Хто такі волохи і чому їхні предки втікали з Румунії
— Не дай Бог ви назвали б їх циганами! То волоська народність, і хоча іноді на них кажуть «білі цигани», вони не такі. Цигани кочують, а волохи тут уже давно. Такі, як ми, — живут, працюют. Дерев’яні ложки роблять.
Михайло Михайлович, голова села Обава, що біля Мукачевого на Закарпатті, різко звертає з дороги. Під колесами старого авта клубочаться і піднімаються вгору хмари пилюки, а розпечене серпневим сонцем повітря стає ще нестерпнішим. Староста ледь гримає дверима маленького «Опеля» та хутко веде нас до повороту.
— Вулиця Музична. Це тут.
Ритми
— На цій вулиці колись жив старий волох і грав на барабані. Любив розповідати, що то інструмент, який відтворює стук серця. Барабан інакший був, не такий, як зараз роблять. Він перекидав пасок через плече, сідав на подвір’ї та вистукував собі ритми. Того й вулицю Музичною називають.
Всі обавські волохи живуть тут. П’ятдесят два будинки, триста вісімдесят людей.
Чоловік років сорока пояснює нам історію виникнення назви вулиці, проте, заскочений зненацька відвідинами без попередження, з підозрою поглядає з-під лоба на чужих. Зачувши щось незвичне, до нас збігаються сусідські діти. Найменші захоплено спостерігають за чималою фотокамерою, зазирають в об’єктив та питають, «чи покажуть їх по телевізорі». Від їхніх величезних блакитних та карих очей неможливо відвести погляд. Навколо приємна метушня, маленький рейвах, усі якісь трохи схвильовані. Здалеку долинає музика, вулиця ніби збуджено танцює, додаючи дійсності прихованого ритму. Василь, наш герой, поправляє штани свого синього спортивного костюма. Віднайшовши в собі трохи довіри, відчиняє хвіртку до двору.
— Заходьте.
Династія дерев’яних ложок
Роззуваємось, у будинку підлога чиста й підметена. Заходимо до кімнати, а за нами ціла вервичка дітей з вулиці. Пахне деревом.
— Тополя, верба, липа. Різне підходить. Я, як і мої батьки і прабатьки, вже давно роблю ложки з дерева. Ціла вулиця цим займається. Так ми заробляємо на життя, — Василь показує розкладену на ліжку гору великих ложок, на котру з вікна падає багато світла. Волох бере в руки кілька штук і повільно перебирає їх пальцями. — Ще вміємо дерев’яні корита робити. І вино. В мого батька є прес. Але, правду кажучи, зараз молодь вже по роботах роз’їжджається. До Польщі їдуть, Словаччини, хто звик, той, як і раніше, у Москві заробляє. То що, хочете заглянути в майстерню? — питає, а на наше задоволене «так» веде нас до сусідського дому.
На подвір’ї та в гаражі саме кипить робота. Жінка з приємними ямочками на усміхнених щоках та не менш веселого вигляду чоловік із голим пупцем під високо закоченою футболкою вистругують ложки. Медитативний процес, за яким можна довго спостерігати, втікаючи від місцевої метушні. Шурхіт, стукіт і стогін свіжого дерева перегукуються з шумом зеленого листя на кронах фруктових дерев. Шурх, шурх, шурх, — навіть діти, наша вірна свита, і ті замовкли, лише зрідка перешіптуючись.
— Уже двадцять років займаюся цим ділом. До мене ложки вистругували батьки, від них і навчився. Одну ложку зробити — десь півтора часа займає. З суцільного дерева вирізаємо. Качушками. Оце качушка, — чоловік показує нам інструмент. — Потім ми їздимо по городах їх продаємо. Які найкращі? З верби і тополі найлегше зробити. Але найміцніші з липи.
Я, як і мої батьки і прабатьки, вже давно роблю ложки з дерева. Ціла вулиця цим займається. Так ми заробляємо на життя
Тільки-но чоловічий голос перервав ритмічне шурхотіння, дітлахи відчутно осміліли. Вони все ще юрмилися під плотом, перебуваючи на «безпечній» відстані, але жарти вже стали гучнішими, а усмішки — ширшими. Ми заохочувально махаємо їм рукою, щоби підійшли ближче. Даремно.
— Які у вас заведено імена давати? — питаємо Василя.
— Юра, Іван, Серьожа, Каріна, Роксолана. Імена всі популярні. Кому що подобається.
— А ваші волоські?
— Нема такого. Це вже все — нема, як було колись. Тепер все по-українськи. Оця у нас на честь нашої Роксолани, яка з Рогатина була. У султана Сулеймана.
Подалі від графа Дракули
— Наші предки були дуже міцні і сильні. Так бабуся розповідала, — Василь, волох із діда-прадіда, сам батько, господар, підприємець та ще й представник національної меншини у сільській раді, запрошує нас сісти в машину, щоби завезти до дідуся, який пам’ятає більше.
Наші предки втікали з Волохії від графа Дракули. Він був дуже жистоким, робив, що хотів і безнаказно вбивав. Народ тікав, шукаючи кращого місця. Так волохи дійшли до Закарпаття
— Я мало знаю. Недалеко в Румунії є регіон Волохія, чули? Це звідти ми приїхали. Наші предки тобто. Всі мої родом відти. Хто тут першим поселився, я вже й не знаю, то дуже далека родина, прадіди. Але батьки мої розказували, що наші предки втікали з Волохії від графа Дракули. Легенда про вампіризм — то вигадка. Але справжній граф Владіслав Дракула був дуже жистоким. Багатий був, вважав, що люди — його власність. Паспортів у людей не було, як при Союзі, нічого не було. То він безнаказно вбивав, на коли насаджував. Робив, що хотів. Та й народ тікав. Шукав місця, де краще. Так волохи дійшли до Закарпаття. Он, він більше пам’ятає, — наш водій звертає з основної дороги, бо далі неможливо проїхати. Йдемо пішки.
Старий Янко
— Мама, батько, браття, всі повмиралі, — чуємо у відповідь на наше вітання від літнього пана. Його ніскілечки не дивують дві чужинки, котрі впевнено переступають поріг маленької хатки з кахляною підлогою.
Дім діда Янка, збудований понад століття тому ще його батьками, стоїть на одному подвір’ї з іншим, більшим та сучасним будинком його онуків. Таке розташування житла дуже характерне для українських волохів, які часто мешкають усі разом кількома родинами. Тому, відкриваючи хвіртку і уявляючи собі за нею одну чи дві хатки, заходиш у кумедний лабіринт будинків, пов’язаних сімейними узами.
— Корита робилісьми. Знаєте, деревляні такі? — пояснює пан Янко, сумніваючись у нашій обізнаності з цим архаїчним елементом побуту. — Ложки теж, качулкі для тіста. А, і лявки деревляні робилі, з тополі, ясеня, — дідусь характерно для Закарпаття пом’якшує літеру «л», викликаючи у нас усмішки.
Зрештою, бачачи наші задоволені лиця, він і сам усміхається у відповідь, а його вологі бурштинові очі під опалими повіками вдоволено виблискують на сонці. Обідні промені закрадаються у найглухіші закутки, ба навіть під низьку стріху передпокою дому старого волоха з гачкуватим носом. Час зависає в потоці гарячого повітря, задоволено розтягуючись у просторі десятиліть. Лінивий вітер недбало здіймає вгору павутиння. Біле, як волосся пана Янка.
— Дзень!
— Геп!
— Бах!
— Ахахах, — заливається дітвора сміхом, вибиваючи нас із пополудневої дрімоти. Вертке хлопча в один метр заввишки викаблучується перед хихотливою публікою. Він приволік звідкілясь невелику стару металеву ванну, перевернув її догори дриґом і сховався всередину, періодично вистрибуючи звідти, лякаючи однолітків та здіймаючи хмари пилу.
Ми спостерігаємо за цією забавою через наскрізь відчинені двері передпокою.
— Жінка вмерля вже давно, — теж ніби розбудився із задуми дідусь Янко. — І дівка моя вмерля, айно. І син один вмер. І другий теперка вмер, айно. А то всьо внуки мої живут. Але то вже і внука моя хвора, і я нездоровий. Радикуліт маю і на ноги, і на спину, що робити, — продовжує дідусь оповідати.
— А в якому році ви народилися? — перериваємо ми монолог, не на жарт зацікавившись віком дідуся, що пережив усіх своїх дітей.
— В трийціт третому. А жінка моя, Еріка, Ера, в трийцятому. Няньо і мама прийшли з Румунії, а ми вже тут родиліся, — старенький створює якусь біблійну атмосферу вічності. Аж здається, що все мине, а наш пан Янко зостанеться. Назавжди. Сидітиме, достоту як оце тепер перед нами, вростаючи ногами в землю.
Народна вчителька
— Треба буде їм цукерок купити, — роздумуємо, говорячи із сільським головою про волоських дітей.
— Цукерок? — задумався Михайло Михайлович. — Скільки б ви не купили — мало буде, — сміється. — Я жив на їхній вулиці і добре їх знаю, там досі мешкає моя мама. Загалом можна беззаперечно сказати, що волохи ведуть нормальний осілий спосіб життя, хоч є родини багатші, є бідніші. Сьогодні їх більшає, бо в основному сім’ї багатодітні, і це викликає іноді певні непорозуміння. Але самі волохи безпроблемні, займаються ремеслом своїх прадідів — виробленням ложок. Хіба діти можуть напакостити. То в город залізуть, то вишні чужі обірвуть. Та нічого гіршого.
Самі волохи безпроблемні, займаються ремеслом своїх прадідів — виробленням ложок. Хіба діти можуть напакостити. То в город залізуть, то вишні чужі обірвуть. Та нічого гіршого
На вулиці випадкова перехожа українка теж каже, що з волохами всі нормально ладнають.
— До школи, в перший клас, пішло цьогоріч п’ятнадцять дітей волоського населення і лише п’ять із решти села, — констатує демографічні зміни в Обаві голова Михайло Михайлович. — Наша вчителька початкових класів заслужила звання народної, бо усіх волохів навчила читати. До третього класу зайдеш, дітвора пише, рахує, вчиться. А як заглянеш до першачків, то вони навіть мови не знають, тільки румунську.
Дівча
— Та правда, всьо забувається, — каже Василь із сумом у голосі, потираючи потилицю. — Діти в школу ходять у нас і все менше говорять румунською, я теж потихеньку забуваю мову. З ким общаєтеся, так і говорите. В паспорті пише «українець». Але непогано знати не одну мову. Старше покоління добре говорить румунською, молодь не так.
Ми прощаємося, і вже дорогою до найближчої зупинки автобуса, що наче розплавлений курсує під шаленою спекою, до нас підбігає двоє дівчат. Знову зацікавлено поглядають у камеру. Мала Яна кліпає чорними як лісова чорниця очима і спалахує засоромленим сміхом, а старша рудоволоса Аліна, якій вже ось-ось дванадцять років, стримано, наче оберігаючи, тримає Яну за руку. Щось переговорюються між собою румунською і трохи діляться з нами:
Десь на тлі села знову лунає музика. Ритм, який ми почули на початку, вистукує далі. Камінням під ногами, тарілками на кухнях, совганням капців дівчат, гавканням собак, закриванням хвірток, відмиканням замків, набиранням води, збиранням перезрілої аличі. І тихим шурхотінням у такт.
— Що це?
— Та ж дерев’яні ложки в руках! — регоче мала і біжить у кінець вулиці.
Усі фото — Олеся Яремчук.
***
[«Наші Інші» — цикл репортажів, що присвячений національним меншинам та історіям українського різноманіття. Вірмени, німці, болгари, шведи, поляки, чехи, гагаузи, євреї, албанці, румуни, греки — лише маленька частина великої картини багатоманітної України.
Навідуючись у старенькі хатинки в найвіддаленіших селах, чи заглядаючи у типово однакові вікна великих міст — ми розповімо вам про інших українців. Тих, хто поруч. Тих, хто з нами вже не одне століття.
Спецпроект реалізується у партнерстві з видавництвом Темпора.]
