білокур, наша дизайнерка сказала: «Я багато разів чула, яка Білокур велика, але, виявляється, нічого не бачила!» У Черкасах для мене понад усе був журнал, я бачила віддачу. Потім відчула, що кожна тема журналу виростає у книжку. Ми починали зі статей про Олександру Екстер, а сьогодні друкуємо ціле дослідження Георгія Коваленка.

Виходить, ви відмовилися від журналу на користь видавництва?

За десять років ми видрукували двадцять чисел. Із журналом теж дуже багато книжкової роботи. Пригадую, ми мали презентацію одного з останніх чисел у Музеї Івана Гончара і тоді одна музейна працівниця казала мені, що журнал не може коштувати так дорого, скажімо, двадцять гривень, коли хліб — сімнадцять. Була страшна бідність. Тоді ми й перейшли на книжки, мимоволі.

А як бути з періодикою? Вона впливає на дискурс? Зараз періодики значно менше.

Дуже впливає, так. Шкода, що періодика втратила свою роль. Хоча зараз навіть довкола найцікавіших книжок немає дискусій. Можливо, дописи в соцмережах замінюють це. Тобі не треба писати статтю, узгоджувати — ти висловив думку і все. Але все одно часто хочеться почитати щось у журнальному форматі.

Чому ви вирішили робити двомовні книжкові проєкти? Фактично, це така інтернаціоналізація українського мистецтва і часто — культурна дипломатія, державна справа, за яку Україна взялася системно тільки після Революції Гідності.

Я мала просту логіку: ми маємо розкішне мистецтво, а про нього ніхто не знає! Дуже хотілося його показати, їхати на книжкові ярмарки за кордон. 2002 року ми видали книжку «Вишивка козацької старшини» одразу українською, англійською, французькою. Жартома ми називаємо цю книжку бестселером, вона добре продалася всіма мовами, окрім французької. Аж поки її не побачив посол Франції Жан-Поль Везіан! Він її показував усюди всім.

Звідки у вас виникли такі міжнародні орієнтири? Ваш чоловік — зі США, але ж, напевно, було щось іще? Я питаю про це тому, що кінець 90-х — не найлегший час, а зробити ошатне видання одною лише українською — уже подвиг. Кількамовністю ви ставите собі ще амбітніші цілі.

Маю пам’ятну історію. Десь у 1990 році в Україну приїздила Тетяна Симиренко з відомого роду Симиренків, що з Мліїва на Черкащині, які видрукували перший «Кобзар». Тетянин дід — це той Симиренко, що яблука. Його, Левка Симиренка, вбили в один день з Леонтовичем, це була чергова гебешна акція. А Тетяниного батька вислали в концтабір у 30-х роках. Тетяна виїхала під час Другої світової війни і все життя жила в Оттаві. Була перекладачкою в Міністерстві закордонних справ Канади, настільки професійною і затребуваною, що рідко бувала вдома. Коли Україна відкрилася, вона одразу приїхала. Була дуже сильна, вольова.

Ми зустрілися в готелі «Київ» — за три години розмови мені ледь не відвалилася спина, так рівно я її тримала. Тетяна просто розказувала, що я та Україна повинні робити. А потім ми потоваришували, робили симиренківське число журналу «Родовід». Тетяна казала мені: «Лідочко, я допоможу всім, щоб видавництво було успішним, але ви мусите працювати за трьох». Тому цей міжнародний заряд у РОДОВОДУ ішов не тільки від мого чоловіка, а й від визначних жінок діаспори. Серед нашої діаспори — неймовірно багато сильних жінок, з якими Тетяна мене познайомила. 

Ви працюєте з Малевичем, Екстер. Чому вирішили братися за повернення цих також і українських імен у наш контекст?

Коли ми тільки почали міркувати про історію українського мистецтва, я говорила з професоркою Мирославою Мудрак. Вона радила не старатися зробити це в одній книжці, мовляв, це неактуально. Зараз можна робити тільки окремі дослідження, які всі разом складають певну картину. 

У ті часи мені постійно траплялися цитати Жана-Клода Маркаде, французького дослідника українського та російського авангарду. Я часто жартую, що спершу було багато цитат Леніна, а потім вони змінилися в моєму житті на цитати Маркаде. То от Маркаде писав, що тепер, коли Україна стала незалежною державою, він не розуміє, чому українці не пишуть нову історію мистецтва і не включать до неї всіх українських мистців. Було великим щастям видати 2012 року монографію Маркаде «Малевич». А вже 2016 року видрукували «Казимир Малевич: київський період» — це ціла неймовірна історія, як на Тетяну Філевську, ніби з неба, впали неопубліковані статті Малевича!

Там же така історія — потім про неї багато писали — на лекцію Філевської прийшли дві жінки й запитали, чи не цікавлять її матеріали Малевича. Виявилось, їхній батько й дідусь був асистентом Малевича під час викладання в тодішньому Київському художньому інституті — це Мар’ян Кропивницький. У його архіві були цілі коробки матеріалів. Тетяна Філевська запросила Дмитра Горбачова (український мистецтвознавець, історик мистецтва — TU) — і вони почали розбирати ті матеріали! Переважно це були Малевичеві лекції, частково друковані як статті у «Новій ґенерації». Ми не сумнівалися в автентичності, бо у знайденому архіві була російськомовна стаття — один до одного як надрукована в перекладі у «Новій ґенерації» (журнал українських футуристів — TU)

Ми часто беремо участь у книжковому фестивалі під час міжнародної конференції College Art Association (США). Вона збирає з цілого світу всіх, хто займається артом — викладає, досліджує, пише, вивчає, — там наша аудиторія. Найвідоміші дослiдники купували книжку про київський період Малевича. Науковою редакторкою нашого видання була Венді Салмон (Wendy Salmond) — редакторка двотомного видання Малевича для TATE. 

Найбільше про Малевича я дізналася передовсім від Маркаде, для мене цей художник ніколи не був неукраїнським. Він сам ідентифікував себе українцем, понад 17 років жив на Вінниччині, Сумщині, де його батько працював інженером на цукрових заводах. Мама займалась родиною, і саме вона купила синові перші фарби. Малевич залишив по собі три незакінчені автобіографічні тексти, у яких багато згадує про життя в українських селах, про захоплення селянським мистецтвом — ткацтвом, вишивкою, малюванням півників на печах, весільними піснями та ритуалами. Тільки у 20 років Малевич доїхав до Москви.

Такі проєкти — про що вони? Про відновлення історичної справедливості?

Я думаю, що історія повинна бути найточніша. Але не всім хочеться читати всі її сторінки. На початках створення Академії мистецтв, скажімо, були великі сварки між Михайлом Бойчуком та Федором Кричевським. Ну просто битви! Не дуже гарно — але це було, і це не зменшує тих людей, яким ніщо людське не було чуже. Малевич, розказаний українською, — це цілком справедлива річ.

Коли ми презентували книжку «Українські мистці Парижа» в Колумбійському університеті в Нью-Йорку, там були старші викладачки російської літератури. Вони дуже затяті щодо свого предмету, наче києво-печерські ченці. Обурювалися і питали, як це так ми хочемо забрати з російської культури й назвати українцями Архипенка, Соню Делоне… Але мова не про те, щоби щось у когось забрати.

Нам ідеться про те, щоб вони були в українській історії, оскільки були і українськими мистцями й творцями українського мистецького контексту.

Ці українці у Франції справді називали себе українцями: є свідчення, афіші спільної української виставки. Ми просто дуже довго про це не знали.

З Олександрою Екстер така сама історія: вона з чотирьох років жила у Києві, робила дослідження й виставки народного мистецтва, видавала книжки та журнали. Вона уміло поєднувала авангард та народне мистецтво, разом з Наталією Давидовою створила артіль вишивки у Вербівці, де вишивали подушечки й за малюнками Малевича. Власне, тоді, на початку 1900-х, авангард і відкривав для себе народну мистецьку течію, і сам від неї трохи набрався. Звичайно, історія українського авангарду від Маркаде, Мудрак, Горбачова трохи розбиває історію «великого російського авангарду».

А що ви думаєте про перейменування київського аеропорту іменем Малевича, яке не вдалося? 

Мені прикро, що не вдалося, але, думаю, це ще не кінець. Варто було почати з освітньої пропаганди і знайти впливових амбасадорів цієї ідеї. Такі речі краще робити більш дипломатично, а суспільство — готувати до них. Навіть така дискусія навколо аеропорту, яка в нас була, утверджує Малевича в Україні.

Я пригадую, як міністром став Василь Вовкун. Він здавався мені ідеальним на цій позиції, але зробити щось було дуже тяжко. Згадую, що саме тоді напрацювали проєкт «український культурний продукт». А паралельно їм заважав Табачник… Ну а потім при Порошенкові все подотягували, зробивши незалежні інституції. Кажуть, вода камінь точить.

Законодавча рамка справді дуже вузька для будь-яких змін.

Я була радницею при трьох міністрах культури. У нашому мінкульті все розраховано під «жигулі» — застарілу радянську машину. Сучасні міністри думають, що їздитимуть на «мерседесах», але система нічого не дозволяє зробити: і те не можна, і те. Тому дійсно радикальне створення інститутів культури, серед яких УКФ, — це неймовірно. 

Чого нам бракує для ефективної культурної політики? 

Нам бракує державників. У нас є держава, є кошти на масштабні проєкти. Бракує людей рівня того-таки Шептицького. Настільки масштабних людей, як владика Борис Ґудзяк, у нас обмаль. Уявіть, що могло б бути, якби такий, як він, став президентом. Є інституції, але також є приватні фундації, які працюють дедалі краще. Мені дуже подобається те, що робить Zagoriy Foundation. Думаю про наш Український культурний фонд — він на сто відсотків виконував свої обов’язки ці три роки. Вгору пішло дуже багато процесів і витворюється новий мистецький контекст, на мій погляд.

Хотіла поговорити з вами про шароварщину в контексті того, що РОДОВІД багато працює з народною культурою. Чи не підмінюємо ми звичайний кітч словом «шароварщина», коли, скажімо, дивимося на Поплавського у блискучій вишиванці? І потім тягнемо цю шароварщину на все народне.

Про шароварщину часто говорять не дуже професійні люди. Бо скажіть слово «шароварщина» Дмитру Горбачову. А він вам відповість, що це такий розкішний одяг, посипле цитатами… Шароварщина — це сільська культура в негативному значенні лише для тих, хто не надто на цьому знається. Життя — багатогранне, добре мати висоти в усіх напрямках. А етнографія — це світова наука. Мій чоловік — етномузиколог, я часто бувала з ним на міжнародних конгресах. Музичні гурти з Африки чи Гуцульщини — це відкриття на таких подіях! Думаю, шароварщину інколи плутають із кітчем, але й кітч буває дуже симпатичним у мистецтві, має право на життя.

Все-таки Джефф Кунс став одним з найдорожчих художників світу.

О так! А якщо тобі ще хтось розказує про такого художника фахово — то і взагалі. Я не звертаю багато уваги на термін «шароварщина». Може, я трохи безпринципна, але мені навіть Поплавський не заважає жити. Він мені не подобається, я його не слухаю. Але Ірена Стецура, яка була директоркою Українського інституту в Нью-Йорку, її чоловік був піаністом, а батько музикознавцем, переїхавши до Києва, працювала з Іваном Дзюбою в Міністерстві культури, і вона цінувала Поплавського як явище, бо він українізував натоді російськомовну популярну культуру. 

Яким ви бачите майбутнє РОДОВОДУ? 

Хотілося б бути середовищем, яке стягує до себе різні мистецькі ниточки. І не хочеться, щоб було як із багатьма українськими інституціями — існують тільки під керівництвом конкретної активної людини. Я мрію поєднати у єдиному просторі видавництво РОДОВІД із галереєю «Родовід». Це мав би бути великий галерейний простір, де творяться мистецькі книжки, а на стінах — мистецькі твори, колекція давніх і сучасних. Якби місто хотіло, навіть мера достатньо, щоб в один день відкрити п’ять нових музеїв чи галерей музейного типу. Чимало знайомих колекціонерів хотіли б бачити свої колекції в музейному просторі. 

Якою ви бачите галерею «Родовід»?

Колись пропонувала Музеєві Івана Гончара віддати мені частинку приміщення для «Родовід»-галереї, а натомість я би передала музеєві власну колекцію. Тоді не склалося. Якось в американському Далласі бачила цілий район для галерей і мистецьких проєктів — міська програма концентрує ініціативи саме в тому районі, на дуже добрих умовах. У нас би це також могло активізувало мистецьке й туристичне життя в більших містах і містечках.

Чи є у вас проєкт мрії?

Мені б хотілося інституціоналізувати РОДОВІД — щоб він активно створював мистецькі видання, а навколо можна було бачити те, що є в наших книжках. Коли ми надрукували щоденник «Українське мистецтво від доби бронзи до сьогодні» — таку собі малу історію українського мистецтва за виданнями РОДОВОДУ, то Анатолій Криволап зізнався: «Я ніколи не бачив, що українське мистецтво таке сильне. Думав, є якась вишивка, іконопис, ще щось… А коли це разом і правильно подане, то бачиш, як чарівно виростає одне з іншого, — це дає багато роздумів і навіть гордість за українське мистецтво».

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.
новини