[«Розумники» — серія розмов із талановитими українськими дітьми та підлітками. Це історії про те, що їх формує й мотивує, про їхні проекти й зацікавлення, а також про їхні страхи та мрії.
Спецпроект створений за сприяння компанії Edvantis.]
***
Катерина Малкіна у свої п’ятнадцять уже встигла назбирати наукових перемог: друге місце на конкурсі «Intel Еко Україна» і друге на міжнародній олімпіаді з екології INESPO у Нідерландах.
— Взагалі-то я хочу бути лікарем… — каже дівчина і витримує паузу. А тоді сміється: — Ну так! Не в ту сферу трохи занесло. Просто мені сказали, що наукові роботи для Малої академії наук із медицини писати не вдасться. Не ті потужності у нас, не та база — потрібно мати працівника у лікарні, з яким можна це робити. А в мене нікого такого нема. Так трапилося.
І поки Катя сама ще не стала медиком, у трохи іншій галузі вона шукає спосіб лікувати землю.
Зробити планеті красиво
Сам процес дослідження видавався Каті цікавим ще у восьмому класі — на першому курсі в Маріупольському технічному ліцеї, коли роботу у МАН їй взагалі писати було зарано. Вона лише дивилась на старших ліцеїстів і їхні захоплення.
— Мені теж хотілось заглибитись, знати щось більше, ніж інші. Саме те, що мені подобається. Не нав’язану тему. Та й МАНівців завжди ставили всім у приклад: «Дивись, яка розумничка — пише роботу». Це банально, але так…
Чи цікаво займатися наукою, дуже залежить від педагогів і оточення, в якому дитина росте, — переконує дівчина. У неї самої в родині вчених немає, але батько дуже (Катя наголошує на слові «дуже») захоплюється природничими науками. Тому дівчина виросла серед спеціалізованої літератури, яка спочатку здавалась їй складною і недосяжною, серед птахів, рибок і «всяких-всяких» тварин. Настільки звикла до такого середовища, що навіть не розбере, де початок її екологічних інтересів.
— Живемо і ніяк не задумуємося, що ми просто люди, — каже дівчина, — такі ж мешканці Землі, як тварини чи комахи. Це прості істини. І ось у нас є перукарі, візажисти, косметологи, але ми не міркуємо, як зробити добре і красиво планеті, тут, поза стосунками між людьми. Яка від нас користь? Це мені завжди цікаво було.
Небайдужість
Двадцять личинок жуків за дев’ять місяців можуть з’їсти поліетиленовий пакет, вирахувала Катя під час свого дослідження.
В’ячеслав Вадимович — науковий керівник дівчини — знайшов кілька досліджень про живих організмів, які можуть утилізувати пластик, на початку жовтня. Сказав, що ось є одна міль, а її личинки їдять пластик. Дівчина в той вечір «перекопала» інтернет і вирішила: на міль треба організувати полювання. Бо міль така, яка заводиться у шафах. Шукали самі, просили принести. Навіть одну спіймали, але вона померла. Після фіаско Катя вирішила шукати личинок жуків. Їх продають як корм для рептилій.
— Мені сказали, що цих нема, є інші. Але у них спільне сімейство, — телефонувала схвильовано з зоомагазину науковому керівникові.
— Бери, — лаконічно порадив В’ячеслав Вадимович.
У кабінеті біології розросталось ціле царство Катиних контейнерів. 32 — і в кожному мало щось відбутись. Усі потрібно було чимось заповнити, всюди мали підселитися живі організми. Дівчина облаштовувала середовища, які могли виявитись сприятливими для утилізації пластику: десь молочні бактерії, десь залишки м’яса, десь опале листя. З листям у Каті особисті маріупольські порахунки.
— У нас у місті із цим велика проблема! Листя збирають на купи і підпалюють. Цим димом неможливо дихати, а мої знайомі через нього потрапили в аварію. Я, звісно, знаю, що не зміню людей, але намагаюсь змінити ставлення. Це вже не просто засмучує, а дратує, що люди не розуміють, наскільки сильно шкодять своєму організму, дітям і місту. Від цього страждають усі! Чомусь я ніколи не була байдужою до таких речей.
Я, звісно, знаю, що не зміню людей, але намагаюсь змінити ставлення
Тому серед 32-х контейнерів 15 були заповнені саме листям із різними доповнювачами. «Зроблю проект — і на нас звернуть увагу», — думала Катя і працювала з личинками стільки часу, що вони їй навіть снилися.
Якогось із вечорів листопада, як завжди, засидівшись у ліцеї, вже перед самісіньким виходом додому вирішила про всяк випадок перевірити контейнер із личинками — чи не сталося якихось змін із пластиком.
— Я не знаю, чому так вирішила, чому заглянула саме в нього. Підходжу — а там у пластику маленькі дірочки! Знаєте, ніби пожовані кимсь. Думаю, може, це галюцинація? — сміється. — Йду, показую: В’ячеславе Вадимовичу, мені не здалося? Я була останньою серед учнів ліцею без написаної роботи, а її треба було здавати на днях. Ми вже думали: «А якщо нічого не станеться?»
Але коли сталось, довелось цілу ніч вишукувати в усіх доступних офіційних інтернет-джерелах дані про те, що саме ці личинки їдять пластик. І взагалі про організми, які можуть це робити. Личинок, яких досліджувала Катя, в переліку не виявилось. Вона продовжила роботу. Створила ще десять середовищ із різною температурою і кількістю личинок, аби перевірити, за яких умов утилізація буде швидшою.
Я насамперед роблю все для нашої країни. Хочу спочатку все тут якомога краще зробити і обов’язково почати застосовувати проект саме з нашого міста
У МАН зі своєю роботою дівчина дійшла до обласного рівня, де посіла друге місце. З результатом Катя не згідна і для себе пояснює його так: стереотипно 9-класники ще маленькі, нічого не знають, і краще дати дорогу старшим, яким «ближче» до вступу в університет. Тому більше Катя брати участь у МАН не хоче і зосередиться винятково на міжнародних конкурсах.
— Що дивно: коли ти займаєш призове місце в Україні, тобі дають президентську стипендію, а коли на міжнародному рівні — не дають. Це образливо, — вважає дівчина. — Я насамперед роблю все для нашої країни. Хочу спочатку все тут якомога краще зробити і обов’язково почати застосовувати проект саме з нашого міста.
Усе реально
Для того, щоби проект Каті мав ширше застосування, їй потрібно розглядати усі процеси у своїх контейнерах на мікрорівні. Бо можливо, це бактерії дозволяють створювати мікрофлору для розкладання поліетиленових пакетів. Дівчина зізнається, що доволі складно розібратись у мікробіології у десятому класі, але «є вчитель, він допоможе». Якщо все вдасться, проект має працювати, як бездонний контейнер: туди завантажують личинки, сміття з пакетом або й без — і відбувається утилізація.
— Бо все гниє, температура і вологість зростають, відбуваються реакції. Личинкам це подобається, вони їдять, стають жуками, відкладають яйця. Такий цикл, — розповідає Катя. — Просто продовжувати роботу потрібно тонше. Усе це реально.
Для подальших досліджень із мікробіології їй потрібне обладнання, якого у ліцеї немає. Міністерство екології вже запитувало дівчину про потреби, отримало перелік і план роботи, але далі розмов справа поки що не просунулась.
Крім того, проектом іще в Нідерландах зацікавився директор компанії EGE Plastic. Дівчина пригадує, як до її стенду підійшла дуже звичайна компанія чоловіків, щось говорили, щось розпитували. Не в костюмах, без бейджів.
— Я перепросила і сказала, що зараз буде лекція, тому, якщо можна… А він «так-так» і дає візитку. «Нам дуже сподобався проект». А я стою і думаю, нащо мені та лекція? — сміється. — Таке там трапляється часто: до тебе підходять люди, ви спілкуєтесь, смієтесь, їм так цікаво! Навіть професорам. А потім відкриваю буклет і розумію, ХТО до мене підходив! Наскільки важлива і відома людина у цій сфері! А я так із ними… Ну професор — і професор. Підходили навіть ті, що не судили, і учасники, і їхні керівники. Інколи хотілось відійти на секунду, але я пам’ятала, що приїхала заради перемоги.
Шанс і покликання
— У цих дослідженнях поки що далі ніхто не заходив. Якщо мені дано вищими силами, щоб я зробила цей прорив, — буду займатись. Якщо, звісно, матиму для цього ресурси, — уточнює. — Але якщо прогресу не буде, я одразу в медицину. У мене ціль — стати лікарем!
Бути лікарем для Каті не означає сидіти в кабінеті і приймати пацієнтів. Вона бачить себе у порятунку людей під час екстремальних ситуацій. Упевнена, що зможе взяти на себе відповідальність.
Якщо в майбутньому вдасться потрапити в «Червоний Хрест» або до «Лікарів без кордонів» — це буде прекрасно
— Маю відчуття, що я просто повинна бути в таких ситуаціях. Відчуваю свій обов’язок допомагати. Коли у нас стався 5-бальний землетрус, я не розгубилась. Це для мене великий стимул. Якщо в майбутньому вдасться потрапити в «Червоний Хрест» або до «Лікарів без кордонів» — це буде прекрасно. А проект з утилізації пластику для мене — як робота. Робота, яка дуже подобається. Хоча все одно поки що я хочу бути лікарем, а не вченим. Хоча… якщо мені дався такий шанс, який випадає не кожному, — зробити відкриття в чотирнадцять… Може, варто продовжувати?
