Мама Лора

Як професорка економіки взула берці і пішла з чоловіком на війну

Марічка Паплаускайте
17 Листопада 2016

«На посаді справжнього мужика у нас була мама Лора», — так про Ларису Радкевич написав у своїй книзі один з бойових побратимів.

Від початку формування добровольчого полку «Дніпро-1» Лариса кілька місяців була в його лавах єдиною жінкою — опікувалася військовою казармою, формувала роти майбутніх солдат, підтримувала хлопців у нелегких військових буднях, переживала за них разом з їхніми рідними під час виходу з оточення під Іловайськом.

Вона пішла на війну, аби бути поряд зі своїм чоловіком. Не заради подвигів та геройства, а щоби будувати міцний тил.

Втеча

Зі світанком їхня машина в’їхала у Павлоград. Сонячні промені грали на обличчях пасажирів — пом’якшуючи риси, підкреслюючи тривогу. Кілька годин тому Лара та її чоловік Вадим поспіхом виїхали з Донецька. Напередодні пізно ввечері їм подзвонили друзі й попередили — до ранку за вами прийдуть. Причину пояснювати було не треба.

Успішний менеджер великого бізнесу, кандидат економічних наук, провідний професор Донецького національного університету економіки й торгівлі — вона уже давно виношувала ідею кардинально змінити життя й облаштувати у лісі неподалік міста сімейний кемпінг. Але війна вирішила інакше

З тих пір, як загроза війни на Донбасі стала реальністю, вони обоє знали, як вчинити. Документи на оформлення добровольчого батальйону «Донецьк-1» зі списком із сотні чоловік вже були на руках у Вадима. Але він довго не наважувався віддавати його далі — в обласне управління міліції, якому майбутнє формування мало би підпорядковуватися. Ті, хто сидять нагорі, говорив він, тільки й чекають на Росію.

Але його переконали, і документи він все ж віддав. За кілька днів потому пролунав той дзвінок.

Тривожний рюкзак з мінімумом речей, документами і грішми стояв у куточку кімнати вже кілька тижнів. Тепер ось знадобився.

IMG_4736_1IMG_4798_1

У Донецьку залишили все: кар’єри, будинок, друзів і навіть мрії. Понад десять років Лариса працювала в університеті — успішний менеджер великого бізнесу, кандидат економічних наук, провідний професор Донецького національного університету економіки й торгівлі — вона уже давно виношувала ідею кардинально змінити життя й облаштувати у лісі неподалік міста сімейний кемпінг. Уже й місце знайшла — на пагорбі, з якого вечорами так красиво світився в далечі Донецьк. Документи на ділянку вже мала на руках. Але війна вирішила інакше.

На в’їзді до Павлограда їх зустрів український блок-пост. Поки місцеві добровольці перевіряли документи і оглядали машину, Лариса не могла відвести погляд від синьо-жовтого прапора — сильний вітер не давав йому розслабитися ні на мить.

— Як же мені не вистачало цього у Донецьку, — прошепотіла раптом стиха, немов сама до себе.

Війна за дверима

Коли на Майдані почалися розстріли, Лариса не могла додзвонитися до чоловіка. Він був у Києві від початку грудня, і щовечора вони зідзвонювалися, а тут — телефон поза зоною був уже кілька днів.

Удень не знала, чим себе зайняти, аби так не хвилюватися — гортала стрічки новин без упину. А вночі геть не могла спати. 

Потім Вадим повернувся додому з пораненням — мав посічений бік від уламків світло-шумової гранати. А дружина полегшено зітхнула — думала, тепер її хвилюванням скінчилися.

Наївна.

— 13 березня убили Діму Чернявського (місцевий громадський активіст, загинув від ножового поранення проросійськими бойовиками під час мітингу за єдність України у Донецьку, посмертно нагороджений званням Герой України — TU). Тоді до нас прийшло розуміння, що все серйозно, — пригадує Лариса тепер. — У новинах я почала слідкувати за переміщенням російських військ на кордоні. Було моторошно думати, наскільки близько Донецьк знаходиться від кордону — буквально кілька годин на танках.

У якийсь момент, каже Лариса, вона не просто зрозуміла, а фізично відчувала — війна стоїть під дверима.

— Тоді я зробила ненормальний для більшості з мого оточення крок — пішла до університету і написала заяву за власним бажанням. На запитання проректора про причину відповіла прямо: «Мій чоловік іде в армію, і я йду з ним».

Тоді я зробила ненормальний для більшості з мого оточення крок — пішла до університету і написала заяву за власним бажанням. На запитання проректора про причину відповіла прямо: «Мій чоловік іде в армію, і я йду з ним»

IMG_4884_1

На кафедрі усі були в шоці. Подруга потім розказувала Ларисі — прийшла завідувачка і каже: «Лариса Альбертівна з’їхала з ґлузду  — в армію пішла».

Ще й друзі деякі відмовляли: «Ти ж дівчинка, ти ж блондинка — нащо воно тобі треба?»

Втомилася боятися

Лариса ж не вагалася ані хвилини. Якщо чоловік вирішив іти на війну добровольцем, вона має бути поруч.

— Іду з тобою, — сказала впевнено.

Більше вони цього не обговорювали. «Просто я втомилася боятися за нього», — так пояснювала своє рішення для себе сама. А Вадиму сказала так:

— Якщо ти помреш, я помру поруч з тобою.

Прийняв.

Вони взагалі багато чого в житті робили разом. Він всерйоз зайнявся хокеєм — вона підключилася до роботи арбітрів у ролі онлайн-коментатора. Вона захопилася трекінгом — він ходив у гори разом з нею.

Ось і тепер вони разом приїхали в Дніпро. Діловий костюм і туфлі на підборах вона змінила на «мультикам» і берці. І нарівні з чоловіком вона — тепер уже рядова Радкевич, а не ведучий професор університету Лариса Альбертівна — долала смугу перешкод, бігала на межі сил, вчилася стріляти, готувалася до війни.

Уже наступного дня після зарахування у батальйон — а це якраз було 9 травня — нас поставили на блок-пост на в’їзді у Дніпро — доглядати автівки, аби попередити можливі провокації. Тоді я вперше взяла до рук зброю. Хоча ще навіть ніколи не стріляла. Від того моменту, довелося забути, що я — жінка. Стала просто бійцем. Таким само, як і всі навколо.

Головна в казармі

Казарму облаштували у покинутій будівлі на території дніпровского госпіталю. 15 років тут ніхто не жив — ані дверей, ані вікон. На сто чоловік — один душ, і той із холодною водою. Довести все до ладу доручили єдиній жінці — старшиною військової казарми призначили Ларису.  

— У воєнній частині мого життя немає героїчних подвигів. Подвиги та геройство — це справа чоловіків. Справа жінок — невпинна повсякденна праця. Робимо те, що маємо робити, — говорить просто.

А ви тільки уявіть: під її відповідальністю армійський побут і військова дисципліна у колективі учорашніх цивільних — майже ніхто з них ніколи не служив.

— Я страшно боялася, чи впораюсь. Бо одна справа мотивувати людей на роботі в офісі, а геть інша — за 15 хвилин на вечірніх шикуваннях втовкмачити їм, що не можна спати під час несення караулу, що треба мити посуд за собою і прибирати у туалетах. Щовечора ті 15 хвилин я розмовляла суцільними матюками. І коли потім казала, що я колишній професор університету, хлопці дуже дивувалися, — усміхається. А мені складно повірити якраз у зворотнє.

У воєнній частині мого життя немає героїчних подвигів. Подвиги та геройство — це справа чоловіків. Справа жінок — невпинна повсякденна праця

IMG_4961_1IMG_4891

Пізніше на Ларису навішали купу штабної роботи і ще й додали повноважень відділу кадрів. З 8-ої ранку щодня вона працювала у штабі «от упора до забора», а  після — поверталася в казарму і керувала там.

Мала єдиний привілей — жила окремо у малесенькій кімнатці. Хлопці звідкись притягли для неї старий диван, і то було за щастя: поверталася з роботи, падала на нього у спальному мішку і відчувала себе королевою світу.

— А якось у госпіталі мені заступник по тилу каже: «Лара, тут у нас є душ, і там іноді буває тепла вода, коли хлопці всю не вихлюпають. Приходь увечері покупатися». І я майже за два місця перший раз прийшла скупатися в теплому душі. Ви не уявляєте, я просто плакала — це було безмежне щастя для жінки помити голову гарячою водою.

Так минуло кілька місяців. Набирали новачків, Лариса оформлювала їх, відправляла на полігон, потім — у відрядження у зону АТО. Там увесь той час воював її чоловік.

Схитрувала. Сама собі виписала відрядження на війну.

На «передку»

Спека стояла нестерпна.

Це був початок серпня 2014-го.  

Підрозділ Вадима якраз розташовувався на російсько-українському кордоні — мали завдання виловлювати диверсійні групи з боку Росії.

Людей не вистачало. Тих, що були, постійно піднімали по бойовій тривозі — обстріли з боку Росії майже не припинялися.

— Ночували в якомусь ангарі. Він за день так розжарювався на сонці, що вночі там заледве можна було знаходитись. І якось Вадим мій каже: піду я поставлю намет в кущах і там заночую, бо геть дихати немає чим. І хлопці за ним пішли. Це було за кілька днів до того, як я приїхала, — розповідає Лариса.

Саме цієї ночі, каже вона, під час обстрілу прямо у матрац Вадима прилетіла міна.

IMG_5047_1

— Досить швидко чоловік відправив мене назад у штаб. «Зараз від тебе там більше користі», — сказав. Але я прекрасно розумію — йому так було спокійніше, і в кризових ситуаціях він мав думати, про те, як воювати, а не про те, як захистити мене.

До штабу Лариса повернулася якраз тоді, коли почало замикалися Іловайське кільце.

— Наступні два тижні були найстрашнішими у моєму житті.

Два тижні пекла

Ночували прямо у штабі на розкладачках. Спали по черзі. Чекали.

— У нас до Іловайська зайшло 93 людини. Частина хлопців тільки 16 серпня приїхали з полігону, а 17-го  — уже виїхали на Іловайськ. Це були мої хлопці!

У штабі швидко зрозуміли, що кільце замикається і нічого не можна вдіяти — ані підвезти боєкомплекти, ані вивести хлопців звідти. Безсилля зводило з розуму. 

— Це було пекло. Ми всі відчували, що маємо щось робити, але нічого не могли. Почали піднімати шум — дзвонили в Генштаб, до Гелетея (Валерій Гелетей — на той момент був Міністром оборони України — TU), всюди, куди могли.

Тоді ж до штабу почали приїжджати дружини бійців.

Сиділи прямо в коридорах і чекали.

— Пам’ятаю, в день, коли хлопці мали виходити так званим «зеленим коридором», хтось зайшов і сказав : «З “Дніпра-1” не вижив ніхто».

Тихо стало.

І час, і простір загусли, немов кисіль. Кілька хвилин присутні не могли усвідомити почутого.

А потім почали приходити звістки від хлопців: хтось телефонував, казав: «Я живий, зі мною поранений такий-то, ми в лісосмузі там-то і там-то». І усі гуртом звірялися з картою, шукали їх і телефонними вказівками допомагали вибратися.

— Коли хлопців привозили до нас — практично всі були контужені. Питаю, як звати — відповідає. Запитую про прізвище — знову називає ім’я. Я приходила до хлопців, що вийшли з Іловайська, у лікарню Мечникова, розмовляла, тримала за руки. То були жахливі розповіді, але про це треба було говорити. Один розповідав, як йому роздробило ногу і він з тою раною, голяка буквально повз кілька кілометрів. Вони потребували уваги.

Втішала замість рідних мам. А ще по крихтах збирала у розповідях тих, кому вдалося вибратися, інформацію про інших, чиї долі досі були невідомі.

— Дружини загиблих мені потім казали, що я була сама спокійність. А насправді мене всередині штормило. Тільки показати цього я не мала права, — мовчить трохи. Пригадує. — От була з нами дружина одного з бійців — Бодіка. І раптом приходить звістка, що Бодька загинув. Страшне. Потім хтось інший каже: «Та ні, я бачив, як він поранений ішов у посадку». Надія з’явилася. А тоді знову — «Нє, я бачив його БТР, там пряме влучання, ніхто вижити не міг». І так тривало впродовж тижня.

У ті дні з числа бійців батальйону «Дніпро-1» загинуло 16 хлопців.

Останнього бійця, якого тривалий час вважали зниклим безвісти, врешті ідентифікували та поховали лише восени 2016 року.  

То ви, кажете, воювали?

Біла сорочка, діловий костюм й туфлі на підборах. Губи — червоним.

Вперше за останній рік Лариса знову відчула себе жінкою. Впевнена у собі й натхненна вона переступила поріг університету в Одесі.

— У жовтні 2014-го мій чоловік пішов із батальйону. А я лишилася — на той момент на мені було зав’язано стільки роботи, що я просто не могла її нікому передати. Ще півроку я відслужила, час від часу на день-два приїжджаючи до Одеси, куди перебралася моя сім’я. І в один із таких приїздів раптом усвідомила, що якщо прямо зараз не повернуся до своєї родини, назавжди лишуся на війні.

IMG_4964_1

У квітні 2015-го у неї раптом підскочила температура. Трималася два тижні, хоча нічого й не боліло. Тоді Лариса зрозуміла — досить.

Написала рапорт на звільнення і опинилася на роздоріжжі — чим займатися далі?

Спершу думала повернутися до викладання.

І от вона у приймальні ректора. Знову у рідній стихії.

— То ви, кажете, воювали? — перепитала заступниця ректора таким тоном, ніби Лариса щойно зізналася, що душевно хвора. — Ні! Ну і як же ви збираєтеся працювати з дітьми?

Стрималась.

Встала тої ж миті, чемно сказала «До побачення» і вийшла із кабінету.

Хоча насправді, зізнається, їй було страшенно прикро.

З університетом не зрослося, і один знайомий з одеської міськради запропонував Ларисі піти до нього помічником. Погодилась.

— Тепер я розумію, скільки помилок наробила! Займалася стовідсотково тим, чого мені було не треба.

Тепер їй доводилося щодня мати справу з пересічними містянами та їхніми проблемами.

— Сидить переді мною, скажімо, бабця одна і розказує: «У мене в під’їзді не працює замок, туди заходять котики і пісяють там». Я слухаю її — а у самої в голові фронт і мої хлопці — і думаю: «Господи, чим ці люди переймаються?!»

IMG_4828_1

Просиділа у тому кабінеті пару тижнів.

— Усі ті свої думки й переживання ховала в собі — я ж публічна людина, маю бути чемною й привітною. І до того довела себе, що просто за робочим столом під час прийому почала без упину плакати.

Тоді вже й чоловік почав турбуватися. Розказував Ларисі, що по ночах вона часто плаче уві сні.

— Пробувала різне — малювала, їздила в санаторій, і навіть вирішила сама повчитися — вступила на психолога в університет у Рівне.

А ще Лариса потрапила на тренінг з психологічної реабілітації ветеранів «Серце воїна». Каже, з того моменту почала нарешті повертатися з війни.

— Найголовніше, думаю, це те, що їм вдалося повернути мені відчуття власної гідності.

Пригадує, як її запросили у якості голови одеської обласної організації учасників АТО на випуск військової академії. Одягла форму, виступила, а дорогою додому зайшла із чоловіком у супермаркет. Просто шкірою, каже, відчувала, як косо на неї дивилися люди.

Може, їй просто здалося. Утім форму носити перестала — соромилась.

Тепер знає, що дарма.

Бо все, що з нею відбувається — природньо. Треба лиш прийняти себе нову, і переосмисливши набутий досвід, знайти нові точки опору.

— Жінці не треба воювати. У жінки своя зброя — тримати тил. Бо якщо впаде він — впаде і фронт. І це не тільки про війну. Це і про життя взагалі.

Усі фото — Олександр Бондар

***

[Цим текстом ми продовжуємо серію репортажів під загальною назвою «Траєкторія війни»Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Текст
Марічка Паплаускайте
>

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки