Між кольчугою та бронежилетом

Ігор битися не любив, натомість слугував за боксерську грушу для своїх однокласників. Він учився у звичайній харківській школі у харківському районі ХТХ, а уявляв себе мушкетером з роману Александра Дюма. Допоки на останній парті він читав історичні романи з дідусевої бібліотеки, хлопчаки спереду кидалась в учителя м’ятим папером. Ігор собі такої поведінки не міг дозволити, бо ж він — мушкетер із високими людськими якостями, і саме за це отримував смачних стусанів. Бачте, здумав бути нонконформістом.

Нонконформіст. Тринадцятирічний хлопець слова такого не знав, він просто — вихований. Освіченістю Ігоря опікувалась мама, філологиня. Вона ж подбала про його музичний смак і записала на фортепіано. Можливо, хлопець хотів би вивчити кілька прийомів самозахисту з батьком, але той з родини пішов. Ігор взяв ситуацію під особистий контроль і записався на тхеквондо.

Якось Ігор побачив у буфеті товариша, який у юрбі боровся за булочку. Ігоря здивувала не штовханина, а лицарська кольчуга на ньому. Він запитав борця за булочку: «Де взяв?». Товариш показав на буфет, а затим утямив, що мова не про булочку.

Той хлопець відвідував клуб середньовічного бою та їздив на турніри й рольові ігри з «Володаря перснів». «У нас багато толкіністів», — сказав. І це переконало Ігоря бодай спробувати, адже він обожнював сагу Толкіна, проте не мав друзів, з якими міг про неї поговорити.

Вони тренувались у школі мистецтв, у холодному та сирому спортзалі, який винаймали за власні кошти.

Хлопці ще не тямили, якими були середньовічні бої, тож вигадували усе самі або підглядали за лицарями у фільмах, що ніяк не рятувало від недолугості — салтівські пацани не надто скидались на лицарів.

Інколи додавали залізяк. Щоб реконструювати тегиляй, салтівські недолицарі випрошували у своїх мам тканину. А хтось, як хлопець із буфету, вечорами сам плів кольчуги: на гуртових металевих підприємствах купував дріт, устромляв його в дриль — і так утворювалась пружина. Потім металеву ковбасу щипали на окремі кільця, скріплюючи між собою. Кілька тижнів — і кольчуга на тілі воїна. Щити майстрували з фанери, чіпляли на неї ручку, відкручену від дверей, шматок шкіри або мотузки.

Лицарям без грошей доводилось експериментувати. У бій ходив і ковролін, і лінолеум.

У нульових історичності дотримувались одиниці, бо бракувало інформації. Професійні обладунки, якщо й траплялись, коштували дорого. Принаймні для школяра. А тому на турнірах за історичне приймали все. Головне, щоб той ковролін чи пластик не стирчав «звідкілясь». На початках Ігор узагалі виступав без обладунків — просто натягав на себе мішковину. Заощаджував і на зброї, про що згодом пошкодував.

Із першим своїм клубом Ігор відвідав до десяти фестивалів і вперше серйозно травмувався. Досі хлопець штрикав усіх дерев’яною палицею, на якій чохол з ковроліну слугував списом. Аж раптом шлях перекрив здоровань у повному захисті та з палицею із пâ