Інтерв`ю

Максим Беспалов: «Шлях святого Якова — це дорога всередину самого себе»

Український письменник, блогер та мандрівник Максим Беспалов — про те, чому насправді шлях важливіший за кінцеву мету не лише у подорожах

Ксенія Чикунова, Середа Ірина
4 Квітня 2021

«Кордонів не існує» — каже український письменник, блогер та мандрівник Максим Беспалов. За його плечима вже понад 70 країн світу та більше як десяток походів Дорогою святого Якова, проте на цьому він не планує зупинятися, незважаючи на пандемію. 

Він переконаний, що найлегше думати, що ти знаєш все про цей світ, коли не виїжджаєш зі свого району. А коли ти наважишся вийти за його межі, є два шляхи. Ти або лякаєшся і тікаєш назад, або набираєшся сміливості і йдеш відкривати для себе сусідній. Однак коли обираєш другий варіант — зупинитися вже неможливо. Максим прагне описувати світ, щоб якнайбільше розповісти про нього українцям. А світові — про Україну. У його доробку вже є три мандрівні книжки: «Усе, що ви знаєте про Ірландію, правда, але…», «Український Шпіцберген» та «Шлях на край світу».

Для The Ukrainians Максим Беспалов розповів про те, що насправді іноземці думають про Україну і чому не варто боятися ані своєї англійської, ані свого радянського минулого. А також поділився своїми роздумами про те, чому насправді шлях важливіший за кінцеву мету. І не лише у подорожах.

 

Коли в тебе з’явилося перше відчуття потреби подорожі?

Моє дитинство минало в Дніпрі 90-х років. У досить непоганому мікрорайоні. Здавалося, що життя поза межами цього мікрорайону немає. Звісно, раз на кілька тижнів ми разом із батьками їздили в центр міста. Тоді це здавалося справжньою пригодою! До речі, з однією з таких поїздок пов’язаний один із моїх найяскравіших мандрівних спогадів. Мені тоді було десь чотири. Мама сказала, що можна буде покататися на ескалаторі! Я тоді чи то не розчув, чи то просто наплутав — і уявив, що це буде справжній екскаватор, де нас усіх повезуть у величезному ковші. А виявилося, що це був звичайний торговий центр «Дитячий світ». Я був глибоко розчарований. Мої хибні гіперочікування все зіпсували. 

Перша серйозна подорож, яку я добре запам’ятав, була до Феодосії із батьками. Минуло вже більше як тридцять років з того часу, а я й досі добре пам’ятаю багато деталей. Найперше — людей. Там було багато сімей з різних частин Радянського Союзу. Пригадую, як сусідський хлопчик мене налякав і я наткнувся на якийсь штир. Опісля ми поїхали в лікарню усе це зашивати. А наступні дні я купався на морі, тримаючи одну ногу над водою, бо ту рану не можна було мочити. Дорогою додому ми виходили з потяга під час зупинок трохи подихати, розім’ятися, а мене виносили на руках, бо я не міг тоді нормально ходити. Мені тоді ще й п’яти років не було! А у мене зараз немає настільки яскравих спогадів після нещодавніх подорожей, як ті, що привіз із Феодосії.

Пізніше, коли мені виповнилося сім-вісім років, я вирішив: хочу стати мандрівником. Мріяв відкривати нові світи, острови, племена. Зараз це зробити непросто: звісно, якщо говорити про щось принципово нове. Я люблю говорити, що з дитинства хотів бути письменником, мандрівником та Містером Олімпія. Два з трьох вдалося, а для третього я нещодавно записався в зал (Сміється). Тому подорожі були цілком усвідомленим прагненням всього мого життя.

Чому ти вибрав для себе журфак?

Думаю, усе це через ту дитячу мрію бути письменником. Мені здавалося, що нічого ближчого до написання, ніж журналістика, в Дніпрі нема. Так я лишився в журналістиці на десять років. Але далі стався переїзд до Львова та абсолютне спалення всіх мостів. В один момент я вирішив розірвати усі ниточки, які пов’язували мене з моїм минулим, змінити своє життя і поїхати у невідомість. Я звільнився з усіх своїх робіт, які на той час мав у Дніпрі, і поїхав до Львова. Єдине, що в мене було, — це переконання, що я буду писати, стану письменником. Думав собі: «Чим я буду займатися? А побачимо». Найголовніше було зробити цей ривок. І ось я вже шостий рік живу тут, пишу книжки, подорожую.

В один момент я вирішив розірвати усі ниточки, які пов’язували мене з моїм минулим

Десять років у журналістиці допомогли мені зрозуміти, що це професія на якийсь термін, а не на усе життя. Це розширення світогляду, напрацювання контактів, досвід. Працюючи журналістом, ти бачиш значно більше, ніж пересічна людина. Ти помічаєш значно більше деталей, механізмів, замислюєшся про те, як усе це працює, які взаємозв’язки є між тими чи іншими світовими процесами. Цього вимагає твоя робота. Ти завжди маєш бути в курсі справи, хто, де, з ким, чому і як. Але далі є два небезпечні моменти. По-перше, рано чи пізно ти виснажуєшся від цієї безперервної гонитви. По-друге, ти впираєшся у скляну стелю, якої раніше не помічав. Тим паче, коли працюєш регіональним журналістом. Далі хіба що Київ. Але і там ти рано чи пізно упрешся в цю стелю. А далі що? Куди тримати курс? Тому я обрав для себе інший шлях.

Але навчання на журфаці багато чого мені дало. Пам’ятаю, як першого вересня до нас вийшов декан і сказав: «Навчити журналістики ми вас не можемо, а от навчитися — ви можете». І я зрозумів, що все в моїх руках. Тому вирішив черпати з навчання винятково ту інформацію, яка могла знадобитися мені у майбутньому, ігноруючи усе зайве. Бо у сімнадцять років ти ще небагато розумієш. Але вже тоді ти починаєш щоденну роботу над собою.

В університеті в нас був один викладач, який по-справжньому змінив наш світогляд, — Володимир Дмитрович Буряк, який потім став директором Інституту масових комунікацій у Запоріжжі. Він казав: «Кордонів немає. Все ваше життя і творчість залежать лише від вас». Він навчив нас, як переходити ці кордони і не зважати на них. А ще любив повторювати: «Дивіться на своє життя та усе, що ви робите, через призму континууму множинності». Це означало: «Ви не маєте щось робити тільки тому, що від вас цього хтось очікує. Робіть те, у чому ви самі відчуваєте потребу. І завжди думайте, як те, що ви пишете, буде сприйматися через день, через тиждень, через рік, через сто років. Намагайтеся не розмінювати себе»

Коли ти відчув, що тобі затісно у журналістиці? 

Я вирішив для себе так: якщо до 30 років я не почуватимусь щасливим у тому, що роблю, це означатиме, що треба терміново щось змінювати. На час свого тридцятиріччя я працював редактором. Якісь гроші були, але цього було замало для такого життя, яким би я хотів жити. Тому я подумав собі: «Окей, відповідальності багато, ти зараз у постійному стресі, а влаштувати собі нормальну відпустку ти не можеш. У тебе елементарно бракує на це як часу, так і грошей». А подорожі для мене завжди були на першому місці. Тому я вирішив покинути цю роботу. Потім була ще одна спроба. Мій колишній працедавець запропонував мені вести колонки. Грошей стало більше. Але робота колумніста все одно не влаштовувала мене до кінця. Це все одно було не те. 

Тоді я почав думати, що мене насправді драйвить. Я зрозумів, що це подорожі. Тому вирішив зосередитися на них і паралельно думати, як це все пов’язати з літературою.

Якось я повертався з Китаю. У літаку поруч зі мною та моїм другом сиділа ще якась жінка. Не скажу, що вона була дуже приємною, але розмова в нас зав’язалася. Після того, як вона дізналася, що я багато подорожую та люблю цю справу, вона сказала: «Слухай, я хочу в Стамбул полетіти десь за місяць. Зможеш мені влаштувати поїздку? Я заплачу». І коли я вже приїхав до Львова, ця думка ніяк не йшла мені з голови. Звісно, з цією жінкою в результаті так нічого й не вийшло: вона мені не перетелефонувала і вся ця ідея так і заглохла. Але я зрозумів: «Це воно!» Це те, чим я хочу займатися. Так я поринув у туристичний бізнес — організацію авторських турів за кордон, паралельно описуючи подорожі у книжках. 

Звідки з’явилося таке цілеспрямоване бажання писати?

У мене вся родина любить читати. Особливо дідусь. Я навчився читати в чотири роки, першою стала книжка «Чук і Гек». Дідусь мав спеціальне місце для читання. В нього був розкладний столик із висувною кришкою, на яку він урочисто клав книжку, ставив лампу та кликав мене до себе. Відтоді в мене з’явилося бажання багато читати, а згодом — писати. Думаю, завдяки дідусеві я і став тим, ким я є сьогодні.

Коли мені було вісім, я написав кілька віршиків. Склеїв ці листки А4 докупи і підписав «Максим Беспалов. Вірші». Вийшов на вулицю і запитав у першої ж жінки, яку там зустрів: «Я продаю свою книжку. Купите?». Здається, я тоді склеїв два чи три примірники. Тоді я за день продав цілий наклад (Сміється). Мені тоді кожен із покупців заплатив по три карбованці. Це був 92 рік. А тут 9 карбованців — чималі гроші для дитини!

Пам’ятаю, та перша жінка, яка купила в мене «книжку», сказала: «Гаразд, я куплю її в тебе. Але ти збережи в собі це. Запам’ятай, що ти це робив». А я собі подумав: «Навіщо мені про це пам’ятати, якщо я збираюся займатися цим усе своє життя?» Я знав, що буду писати. Але ще не до кінця розумів, про що і як.

Мені здавалося, що найважливіше — написати книжку, а далі воно вже якось само піде. Тоді я не розумів, що, по-перше, треба написати добре, а по-друге, треба знайти свого читача і видавця. Тому зараз мені здається, що в письмі найважче не написати щось, а саме спіймати ту хвилю, яка понесе тебе далі. Це як із серфінгом. Ти можеш навчитися стояти на дошці за день-другий. Але коли ти не встигнеш схопити хвилю, яка проноситься повз тебе, — нічого не вийде.

Яка країна найбільше розчарувала за час усіх твоїх мандрівок? А яка навпаки перевершила всі очікування?

Це Сенегал. Країна, у яку я не повернувся б без нагальної потреби. Хоча є люди, які його дуже люблять. Я ж не знайшов там того, що мені б зімпонувало. Знаєш, місця — як люди. Є такі, з якими ти хочеш залишатися просто знайомим. А є такі, які стають тобі справжніми друзями, з якими тобі хочеться завжди зустрічатися, проводити час разом. Це може бути країна або місто. А може навіть і просто одне конкретне місце. Сенегал не став мені другом. Це, мабуть, чи не єдине місце у світі, де я відчув відсторонення, відторгнення. Бо я хотів би повернутися ще раз фактично скрізь, де бував. А от туди — ні.

Місця — як люди. Є такі, з якими ти хочеш залишатися просто знайомим

Хоча нічого жахливого там немає. Тобто не йдеться про якесь конкретне розчарування, це цілком звичайна країна. Там бідно. Дівчата кидаються на білих чоловіків, тому туди, приміром, їздять підстаркуваті французи. Туди на зиму прилітають наші птахи. Ми навіть жартували із нашими гідам на цю тему. Казали: «Ось цього лелеку я знаю! Він живе в мене на сусідній вулиці!» У Сенегалі є трохи цікавої французької архітектури. Рожеве озеро, баобаби. Та і все. Але все це можна побачити і в інших, значно приємніших місцях.

А ось якщо говорити про країну, яка закохала в себе з першого погляду, то це, без сумніву, Марокко. Я там був уже разів п’ять чи шість. Але хочу повернутися знову. Минулоріч мав туди їхати і вже подався на візу, однак карантин наламав усі плани. Це мав бути тур. І люди, які тоді записалися в групу, час від часу пишуть мені: «Ну коли вже? Коли?» Вони навіть не забрали грошей, які заплатили за цей тур, в надії, що він врешті відбудеться. Кажуть, що на Марокко можна і почекати (Сміється).

Ця країна ділиться на дві частини: арабську та берберську. Автохтонні мешканці Марокко — бербери. Пізніше туди прийшли араби, які підкорили собі берберів та завоювали ті території. Але бербери зберегли там власну мову, культуру та архітектуру. Їхня частина країни — це безкінечні пустелі, гори, маленькі містечка з глиняними вежами, фортецями. Там можна піти з караваном вглиб пустелі і заночувати в берберському наметовому містечку. І це дуже круто. Ось саме ця культура, таке їхня життя мене по-справжньому захоплює.

Я вважаю, що в мене є три улюблені країни. Крім України, звісно. Це Ірландія, про яку я нещодавно написав книжку. Грузія. І, звісно, Марокко — країна, про яку я навряд чи напишу книжку. Бо це зовсім інша любов.

DSC_8143

У чому полягає інакшість цієї любові до Марокко?

Розумієш, література, репортаж — це перш за все розповідання історій. А в мене немає марокканських історій. Наразі я маю лише захват від цієї країни. Можна було б написати путівник — структурований опис якихось класних місць. Але я не займаюся цим. Я пишу літературу.

У мене є три подорожні книжки. Про Ірландію, про Шлях святого Якова і про Шпіцберген. Коли я повертався з кожного з цих місць, мені хотілося про них говорити безперестанку. Хотілося розповідати купу історій. Всі мої друзі вже закочували очі і казали: «О, Боже, знову!» Я хотів зафіксувати у часі і просторі усі ті людські історії, які там знайшов. Так і з’явилися ці три книжки. А от з Марокко все інакше. Тут хіба вірші писати, але я не вмію (Сміється).

Хоча, до речі, мої перші письменницькі спроби у шкільні роки починалися з віршів. Зараз я б це і віршами не назвав. Це радше досвід, який я пробував перетворити в слова. Ці спроби були невдалі, маю визнати. Але в якийсь момент я зупинився і усвідомив, що це не моє — я хочу писати прозу. 

Прозаїк у тобі переміг письменника?

Мені здається, що між поетами та прозаїками має бути пакт про ненапад (Сміється). Останні років двадцять я себе позиціоную чітко як прозаїк і не маю у планах повернення до поезії. Коли я став журналістом, то остаточно полишив думки про вірші. Мені здається, між журналістикою та літературою є величезна прірва. У журналістів по-іншому працює світосприйняття.

Звісно, є багато винятків — людей, які одночасно були і класними журналістами, і талановитими письменниками. Але так було сто років тому. Зараз таких прикладів дуже мало. Сьогодні журналістика та письменництво розійшлися різними дорогами. Я читав кілька книжок західних авторів, які були журналістами і перейшли у прозу. І це одразу відчутно. У цих текстах тобі постійно чогось бракує. Їх не можна до кінця назвати літературою. Журналістика вичавлює з тебе дуже багато емоцій. Ти перетворюєшся на спостерігача, перестаєш бути учасником подій. Тому ці тексти так різняться між собою.

Які виклики в літературі тобі найскладніше долати?

Перший і найскладніший виклик для мене — мова. Перейти свідомо на українську — це було для мене непростою задачею. Я і зараз продовжую працювати над цим. Часом не відчуваю себе до кінця впевнено, коли розмовляю українською. В один момент я зрозумів, що не можу писати художню літературу російською. Усвідомив, що не відчуваю російської так, як би хотів відчувати для написання тексту. Тривалий час я писав публіцистику російською, а літературу українською. Це був проміжний етап, мій перехід. Зараз цього немає. Нарешті відчув, що я — українськомовний автор. 

Є ще один виклик, який я й досі долаю. Це соціалізація у письменницькому середовищі. Є автори, які сидять вдома, пишуть книжки і відправляють свої рукописи у видавництва. Максимум — зрідка виїжджають на презентації. І все. Але в світі сучасної української літератури важливо бути не лише автором, а й громадським діячем, активістом. Хтось займається популяризацією української літератури, хтось — з молодими авторами, інші — промоцією перекладів нашої літератури за кордоном. Або ж займають нішу навкололітературної діяльності: приміром, організовують публічні події. Мені складно це робити. Мені би хотілося бути таким собі письменником-інтровертом. Але я розумію, що це так не працює. Тому почав думати, що я міг би зробити для сучасного літпроцесу.

Так виникла ідея резиденції в Ірландії у містечку Вотервіль! Я зрозумів, що треба робити те, що тобі вдається найкраще. Я вмію організовувати подорожі, люблю Ірландію, люблю літературу — то чому б і ні? Мені дуже сподобалася ідея літературної резиденції як такої після того, як я минулоріч побував на Харківській літературній резиденції як учасник. Тому я вирішив зробити таке сам. Ця ідея божевільна. Одна справа — зробити резиденцію десь в Карпатах або в одному з українських міст. І зовсім інша — абсолютно з нуля, в країні, де в тебе фактично нічого немає, крім великої любові до цього місця.

Що ти шукав, йдучи Дорогою святого Якова? І чи вдалося тобі це знайти?

Найперше, що скажу: зараз я щасливий, що нарешті вийшов на цей метафоричний шлях. Щасливий, що почав писати. Але я свідомий того, що вершини ще попереду. Робота на результат — вона не на роки, а на десятиліття. Однак я думаю, що значно важливішим є рух до цієї мети, ніж кінцевий результат. Це, мабуть, один із найвагоміших висновків, яких я дійшов після проходження Шляху святого Якова (У 2016-му у видавництві «Темпора» вийшла книга Максима «Шлях на край світу». Це мандрівні нотатки про середньовічний паломницький шлях до Собору святого Якова, — TU).

Яка може бути мета в письменника? Умовно — Нобелівська премія. Але візьмімо для прикладу нещодавню лауреатку — Ольґу Токарчук. Вона ж не зупинилася. Вона досягла мети, якої, можливо, собі навіть не ставила. Але вона продовжила свій шлях, бо життя після премії не закінчується. Я думаю, цей рух не має свого кінця. І це прекрасно. 

Думаю, кожна людина, яка виходить на Шлях святого Якова, насамперед шукає якогось прозріння. І більшість людей, які вперто йдуть до Сантьяго або заходять навіть далі, в якийсь момент розуміють, що щось тут не так: «Агов, а де ж обіцяне осяяння?» (Сміється) Це дуже схоже на ту мою дитячу історію з екскаватором та ескалатором. Гіперочікування — найгірша річ, яку ти можеш взяти з собою у дорогу до Сантьяго. Бо насправді на кінцевій точці шлях не закінчується. Це твоя дорога, якою ти йдеш щодня. І тому я на свій подорожній рюкзак начепив мушлю святого Якова. Щоб пам’ятати найголовніше: кожна нова подорож, кожен новий день — це продовження цього Шляху. І не важливо, чи в цей момент я перебуваю в Україні, Сенегалі, Танзанії, Португалії, Марокко. Це не має значення. Бо Шлях святого Якова — це дорога всередину самого себе, а не до якоїсь конкретної точки.

Я ходив Дорогою святого Якова 17 разів. У різних країнах, зокрема в Україні. І кожен раз був особливим по-своєму, жоден не був схожим на попередній. Раз було яскраво, так, що збивало подих. А через кілька років ти чекаєш, що буде вау, а виходить геть змазано і ні про що. Але важливо розуміти: ти отримуєш рівно стільки, скільки потребуєш у той конкретний момент. Стільки, скільки здатний та гідний отримати. Ця дорога не буває правильною або неправильною. Якщо ти пройшов і відчуваєш, що цього разу було порожньо, — це теж добре. Бо це частина твого життя, частина твоєї щоденної трансформації.

Які зміни відбулися в тобі за цей проміжок часу, якщо порівнювати твій перший та наразі останній Шлях до Сантьяго?

Я був дуже наївним хлопчиком, який ще нічого не бачив. За межі України майже не виїжджав. Максимум — до Білорусі, Росії, Молдови. Я бачив лише довколишню частину світу або найближчу до нас за світоглядом. Коли вперше поїхав туди, то почав спілкуватися з людьми, як мені здавалося, з іншого світу. Відчував величезну прірву між нами. Меншовартість. Я думаю, це тягнеться у нас ще з 90-х. Бо коли бачив у фільмах, як живуть, наприклад, в Америці, а потім порівнював це із тим, як живемо ми, — здавалося, що гірше, ніж в нас, бути не може. Крім того, я був впевнений, що моя англійська нікуди не годиться. Але потім побачив, що не лише в мене вона неідеальна. І нічого — люди не бояться, спілкуються і розуміють одне одного. Тому я подумав собі: «Навіщо боятися, коли можна просто пробувати?»

Так із кожною наступною поїздкою це відчуття поступово випаровувалося. І вже останні рази на Шляху святого Якова я не відчував тієї невпевненості. Бо врешті-решт усвідомив, що як вони мене можуть чогось навчити, так і я можу передати їм свій досвід. Адже в подорожах дуже важливою є дифузія, культурний взаємообмін характерів та особистостей.

У подорожах дуже важливою є дифузія, культурний взаємообмін характерів та особистостей

Бо насправді люди у світі дуже мало знають про Україну. Часто ототожнюють нас із Росією. Часом добре, коли знають, що Україна вже давно відкололася від Союзу та зараз воює з Росією. Знають про Майдан. Але глибших культурних речей про нас у них немає. І все, що ти їм розповідаєш, для них невідоме, а тому цікаве. Україна для іноземців — це terra incognita. Навіть елементарно, коли я показую на телефоні фотографії Львова, Києва, Дніпра, Одеси, вони вигукують: «Нічого собі! Я хочу в Україну».

Що ти шукаєш подорожуючи?

Думаю, як і більшість людей, — емоції. От колись в одній із соцмереж була опція «стан твоїх стосунків». Там був варіант «в активному пошуку». Мені здається, що моє життя — це і є «активний пошук». Я не можу сказати, що шукаю щось конкретне. Мені подобається сам факт цього пошуку. Коли ти бачиш якусь дрібну річ, якої раніше не помічав, — це збагачує і наповнює. А коли ти бачиш це щодня, ти не знецінюєш цього, навпаки — в тобі прокидається страшенна спрага. Хочеться більше і більше! Легко думати, що ти знаєш абсолютно все про цей світ, коли не виїжджаєш зі свого району. А коли ти виходиш за його межі, ти або лякаєшся і тікаєш назад, або набираєшся сміливості і йдеш відкривати для себе сусідній. І коли ти обираєш для себе другий варіант — тоді вже неможливо зупинитися. 

Кожна подорож лишає щось після себе. Буває, що це смак. Настільки яскравий, що ти його не можеш забути навіть через багато років. Або ж це може бути навіть відтінок якогось кольору на стіні під час заходу сонця. Ти бачиш це і розумієш, що такого кольору ти ніколи не спостерігав. Часом це люди, з якими ти знайомишся. Деякі з них миттєві — і цей контакт важливий, хоч і короткий. А з деким життя тебе пов’язує — і ви далі спілкуєтеся впродовж багатьох років.

DSC_8143

Розкажи про смак трьох улюблених країн.

В Ірландії це рагу «Айріш Стью». Я дуже його люблю і навіть навчився готувати його тут, в Україні. А ще їхнє пиво! Для мене це смак Ірландії. Марокко — це про прянощі. І навіть коли б мені просто сказати «Марокко», я одразу відчую на язиці цей смак. Він не схожий ні на що інше.

Я ще згадував Грузію як улюблену країну, але все ж не можу вирізнити якийсь конкретний смак або страву, яка мені асоціюється. Тому третьою, напевно, буде іспанська Галісія. Смак смаженого восьминога. В Галісії це національна страва. Восьминіг по-галісійськи, його ще називають пульпо. Вони кидають його цілого у киплячу воду, а далі нарізають щупальця кільцями за допомогою спеціальних ножиць. Страву подають на дерев’яних тарелях і обов’язково посипають паприкою та крупною морською сіллю. Це дуже смачно! 

Як думаєш, подорож — це перш за все втеча чи щось інше?

Великою мірою, так. Я дуже люблю їхати кудись. Але ще більше люблю повертатися. Є в цьому щось таке… Цей постійний рух! Після повернення через деякий час вже неможливо всидіти на місці і хочеться поїхати якнайдалі. А потім я пригадую собі Львів: усі ці вулички, будинки, людей та дім. Людині важливо мати свій дім — місце, куди вона завжди може повернутися.

Тому, з одного боку, подорож — це втеча. Але, з іншого, ти ніколи не зможеш по-справжньому почати цінувати те, що є навколо тебе, доки ти не відсторонишся від цього. Доки не втечеш, щоб неодмінно повернутися знову. Мені для внутрішнього балансу це дуже потрібно. Я не можу собі уявити, як це поїхати з України назавжди. Зрештою, я й не хочу. Моя найдовша поїздка тривала два місяці. Позаминулого року я на кілька днів поїхав до Лондона, далі — в Ірландію, після цього — в Порто, куди також приїхала моя дівчина, і ми спробували пожити там впродовж місяця. На завершення я поїхав на Шлях святого Якова в Іспанію. І лише потім через Відень повернувся в Україну. І тоді я зрозумів, що не хочу нікуди виїжджати по-справжньому. Після місяця, проведеного в Порто, я відчув, що життя емігранта — не для мене.

Але в мене є план на глибоку старість. Можливо, через багато-багато років я переберусь у місто Фіністерре. Це найзахідніша точка Дороги святого Якова, розташована на березі океану. Його назву перекладають як «кінець світу». Туди давно-давно люди з усієї Європи йшли за сонцем. Там був один із центрів поклоніння богу Сонця. Археологи дотепер знаходять там різні язичницькі культові місця для проведення обрядів. Це паломництво за сонцем зрештою і лягло в основу Шляху святого Якова. Католицька церква перейняла та підпорядкувала це собі. Це прекрасне місце: там є океан, гори. А ще — атмосфера світла та щастя. Туди щодня приходять паломники з усього світу. І там смачні морепродукти та дешеве вино (Сміється). А це справді важливо для справжнього гедонізму. Бо на старості ти сповільнюєшся, припиняєш цей марафон за щастям. Ти щасливий від того, що ти є, від того, що навколо тебе, від того, що ти вже досягнув.

І ось я собі думаю, що коли стану старим і втомленим письменником — поїду туди. Мені здається, це справді ідеальне місце. Але я постійно відкриваю все нові і нові точки. Тому хтозна, можливо, все ще попереду. 

Якими були перші емоції, коли ти почув про закриття кордонів?

Я тоді був в Ірландії. Ми мали терміново евакуюватися впродовж трьох днів. Це було складно і прикро. Я мав великі плани на ту поїздку. Це була моя дев’ята подорож до Ірландії. А ось мої друзі та дівчина приїхали туди вперше. Я хотів показати їм багато місць, хвилювався. Аж раптом — усе це. 

Приїжджаємо додому, а тут страх, паніка, всі сидять у чотирьох стінах. Відчуття було таке, наче з тебе вирвали шматочок тіла, частинку твоєї душі. Я десь тиждень жив у такому стані. Але потім збагнув, що треба щось робити. І почав писати (точніше — дописувати) книжку «Усе, що ви знаєте про Ірландію, правда, але…» Вона дуже допомогла мені — стала моєю карантинною терапією. Коли я вперше побував в Ірландії, я чітко усвідомлював, що напишу про це рано чи пізно. І так склалося, що цей потрібний час знайшов мене під час пандемії. Я щасливий, що мав ці два місяці. Через локдаун і карантин я фінансово багато втратив.

Але я вдячний обставинам, що вони склалися саме так. Думаю, що я не зміг би так вирости всередині себе, якби не мав стільки часу на роздуми та писання. Я став гнучкішим. Усвідомив, що не обов’язково бігти з усіх сил. А тим паче до конкретної цілі. Можна підлаштовуватися, змінювати кінцеву точку та напрямок. І від цього твій рух не постраждає, аж ніяк. Думаю, у наш час це важливе вміння, необхідне кожному.

[Ця публікація створена стажерами The Ukrainians у межах проєкту «Підвищення рівня кваліфікації талановитих молодих журналістів і журналісток», що реалізується за підтримки Фонду Розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Зміст публікацій відображає виключно точку зору авторів.]

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.
новини

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!