img

Марина Круть: «Треба вчитися писати від радості — і виходитиме не менш класна музика»

27.10.2020 Даша Чиж

Вона грала і на Майдані, і в окопах, і у великих й малих залах. Марина Круть дівчина з бандурою, про яку після національного відбору Євробачення заговорила вся Україна. Неформатна виконавиця й артистка, чиї композиції зрідка почуєш на FM-станціях, але точно запам’ятаєш.

В інтерв’ю The Ukrainians Марина розповіла про найвдячнішу публіку, чи артист це насамперед про музику і як не задихнутися від слави.

 

Хто кого вибрав: ти бандуру чи бандура тебе?

Я навчилася грати на бандурі у вісім років із власної ініціативи. Спочатку була переконана, що у моїй сім’ї ніхто не займався музикою. Але помилялася. Рік тому довідалася, що рідні по татовій лінії співали і мали гарний слух. У четвертому класі навіть думала полишити все, однак учителька вмовила. Схожі кризові моменти траплялися що чотири роки. 

Батьки стояли осторонь: ніколи не забороняли і не заважали. Для мене це найкраща підтримка. Думаю, прийняття сталося тоді, коли я почала заробляти перші гроші. Це сталося на першому курсі Хмельницького музичного училища імені Заремби. Тоді мене запросити виступити на дні народження. Я виконала кілька творів і отримала свій перший гонорар 800 грн. На той час це були великі гроші ― майже 100 доларів. Коли сказала мамі вона спершу не повірила. Її місячна зарплата була 2000 гривень, а я заробила 800 за 30 хвилин. Це був святковий момент, коли батьки прийняли той факт, що я займаюся музикою.

Завжди, коли ти щось робиш проти системи, люди не підтримують відразу. Вони навпаки мінімально протестують. Коли ж ти стаєш на цю стежку і починаєш рухатися нею стабільно, виникає прийняття, з часом захоплення і лише потім підтримка. Але починається все з нерозуміння. У своїй справі я не звертаю уваги на думку інших.

Батьки стояли осторонь: ніколи не забороняли і не заважали. Для мене це найкраща підтримка

Бандура ― це традиційний український інструмент, який, на жаль, часто асоціюють із чимось застарілим, несучасним, шароварним. Чому так?

Думка людей стосовно бандури поступово починає змінюватися. У 2012-му, коли на сцені з’явився бандурист і композитор Ярослав Джусь, це була революція і прорив у нашому сегменті. Саме після його виступу на одному із талант-шоу я зрозуміла, що можна так експериментувати й майстерно виконувати і старосвітські, і народні, і сучасні твори. 

Є й інші сучасні віртуози-бандуристи. Це і Георгій Матвіїв, і Роман Гриньків, і український колектив B&B Project, який ламає стереотипи стосовно народних інструментів. Прогресивна молодь вже знає, що бандура це не шаровари. Залишилося у цьому переконати ще приблизно 80 відсотків населення. Щоправда, не знаю, коли таксисти нарешті вивчать назву мого інструмента і не будуть плутати його з балалайкою чи баяном. Коли водії бандуру називають бандурою, то я завжди залишаю більше грошей на чай.

Коли водії бандуру називають бандурою, то я завжди залишаю більше грошей на чай

Чесно кажучи, я раніше комплексувала. Навіть довгий час думала, що не зможу виступати сама буду нецікавою аудиторії. Минулої осені тривав мій тур на підтримку альбому. До останнього не уявляла, як триватимуть виступи, чи сприймуть люди. Сильно боялася виходити на сцену. Перед цим я створювала колаборації, постійно за кимось ховалася, грала спільно з різними колективами, групами, оркестрами. Коли ж опинилася на сцені одна з бандурою, побачила, що подобаюся людям як самостійна артистка. Я часто жартую на сцені і називаю себе бюджетним стендап-коміком. Мої історії викликають сміх і позитивні емоції, слухачам це до вподоби. І коли я це зрозуміла, то почала розкачувати акустичну програму.

Кого вважаєш своїм наставником у музиці? 

Михайла Клименка, засновника гурту Adam, і, крім того, мого саунд-продюсера. Це людина, яка вплинула на світогляд в цілому і на музику у тім числі. 

У мене невелика команда: менеджер і піарник. Зважаючи на те, що я працюю з неординарним продуктом, доводиться йти наосліп і нащупувати шлях самотужки. І якщо через 5 чи навіть 10 років з’явиться артист, який теж гратиме на бандурі, як я, то він ступатиме вже второваною дорогою. Наразі ж люди з музичної індустрії не знають, як «пакувати» «неформат». Є різні умови співпраці з продюсерами і агентствами. Я надаю перевагу творчій свободі і через те ні з ким наразі не працюю.

Кажуть, що поки не спростишся і не «спопсишся», не матимеш успіху і грошей. У мене і так немає грошей, тож я не переймаюся. Мій розвиток поступовий, крок за кроком. Це довший шлях. В один день я не стану різко популярною і багатою. Євробачення мені показало, що ще багато над чим потрібно працювати. Я до цього готова. І коли я вийду на вищий рівень через кілька років, то знатиму, що всього досягла сама. 

Я вірю в історію поступового розвитку. Не обов’язково гнатися за примарною популярністю і трендами. У світі існує закон балансу, який сильніший за все інше. Якщо ти в один день різко злетиш вгору, то наступного так само стрімко впадеш вниз. Надовго затриматися на вершині складно.

Коли я була на піку популярності, що стосувався Євробачення, то зрозуміла, наскільки непросто психологічно. Спочатку ти живеш звичним життя, а потім ставлення світу до тебе змінюється. І, якщо ти до цього психологічно не готова чи не готовий, то починаються проблеми, залежності та інше. Саме тому я ступаю крок за кроком. Так ти поступово розкачуєш свої легені, а коли підіймешся на гору, не задихнешся від слави. Я щаслива, що йду своїм органічним шляхом.

Серед українських виконавців подобається Vivienne Mort, «Один в каное», Марія Чайковська та «Бумбокс». Багато референсів черпаю з творчості Portishead, Bjork, Тома Йорка. Але це далеко не повний перелік тих, хто надихає. 

Ти була фавориткою першого півфіналу Євробачення-2020, отримала найвищі бали за результатами суддівського та глядацького голосування. Ти відчула себе популярною після національного відбору?

Не скажу, що відчула суперславу, але певний медіавідголосок був. Пам’ятаю, як їхала на фінальну репетицію. В метро була пряма гілка, тож не було сенсу замовляти таксі. Тоді до мене підійшла якась жінка і сказала: «У вас шнурівки розв’язалися». А потім додала, що знає мене і буде голосувати на Євробаченні. У той момент я відчула популярність. Після цього задумалася над тим, що мене можуть впізнавати на вулиці і що треба завжди бути підготовленою до цього. Мати відповідну зачіску та макіяж. Однак потім стало байдуже. Маю супервідому подругу, до якої постійно підходять фотографуватися на вулиці. Це дуже важко. Мені так не хотілося б. Я і селфі роблю за необхідності. 

Сам виступ на конкурсі тривав усього три хвилини, а підготовка місяць. Проте я мала класну команду, з якою працювати саме задоволення. Через це і конкурс став свого роду моральними канікулами. 

Я не передивляюся своїх виступів, із нацвідбору у тім числі. Зрідка аналізую власні кліпи. З того моменту, коли запис публікується в YouTube, він перестає бути моїм, він для людей. 

DSC_8143

Як ти ставишся до критики?

Ніяк. Є люди, яких я поважаю, до чиєї думки прислухаюся. До того ж я сама собі найбільший критик і хейтер. На думку інших не зважаю. Якби я не виграла півфінал Євробачення, про мене б взагалі не заговорили.

Як змінилося твоє життя після конкурсу?

Після Євробачення почався карантин і все відразу пішло на спад. Ніхто не очікував, що через два тижні все припиниться. Ми разом з командою планували їхати в тури, підписувати контракти, все мало йти вгору, але сталося не так. Я тільки зараз починаю пожинати плоди того лютневого проєкту.

Нещодавно на Netflix вийшов фільм «Соціальна дилема». Він про соціальні мережі і як вони працюють проти нас. Після перегляду кінострічки я поставила обмеження 15 хвилин на всі програми в телефоні. 

Чим ти займалася останнім часом?

Відпочивала і писала. Писала не лише пісні, а й камерні твори для оркестрів, струнних квартетів, капели бандуристів. Створювала аранжування. Разом з Михайлом Клименком ми написали музику до трьох фільмів повнометражного, документального та короткометражного. Крім того, мені подобається творити музику для реклами. Думаю, коли моя кар’єра артистки закінчиться, то я активніше займусь композиторством.

У період карантину я навчала імпровізації та гри на бандурі дітей по Skype. Мені подобається працювати з учнями середніх, старших класів та студентами музичних училищ. Коли наприкінці серпня грала на вечірці найбільшої платформи українських брендів «Всі Свої», то запросила на неї своїх учнів. Тоді вперше побачила цих дітей наживо. Ми разом виконали пісню, яку вивчили онлайн.

Що тебе надихає?

Раніше я надихалася різними душевними переживаннями. Не можу сказати, що вони були позитивними. Це швидше було схоже на сублімацію (психічний процес перетворення і перенаправлення енергії на соціальну роботу і культурну творчість, — TU). Перебуваючи у пригніченому стані, я створювала пісні. Недарма кажуть, матимеш депресію напишеш альбом. Це була моя історія. 

Тепер негативно ставлюся до такого способу пошуку натхнення. Коли, так би мовити, «пишеш з депресії», то ніби навмисне повертаєшся у цей стан. Ти підсвідомо шукаєш проблему, оскільки тоді продуктивний. Чомусь прийнято вважати, буцімто митці мають страждати. Вони також люди, які хочуть бути щасливими. Хіба я не можу написати пісню від радості? Це перейдений етап писати від невдалих стосунків та любовних переживань. Люди не варті твоїх страждань, а ось чи музика варта, я не знаю.

Навесні 2019-го я написала пісню «Радій», яка стала переломною у моїй творчості. Навіть маю татуювання на цей трек. Стан страждання більше не надихає, а навпаки відштовхує. Треба вчитися писати від радості  і виходитиме не менш класна музика. Хочеться творити від сонця всередині, а не дощу.

Це перейдений етап писати від невдалих стосунків та любовних переживань. Люди не варті твоїх страждань, а ось чи музика варта, я не знаю

В одному з інтерв’ю ти сказала, що тобі подобається творчість Василя Симоненка і Тараса Петриненка, а ще — поетів доби «Розстріляного Відродження». Як ти їх відкрила?

У Петриненка мені подобається композиція «Україно», яку я вважаю гімном України. Люблю творчість і Василя Симоненка, і Ліни Костенко, і Миколи Хвильового, особливо його прозову збірку «Сині етюди». 

Якось на барахолці придбала книжку Василя Стуса. У ній містилися газетні вирізки за 70-80-ті, 90-ті та 2000-ні роки. На мій подив, у всіх трьох газетах був один і той же заголовок зі словами «помер» чи «вбили». Тоді я зацікавилася феноменом українського культурного руху шістдесятників. Перечитала гору статей, книг, передивилася чимало документальних фільмів та почала захоплюватися цим поколінням. Думаю, обов’язково напишу щось і про «Розстріляне Відродження». Ця тема мені досі болить. Їхня історія у чомусь перегукується з проблемами сучасних українських митців. До 2014-го українській пісні не давали нормально дихати.

Не так давно я їхала в потязі, де в сусідньому купе голосно звучала пісня Філіпа Кіркорова. Я зробила скандал і попросила вимкнути. Справа не в Росії і російському виконавцеві, проблема у тому, що поки звучить така музика, не граємо ми, українці. Мені найбільше болить за те, що люди зараз слухають. Коли заглянути у чарти, то не хочеться вірити, що така музика займає перші позиції в рейтингу. Але це нова реальність, нові правила, під які потрібно підлаштовуватися. Часто хочеться відгородитися і сказати, що я не з цієї історії.

Яка, на твою думку, роль митця у сучасному світі?

За кордоном всі зірки більшою чи меншою мірою політизовані. Вони відразу реагують на новини, актуальні події, мітинги, вибори і так далі. Я ж думаю, що митець має насамперед займатися своєю творчістю. Якщо він хоче проявляти свою громадянську позицію, то він має це робити, але якщо ні, то люди не повинні у чомусь його звинувачувати через за це. 

DSC_8143

Артист це насамперед про музику. Я компетентна у своїй сфері і не хочу вести діалоги про політику. Проте це зовсім не означає, що мені байдуже на те, що відбувається в Україні. Навпаки. Я волонтерила весь час на Майдані під час Революції Гідності. Так грала на бандурі, що відморозила палець на нозі, пропускала заняття, за що мене ледь не виключили з коледжу. І робила це за власним бажанням. 

У той же час, я не думаю, що артист має бути всім: і політиком, і благодійником, і громадським діячем. Вважаю, що митці не мають бути політизовані, але повинні мати громадянську позицію. Але і до цього не потрібно змушувати. Не треба впадати у крайнощі, а намагатися бути посередині.

Ти і досі продовжуєш займатися волонтерством?

Мені подобається волонтерити. Я вбачаю у цій діяльності свою соціальну місію. Якби я не була артисткою, все одно їздила б у дитячі будинки. Мені здається, що це має робити кожен. Зараз я популярніша, ніж раніше, тому люди більше звертають увагу, коли займаюся благодійністю. Раніше я їздила в АТО і в окопах грала на бандурі, але цього ніхто не зауважував. 

Волонтерство це ще й історія про баланс і віддачу. Якщо в тебе є що дати, то чому не поділитися? Інколи я кажу, що люблю дитячі будинки більше, ніж великі концертні зали. Для мене це найвдячніша публіка.

[Цей текст створений стажерами The Ukrainians у рамках проєкту «Підвищення рівня кваліфікації талановитих молодих журналістів», що реалізується за підтримки Фонду Розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Зміст публікацій відображає виключно точку зору авторів.]

Даша Чиж Данило Павлов

Схожі публікації

4275 8

Олександр Божик: «Скрипка — це моя зброя»

Скрипаль-віртуоз Олександр Божик про музику, яка лікує, і мистецтво у час війни

05.06.2017 Наталія Середюк
4202 5

З одного моря

Хто і навіщо грає музику для людей, які її не чують

28.06.2017 Надія Швадчак
31526 7

Джамала

Розмова з відомою українською співачкою

04.04.2014 Інна Березніцька

Популярні публікації

64993 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
51345 8

Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних
25.11.2016 Анна Давидова
46892 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея

Введіть слово, щоб почати