Інтерв`ю

Любов Якимчук: «Росії дуже вигідно, коли ми відмовляємося від своїх авторів»

Письменниця — про міфологію українського сходу й літературу під час війни

Богдана Неборак, Аліна Руда
18 Липня

Українська поетка з Луганщини Люба Якимчук пише про Україну, яку Росія не здатна окупувати попри будь-які намагання. 2015-го Якимчук видала поетичну книжку «Абрикоси Донбасу», де описала досвід війни. Багатьом українцям та іноземцям книжка допомогла зрозуміти український схід і травму його окупації.

Люба працює з міфологією сходу, легендаризує улюблених авторів минулого століття, бере участь у музичних проєктах. Донедавна письменниця перебувала на резиденції у Відні, звідки постійно виїздила на літературні події в інші міста Європи, а також США, де розповідала про Україну й пояснювала війну через літературу. Зараз поетка повернулась до Києва. Про роботу зі стереотипами, участь у церемонії Grammy та співпрацю з «хорошими росіянами» читайте в розмові. 

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Ти зараз пишеш?

Я написала лише кілька віршів. Мені завжди найкраще писалося в дорозі й під час пробіжок, коли я прискорено долаю відстані. До речі, у Василя Голобородька це схоже працює, він писав вірші під час пробіжок. Сьогодні стрес сковує. З 24 лютого у мене постійне відчуття того, що я вже про все написала і нічого нового не переживаю — маю регулярні дежавю. У час, коли вірші не пишуться, я змінюю жанри, тому зараз збираю матеріали для п’єси.

Твоє рідне місто — Первомайськ. Як ти вперше зрозуміла суть цієї назви і зв’язок її з радянським «Первым мая»?

Я справді народилася в Первомайську, але виросла в селищі Золоте-5 поблизу. Золоте асоціюється з вугіллям, чорним золотом. Я більше асоціювала себе із Золотим. 

Не пригадую, коли точно усвідомила радянськість назви Первомайська. Цей контекст не був для мене ворожим — він був історичним, дещо застарілим навіть як на моє дитинство в 90-х. Оскільки місто перебуває в окупації, воно не підпало під декомунізацію і далі так називається. І від цього стає певною мірою безликим: Первомайськів по всьому колишньому СРСР багато. В Україні є ще один Первомайськ — у Миколаївській області. 

Чи Первомайськ вплинув на твою ідентичність?

Ні, це не визначало мене. Я асоціювала себе з природою і простором. Степи, терикони, широкі проспекти, вулиці, річка, а також підземне життя — шахти, підземні озера й річки. Багатошаровий просторий світ. Тому мені було досить тяжко, коли я десь із пів року жила у Львові з його вузькими, хоч і красивими вуличками. 

Яким було інтелектуальне відкриття українського сходу як твоєї рідної землі?

Місто, в якому ти виростаєш, — це нуль на твоїй вісі координат. У дитинстві ти не виокремлюєш нічого особливого, це все для тебе природні речі. Відмінності бачиш лише коли покидаєш свій дім. 

Були відкриття української культури загалом, а не локальні. У своїй російськомовній школі №4 в Первомайську я знайшла якось у бібліотеці вірші Павла Тичини, пам’ятаю, вони страшенно мене вразили мелодикою, звучанням. У старших класах я вчилася в українськомовному ліцеї в Луганську, де відкрила для себе експерименти Михайля Семенка й чудові верлібри Василя Голобородька. Голобородько — луганський, але його творчість — українського та світового значення, а не локальна. 

Мене ображали компліменти про мою українську у відповідь на те, що я з Луганщини. Для мене завжди було очевидно, що наш схід — це Україна.

А для багатьох це було чимось несподіваним. Саме тому я завжди обов’язково підкреслювала своє походження. 

Були й неприємні відкриття. Коли я прочитала текст Миколи Рябчука про дві України, розділені по Дніпру, то була шокована таким підходом. Як узагалі можна ділити Україну? Неподільність України в її законних кордонах — це теж для мене константа з дитинства.

У твоєму голосі є азарт — розказати тим, кого ти зустрічаєш, про себе як українськомовну поетку з Луганщини, зламати стереотип. Розкажи, як ти долала цей стереотип? Бо все ж мені здається, ми не маємо загального розуміння українського сходу через Сосюру, Стуса і пізніше, скажімо, Жадана.

На певному етапі я зрозуміла, що про схід України не створено міфології. Є потужна міфологія Галичини: Львів, Івано-Франківськ… А про Центральну та Східну Україну, зокрема, Харківщину, Луганщину, Донеччину, до початку війни існувало дуже багато літератури, але не було легенд. У мене виникла потреба працювати саме з цим. У 2010 році я пропонувала одному українському видавництву антологію під назвою «Битва за Донбас». Це мали бути твори українських письменників про схід. Я хотіла зібрати це все і зрозуміти, як виглядає схід у нашій літературі, але, на жаль, цей проєкт видавництво не відібрало. Задовго до війни я вважала, що ця міфологія — те, за що потрібно битися. Тому я взялася за це у своїх текстах.

Коли писала поему «Абрикоси Донбасу», мала на меті створити наратив, який би попри все показував, що навіть окупований схід — це Україна.

Я знайшла дієвий спосіб зробити це — розповісти про дикі абрикосові посадки, які зникають, коли перетнути кордон із Росією. Це природний кордон, який маркує українські території на сході.

Загалом, зараз з ідеєю українського Донбасу вже працює чимало людей, які емігрували з початку війни і розповідають свої історії. Нарешті всі побачили одне одного. Внутрішні переміщення, попри трагізм, дозволяють різним регіонам познайомитися і зрозуміти деякі речі на людському рівні, який насправді працює краще, ніж література.

Які приклади міфотворення навколо історій української культури ти вважаєш вдалими?

Справді гарно працює зі своїми міфами львівський текст. Кожна історія обмилувана й опрацьована, наче діамант. 

Я б хотіла, щоб більше подібних історій з’являлося про харківські реалії. Харків — одне з моїх улюблених міст. Йому допомагає його література й архітектура, ми краще розуміємо його історію через образи — і з цим слід працювати. У цьому сенсі після війни буде багато роботи і будівельникам, і письменникам, і працівникам туристичної галузі.

Ти багато працювала з Михайлем Семенком і з будинком «Слово». Які історії хотіла б розказати ще краще, ще глибше?

До повномасштабного вторгнення я готувала величезний проєкт про Михайля Семенка, пов’язаний з усіма місцями, де він бував. Ідеться про інтерактивну мапу, де були б фільтри років і місць, — зібрала купу архівних матеріалів для цього. Минулого літа я була в Одеському літературному музеї, де видали книжку про всіх авторів, які були в Одесі і там написали якісь твори. Семенко жив у 20-х роках в Одесі, але в музеї сказали, що не знайшли жодного одеського тексту Семенка. А вони є, я дуже швидко їх знайшла. 

Я б хотіла, щоб структуровану інформацію про Семенка використовували усі: культурні установи, бізнес, автори екскурсій… Насправді такого інструментарію бракує щодо багатьох ключових українських письменників. Чимало матеріалів просто лежать в архівах, мало ким бачені. Є ентузіасти, які роблять окремі проєкти, але цього має бути значно більше. 

У своїй поезії ти пишеш, що «про війну є лише розкладання». Як ти поєднуєш зараз необхідність говорити до різних аудиторій, що є постійним процесом творення, і ці наративи розкладання, які варто описати?

Я пояснюю, що взагалі відбувається з мовою у час війни. Мова — це сигнальна система, яка описує предмети довколишнього світу, а також дії. Нею ми описуємо також внутрішній світ людини, передусім наші емоції. Під час катастрофічних ситуацій зовнішня реальність змінюється — і це впливає на мову.

Слова змінюють свій зміст. Із війною те, що нас оточує, перестало означати те, що раніше.

Наприклад, тепер слово «коридор» для українця — це передовсім безпечне місце, а не транзитний простір. Так само зі словом «світло», яке мало позитивне значення, було тим, що робить невидиме видимим, освітлює, а тепер це щось таке, що видає ворогові наше місце розташування. З’являються нові слова-омоніми, як-то «їжак». Тепер ми думаємо не так про тварину, як про протитанкового їжака. Таких слів — сотні.

Які ще мовні зміни спостерігаєш?

Інфляцію слів. Є слова, які ми так часто вживаємо, що вони щоразу починають означати трохи менше. Слово «війна» стало таким же звичайним, як «стіл». Я намагаюся вживати їх у текстах лише якщо без них ніяк.

Як ти пояснюєш ці всі зміни іноземцям?

Я дозую негативні емоції і намагаюся також давати позитивні. Іноземна публіка може співчувати, але в певний момент дійсно втомлюється. Тут як у хорошому кіно — мають бути емоції від сліз до сміху, або хоча б усміху. Щоб, попри все, люди бачили нас сильними, такими, що здатні перемогти. Це природа людини як соціальної тварини — ніхто не хоче підтримувати лузера і всі хочуть бути поряд із переможцями. Ми маємо виглядати переможцями і в культурній сфері також. У мене є цілий цикл іронічних віршів про любов під час війни — я завжди читаю також і їх, щоб люди могли зворушитися чи навіть посміятися. Та й загалом я вважаю, що у війну історії мають закінчуватися добре або хоча б із надією на добре.

Про що тебе найчастіше розпитують іноземці на подіях?

Часом це дуже дивні запитання. Наприклад, чим українська мова відрізняється від російської. За кордоном постійно доводиться працювати як антипропаганда. Так, можна розповісти про відмінну фонетику з допомогою слова «паляниця» — всі одразу хочуть спробувати це вимовити. Можна пояснити, що українці розуміють російську, але росіяни української не розуміють — це буде про відмінну лексику… Також часто питають про те, як змінюється сприйняття української літератури через зміни в геополітиці. Воно змінюється — українська література стає помітнішою у світі. Ще виникає дуже багато слизьких ситуацій, пов’язаних зі скасуванням російської культури. Це тонкий лід, по якому треба ходити обережно. 

Нещодавно українські письменники Сергій Жадан і Софія Андрухович відмовилися брати участь у норвезькому літературному фестивалі в Ліллехамері через те, що фестиваль відкривається подією російської журналістки. Після цієї відмови організатори зверталися із запрошенням до кількох інших авторів, серед яких ти. Чому ти відмовилася? 

Міжнародна подія-відкриття фестивалю називалася «Russia and Neighboring Countries», у ній брали участь дві росіянки. Одна з них — Кіра Ярмиш, прессекретарка Алєксєя Навального, опозиціонера, який говорив про неможливість повернути Крим Україні. Для Навального та його оточення нормальним є порушення міжнародного права, у їхній світогляд вписується анексія — це імперський підхід, як у Путіна. У контексті цього фестивалю навіть окрема подія для українців всередині програми нагадує гетто. Українців ставлять у контекст, у якому вони не володіють суб’єктністю, — за них у межах події-відкриття поговорять росіяни. У жодному разі не можна погоджуватися на імперський контекст.

Найгірше в цій ситуації те, що організатори не усвідомили або ж вдали, що не усвідомлюють, у чому проблема.

Деяким учасникам говорили, що замість них знайдуть когось іншого — це, м’яко кажучи, дещо дивна комунікація. Також дуже прикро, коли колеги по цеху підважують таку позицію.

Що ти маєш на увазі?

Серед письменників немає умовного «договору» щодо співпраці з росіянами, хоча на державному рівні така співпраця заборонена — наприклад, УКФ від часу свого заснування не має права фінансувати проєкти за участі російських організацій. Проте є автори, які беруть участь у прямих дискусіях з росіянами і це дещо знецінює позицію таких, як я. Але що вдієш — я роблю свою роботу далі.

Якою має бути дискусія між митцями, яка би погоджувала вектори участі чи неучасті у міжнародних подіях?

Я не належу до жодної літературної організації, спостерігаю за ними ззовні. Скажу чесно, не знаю, як досягти консенсусу, бо бачу, що в межах організацій єдиних позицій теж немає. Зрештою, в нас демократична країна — не вийде спустити методичку і запропонувати єдиний шлях. Участь чи неучасть у конкретних подіях — це питання етики та власного вибору.

Ти маєш кілька свіжих перекладів іноземними мовами, отримуєш запрошення на різні події. Як ти визначаєш свою участь, якщо у межах події заявлені росіяни?

До кінця війни я не бачу жодної можливості брати участь у подіях, спільних із росіянами. Якщо йдеться про різні програми великої події — така участь можлива за умови, що російська нарація не буде панівною, але в мене таких випадків іще не було.

Чому ти не можеш брати участь в одних подіях із росіянами?

Тому що таким чином я легітимую їхні голоси. Я не хочу підтримувати росіян жодним чином. А спільні заходи — це підтримка і часто легітимація імперського наративу, який транслює більшість росіян. Я не маю ні часу ні бажання перевіряти, що сказав кожен з них із приводу України за всю свою кар’єру, щоб визначати, з ким виступати.

Чи бачиш ти потенціал російської культури до деімперіалізації? Що має відбутися для цього?

Має відбутися остаточна поразка Росії у війнах, передусім у війні з Україною. Деімперіалізація — це сфера, з якою працює і культура. Зараз став помітнішим прямий зв’язок між культурою та політикою. Усе, що нас оточує, — політичне, від їжі й одягу і до високої культури. Тому через культуру це теж може відбуватися. Але першою має бути політика. Приміром, після Другої світової відбулась окупація Німеччини державами-союзниками. Це можливий механізм, але він не демократичний і варто розуміти, що цього зробити нам не дозволять, навіть якщо ми будемо мати змогу. Я певна, що повинні бути політичні механізми, потім культурні, які своєю чергою провокуватимуть когнітивні зміни в головах переможеного російського народу, а не як завжди — написати про загадкову душу чоловіка, який ґвалтує дітей.

Яким є інтерес до України сьогодні?

Світ захоплюється сміливістю українців. Нещодавно один автор на ночі поезії в Зальцбургу сказав мені: «Ви б’єтеся як леви». Я чую, що наша війна сприймається як війна за спільні з європейцями цінності. Також є великий інтерес до української культури, який нам слід використовувати для того, щоб про неї дізналися більше й захоплювались нею не менше, ніж українською армією.

Як війна вплинула на твоє професійне життя?

З 24 лютого на мене ринув шквал листів із питаннями про те, як підтримати Україну. Авжеж, також було багато запрошень на події. У мене з’явився літературний агент — до речі, пропозиція від нього прийшла ще до виступу на Grammy.

Який вплив на твою кар’єру має участь у такій великій події популярної культури, як Grammy?

Я не сприймаю цю увагу лише у свій бік, це повага й увага до української культури. Моя роль на Grammy була символічна — потрібно було обрати одну людину, яка б представила культуру країни, і ця роль дісталась мені. До слова, ця подія була значною і для американців, бо донині жоден поет не виступав на церемонії. 

Нещодавно у музично-поетичному проєкті «Фокстроти» з’явилася нова пісня за твоєї участі на слова Миколи Бажана, на основі його класичного антифашистського тексту, який читач міг би трактувати передовсім як соцреалістичний. Як тобі, поетові Грицеві Семенчуку і музикантові Юрію Гуржи було переосмислювати його?

Узяти цей текст у роботу придумала Оксана Щур, продюсерка проєкту. Юрій зробив іронічну деконструктивістську інтерпретацію цього тексту, Гриць додав про фестиваль Кобзона, виконавця гімну СРСР і так званої Новоросії, тобто про потойбіччя, яке чекає на окупантів. Нам усім важило перетворити пропагандистський соцреалістичний текст видатного і, попри все, українського поета Миколи Бажана на сучасний український. Хотілося, звісно, замість «фашистських катів» прочитати «рашистських катів», але ми вирішили зберегти первісне звучання строгої класичної форми. Я вважаю, що нашу культуру нікому не потрібно віддавати, ми не повинні відмовлятися від сильного автора Миколи Бажана через те, що у зв’язку з обставинами він був змушений змінити своє письмо. Ми не можемо розкидатися українськими письменниками за жодних обставин.

Росії дуже вигідно, коли ми відмовляємося від своїх авторів — чи з причини, що ці автори писали в радянські часи, чи через те, якою вони мовою писали.

Росіяни готові привласнювати навіть Лесю Українку, яка написала один вірш російською, або Григорія Сковороду, який писав різновидом староукраїнської, яку вони вважають російською, так само, як російським вважають Київ. Але ми нікого не віддамо.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!