[Ця колонка створена завдяки читачам і читачкам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше!]
§§§
Жовтогаряче кленове листя шурхотить під ногами. Двоє моїх сусідів — двірники тітка Аня і дядько Денис — дбайливо збирають його у невеликі охайні купки, та воно, неслухняне, розсипається, розлітається знову. Двірники — найкращі друзі нашої собаки Моллі. Трохи більш як рік тому ми забрали її з одного з одеських притулків. Вона досі лякається галасливих вулиць, але обожнює зариватися носом у шелестке листя й лагідно тицятись у долоні прибиральників — до них у неї особлива симпатія. Я її розумію: і ми, і вони першими виходимо на сонні вулиці, ще до першої кави і до перших сонячних променів. Чи минула ніч була тихою, чи ні, чи сиділи ми з собачкою у підʼїзді, чи обійшлися ванною, — щоранку ми рушаємо на рідні вулиці послухати ранкові звуки.
— З притулку, мабуть? Бо я вас зразу з нею дорослою бачив. У нас вдома теж була, тільки ще більша. Померла, мабуть, від розриву серця. Ми з жінкою любимо собак, але на зйомній квартирі не заведеш. Може, колись іще заведемо, — чоловік говорить тихо, обережно чухає Мольчине чоло. Вона намагається облизати йому руки, вони пахнуть алкоголем і цигарками, як і весь він, але вона не зважає. Ми без зайвих слів розуміємо: дядько не звідси і дому, де можна було б тримати собаку, у нього вже немає. Поки що нам пощастило більше, ніж йому. Але це — поки що.
Ранкова Одеса завжди дуже тиха. Після обстрілів — особливо. Птаство в цей час видає особливо ніжні звуки, ніби теж прокидається і готується до насиченого дня. Двірники метушаться: якщо ніч видалась тихою — підмітають листя й паперянки від кави, ті розлетілися від пориву вітру з найближчої урни, а якщо ніч гучна, доводиться збирати скалки шибок, уламки меблів, шматки цегли й розбиті на друзки спогади про мирне життя. Двірники приходять першими, приводячи місто сяк-так до ладу. І насправді дають лад не тільки вулицям, а й нашим душам, ніби заспокоюючи: що б там не було, а виглядати слід гарно. Тож ми чепуримося, як можемо. Реноме модного дорогого курорту втрачати не годиться, навіть якщо готелі й апартаменти, розташовані біля моря, які ще недавно хизувалися своїм вигідним розташуванням і захмарними цінами, зараз соромʼязливо ховаються за оголошеннями на сайтах: «Вікна виходять на нешахедну сторону». Тобто будівля біля моря, але з вікон цього номера його не видно: колись це було погано, а тепер — добре.
У 2022 році про відпочинок на морі було годі й думати: купалися тільки особливі сміливці з-поміж місцевих, та й то рідко.
Море раз по раз виносило і виносить на наш берег протикорабельні міни, які погрозливо стирчать врізнобіч залізними шипами.
Насправді тепер уже всі знають: найнебезпечніші для любителів морських купань не вони, а невеличкі протипіхотні. Саме ці пристрої для вбивства забрали вже не одне життя на курортах області. Море, яке дає нам, місцевим, особливу силу і гордість, а гостям — радість літнього відпочинку і коричневу засмагу разом з обовʼязковою вареною кукурудзою і солоними «рачками», — тепер ще й місце наших тривог.
У березні 22-го там на обрії було добре видно російські кораблі, які вели артилерійський вогонь по прибережній забудові. Звідти чекали на висадку ворожого десанту, а коли українські захисники вигнали їх звідти, небезпека зачаїлася в глибині його хвиль. Майже щоночі звідти, з моря, на Одесу летять ворожі безпілотники, випущені з окупованого Криму — колись нашого курортного конкурента. Серед дня звідти ж по Одесі можуть випустити балістику: ракети летять швидко і в укриття можна встигнути тільки якщо ти поруч із ним. А ще є літаки, які запускають так само з моря кілька видів різних ракет.
Кілька днів тому вперше випустили ще й модернізовані керовані авіабомби. Ми тепер усі — трішки фахівці у сфері військової техніки. Найпротивніші для багатьох — шахеди. Навіть Моллі вже добре вміє розрізняти їхній мерзотний звук і торохкотіння, характерне для мопедів. Мопедами їх часто називають чи то напівжартома, чи то щоби приховати страх. Нібито коли летять «мопеди», це не так жахливо звучить, як «безпілотники». Насправді це нічого не міняє: собака стягує мене з ліжка, навіть якщо я сплю і невдоволено бурчу, і притискається до мене всім тілом. Нашорошує вуха в підʼїзді й зазирає в очі принишклим сусідам. Наближається. Ще ближче. Гуде. Гуде довго, не замовкаючи. Двигун не вимикається, значить, летить далі. Цього разу — не в наш будинок. Проте лишень цього разу, бо ніхто не знає, що буде наступного.
Ми часто проходимо повз будинок з оголеною стіною. Її вже зачистили і прибрали сусідню стіну, від якої майже нічого не залишилося. Неподалік підʼїзду — деревʼяні новенькі лавки і столик, на якому влітку і взимку височіє купка мʼяких іграшок. Моллі завжди зупиняється і уважно на них дивиться, схиливши голову набік. Вона ще не жила з нами, коли це сталося. Коли російський дрон влучив у цю стіну і забрав життя дванадцятьох людей. Деякі родини — повністю, деякі — розділив навпіл.
Я знаю родини, які навмисне лягають спати в одній кімнаті. Щоб, якщо це станеться цієї ночі, їх ніхто не розділив між світами.
Мої друзі з інших міст, зі складнішими ситуаціями, аніж ми, залюбки приїздять до нас влітку. Кажуть, що війна тут практично не відчувається. Сумовито споглядають затулені фанерами вибиті вікна і зляться: таке гарне, мовляв, старовинне місто, як же шкода. А мені шкода їхніх міст. Усім нам болить кожне наше місто й село — старе й молоде. Одеса старається чепуритися, прикривати рани квітами та гірляндами, запахом кави та смаженої риби, екскурсійними автобусами і театральними виставами. Мої знайомі поціновувачі мистецтва присягаються, що актори щоразу виступають так, ніби востаннє, і так, як ніколи до повномасштабної. Я вірю. У серпні 22-го театри почали давати перші вистави — маленькі, камерні. Ми збиралися у підвалах цих пафосних старовинних будівель, створених для розваг і пишнот, нас було 40-50 глядачів — якраз щоб можна було розсістися навколо деревʼяного помосту, де актори грали життя. І плакали вкінці разом з ними, аплодуючи до болю в долонях. Іноді мені трішки ностальгійно за тим часом. Зараз у наших театрах уже йдуть повноцінні довгі вистави, балети й опери, які перериваються під час повітряних тривог, а після них —знову відсуваються вбік величезні важкі завіси, за якими — застиглі, ніби в дитячій грі про завмерле море, актори. Ще мить — і вони продовжують виставу, ніби щойно театр не здригався від вибухів у порту.
Одеса — один із найменш популярних серед умовно віддалених від лінії фронту регіонів (хоча лінія фронту насправді в нас поруч, просто вона — морська) для релокації бізнесу. Підприємці не надто охоче перевозять сюди свої виробництва, і якщо вже покинули рідні місця, то намагаються поїхати якомога далі. Ніхто не хоче рятуватися від російської навали удруге, втретє, вчетверте. Хоча багато кому довелося. Кондитери з Херсону печуть вишукані макаруни для одеських кавʼярень, миколаївські педагоги налагоджують роботу дитячих закладів раннього розвитку, а фахівчиня з каністерапії з Нової Каховки лікує разом зі своїми улюбленцями дорослих і дітей у центрі Одеси. Втім, скільки б форумів про відновлення та відбудову тут не проводили, бізнес їде не сюди, а звідси. І причини цього зрозумілі: наше місто лишається на лінії небезпеки і, попри ілюзорну віддаленість від зони бойових дій, наші захисники й захисниці не можуть розслабитися тут ані на мить.
Одеса — одна з найжаданіших цілей окупантів.
Сюди скеровані не тільки їхні ракети й «шахеди». Жарти з «Ліквідації», написані на колінці московськими пропагандистами, анекдоти про «Розочку і Сарочку», вигадані легенди про Мішку Япончика і якусь «особливу одеську мову» — все це досі існує, хоча й має яскраві ознаки розкладання. Як ніби мертвий від початку Франкенштейн, зшитий зі шматків брехні та снобізму, тепер нарешті починає розповзатися по швах. Його конання болюче. Для багатьох одеситів місто, позбавлене Пушкіна й Бабеля, чомусь перестає бути Одесою, немовби це місто не було осередком творчості для Довженка, Яновського, діячів української «Просвіти» чи Івана та Юрія Лип. Як ніби тут не було гамірно й людно задовго до російської навали наприкінці XVIII століття, як ніби це місто знало тільки російську мову і ніколи не розмовляло турецькою, українською, їдишем, французькою, німецькою, грецькою й десятками інших мов. Та «мультикультурність», яку дозволяла Одесі окупаційна метрополія, насправді завжди зводилася до російськомовності. І тому віднайдення справжньої одеської ідентичності, яка знищувалася й висміювалася триста років, повернення українського півдня до своїх витоків — питання нашої безпеки. І зокрема фізичної. Не «південна Пальміра», не «Одеса-мама, Ростов-папа», не «столиця гумору» про «сьогодні по пʼять, а вчора по три». А сучасне, ошатне, горде місто біля моря, яке добре знає свою історію і має майбутнє. А воно — частина безпекового майбутнього не лише України, а всього Причорноморʼя. Колись російська навала прийшла на ці землі, аби загарбати їхні багатства і знищити місцевих жителів, навʼязати міф про «новоросію» і зшити зі свого смердючого «тулупа» псевдокультуру окупованого краю. Зараз вона хоче загарбати його знову, бо не бачить свого майбутнього без украденої історії. Але хто ж їй віддасть цей степ, це море і це культурне багатство?..
Ми з собакою повільно обходимо ранкові вулиці. Слухаємо, як десь кипить чайник. Як шкварчать ранкові оладки на сніданок школярам. Як у когось гучно працює радіо, напевно, на батарейках, якому не страшні блекаути. Хтось збирається на роботу, хтось проводжає рідну людину на бойове чергування, хтось не відходить далеко від телефона, хтось купує зранку парну кількість живих квітів, щоб провідати тих, кого ніяк не вдається відпустити назавжди. Місто прокидається.
Євгенія Генова, журналістка, менеджерка з комунікацій родом із Одеси. Співавторка збірки «Вільні голоси Криму. Історії кримських журналістів — бранців Кремля».
Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
