У 1975 році композитор Володимир Івасюк написав пісню на вірші поета Богдана Гури. Уперше її виконала Софія Ротару. Мурахи бігли по шкірі, а горло стискалося від слів:
…О, мамо рідна, ти мене не жди. Мені в наш дім ніколи не прийти — з мойого серця мальва проросла і кров’ю зацвіла. Не плач же, мамо, ти ж бо не одна — багато мальв насіяла війна. Вони шепочуть для тебе восени: «Засни, засни, засни, засни»…
Від цих слів горло стискається сьогодні — після Революції Гідності, від новин з українського Сходу. Якою б не була війна і за що б вона не велася, це завжди безґлуздя, відчай від несправедливості. Сузір’я жертв, молодих життів, які могли б піти зовсім по-іншому. Які могли б.
Війна не закінчується після чиєїсь перемоги. Вона триває роками і десятиліттями. Бої і перестрілки точаться у душах і в головах цілих поколінь. І досягти миру тут, на цьому фронті — ще одне з найскладніших завдань, які лишаються після того, як стихають гармати і кулемети.
…У час, коли День Захисника Вітчизни вирішено відзначати у річницю створення Української Повстанської Армії, публікуємо розмову з Любомиром Горбачем, керівником товариства пошуку жертв війни «Пам’ять». Цей чоловік уже 10 років разом з однодумцями без зарплат і «завдань згори» шукає, ідентифікує і перепоховує воїнів, що загинули у ході Першої і Другої світових воєн. Він не розділяє серця, з яких росли мальви, на своїх і чужих. І упівців, і червоноармійців, й есесівців — усіх хлопці з “Пам’яті” ховають згідно з військовими традиціями і за християнським обрядом.
Бо їхні молоді життя могли б піти зовсім по-іншому.
Розкажіть нам про себе, як ви стали тим, ким ви є зараз?
Коли я ще був зовсім малим, наша сім’я перебралася з Нового Милятина до Львова. Мої батьки працювали на Львівському автобусному заводі. До 4 класу навчався у середній школі №46. Пригадую, навіть тоді серед учнів мого класу панувало переконання про окремішність України. Не знаю, звідки ми це взяли, але говорили про те, що держава, в якій ми живемо — Радянський Союз — чужа нам. Наприклад, на перервах у класі ми з моїм однокласником Олексієм Шейногою бавилися в танчики. І в нас завжди були танки із червоними зірочками і окремо з українськими прапорами, синьо-жовтими. (Усміхається) А ще мій тато завжди говорив, що у всьому винні москалі. Затямив це собі тоді дуже добре.
Після школи пішов у слюсарі-ремонтники до професійно-технічного училища від Львівського автобусного заводу. Така радянська практика тоді була — де працюють батьки, туди й діти нехай ідуть. В училищі провчився 3 роки.
…Одного разу поїхав у село до бабусі на канікули, вертаюся — а в країні ледь не переворот стався! То було у вересні 89-го. Зустрів тоді товариша на вулиці, каже: «Де ти пропав? Тут таке відбувається! Те, чого ми колись так хотіли! Боротьба за Незалежність України!» Запропонував прийти увечері до Порохової вежі, там, мовляв, будуть збиратися патріоти. Прийшов. Побачив з півсотні молодих хлопців, які обговорювали останні події в країні. Просто стояв і слухав. Вирішили 22 листопада 1989 року їхати до Києва. Захотів з ними. То була моя перша поїздка на мітинг.
Наче сьогодні пам’ятаю… Виїхали зі Львова потягом з товаришем, з хлопцями зі «Спілки української молоді» (з Ігорем Деркачем, який нею тоді керував, Андрієм Шкілем, Олегом Войтовичом, іншими однодумцями). Коли приїхали, у столиці на мітинг зібралося уже дуже багато людей. Тішився, наче мала дитина, — я серед них! Стояли біля стадіону з гаслом: «Україні — демократичний закон про вибори!». Це був такий мій перший серйозний крок за українську незалежну державу.
Пізніше ми постійно їздили, агітували за Україну. Навіть після проголошення Незалежності залишилася групка людей, що продовжували цю роботу. Так ми з хлопцями на початку 90-х працювали у різних організаціях, а потім навіть перейшли до «Спадщини». Об’єдналися у свій курінь імені Василя Андрусяка, упівського полковника. Шукали зацікавлену молодь по школах, організовували тематичні табори…
Але це тривало недовго. У 92-му я пішов до армії. Коли повернувся, більше зацікавився історією. Моя бабуся, татова мама, яка мешкала в Буську, зізналася, що мала стосунок до підпілля. Виявилося, мій дідо воював в УПА! Про це у родині раніше не говорили. Офіційна версія полягала в тому, що дідо не вернувся після того, як німці забрали його на роботу до Німеччини. Це мене дуже зацікавило. Але серйозно досліджувати усю цю історію почав значно пізніше, у 2005 році. Тоді ми з друзями заснували свою громадську організацію, у якій працюємо досі, — товариство пошуку жертв війни «Пам’ять».
А що саме ви вирішили робити, якою була основна мотивація?
Усе просто. Перед моїми очима стояла фотографія діда-упівця з Буська, та, що її якось вийняла з альбому бабуся. Дідо був дуже красивий: в однострої, з карабіном, на голові — мазепинка. Стало цікаво, де діда поховали. Бабуся пригадала розмову з дідовими побратимами: «Твого Антона більше нема. Він похований в панському саду, за християнським звичаєм, а у головах у нього росте береза». Звичайно, мене це дуже заінтригувало. Виникло непереборне бажання знайти те місце.
Тоді я познайомився з львівськими активістами «Меморіалу»(міжнародна організація, що досліджує політичні репресії ХХ століття і займається правозахисною діяльністю, — TU), це стало ще одним поштовхом до створення нашої «Пам’яті». Чому? Бо побачив, як не по-людськи вони поводяться з останками, які викопують. У самому приміщенні «Меморіалу» всі останки з місць масових розстрілів лежали, як непотріб: на столах, у мішках, просто розсипані. Ті рештки могли отак «зберігатися» по 2 роки. Побачивши це, зрозумів, що потрібно виправляти ситуацію.
Ми часто мандрували з товаришами по Карпатах, бачили, як тягнуться хребтом ті лінії окопів, видніються ями, знаходили гільзи, шматки одягу, кістки. Часом у тих урвищах хтось нишпорив. Ми знали, що то чорні археологи з металошукачами. Вирішили, що боротися з тим мародерством зможе організація, яка працюватиме швидше за них. Нарешті у 2005 році вирішили створити структуру, яка би стала альтернативою львівському «Меморіалу», що вважався єдиною організацією, яка займається пошуком останків і їх перепохованням. У нас був свій погляд на таку роботу.
Нам байдуже, на чиєму боці воювали ті молоді хлопці. Це і вояки УПА, і солдати української дивізії СС «Галичина», і воїни Червоної армії. Вони для нас перш за усе солдати, а не політики. Вони не обирали, за кого іти воювати
Наступного року у вас ювілей — 10 років, як працює організація. Чим можете похвалитися?
Ми знайшли й перепоховали близько 900 останків солдат. До речі, нам байдуже, на чиєму боці воювали ті молоді хлопці. Це і вояки УПА, і солдати української дивізії СС «Галичина», і воїни Червоної Армії. Вони для нас перш за усе солдати, а не політики. Вони не обирали, за кого іти воювати. Упевнений, що більшість з них узагалі не марили бажанням кудись іти, бо мали дружин і дітей. Відповідно цей солдат, російський чи німецький, не винен, що його сюди пригнали.
Зовсім інше питання — спеціальні підрозділи НКВС чи гестапо. От ці люди точно знали, на що ішли. Тож останні пристанища таких людей ми не шукаємо і не впорядковуємо, ставимося до них негативно.
На початку ми займалися виключно пошуком поховань, досліджували їх, ідентифікували і перепоховували — згідно з християнськими і військовими традиціями. А з 2006-го дещо змінили наш напрямок роботи, доповнили його. І ось, чому. Якось я дивився київські новини, а там був сюжет про військово-історичну реконструкцію, присвячену Дню Перемоги. Показали інтерв’ю одного з керівників клубу «Красная Звезда» Владислава Таранця. Під час розмови цей одягнений у форму НКВС чоловік сказав російською: «Нам нужно воспитывать украинскую молодёжь в духе наших дедов, которые работали в НКВД». Це мене обурило. Одразу ж зрозуміло, до чого і для чого спрямована діяльність такого Владислава Таранця. Мова про військово-історичну реконструкцію «червоного» спрямування.
Коли я на все це подивився, захотів зробити щось альтернативне. А тут і з нагодою пощастило — саме тієї осені відзначали 65-ту річницю створення УПА. Розглядав різні варіанти і вирішив для початку відзняти якийсь музичний кліп. Зателефонував своєму товаришу Оресту Тучковському, порадився, він запропонував пісню «Іди від мене ти, моя кохана». Орест зайнявся рок-обробкою композиції, а ми працювали над відео. Виникла проблема — у нас не було ні відповідного одягу, ні зброї. Менше, ніж за рік часу, я власноруч пошив купу пагонів, відзнак, одностроїв! Отак й одягнули усіх хлопців до кліпу «Іди від мене ти, моя кохана».
Коли готувався до зйомок, познайомився з Тарасом Павлишиним (він у Львові займався реконструкціями Княжої доби й Козаччини). Цей чоловік дуже допоміг із формою німців, а зі зброєю тоді виручив Володимир Правосудов.
Після прем’єри кліпу пішло-поїхало! Ми з хлопцями настільки захопилися ідеєю, що вирішили зробити більше. Захотіли продовження. Відео дуже сподобалося людям, а невдовзі до мене зателефонував історик Руслан Забілий, сказав, що знімальна група Першого Національного працює над фільмом про УПА. І шукає мене. Відповів, щоб приїжджали. Так ми з режисером Віталієм Загоруйком (який, до речі, зараз воює на фронті, бо сам з Донецька) зробили спільний фільм. Він складався з двох серій по 20 хвилин. Перша мала назву «Українська повстанська армія», а друга — «Тактика боротьби».
…Почалися активно займатися військово-історичними реконструкціями. Потім шукав мене режисер-документаліст Олександр Рябокрис. Попросив, щоб ми допомогли йому зробити фільм про одного з останніх командирів УПА Мирослава Симчича. Погодилися. Так у нас з’явився ще один напрямок роботи — документально-художні фільми. Нині ми багатопрофільні: займаємося і пошуково-ексгумаційними роботами, і відновленням кладовищ, і встановленням пам’ятних знаків, і військово-історичними відтвореннями подій Першої і Другої світових воєн.
ІДЕЯ — СИЛЬНІША ЗА БУДЬ-ЯКІ КОШТИ
Який статус вашої організації?
Товариство «Пам’ять» спочатку було громадською організацією, не прибутковою. Ми не ставили собі за мету заробляти гроші. Працювали з власної ініціативи, ніхто нас не підганяв, ніхто не змушував, ніхто фінансово не мотивував. Ми просто збирали інформацію про місця поховань, розпитували місцевих жителів. За власні кошти їздили по таких місцях, проводили ексгумації та перепоховання.
Часом нам сприяли голови сільських рад, так було у селищі Лопатин Радехівського району. Там знаходилася колишня тюрма НКВС, була інформація, що в ній розстрілювали упівців. Тож місцеві активісти попросили нас перевірити. Селищна рада на це кошти передбачила, їх нам вистачило на усі роботи.
Одним словом, це була більше волонтерська діяльність, ніхто з нас ніколи зарплати не мав і не має. Виключно ентузіазм. Люди часто звертаються до нас, навіть здалеку. Якось бабця зі Старосамбірського району попросила: «Хлопці, в мене на подвір’ї поховані два червоноармійці. Перепоховайте їх, дуже прошу, заберіть». Ми приїхали до неї, дійсно, в саду під яблунею лежали два вояки Червоної армії. Забрали їх і поховали.
А ще з яких джерел ви отримуєте інформацію?
Якщо говорити про Першу світову війну, то тут складніше. Свідків, що могли б вказати на місця розстрілів чи смерті, нема вже. Та й орієнтири за сто років змінились, рельєф.
Але під час Першої світової Австрія з Німеччиною давали кошти польській державі на те, щоби на місцях боїв ховати їхніх вояків: «навіть, якщо впали посеред лісу». Тож у цій ситуації часом вже після боїв проводили ексгумацію, купували у сільських громад площі, ховали вояків. Навіть спеціально вели облік цих загиблих. До приходу совєтів ці військові кладовища були впорядковані, потім їх занедбали.
Лише у 90-тих угорці, поляки і німці частково оприлюднили документацію щодо тих кладовищ, а деякі навіть відновили. Щодо нашої діяльності, то ми шукаємо власне ті санітарні поховання, які не ексгумувалися під час Першої світової. Знаходимо місця боїв, беремо в руки металошукач і йдемо перевіряти.
Як відбувається ідентифікація останків?
Ми працюємо за методикою археологічних розкопок — нема такого, що знаходиш кістку і просто скидаєш у мішок. Відкриваємо землю пошарово. Усю цю процедуру фіксуємо на фотоапарат. Коли знаходимо останки, все розчищаємо за допомогою спеціальних щіточок — аби чітко побачити, як він лежить, чи можна його піднімати. На цьому етапі дуже важливо бути уважним, щоби не пропустити жетон солдата, його особистий номер, тільки так можна ідентифікувати людину.
Якщо натрапляємо на масові поховання, то завдання стає удвічі важчим. Буває таке, що рядком клали солдатів, а часом як-небудь кидали. У цьому випадку кожен останок треба уважно розібрати.
Нам дуже складно когось ідентифікувати після «роботи» чорних мародерів, бо за ними лишається безлад. Під час першої ексгумації, приміром, у нас трапився такий випадок. Працювали у селі Хмелева, у Золочівському районі. Там у ямі знайшли 14 вояків Червоної Армії, вони загинули на початку війни. Усе було перекопано, шматки одягу просто валялися. Дивом відшукали одну капсулу із прізвищем солдата, який приїхав зі Сум. Проте так і не змогли визначити, якому з останків належала капсула. Тому не передавали родичам. Уявляєте? У цих з дозволу сказати «археологів» взагалі, зовсім нема нічого святого.
Натомість у Бродівському районі віднайшли капсулу Петра Авдєєва, вояка Червоної Армії, із села Ярки Воронезької області. То його сина ми знайшли, він приїздив сюди на могилу до батька.
[do action=”post-slider”/]
А потрібно мати якісь спеціальні дозволи, щоби займатися пошуком і перепохованням?
Так. У цьому сенсі навіть чорним археологам набагато простіше, ніж нам. Бо мені, аби піти на місце бою і чимсь там займатися, потрібен дозвіл Міністерства культури. Щоб цей дозвіл отримати, слід на початку року скласти річний план роботи. Мушу конкретно вказати: де, у яких саме населених пунктах маю намір проводити пошуково-ексгумаційні роботи. Із цим планом маю йти в обласну адміністрацію, збирати підписи. Перший — у регіональній комісії з питань жертв війни та політичних репресій, другий — в управлінні охорони культурної спадщини. Тільки після цієї процедури я можу спрямовувати лист у Міністерство культури і чекати, доки його розгляне міністр.
А якщо протягом року з’являється нова, надзвичайно цікава інформація?
Для цього потрібно добиватися окремого дозволу, писати додаток до програми і знову повторювати усю процедуру спочатку. Міністерство може розглядати цей запит два місяці. Виходить, що я дотримуюся закону, чекаю чемно, а тим часом туди може наїхати купа мародерів. Тоді це для нас провал, неуспішна поїздка.
Любомире, багато громадських організацій працює лише на папері. У вас по-іншому — і розкопки, й робота з науковцями, і документальні фільми. І ви, і ваша організація дуже активні і дуже ініціативні. А що для вас взагалі означає успіх? Ви себе вважаєте успішною людиною?
Так, вважаю. Бо зі своїми однодумцями без фінансування, без мільярдів, без джипів зуміли створити щось своє. Наше товариство працює уже 10 років. Ми перепоховали майже тисячу людей. Кількість фільмів та реконструкцій, до яких ми долучилися, не злічиш на пальцях. І все це ми зробили своїми силами. Нехай мені найбагатші люди Львова покажуть, який вони фільм зняли про свого діда, про свою бабусю, про свою родину, щоби увіковічнити їхню пам’ять! А ми з хлопцями щось таки зробили (наприклад, фільм «Бандерівці») і ще багато всього зробимо. Ідея — сильніша за будь-які кошти.
А скажіть відверто, для чого особисто вам усе це?
Усе, що робимо я і мої однодумці, має одну мету — правильно виховати молоде покоління на історії, на героях минулого. Без молодих патріотів не буде патріотично налаштованих нащадків у майбутньому. Якщо наше покоління не виховає у дітях патріотизму, то, відповідно, наші діти не вимагатимуть у своїх бути справжніми українцями. Від того, яким є теперішнє покоління, залежить те, яким буде наступне. Це для мене концептуально важливо.
От недавно отримав смс, зараз зачитаю, хвилинку. Ось: «Дякую за ваші фільми! Можливо, завдяки цим фільмам я вижив і залишаюсь тут, вірний присязі. Зона АТО. Молодший сержант Михальчик». Ось, для чого мені те все.
Любомире, а що ви читаєте, яка ваша улюблена книга?
Я читаю «Брати грому» і «Брати вогню» Михайла Андрусяка. Це спогади повстанців, написані у художньому стилі. Читаю ще літературу про створення фільмів, історичні нариси. От зараз захопився книгами про Дмитра Вітовського, полковника Легіону Українських Січових Стрільців. Невдовзі плануємо знімати про цього чоловіка фільм.
Одна порада для наших читачів.
Головне — бути патріотом своєї держави. Коли під час Другої світової на одного упівця припадало сто енкаведистів, він міг сам іти на цілий їхній гарнізон і знищити його. Чому? Бо був патріотом.
