Матвій Вайсберг: «Навіть малюнок дерева може бути висловлюванням про звірства»

Художник — про те, як мистецтво відображає війну

24 Жовтня 2022

Матвій Вайсберг — український живописець, графік, який говорив, що його біографія складається з картин. «Якби я міг своєю картиною врятувати когось від поранення — без роздумів пожертвував би картинами», — ділиться Вайсберг емоціями від знищення однієї з його робіт під Києвом. Про потребу збереження картин під час війни, проєкти, які рефлектують події найновішої історії, говоримо в цьому інтерв’ю, що відбулося в майстерні художника. 

Воєнна реальність після 24 лютого принесла з собою новий цикл робіт — «Дорожній щоденник», де можна побачити світ очима людини, яка живе в красивому мирному місті, але все одно перебуває у війні. Навіщо та про що цей щоденник і як у ньому проросла тема Азовсталі — читайте в розмові.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Розкажіть, де ми?

У моїй майстерні, я працюю тут уже двадцять третій рік. Вона не моя, в мене взагалі ніколи не було власних майстерень, я їх орендував. Попередню майстерню — у «спілчанина». Та я з’їхав із неї після того, як його майстерню залило фекальними водами, — стало ясно, що той період мого життя закінчився. 

Ця майстерня — залишки сквоту, який був на «БЖ-АРТ». Його засновники — мої друзі. Я попросив дати мені майстерню, мені дали кімнатку — балкончик над нинішньою «Косаткою». Рік я там працював, потім нас звідти попросили. Натомість ми отримали цей колишній гуртожиток — його покинула консерваторія, бо ці будівлі сповзали схилом униз. Але ми в’їхали — і будинки спинилися.

Моя майстерня — дві гуртожиткові кімнати, також частина коридору. Все, що тут зроблене, я робив сам — хтось допомагав, когось я наймав за смішні кошти. 

Тут багато чого було.

Як це місце змінювалося?

Воно не змінювалося, змінювались лише картини на стінах. Також змінювався я сам. Тут досі стоїть той самий диван, лежить той самий лінолеум.

Яка правильна характеристика цієї майстерні? Слово «затишна», думаю, не те — воно радше про житло.

Майстерня має бути майстернею — місцем, де людина працює. Звичайно, тут можна і перекусити, і заночувати. Але мені не подобаються майстерні-будуари — затишні, з правильним ліжком… 

Усі майстерні дуже схожі на своїх господарів. Мені в моїй майстерні добре. Коли я сюди приходжу, то забуваю про негаразди, хвороби, особливо коли працюю. В цій майстерні до 24 лютого завжди звучала музика — я не міг без неї працювати. Ставив Баха у виконанні Гленна Гульда, «Реквієм» Верді — мені був потрібен ритм, метроном. Але тепер я не можу слухати музику, працюю в повній тиші.

Тут було красивіше, коли був вид з вікна, — звідси було видно Софію. Я малював цей вид, але більше не можу, тепер перед моїми вікнами збудували оце одоробло-хмарочос. У мене вкрали небо.

24 лютого — як ви зустріли цей день?

Я прокинувся за пів години до першого вибуху. Знав, що буде війна, — дивився засідання їхньої ради безпеки, також дуже добре пам’ятаю початок окупації Криму, коли було таке ж засідання.

Перший вибух усе пронизав.

По тому ми пішли в магазин купити води. Тоді ж подзвонили друзі й сказали, що в нас є 40 хвилин — вони виїжджають і заберуть нас з собою. Я відмовився, мовляв, нехай їде родина. А родина відмовилася їхати без мене. Тож ми вирушили й пережили те, чого зазнали всі тодішні подорожні. Їхали чотири доби, десь уже оминали перестрілки.

Кілька разів мені хотілося втекти. Наприклад, у Львові я подзвонив друзям і попросив допомогти. Вони поставилися до мене поблажливо — і цього я не забуду. Загалом, війна ставить акценти, ми ж ніколи не уявляли, хто і як поводитиметься в такій ситуації.

Що нового ви відкрили про себе?

Остаточно переконався, що можу жити тільки тут — у цьому місті, в цій країні, в цих стінах. Звичайно, мені подобалося їздити за кордон на резиденції на кілька місяців, мати безкоштовні майстерні, ходити в музеї. Наприклад, у червні я мав починати таку резиденцію в Мюнхені. Та я відмовився, щоб повернутися в Київ, коли виникла така можливість. Знайшов навіть причину повернення — участь у благодійному аукціоні Сергія Притули, для якого мав створити роботу.

Києва бракувало, правда?

Не те слово. Це важко навіть описати. Мені ніколи раніше не снилися такі топографічно точні сни.

До того ж, художник, який залишився без своїх робіт, — голий. А мої роботи залишилися в Києві.

Я заспокоював себе тим, що вони «в різних кошиках»: у майстерні, в галереї «Дукат», щось висить у мене вдома. Я думав, якщо прилетить у мою квартиру в Ролітівському будинку, то найбільш мені буде шкода однієї роботи — автопортрета з сином за грою в шахи. Я розумів, що так цю картину ніколи більше не намалюю.

Страх на відстані завжди більший. Можливо, якби я залишився в Києві, мені було би простіше. Та, можливо, я поїхав саме для того, щоб намалювати свій «Дорожній щоденник». Наприклад, нещодавно почалася виставка цих робіт у Гаазі. Пропозиція надійшла від нашого посла в Нідерландах і його дружини. Вони самі мене знайшли, бо я сам ніколи себе не пропоную. Друзі з «Дукату» допомогли чудово все організувати.

Розкажіть про цей проєкт. Слово «дорожній» вочевидь апелює до вашого досвіду виїзду, «щоденник» підказує, що це автобіографічна робота.

Це щоденник, а щоденник — це завжди трошки література, тобто висловлювання мовою мистецтва.

Цей проєкт почався з ідеї моїх друзів. Коли ми виїхали, вони подивилися на мене, мій стан і запропонували поїхати в магазин «Koh-i-Noor» по матеріали. Я дурів, сидів цілими днями в гаджеті, друзі помітили це і вирішили, що мені треба працювати.

І який арсенал ви собі купили?

Дуже дивний. Думаю, це була майже істерика — я не знав, чим малюватиму. Там були жовтий і синій фломастери, червоне, грифелі, олійна пастель… Я не маю забобонів щодо різних технік. Я ж був вуличним художником і малював усім, що малює.

Поміж усього іншого я того дня в «Koh-i-Noor» купив 100 аркушів чорного паперу. Дивився на них і з жахом зрозумів, що повернуся додому, коли вималюю весь цей чорний папір. Так і сталося.

Розумієте, ми їхали з Києва на 2-3 дні, не взявши з собою ні речей, ні грошей. Мені допомагали друзі. Одна людина заплатила за куплену раніше картину. Потім допомагали друзі в Польщі, в Чехії, згодом — друзі в Німеччині, котрі прихистили в себе.

Цей щоденник ви почали творити в дорозі?

Для себе я табуюю слово «творити» чи «творець». Мені більше подобається слово «робити».

Цей проєкт такий, як дорога, — щось загубилося, щось намалювалося на обох боках аркуша, бо я забув, що там уже був один малюнок. Декілька робіт вийшли на білих аркушах. Щось я подарував. Також деякі роботи в мене хотіли купити, та я відмовився — вирішив, що це має бути цілісним циклом. Всього наразі із сотні аркушів є понад вісімдесят. Адже і щоденники писались так само — щось у спеціальному зшитку, щось надсилали листами.

Що ви там малювали?

Спершу розповім навіщо. Малювання було моїм головним способом врятуватися. Також я вирішив, що цей мій спосіб бути співучасником того, що відбувається в Україні. Я мав надію, що є люди, котрі, попри воєнні обставини, чекають на мої малюнки, які я публікував у соцмережах. Тоді кількість уподобань мені засвідчила, що це може бути важливо.

Все, що я малював, було про війну. І прямо, і опосередковано. 

Знаєте, я дуже люблю Бертольда Брехта, котрий писав про дивні часи, коли навіть розмова про дерева є злочином, оскільки не є розмовою про звірства. А я в «Щоденнику» малював дерева — це моя дискусія з Брехтом. Я думаю, що навіть дерева можуть бути висловлюванням про звірства. 

Я малював дерева — наприклад, дерева біля стадіону, де мій син Симон займався футболом. Я малював літачки — мені здавалося, що кожен літачок летить додому. Малював і дивувався, що тут небо безпечне, а вдома небо воєнного часу несе загрозу. Я малював залізницю, бо вона веде додому, бо Земля все ж таки кругла.

З часом я почав ходити по музеях — і ці сюжети також проявилися в моїх малюнках. Я з дитинства люблю перемальовувати картинки, зокрема твори класиків.

Чому тільки з часом?

Спершу ми не дозволяли собі музеїв — так, ніби це «розвага», не гідна людей, у яких в країні війна. Потім з’ясувалося, що музеї для українців безкоштовні, — річ не тільки в коштах, яких було небагато, а і в повазі до нас.

У Мюнхені я пішов у стару Пінакотеку. Коли побачив величезного Сезанна — заплакав, чесно. Я ніби згадав, що є інше життя.

Та того разу мені були потрібні не улюблений Сезанн і не найулюбленіший Ван Гог, а роботи, створені у смутні часи — в Середньовіччі.

Наприклад?

Майже все Середньовіччя було страшними. Весь час були війни. Люди бачили повішених, закатованих — це було на порядку денному, вони жили з цим. Я зовсім не релігійна людина, але дивився на розп’яття того часу й розумів, що це одна з універсальних трагічних тем у мистецтві. Коли ти дивишся на ті розп’яття, на ті закривавлені рани, то розумієш, що автор точно бачив, як із людини тече кров.

Я відчув резонанс із цим. Мені не було про що розмовляти з милими імпресіоністами. Так я почав малювати розп’яття — наприклад, розп’яття Рубенса. Я й забув, що в такого жовіального художника є такі роботи. Мої розп’яття були про Бучу, Ірпінь і Бородянку. 

Пропоную продовжити темою мистецтва, створеного в смутні часи. Чого ви шукали? 

Дивна річ — у лютому 2014 року я відчув, що мене розриває, що я лусну, якщо не малюватиму. 28 січня 2014 року я прийшов сюди в майстерню та почав малювати «Стіну». Я малював і просто воював. Мені здавалося, що нічого страшнішого не може бути. Цікаво, що за пів року до того я спеціально поїхав у Прадо подивитися на «Чорного Гою». Якби я його не бачив, то ця «Стіна» була б іншою. Такі-от діалоги в мене складаються. Коли малював «Стіну», то думав, що можу собі уявити, що саме відчував Гоя, коли малював ці свої роботи.

Для мене одна з головних картин у житті — «Герніка» Пікассо. Я з 14 років хотів її побачити, була така дитяча мрія.

Думаю, мистецтву іманентна цілющість. Воно може бути гірким, кислим, рідше солодким — мистецтво лежить на інших основах. Мистецтво зцілює і тебе самого, і тих, хто це бачить.

Тому після початку вторгнення я почав малювати, щойно зміг, — 1 березня 2022 року. Водночас я дуже добре розумію, чому не всі художники можуть малювати, бо є різні типи нервової системи, звідси — різні реакції на події.

Поки я працював і над «Стіною», і над «Щоденником», мене не полишало відчуття, що іноді я не встигаю за подіями. Майдан був красивим, я його бачив, я його малював. Війни в Києві у лютому 2022 я не бачив на власні очі, тому не малював війни напряму — малював щось інше. Якби я був на місці, то, може, було б інакше. Але я не впевнений. Наприклад, був у Гостомелі в друзів, які 40 днів прожили в окупації… і не зміг нічого про це намалювати. 

Чому?

Я там навіть не фотографував. Хіба що їхній паркан, весь прошитий мінами.

Думаю, в таких містах більше поля роботи для фотографів. Наприклад, мої друзі, Саша Глядєлов або Макс Дондюк, зроблять це краще. 

За часів Гої не було фотографії, тому вони використовували інші засоби. У темі ж війни я фіксую події життя людини — себе. Ця людина живе в красивому мирному місті, але живе у війні.

Ваші роботи «Тонка червона лінія» — про Азовсталь. Як вони з’явилися?

Наприкінці перебування в Мюнхені син запропонував піти в музей Стародавнього Єгипту. Я був скептичним, бо навряд чи після Лувра чи Британського музею щось могло мене здивувати у цьому сенсі. Та це виявився просто чудовий музей. І я побачив там старі побиті часом голови, які одразу ж почав замальовувати. Мене зацікавила їхня недостатність, їхня фізична неповнота. Десь немає вуха, десь носа… та вони все ж таки дійшли до нашого часу.

Я був дуже схвильований — без такого драйву немає сенсу навіть починати малювати. Вирішив зробити їх більше, намалював перші три… А наступного дня потрапив у наступний музей — античної скульптури, яку я добре знаю, всі ці маски я перемалював іще в художній школі. Але в музеї була дивовижна експозиція того, що від тих скульптур залишилося, — окремо ноги, тулуби, голови, руки. Але це воїни! Вони у строю вже три тисячі років. Вони б’ються. І я одразу подумав про наших героїв Азовсталі.

Почав малювати цих воїнів. Їх треба було на щось поставити, суто формально, на малюнку. Спершу провів білу лінію, мене це не влаштувало, бо це було ні про що. І я намалював червону лінію олівцем.

Уже потім з’ясувалося, що «Тонка червона лінія» — це крилата фраза, стійкий мем часів Кримської війни, який позначає незламність і героїчну оборону. Вона апелює до Балаклавської битви та відваги шотландських солдатів, які стояли у своїх червоних одностроях наїжачені залізом.

Так я зрозумів, що знову щось зійшлося, — художній твір набув іще одного, найважливішого сенсу. Тепер чекаю, коли ми виставимо цей проєкт, — чекаю, що першу виставку зробимо в Києві, хоча вже були пропозиції виставити її за кордоном.

Наскільки для вас властиво рухатися за історичними подіями, за сучасністю?

Я до 2014 року нічого такого не малював. Наприклад, на симпозіумі в Єрусалимі я малював Юдейську пустелю. Чи це про сучасність? Можливо, але це й про 3000 років історії. Та й перша моя «Стіна» на початку 2000-х була суто старозавітною. Єрусалим і Стіна плачу були моїм місцем сили. До речі, думаю, я першим поклав у Стіну плачу синьо-жовту стрічку 2014 року — спочатку написав записочку з побажанням для України, потім відчув, що і цього мені замало. 

Тепер, після 2014-го року, мені повністю вистачає України і Києва. 

Як ви захищаєте себе від того, щоб не впасти у кон’юнктуру?

Для мене неможливо впасти у неї, бо я відчуваю її на запах і смак, терпіти не можу навіть на суто фізичному рівні. 

Якщо тебе всі хвалять, це значить, що ти десь схибив. Я сам собі суворий суддя та критик. Також маю кількох людей, яким довіряю, чия думка мені важлива.

Водночас у мене немає снобізму на тему верховності та першочерговості мистецтва.

Для мене життя важливіше за мистецтво.

Так, одна моя важлива картина згоріла в будинку під Києвом, разом з будинком. Та я не відчуваю жалю: в картин своя доля. Зате люди живі. Якби я міг своєю картиною врятувати когось від поранення — без роздумів пожертвував би картинами.

Ви вже згадували про те, що Майдан був красивим і що війна не така. Пропоную далі поговорити про образи наших знакових подій. Почнемо з Майдану?

Він був красивим. Я ніколи не почувався естетом, але саме на Майдані відчув, що те, що красиве, — правильне. Майдан був красивим і правильним.

Війни натомість я майже не бачив. Мені поки що нічого сказати, це поле роботи для фотографів і документалістів.

Як змінився Київ за 9 років війни та великої війни?

Архітектура точно не стала кращою, але Київ — це не тільки пагорби та будинки.

Люди ж змінилися на краще. Ми остаточно зрозуміли, хто ми є. Між нами більше спільного, ніж відмінного. Нас єднає, зокрема, відчуття, що ми встояли та відстояли Київ.

Що таке українська ідентичність?

Путін хуйло.

Крим — Україна.

Та й усе. 

Для мене ідентичність — усвідомлення того, що я хочу бути тільки тут, в Україні, в Києві.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Дякуємо і до зв’язку незабаром! Ваш тарифний план буде активовано на протязі 10 хвилин.

Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки