Марсі Шор: «Наратив про кінець історії закінчується тут, в Україні»

Історикиня Марсі Шор відома в Україні передусім як авторка книжки про Революцію Гідності «Українська ніч. Історія революції зблизька». Професорка Єльського університету, Шор досліджує історію ідей в Центральній та Східній Європі, історію літературної та політичної взаємодії марксизму й феноменології.

Розмовляємо з професоркою в дні безпекового форуму в Києві навесні 2024 року, де вона бере участь, і повертаємося до теми Майдану як ключового сюжету новітньої української історії. 

Минулого разу ми розмовляли з вами влітку 2022 року. Зокрема говорили про те, чи поїздка в Україну відчувається достатньо безпечною. Здається, зупинились на тому, що ні, це відчувається не дуже безпечним. Тепер кінець березня 2024-го, Ви в Києві. Як вам зараз? Як це — мандрувати в Україну в дні війни?

Це дуже хвилює. Я нервуюся, проте я завжди нервуюся, коли подорожую без дітей. Я досі відчуваю тривогу через розлуку з ними, попри те, що їм одинадцять і тринадцять років — вони вже дорослі. Проте я нервуюся навіть тоді, коли ночую не вдома всього одну чи дві ночі. Тепер я поза домом аж на десять днів — так надовго з дітьми я ще не розставалася.

Неможливо провести дослідження з контрольною вибіркою щодо власного життя, тому я не знаю, скільки в цьому нервуванні тривоги через дітей, а скільки — через приїзд в Україну. Тринадцятирічний син сказав мені: «Мамо, ми не помремо. Будь ласка, і ти не помри».

Діти знають, що після приїзду в Україну я стала почуватися краще, тобто я більше хвилювалася дорогою, до того, як сюди доїхала.

Чому? 

Тому що чимало тривоги викликало саме очікування чогось невідомого. В Україні я почуваюся дуже щасливою, я рада бути тут. Вдячна, що маю змогу повернутися, що місто не впало, встояло.

Я постійно говорю, що вторгнення почалося 23 лютого 2022 року, — бо о тій порі у США, в Нью-Гейвені, де я живу, був іще вечір 23 лютого. Я дивилась новини й думала, що все це просто ненормально.

Але місто стоїть, воно тут. Ви тут. Мої друзі тут.

Що змінилося за цей час?

Наприклад, я відчуваю, що люди стали менше вживати алкоголю. Ця ремарка не лише про Україну, я загалом під час перебування в Європі бачу, що тут більше п’ють, бо тут інакша, ніж у США, культура ставлення до алкоголю.

Люди звикли до війни: не в сенсі її ігнорування, а в сенсі психологічного прийняття. Наприклад, усі призвичаїлися до повітряних тривог і укриттів. І знають, чи в укриття варто поквапитися, а чи можна ще пів годинки почекати. До речі, мене вразило укриття в Київській школі економіки — воно так гарно зроблене, це справжні навчальні аудиторії з усім обладнанням для навчання онлайн, а ще там є вода, запас їжі, навіть душ і генератор.

Відчувається готовність. Тут все, як каже мій тренер Маріо: «Неможливо бути до всього готовими, але можливо бути підготовленими». 

Тут мене вражає один парадокс: в українцях можна відчути водночас і відмову визнавати, що війна триватиме довго, і готовність битися до кінця.

Як Київ змінився?

Тепер мені тут соромно розмовляти російською. Тобто залишається тільки англійська як опція. Водночас мені й англійською розмовляти соромно, бо я почув