Мама Лора

Як професорка економіки взула берці і пішла з чоловіком на війну

17.11.2016 Марічка Паплаускайте

«На посаді справжнього мужика у нас була мама Лора», — так про Ларису Радкевич написав у своїй книзі один з бойових побратимів.

Від початку формування добровольчого полку «Дніпро-1» Лариса кілька місяців була в його лавах єдиною жінкою — опікувалася військовою казармою, формувала роти майбутніх солдат, підтримувала хлопців у нелегких військових буднях, переживала за них разом з їхніми рідними під час виходу з оточення під Іловайськом.

Вона пішла на війну, аби бути поряд зі своїм чоловіком. Не заради подвигів та геройства, а щоби будувати міцний тил.

Втеча

Зі світанком їхня машина в’їхала у Павлоград. Сонячні промені грали на обличчях пасажирів — пом’якшуючи риси, підкреслюючи тривогу. Кілька годин тому Лара та її чоловік Вадим поспіхом виїхали з Донецька. Напередодні пізно ввечері їм подзвонили друзі й попередили — до ранку за вами прийдуть. Причину пояснювати було не треба.

Успішний менеджер великого бізнесу, кандидат економічних наук, провідний професор Донецького національного університету економіки й торгівлі — вона уже давно виношувала ідею кардинально змінити життя й облаштувати у лісі неподалік міста сімейний кемпінг. Але війна вирішила інакше

З тих пір, як загроза війни на Донбасі стала реальністю, вони обоє знали, як вчинити. Документи на оформлення добровольчого батальйону «Донецьк-1» зі списком із сотні чоловік вже були на руках у Вадима. Але він довго не наважувався віддавати його далі — в обласне управління міліції, якому майбутнє формування мало би підпорядковуватися. Ті, хто сидять нагорі, говорив він, тільки й чекають на Росію.

Але його переконали, і документи він все ж віддав. За кілька днів потому пролунав той дзвінок.

Тривожний рюкзак з мінімумом речей, документами і грішми стояв у куточку кімнати вже кілька тижнів. Тепер ось знадобився.

IMG_4736_1IMG_4798_1

У Донецьку залишили все: кар’єри, будинок, друзів і навіть мрії. Понад десять років Лариса працювала в університеті — успішний менеджер великого бізнесу, кандидат економічних наук, провідний професор Донецького національного університету економіки й торгівлі — вона уже давно виношувала ідею кардинально змінити життя й облаштувати у лісі неподалік міста сімейний кемпінг. Уже й місце знайшла — на пагорбі, з якого вечорами так красиво світився в далечі Донецьк. Документи на ділянку вже мала на руках. Але війна вирішила інакше.

На в’їзді до Павлограда їх зустрів український блок-пост. Поки місцеві добровольці перевіряли документи і оглядали машину, Лариса не могла відвести погляд від синьо-жовтого прапора — сильний вітер не давав йому розслабитися ні на мить.

— Як же мені не вистачало цього у Донецьку, — прошепотіла раптом стиха, немов сама до себе.

Війна за дверима

Коли на Майдані почалися розстріли, Лариса не могла додзвонитися до чоловіка. Він був у Києві від початку грудня, і щовечора вони зідзвонювалися, а тут — телефон поза зоною був уже кілька днів.

Удень не знала, чим себе зайняти, аби так не хвилюватися — гортала стрічки новин без упину. А вночі геть не могла спати. 

Потім Вадим повернувся додому з пораненням — мав посічений бік від уламків світло-шумової гранати. А дружина полегшено зітхнула — думала, тепер її хвилюванням скінчилися.

Наївна.

— 13 березня убили Діму Чернявського (місцевий громадський активіст, загинув від ножового поранення проросійськими бойовиками під час мітингу за єдність України у Донецьку, посмертно нагороджений званням Герой України — TU). Тоді до нас прийшло розуміння, що все серйозно, — пригадує Лариса тепер. — У новинах я почала слідкувати за переміщенням російських військ на кордоні. Було моторошно думати, наскільки близько Донецьк знаходиться від кордону — буквально кілька годин на танках.

У якийсь момент, каже Лариса, вона не просто зрозуміла, а фізично відчувала — війна стоїть під дверима.

— Тоді я зробила ненормальний для більшості з мого оточення крок — пішла до університету і написала заяву за власним бажанням. На запитання проректора про причину відповіла прямо: «Мій чоловік іде в армію, і я йду з ним».

Тоді я зробила ненормальний для більшості з мого оточення крок — пішла до університету і написала заяву за власним бажанням. На запитання проректора про причину відповіла прямо: «Мій чоловік іде в армію, і я йду з ним»

IMG_4884_1

На кафедрі усі були в шоці. Подруга потім розказувала Ларисі — прийшла завідувачка і каже: «Лариса Альбертівна з’їхала з ґлузду  — в армію пішла».

Ще й друзі деякі відмовляли: «Ти ж дівчинка, ти ж блондинка — нащо воно тобі треба?»

Втомилася боятися

Лариса ж не вагалася ані хвилини. Якщо чоловік вирішив іти на війну добровольцем, вона має бути поруч.

— Іду з тобою, — сказала впевнено.

Більше вони цього не обговорювали. «Просто я втомилася боятися за нього», — так пояснювала своє рішення для себе сама. А Вадиму сказала так:

— Якщо ти помреш, я помру поруч з тобою.

Прийняв.

Вони взагалі багато чого в житті робили разом. Він всерйоз зайнявся хокеєм — вона підключилася до роботи арбітрів у ролі онлайн-коментатора. Вона захопилася трекінгом — він ходив у гори разом з нею.

Ось і тепер вони разом приїхали в Дніпро. Діловий костюм і туфлі на підборах вона змінила на «мультикам» і берці. І нарівні з чоловіком вона — тепер уже рядова Радкевич, а не ведучий професор університету Лариса Альбертівна — долала смугу перешкод, бігала на межі сил, вчилася стріляти, готувалася до війни.

Уже наступного дня після зарахування у батальйон — а це якраз було 9 травня — нас поставили на блок-пост на в’їзді у Дніпро — доглядати автівки, аби попередити можливі провокації. Тоді я вперше взяла до рук зброю. Хоча ще навіть ніколи не стріляла. Від того моменту, довелося забути, що я — жінка. Стала просто бійцем. Таким само, як і всі навколо.

Головна в казармі

Казарму облаштували у покинутій будівлі на території дніпровского госпіталю. 15 років тут ніхто не жив — ані дверей, ані вікон. На сто чоловік — один душ, і той із холодною водою. Довести все до ладу доручили єдиній жінці — старшиною військової казарми призначили Ларису.  

— У воєнній частині мого життя немає героїчних подвигів. Подвиги та геройство — це справа чоловіків. Справа жінок — невпинна повсякденна праця. Робимо те, що маємо робити, — говорить просто.

А ви тільки уявіть: під її відповідальністю армійський побут і військова дисципліна у колективі учорашніх цивільних — майже ніхто з них ніколи не служив.

— Я страшно боялася, чи впораюсь. Бо одна справа мотивувати людей на роботі в офісі, а геть інша — за 15 хвилин на вечірніх шикуваннях втовкмачити їм, що не можна спати під час несення караулу, що треба мити посуд за собою і прибирати у туалетах. Щовечора ті 15 хвилин я розмовляла суцільними матюками. І коли потім казала, що я колишній професор університету, хлопці дуже дивувалися, — усміхається. А мені складно повірити якраз у зворотнє.

У воєнній частині мого життя немає героїчних подвигів. Подвиги та геройство — це справа чоловіків. Справа жінок — невпинна повсякденна праця

IMG_4961_1IMG_4891

Пізніше на Ларису навішали купу штабної роботи і ще й додали повноважень відділу кадрів. З 8-ої ранку щодня вона працювала у штабі «от упора до забора», а  після — поверталася в казарму і керувала там.

Мала єдиний привілей — жила окремо у малесенькій кімнатці. Хлопці звідкись притягли для неї старий диван, і то було за щастя: поверталася з роботи, падала на нього у спальному мішку і відчувала себе королевою світу.

— А якось у госпіталі мені заступник по тилу каже: «Лара, тут у нас є душ, і там іноді буває тепла вода, коли хлопці всю не вихлюпають. Приходь увечері покупатися». І я майже за два місця перший раз прийшла скупатися в теплому душі. Ви не уявляєте, я просто плакала — це було безмежне щастя для жінки помити голову гарячою водою.

Так минуло кілька місяців. Набирали новачків, Лариса оформлювала їх, відправляла на полігон, потім — у відрядження у зону АТО. Там увесь той час воював її чоловік.

Схитрувала. Сама собі виписала відрядження на війну.

На «передку»

Спека стояла нестерпна.

Це був початок серпня 2014-го.  

Підрозділ Вадима якраз розташовувався на російсько-українському кордоні — мали завдання виловлювати диверсійні групи з боку Росії.

Людей не вистачало. Тих, що були, постійно піднімали по бойовій тривозі — обстріли з боку Росії майже не припинялися.

— Ночували в якомусь ангарі. Він за день так розжарювався на сонці, що вночі там заледве можна було знаходитись. І якось Вадим мій каже: піду я поставлю намет в кущах і там заночую, бо геть дихати немає чим. І хлопці за ним пішли. Це було за кілька днів до того, як я приїхала, — розповідає Лариса.

Саме цієї ночі, каже вона, під час обстрілу прямо у матрац Вадима прилетіла міна.

IMG_5047_1

— Досить швидко чоловік відправив мене назад у штаб. «Зараз від тебе там більше користі», — сказав. Але я прекрасно розумію — йому так було спокійніше, і в кризових ситуаціях він мав думати, про те, як воювати, а не про те, як захистити мене.

До штабу Лариса повернулася якраз тоді, коли почало замикалися Іловайське кільце.

— Наступні два тижні були найстрашнішими у моєму житті.

Два тижні пекла

Ночували прямо у штабі на розкладачках. Спали по черзі. Чекали.

— У нас до Іловайська зайшло 93 людини. Частина хлопців тільки 16 серпня приїхали з полігону, а 17-го  — уже виїхали на Іловайськ. Це були мої хлопці!

У штабі швидко зрозуміли, що кільце замикається і нічого не можна вдіяти — ані підвезти боєкомплекти, ані вивести хлопців звідти. Безсилля зводило з розуму. 

— Це було пекло. Ми всі відчували, що маємо щось робити, але нічого не могли. Почали піднімати шум — дзвонили в Генштаб, до Гелетея (Валерій Гелетей — на той момент був Міністром оборони України — TU), всюди, куди могли.

Тоді ж до штабу почали приїжджати дружини бійців.

Сиділи прямо в коридорах і чекали.

— Пам’ятаю, в день, коли хлопці мали виходити так званим «зеленим коридором», хтось зайшов і сказав : «З “Дніпра-1” не вижив ніхто».

Тихо стало.

І час, і простір загусли, немов кисіль. Кілька хвилин присутні не могли усвідомити почутого.

А потім почали приходити звістки від хлопців: хтось телефонував, казав: «Я живий, зі мною поранений такий-то, ми в лісосмузі там-то і там-то». І усі гуртом звірялися з картою, шукали їх і телефонними вказівками допомагали вибратися.

— Коли хлопців привозили до нас — практично всі були контужені. Питаю, як звати — відповідає. Запитую про прізвище — знову називає ім’я. Я приходила до хлопців, що вийшли з Іловайська, у лікарню Мечникова, розмовляла, тримала за руки. То були жахливі розповіді, але про це треба було говорити. Один розповідав, як йому роздробило ногу і він з тою раною, голяка буквально повз кілька кілометрів. Вони потребували уваги.

Втішала замість рідних мам. А ще по крихтах збирала у розповідях тих, кому вдалося вибратися, інформацію про інших, чиї долі досі були невідомі.

— Дружини загиблих мені потім казали, що я була сама спокійність. А насправді мене всередині штормило. Тільки показати цього я не мала права, — мовчить трохи. Пригадує. — От була з нами дружина одного з бійців — Бодіка. І раптом приходить звістка, що Бодька загинув. Страшне. Потім хтось інший каже: «Та ні, я бачив, як він поранений ішов у посадку». Надія з’явилася. А тоді знову — «Нє, я бачив його БТР, там пряме влучання, ніхто вижити не міг». І так тривало впродовж тижня.

У ті дні з числа бійців батальйону «Дніпро-1» загинуло 16 хлопців.

Останнього бійця, якого тривалий час вважали зниклим безвісти, врешті ідентифікували та поховали лише восени 2016 року.  

То ви, кажете, воювали?

Біла сорочка, діловий костюм й туфлі на підборах. Губи — червоним.

Вперше за останній рік Лариса знову відчула себе жінкою. Впевнена у собі й натхненна вона переступила поріг університету в Одесі.

— У жовтні 2014-го мій чоловік пішов із батальйону. А я лишилася — на той момент на мені було зав’язано стільки роботи, що я просто не могла її нікому передати. Ще півроку я відслужила, час від часу на день-два приїжджаючи до Одеси, куди перебралася моя сім’я. І в один із таких приїздів раптом усвідомила, що якщо прямо зараз не повернуся до своєї родини, назавжди лишуся на війні.

IMG_4964_1

У квітні 2015-го у неї раптом підскочила температура. Трималася два тижні, хоча нічого й не боліло. Тоді Лариса зрозуміла — досить.

Написала рапорт на звільнення і опинилася на роздоріжжі — чим займатися далі?

Спершу думала повернутися до викладання.

І от вона у приймальні ректора. Знову у рідній стихії.

— То ви, кажете, воювали? — перепитала заступниця ректора таким тоном, ніби Лариса щойно зізналася, що душевно хвора. — Ні! Ну і як же ви збираєтеся працювати з дітьми?

Стрималась.

Встала тої ж миті, чемно сказала «До побачення» і вийшла із кабінету.

Хоча насправді, зізнається, їй було страшенно прикро.

З університетом не зрослося, і один знайомий з одеської міськради запропонував Ларисі піти до нього помічником. Погодилась.

— Тепер я розумію, скільки помилок наробила! Займалася стовідсотково тим, чого мені було не треба.

Тепер їй доводилося щодня мати справу з пересічними містянами та їхніми проблемами.

— Сидить переді мною, скажімо, бабця одна і розказує: «У мене в під’їзді не працює замок, туди заходять котики і пісяють там». Я слухаю її — а у самої в голові фронт і мої хлопці — і думаю: «Господи, чим ці люди переймаються?!»

IMG_4828_1

Просиділа у тому кабінеті пару тижнів.

— Усі ті свої думки й переживання ховала в собі — я ж публічна людина, маю бути чемною й привітною. І до того довела себе, що просто за робочим столом під час прийому почала без упину плакати.

Тоді вже й чоловік почав турбуватися. Розказував Ларисі, що по ночах вона часто плаче уві сні.

— Пробувала різне — малювала, їздила в санаторій, і навіть вирішила сама повчитися — вступила на психолога в університет у Рівне.

А ще Лариса потрапила на тренінг з психологічної реабілітації ветеранів «Серце воїна». Каже, з того моменту почала нарешті повертатися з війни.

— Найголовніше, думаю, це те, що їм вдалося повернути мені відчуття власної гідності.

Пригадує, як її запросили у якості голови одеської обласної організації учасників АТО на випуск військової академії. Одягла форму, виступила, а дорогою додому зайшла із чоловіком у супермаркет. Просто шкірою, каже, відчувала, як косо на неї дивилися люди.

Може, їй просто здалося. Утім форму носити перестала — соромилась.

Тепер знає, що дарма.

Бо все, що з нею відбувається — природньо. Треба лиш прийняти себе нову, і переосмисливши набутий досвід, знайти нові точки опору.

— Жінці не треба воювати. У жінки своя зброя — тримати тил. Бо якщо впаде він — впаде і фронт. І це не тільки про війну. Це і про життя взагалі.

Усі фото — Олександр Бондар

***

[Цим текстом ми продовжуємо серію репортажів під загальною назвою «Траєкторія війни»Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Марічка Паплаускайте

Текст Марічка Паплаускайте

Журналістка. Редакторка розділу «Репортажі». 

Комунікуйте із Марічкою у Facebook!

Схожі публікації

8200 11

Ті, що не сплять

Як виглядає реабілітація військових із палати психлікарні

09.08.2016 Ірина Андрейців
1747 7

Не по барабану

Чого бізнесмени можуть навчитись у барабанщиків

31.03.2018 Ілона Громлюк
18421 19

Євген Глібовицький

Розмова з експертом із стратегій, засновником аналітичного центру pro.mova

25.04.2014 Володимир Бєглов

Популярні публікації

45444 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко
63889 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
50599 11

Несистемна міністр

Один день із життя Уляни Супрун: заради чого вона взялася реанімувати українську медицину і чому продовжує, попри спротив пацієнтки
13.07.2017 Марічка Паплаускайте

Введіть слово, щоб почати