«Андрій “Джус” Пільщиков — український льотчик 40-ї бригади тактичної авіації, яка захищала повітряний простір над Києвом під час російсько-української війни. У перші дні війни Андрій та його колеги протистояли і збивали якісно та кількісно переважаючі російські Військово-повітряні сили, не даючи Росії отримати перевагу в повітрі над Україною».
Так починається опис героїчної місії Джуса на сайті американського Національного музею авіації та космонавтики. Переклад цього тексту з англійської українською роздрукований і прикріплений на спеціальному залізному постаменті на Аскольдовій могилі, де похований пілот. 25 серпня 2023 року він трагічно загинув під час виконання навчально-бойової місії у Житомирській області.
На сторінки закарбованої присвяти сиплеться сніг, падає дощ, сліпить сонце. Час від часу сюди приходять Андрієві друзі, політики, іноземні журналісти, але Джусова мама, Лілія Авер’янова, буває тут щодня. «Якщо я не прийду сюди навіть один день, це означає, що я з кимось не поговорила, комусь щось не передала і не надихнула на щось важливе», — пояснює вона, стоячи у холодний квітневий день під парасолею біля могили навіки 30-річного сина.
Далі текст на сайті американського музею розповідає про те, що Андрій виконав понад сто бойових вильотів, був відповідальним за легенду про «Привид Києва», став неформальним амбасадором українських Повітряних сил, однак найбільший його внесок — в отримання Україною винищувачів F-16. «Без Андрієвої адвокації навряд чи ця домовленість була б досягнута на цьому етапі, якщо б узагалі була досягнута», — написали американці в пам’ять про нього.
«Українці та американці пам’ятатимуть його як одного з найдосвідченіших авіаторів XXI століття і як героя»,— зазначено в тексті, доданому на сайт музею восени 2023 року.
Прізвище пілота розміщено на одній з металевих плит Стіни пошани Центру Стівена Удвара Газі. Це філіал музею авіації і космонавтики, розташованого за 40 кілометрів від Вашингтону. Там уздовж обсадженої деревами доріжки закарбовані імена тих, хто мав пристрасть до польотів і домігся історичних змін у авіації. Серед них і Андрій Пільщиков: 60-та плита, 2-га панель, 4-й стовпчик, 92-й рядок.
Після загибелі відомого льотчика ситуація з присвоєнням йому звання Героя ще довго була непевною, розповідає його мати. Але те, що американці першими звернули увагу на Андрієві зусилля у боротьбі за отримання літаків F-16, підштовхнуло процеси і всередині. Лілія Авер’янова весь час добивалася вшанування його великих заслуг перед Україною. «Я казала нашим військовим командувачам: український народ назвав Джуса Героєм, американці визнали, а ви що?» — розповідає жінка, яка не бачить перед собою нездоланних перешкод, коли йдеться про її дитину.
30 вересня 2024 року Президент України Володимир Зеленський присвоїв Пільщикову посмертно звання Герой України та передав його матері орден «Золота Зірка» за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності України й самовіддане служіння українському народові.
§§§
[Ми створили цей портрет завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких історій було ще більше!]
§§§
Вона його зробила таким
«Мати Джуса — боєць. Вона не впадає у роль жертви і діє дуже свідомо, щоб досягти потрібного результату», — говорить адвокат і військовий ЗСУ Масі Найєм. Із Авер’яновою він познайомився після смерті її сина, разом вони їздили в морг. «У неї десь всередині ховається величезне горе. Але вона його так переживає, що це переходить у дію, — каже Найєм. — Вона така “ділова ковбаса”, — підкреслює він. І після секундної паузи додає: Дуже ділова».
З осені 2023 року Лілія Авер’янова розповідає журналістам, дипломатам, школярам і студентам про те, як її син закладав фундамент нової української авіації, як він намагався добитися змін, у яких не були зацікавлені пострадянські генерали, як хотів розбурхати консервативну воєнщину, розповідає про його бойові польоти, публічну діяльність, знайомство з американським актором і кінорежисером Шоном Пенном, його поїздку у Штати разом з пілотом і другом Олексієм Месем (Moonfish) і «вибивання» там F-16 у високих установах. Розповідає про його дитинство, захоплення та особливу місію. «Це величезний обов’язок на родинах загиблих — давати якомога більше інформації і не мати ніяких меж у її розповсюдженні, — каже Лілія. — У нас, на жаль, є така нехороша тенденція: якщо про людину не говорять, то її рівень занижується і її не цінують».
Це завжди розповідь лише про Андрія і ніколи про неї. «Але ж саме вона його так виховала, — каже Масі Найєм, — це людина-постать, тому що вона його зробила таким».
Університет
Лілія Авер’янова народилася у Молдові, у дитинстві переїхала з родиною в Чернівці, закінчила там школу із золотою медаллю. Її одночасно тягнуло в музику — вона прекрасно співає, — прикладне мистецтво й науку. Маючи аналітичний склад розуму, вона терпіти не могла зубріння. Тому найпростіше їй давалися фізика й математика. «У мене старший брат був в електроніці, — каже Авер’янова, — щоби втерти йому носа, я теж вступила на електроніку, та ще й у Харків». Її впертість і завзятість передалися пізніше синові.
Із 1981 року життя Лілії нерозривно пов’язане з Харківським університетом радіоелектроніки, де вона навчалася на спеціальності «Електронні прилади». Після закінчення вишу випускниці запропонували залишитися працювати на кафедрі, потім бути інженеркою, а далі викладачкою електротехніки та електроніки, систем медичної візуалізації та променевої терапії. Усі види томографії, рентгенографія, УЗД, МРТ — це її поле досліджень і роботи.
Під час Помаранчевої революції, коли харківських студентів зганяли на мітинги на підтримку Віктора Януковича, вона відмовлялася відпускати їх зі своїх пар, пояснюючи це тим, що там можуть статися провокації.
Сама ж разом зі своєю собакою потрапила у великий фотоальбом «Помаранчевий Харків», оскільки разом із нею ходила на мітинги після роботи, де її і сфотографували. Собаки завжди були в їхній родині.
В офіційній університетській біодовідці Авер’янової зазначено: «Автор понад 70 наукових праць та науково-методичних робіт, із них — 4 патенти на винахід». «Насправді вже більше, просто ніхто не виправляє», — каже вона під час нашої зустрічі у книгарні «Сенс», тієї, що біля парку Вічної Слави на Арсенальній. У Лілії дуже красива широка усмішка.
Джусова мати часто спілкується із західними журналістами у цьому місці. Звідси одночасно недалеко до квартири, яку вона винаймає у столиці, і до могили Андрія. Після його смерті Лілія одразу вирішила перебратися до Києва. «Я ніколи не мріяла жити в Києві. Я могла б переїхати сюди тільки якщо б це було потрібно Андрію, — пояснює вона. — Так сталося, що тепер він тут навічно. Тому і я тут, з ним».
Викладачка з понад 20-річним стажем щойно закінчила працю над навчальним посібником «Системи рентгенівської візуалізації». Це підручник для студентів третього курсу, яким вона викладає онлайн із Києва. Ця книжка дуже важлива, переконана Авер’янова, а тим більше під час війни значно зріс попит на фахівців, які працюють із комп’ютерними томографами. У підручнику буде присвята Андрієві. «Бо так робиться. Треба дякувати за те, що хлопці своїм життям дають можливість нам робити нашу мирну справу».
Приклад
Лілія народила хлопчика у 29. Йшов 1993-й рік. Тоді на дітей взагалі мало хто наважувався, усім матеріально було дуже важко. А їй так хотілося цієї дитини. Бо син з’явився від любленого і, за її словами, геніального чоловіка. «Просто неможливо було цю дитину не народити», — особливо тепло каже мати героя.
Борис Пільщиков, Андріїв батько, створював і розробляв тренажери для підготовки космонавтів, очолював конструкторське бюро технічних засобів навчання, мав надзвичайно образне мислення і навіть знімався в кількох ролях у кіно.
«Що у батька, що в Андрія був величезний шарм. Вони заражали інших своєю мрією і змушували у неї повірити», — розповідає Авер’янова.
Батько працював у нетиповому директорському кабінеті, у ньому були різноманітні макети, моделі — маленькому хлопчикові завжди було там чим гратися. Коли Андрій приходив до тата на роботу, той давав йому журнали «Технічна естетика» і дозволяв вирізати з них будь-які картинки. Батько був майстром спорту з веслування на байдарках і поступово привчав сина до спорту, до різної чоловічої роботи. Борис Пільщиков помер від хвороби, коли синові було всього 10 років. «Але завдяки йому з дитинства в Андрюхи лишилося щось дуже значуще», — впевнена мати.
Маленького хлопчика спочатку тягло до машинок, а вже потім до літаків. У чотири роки він розрізняв марки багатьох автомобілів, а у п’ять почав збирати моделі літачків. До кожного з них додавався опис, характеристики, технічні дані.
Та любов до авіації прокинулася у нього не тільки від дитячих конструкторів. Харків’янин Владислав Попов, троюрідний брат Джуса працював штурманом транспортних літаків на авіазаводі, побував на всіх континентах. «Андрюха з відкритим ротом його слухав і дуже хотів бути на нього схожим», — розповідає Лілія. Разом вони грали в комп’ютерні відеоігри — авіасимулятори. Брат привозив малому родичу подарунки з різних країн: бейсболки, постери, фотографії. «Для Андрія це була манна небесна», — каже вона.
23 червня 2006 року на березі річки Шарі, що протікає у Центральній Африці через республіку Чад і її кордон з Камеруном, сталася авіакатастрофа — впав літак АН-74-ТК-200, який перевозив гуманітарний вантаж. Загинули усі шість членів екіпажу, серед яких і штурман Попов. Для 13-річного Андрія це була величезна втрата.
Рідні загиблого льотчика віддали школяру багато всіляких речей і фото, бо розуміли, що хлопчик цим дійсно цікавиться. Деякі «експонати» Андрій розкладав у серванті вдома. «Ми повикидали всі чарки, усе другорядне і позбулися всієї міщанщини, — розповідає Авер’янова, — у нас не було килимів на стінах. Усі шпалери були завішані подарованими постерами».
Коли їй довелося їхати з Харкова у лютому 2022 року, вона ретельно сфотографувала усі речі з «домашнього музею», щоб пізніше була змога розкласти їх точно так, як було в них у квартирі.
Мрія
Для Джусової матері хобі й захоплення сина завжди були дуже важливі. Замість джинсів і модного одягу вона збирала гроші на комп’ютерну техніку і купила йому зрештою фотоапарат.
Андрій дуже рано встрибнув в інтернет і зрештою долучився до спільноти спотерів — людей, що захоплюються авіацією, спостерігають і фотографують літаки.
Він теж почав фотографувати авіатехніку на аеродромах Харківщини і відправляти свої світлини на іноземний веб-портал про авіацію, що містить величезну галерею фото літаків з усього світу.
У старших класах до хлопця кілька разів звертався британський авіажурнал Airforces Monthly із проханням опублікувати фотографії, які він зробив. Коли юнак отримав авторський екземпляр західного журналу поштою, відразу поніс його до школи — хизуватися перед однолітками. «Школа розташована в центрі міста і була в міру мажорною, — розповідає мати, — в матеріальному плані ми завжди були там на найнижчому рівні. Андрій намагався це врівноважити якимись своїми досягненнями, яких не здобути за жодні гроші».
Але саме школа дуже позитивно вплинула на формування його світогляду і патріотичну позицію, впевнена вона. Син навчався в українському класі, в той час, коли у паралельних трьох класах навчання вели російською. У дітлахів було багато заходів, пов’язаних з українськими традиціями, історією та звичаями.
Андрій Пільщиков уперше стрибнув із парашутом теж підлітком. Витратив на це гроші, подаровані йому на день народження, і спочатку намагався приховати цей факт від мами. «Я тоді не могла зрозуміти: звідки він так пізно приїхав? У той вечір він мав вигляд дорослого бувалого чоловіка. Щось таке мало з ним статися, але він нічого не говорив», — згадує вона. Андрія розпирало їй усе розповісти, та він не знав, як мама на це відреагує. Зрештою «розколовся».
«А я його навпаки похвалила і сказала: “Молодець, ти все правильно зробив!”».
Син знову розказав про все у школі. «Ти машину вже вмієш водити? А я з парашута стрибаю», — такою була його логіка, як справити враження на однолітків.
2008-й рік. Тоді Андрієві було 15, а на аеродромі в Гостомелі проходив міжнародний авіасалон «Авіасвіт — ХХІ». Цей захід відбувався в Україні раз на два роки. «Коли я побачила оголошення, одразу вирішила, що нам треба їхати, — каже мама Джуса, — Нема грошей? Байдуже! Комунальні оплачу потім». Вона розуміла, що для сина це стане джерелом неймовірних вражень. І дійсно, там він на власні очі побачив, як один за одним у небо здіймаються всі літаки сімейства «Антонова»: від старенького радянського «кукурузника» до «Мрії», найбільшого літака у світі.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, у лютому 2022 року, російські обстріли знищили «Мрію» у тому-таки Гостомелі.
Але у вересні 2008-го харківський тинейджер захоплено дивився на цього гіганта, переживаючи бурю емоцій. На аеродромі він побачив також військові літаки, на яких пізніше літав уже сам. «Він мав розуміти, що мама його в усьому підтримує. Сам би він ніколи не попросив про поїздку, хоча йому цього точно хотілося», — каже Лілія.
Так само після закінчення школи він мовчав про те, що насправді мріє стати військовим льотчиком. Спочатку навчався за спеціальністю «Обслуговування повітряних суден», але з часом втратив інтерес до навчання — було відчутно, що його приваблювало щось інше. «Якось я нарешті витягнула його на відверту розмову. Ми чотири години проговорили, і десь о другій ночі він зізнався, що хоче бути військовим льотчиком,— розповідає Лілія. — Я йому кажу: чого ж ти мовчав! У тебе короткозорість -1,5, тебе не візьмуть на навчання, терміново робимо лазерну корекцію зору».
Мама завжди була на боці Джусових мрій.
Війна
По-справжньому їй стало страшно не у 2022-му, а у 2014 році. Андрій — курсант третього курсу Харківського університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. Через навчання у військовому виші він пропустив революцію на Майдані у Києві, хоча дуже туди поривався, стежив за всім і співпереживав.
6 березня 2014 року хлопець прийшов додому й почав збиратися, пакуючи в рюкзак речі. Усіх курсантів, навіть тих, що жили удома, переводили на казармений режим. «Я зрозуміла, що це війна і мій син збирається на війну», — згадує Лілія.
Це здавалося цілком імовірним сценарієм, адже місто розташоване всього за 30 кілометрів від кордону з Росією.
Тоді харківська викладачка чітко собі уявила, як російські танки пруть по Бєлгородській трасі прямо на Сумську — головну вулицю міста. «Для багатьох здавалося малоймовірним, що можна стріляти по Україні. Люди у Харкові не встигли зрозуміти, що нас тоді оминуло», — констатує вона. Війна таки почалася, росіяни окупували Крим, бої точилися далі на сході. «Основний стрес я пережила тоді. Потім воно вже якось вляглося».
У лютому 2022-го мати льотчика була вже спокійною. Син давно закінчив університет, п’ять років відслужив льотчиком винищувача МіГ-29 у 40-й бригаді тактичної авіації, побачив американські літаки на навчаннях у Старокостянтинові, з’їздив у Каліфорнію на стажування з льотної підготовки за стандартами НАТО, де американські пілоти стали називати його Джус — через любов до соків і відмову від алкоголю. У 2021 році Андрій уже відслужив 5-річний контракт і звільнився зі служби в Повітряних силах через стару неефективну систему управління, що застрягла у своєму розвитку, і влаштуватися на роботу в Укрспецекспорт.
Але ні в нього, ні в матері не було сумнівів, що якщо почнеться війна, він знову піде у військові льотчики.
На зимових канікулах 2022 року викладачка з’їздила до родичів на захід України, а коли повернулася до Харкова, події почали розгортатися дуже стрімко. Джус тоді сказав мамі чітко: «Згортайся». «Щоб його трошки заспокоїти, я сказала, що зберу документи і почну відправляти речі родичам “Новою поштою”. Я мала зробити усе, щоб у нього були розв’язані руки», — пояснює вона і розповідає, як абсолютно спокійно, тихо і в плановому порядку змотувала вудочки, лишаючи у Харкові найнеобхідніше.
24 лютого Лілія Авер’янова мала зранку провести дві пари в університеті і їхати поїздом інтерсіті до Києва, щоб бути ближче до сина, який працював у Василькові. О 5-й ранку її набрав Андрій і повідомив, що велика війна таки почалася. «Я сказала коротко: “Я все зрозуміла. Розбуджу сусідів, і ми виберемося на їхній машині”», — згадує вона.
А що буде робити Джус, вона і так знала. Він точно повернеться в авіацію і піде захищати Україну в повітрі, бо льотчиків на війні завжди мало.
Лілія Авер’янова дісталася до рідних на захід України і була там весь час до загибелі сина, дистанційно виконуючи його доручення: «Для мене ніколи не були сюрпризами якісь Андрюшині розпорядження. Якщо він казав “оце треба робити” — я робила», — пояснює університетська доцентка. Вони дуже рідко розмовляли телефоном, здебільшого спілкувалися в чатах. Мати розуміла, наскільки цінний час військового льотчика, і не хотіла зайвий раз його відволікати. Навіть для того, щоби з ним чатитися, їй треба було знайти серйозну тему для обговорення, підібрати новини, пов’язані з війною, а не теревенити про якусь побутову банальність. «Інакше отримаєш “+” або “угу” і далі розмови не буде».
Коли ж він почав давати інтерв’ю західним медіа, де розповідав про те, що Україні потрібні американські винищувачі от просто зараз, а не колись потім, — для неї це було щастя.
Вона слухала голос сина, після чого не треба було і дзвонити.
В останній день його життя, 25 серпня 2023 року, вона йому теж писала, не знаючи, що його вже нема. «Потім мені хтось казав, що напередодні з ним говорив. А я відповіла: “Значить ви мали щастя чути мою дитину. Ви говорили з ним більше, ніж я”», — розповідає Лілія.
Втрата
Можливо, те, що син постійно був на такій дистанції, зараз допомагає матері переживати горе, визнає жінка. Він завжди був десь на навколишній орбіті, тому вона не має такого сильного відчуття його фізичної відсутності, адже його енергетична, інформаційна оболонка зберігається навколо неї. Вона розповідає про нього всюди, організовуючи зустрічі, виставки.
Напевне, багатьом батькам такий стиль спілкування видається незвичним, припускає Лілія, адже мамам завжди хочеться чути голос своєї дитини. Їй теж хотілося, дуже хотілося. Але вона знала, що Андрієві в усьому подобався американський стиль життя, де діти доволі рано відокремлюються від батьків. «У мене було розуміння його дорослості, — говорить вона. — Я дуже ціную свою свободу, і його свободу треба було теж поважати». Те, що він вважав за потрібне, — розповідав завжди сам. «Ми скоріше були як друзяки».
Лілію досі підтримує молода спільнота, що згуртувалаcя навколо її сина. Це активні у різних сферах люди, які їй дуже допомогли. «Спочатку я поняття не мала, як у Києві усе розрулити», — зізнається у своїй тодішній слабкості Авер’янова.
Церква на Аскольдовій могилі — це теж уже як родина. Щосереди там поминають Андрія та його побратимів, загиблих на війні. «Вони це роблять від душі, і це настільки цінно», — каже вона. Морально її тримає постійна залученість у різноманітні процеси, у яких брав участь Андрій. То треба дати інтерв’ю, то сходити на зустріч із Президентом, провести екскурсію для школярів у Київському палаці дітей та юнацтва, відкрити виставку про сина в бібліотеці, записатися у ролику Повітряних сил з подякою американцям за F-16.
«Коли ти живеш у такому графіку, це не дає впасти у якісь сумні та гіркі емоції», — пояснює мати льотчика. Вона не шкодує коштів на сувеніри. Кожна школа, яка приходила на екскурсію, отримувала в подарунок прапор Привидів Києва.
Одразу після похорону Масі Найєм запропонував Авер’яновій тимчасово пожити в його квартирі, сам він їхав із міста на бойове завдання, а там лишався його пес.
«Бармалей був найкращим моїм психотерапевтом. Тоді мені не потрібні були люди, але просто хотілося, щоб поруч була якась жива душа», — розповідає Лілія про найстрашніші дні свого життя.
Найєм зізнається, що під час війни він дуже важко будує близькі стосунки з людьми. Не кожен може взяти на себе відповідальність і постійно спілкуватися з родинами загиблих, це емоційно важко. «Але вона так швидко зібралася (ідеться про те, що Лілія дуже швидко з’їхала з його квартири — Авт.), що я на хвилину подумав, що, можливо, вона на щось образилася, — згадує він. — Але ні, вона просто дуже самостійна і великий молодець». Авер’янова знайшла невеличку квартиру поруч і почала щоденну боротьбу за продовження справ сина. Масі ж і Бармалею вона подарувала власноруч зроблені спеціально для них шкарпетки. І це дуже цінний подарунок. «Тому що це уламки маминої ніжності, які передаються усім навколо», — пояснює він.
Пам’ять
Юрій Ігнат, керівник управління комунікацій командування Повітряних сил, розповідає, що в період інформаційної кампанії щодо F-16 він найбільше спілкувався саме з Джусом, фактично цілодобово. З його ж мамою він познайомився, на жаль, уже на похороні. Саме там вона попросила Командувача Повітряних сил показати їй F-16, коли вони нарешті прибудуть в Україну, адже про них так марив її син. Це сталося влітку 2024 року. У першу річницю авіатрощі, в якій загинув Андрій Пільщиков, Лілія Авер’янова не тільки побачила, а й посиділа в кабіні F-16.
«Джусова мати — дуже сильна жінка, вона не впала духом і не зневірилася», — говорить Ігнат, який дзвонить їй майже щотижня. Йому завжди цікаво з нею поговорити, адже завдяки синові вона глибоко в авіаційній темі. «Вона продовжує справу Джуса, ми бачимо її на багатьох медійних майданчиках, і це дуже потрібно», — впевнений Юрій Ігнат.
Лілія Авер’янова ніколи не прагнула публічності, але тепер її не уникає, адже коли говорить мати Героя України — це завжди сприймається сильніше. «Хтось каже, мовляв, що ви зі своїм Джусіком стільки возитеся. Але всім ще треба переосмислити, що моя дитина зробила з точки зору нової історичної реальності», — пояснює вона.
Сьогодні американські винищувачі F-16 виконують свою важливу місію в українському небі. Саме цього і добивався Джус.
І про це точно не дасть забути його мати.
