[«Закохані у професію» — розмови про щоденну працю тих, хто живе власним покликанням. Спецпроект створений за сприяння Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні]
— Шо, ви ніколи арфи не бачили? — в дверях кухні спочатку з’являється масивний музичний інструмент, а згодом і чоловік, який його несе.
Вигнута, наче крило птаха, гладка та блискуча, арфа займає окреме місце за обіднім столом. Там, де впирається в груди чоловіка, скрізь вкрита різьбленими квітами. На дузі — кельтські візерунки. Посеред деки, де кріпляться струни, — товста тріщина.
— Маю полагодити, — чоловік пробігає пальцями по струнах, та замість казкового переливу арфа озивається грубим «вуууууууууу». — Дівчина чернігівська, сама бандуристка, хотіла навчитись. В Україні ніхто арф не робить, тому замовляла з Росії. Може, вони їй таку надіслали, може, по дорозі таке сталося, але дека тріснула. Це мені тепер треба розібрать і зібрать по-новому.
Розібрати та зібрати, проварити й просвердлити, просушити й вкрити лаком, — день у день протягом двох десятиліть 39-річний Олександр Бешун майструє музичні інструменти. З арфою він має справу вперше, проте нове знайомство його не лякає.
— Якщо не знаю, як щось робить, мені тіки покажи. Цього буде достатньо. Побачив — зробив.
Столяр vs трубач
— Ми в хаті скільки живемо? П’ять років? — дружина Олександра Інна розливає окріп у горнятка.
— П’ять живемо, а десять років строїли, — зі смішком відповідає чоловік.
Інна накриває на стіл. Стукає шухлядками, дістаючи столове приладдя, відкриває та закриває дерев’яні дверцята. Декілька років тому Олександр разом з товаришем власноруч зібрав кухню з нуля. А до того — цеглина за цеглиною — звів будинок.
— Єслі б нанімати людину, то дорого б обійшлося. А так — довго, зате сам все зробив. Стіни, потолкі, — пояснює він і за мить несподівано додає: — Я родом з Шестовиці, це 18 кілометрів від Чернігова. Тому ми тут всі такі, суржиком говоримо.
Дитинство малого Олександра минало під гуркіт молотка та вищання пили. Згодом і сам хлопець взявся за інструменти та коротав час в компанії дідуся
Музикантів в родині Бешунів не було. Дід — столяр. Батько — столяр. Дитинство малого Олександра минало під гуркіт молотка та вищання пили. Згодом і сам хлопець взявся за інструменти та коротав час в компанії дідуся. Та вже третьокласником знайшов собі нове хобі: в сільській школі відкрили музичний гурток — і Сашко проміняв столярний інструмент на музичний. Трубу.
— Чому труба? Не знаю. В нас там були самі лише духові. На чому було, на тому і грав.
Після школи було чернігівське музучилище. Тоді Олександр мріяв про кар’єру музиканта, пробував себе в духовому оркестрі при управлінні культури, а сьогодні списує свою жагу до гри на бажання подобатися дівчатам.
— Коли зустрічалися, ще й на гітарі грав, — усміхнено пригадує дружина.
Та все змінилося на останньому курсі училища. Разом з Бешуном у класі труби навчався ще один Олександр — Жижченко. В середині нульових він стане відомим як засновник гурту Tomato Jaws. Творитиме електронну музику разом із молодшою сестрою Натою, яка десятиліття потому з’явиться на українській сцені під псевдонімом ONUKA. А тоді, наприкінці 90-х, однокурсники знали хлопця як онука Олександра Шльончика — відомого на всю країну чернігівського майстра народних інструментів.
— Саша якось приніс гітару. Каже, з дідом зробив. Я її побачив — і в голові одразу — опа! І я так хочу. Заінтригував він мене.
Сьогодні на всю Україну лише у Львові продовжує існувати єдина фабрика музичних інструментів
Історія знайомства зі Шльончиком звучить наче легенда. Прийшов хлопець до майстра та з порога: «Теж гітару хочу зробити!» А той йому: «Виконаєш завдання — візьму в учні». І сказав він хлопцю зробити верстат. Та не простий, а такий, щоби без жодного цвяха. Півроку хлопець сидів над ним, аж поки вдалося. Майстер не обманув — взяв його до себе. Так Олександр Бешун став одним з останніх учнів Олександра Шльончика.
До гітари, щоправда, справа дійшла лише за рік. Починав з того, що знав найкраще, — з духових. Майстерність відшліфовував на зозульках — маленьких свищиках, що співають, наче пташки.
— Потім були виставки. Він їде, і мене забирає з собою, — Олександра Шльончика нема серед живих вже 9 років, проте його учень і досі говорить про вчителя в теперішньому часі.
— Раніше ж як? Була музична фабрика — на весь Союз гриміла. Одне піаніно за 15 мінут робили. Перші місця на конкурсах. А зараз… — чоловік відмахується рукою.
— Років десять не працює уже та фабрика, — продовжує за нього Інна.
Сьогодні на всю Україну лише у Львові продовжує існувати єдина фабрика музичних інструментів. Звісно, залишаються і приватні майстерні. Проте, аби перерахувати чернігівських колег, багато рук Бешуну не треба.
— Петренко хороший майстер, Йовенко, Чух… — один за одним він загинає пальці. — Якби зараз хтось на музичній фабриці свіснув, то чоловік десять вже зібралося б. Але ж ніхто вже не покличе.
Бугай — для Онуки
— Оце октябрь, ноябрь, дєкабрь, январь… За чотири місяці я тут все зробив, — Олександр Бешун підіймається на горище. Сходи без перил впираються в бурі стьобані двері.
Кімната за ними, на перший погляд, схожа на могильник непотрібних речей. Вкриті пилом баночки та коробочки тут співіснують з рядами бандур, мішки з деревиною — з корпусами гітар, а ще численні стамески, плоскогубці, рашпілі і свердла, свердла, свердла… Та потім майстер відкриває на стіні шафку — маленьку, в таких зазвичай тримають ключі — всередині вона вщент заставлена сопілками.
— Уууууу-іуу-іууіууу, — видає одна з них, поки чоловік метушливо бігає пальцями по отворах.
— Кружит гооолову ай до упааааду, — вторує їй з радіоприймача MONATIK.
— Мені б кровать ще тут поставить, — сміється Бешун. Облаштовувати майстерню доводилося в перервах між роботою над замовленнями. Нерідко чоловік засиджувався на горищі до ночі. — Перед новим роком робив, після. По погоді морози до -20 обіцяють, і ти думаєш — всьо, капець, не встигнеш. Cлава Богу, вспіли.
Роботи над майстернею ще багато, та поки що Олександру всього достатньо: «Тепло є, інструменти є, і дощ на голову не лиє».
Біля вікна — стіл. Один з трьох у майстерні, шорсткий і потертий. Це перший «музичний інструмент» Бешуна — верстат, створений як завдання від Олександра Шльончика. На іншому столі відокремлені лежать гриф, корпус та дека недоробленої гітари — ще одна згадка про майстра.
— Треба доробить і віддать. Сім’я Шльончика попросила. Бо він не встиг. А так раді пам’яті — вдома буде, чи в музей піде. Подораблюю я, подораблюю.
Останнім часом майстер працює переважно з бандурами — їх найчастіше приносять на реставрацію. Та з-поміж шести десятків українських народних інструментів Бешун мав справи з багатьма:
— Гуслі робив, сопілки, деркачі. Реставрував бас-балалайку, контрабаси. Скрипку реставрував, альт, цимбали ще. Біч-хлопушку — вона оплескі імітує. А ще коробочку робив, — чоловік бере з полиці схожу на шкатулку дерев’яну підставку, з одного боку в неї — порожнина; в руках у Олександра палички з кульками на кінці.
— Тук-турутук-турутук-турутук, — дзвінко долітає з-під паличок. — Це в духових оркестрах імітація коника.
Для Нати Жижченко Олександр робив бугая — дерев’яну бочку з кінським хвостом, — звучання якого лягло в основу басової лінії її минулорічного треку «Vidlik»
Коробочку в комплекті з деркачами, тріскачками та сопілками Бешун свого часу подарував Наті Жижченко. А ще зробив для неї бугая — дерев’яну бочку з кінським хвостом, — звучання якого лягло в основу басової лінії її минулорічного треку «Vidlik». Його гуслі поїхали в Китай з оркестранткою, на деркачах грають клоуни в столичному цирку, а бандури можна почути під час концертів Національного академічного оркестру народних інструментів. Щось Олександр робить на замовлення, ще частину привозить на виставки. Так одного разу він познайомився з тодішнім президентом Віктором Ющенком.
— Такий цирк був. Начальство прийшло. Голова області, хтось поменше. І всі один одному на вухо: «Подарі! Дарі! Дарі!» І мені теж. А я їм: «Да я почув!» Сам хотів подарить деркача Тарасику (сину Віктора Ющенка — прим.). І от я: «Це вам подарок». А Ющенко запитує в малого: «Тарасику, тобі потрібна ця… штучка?» А він тихенько: «Так». І всі навколо як заплескають: «Слава Богу!»
— А звідки ви матеріали берете? — запитую.
— Цього року верба упала в огород. Розсади помідорів побило, звісно. Ну нічо, зате бандура вийшла. Все впирається в гроші. Доводиться шукати — десь скуповуєш, а он нещодавно знайомі з Черкас ящик бука прислали.
Для кожного інструмента годиться своя порода дерева. Для гітар найкращий клен, для бандури — бук і верба, для сопілок — граб. Та Олександр не обмежується й експериментує з різною деревиною — груша, калина, бузина. Робив навіть з абрикоса, каже, його майже не відрізнити від червоного дерева. Головне, щоб матеріал був легким і міцним. А ще без пор, бо дерево в такому випадку «дихає», тож звук не відбивається, проходить наскрізь. Аби забити пори, використовують шелаковий лак. В деяких випадках — інструмент проварюють.
Для кожного інструмента годиться своя порода дерева. Для гітар найкращий клен, для бандури — бук і верба, для сопілок — граб
— Така сопілка стає наближеною до металу. Від перепадів температури не тріскається. Якісна виходить.
Деякі інструменти можна зробити за 3-4 дні, на інші доводиться витратити місяці. З бандурою Олександр Бешун справляється за півтора місяця, втім тут головне, щоб деревина була підготовленою для роботи. Чоловік дістає заготовку бандури — на готовий інструмент вона схожа поки що лише формою. Тричі стукає кісточками пальців — звук гучний і дзвінкий:
— З цієї вже буде бандура. Але до цього вона пролежала десь років п’ять, якщо не більше.
Буває й таке, коли над однією бандурою працюють одразу декілька людей. В таких випадках, каже, в кожній окремій частині інструмента можна впізнати руку різних майстрів.
— А як ви відрізняєте?
— Ну як — хто яким лаком покрив, хто як вирізав, хто яку мозаїку зробив. Ви ж відрізняєте, хто як тексти пише.
Нічого собі, все — дітям
— Трохи в мене стрес був. Навіть не трохи. Двадцять років на одному місці, — до минулого літа Олександр був не лише майстром, а ще і вчителем. Працював в чернігівському Центрі народних ремесел. Туди 1997-го року його привів Олександр Шльончик. — Він сам цю майстерню при центрі й організував. А мені сказав тоді: «Будеш навчати дітей». І я майже двадцять років безперервно навчав.
Про звільнення Бешун говорити не хоче. Ситуацію, що виникла, коротко називає «розкардашем». Разом з ним з дванадцяти працівників центру тоді пішло восьмеро.
— В мене хоч є зараз майстерня. А дехто знімає приміщення, платить по дві тисячі, собірає людей і починає все по-новой.
Сьогодні Олександр розуміє, що треба було починати власну справу раніше. Тоді ж він намагався якнайбільше віддати дітям — стягував до центру всі свої інструменти, а коли керівництво перестало давати кошти на лакофарбові матеріали, почав купляти все за власні гроші. З 1300 гривень заробітної плати Бешун приносив додому лише 500-700 гривень.
— Для дітей гурток обходився в 25 гривень. Та бували случаї, коли діти питали: «Можна я пізніше принесу?» А чого так? Бо мамі зарплату не дали. А зараз ходять слухи, що гуртків взагалі не буде — всі на часну систему перейдуть. І вийде, що з учня треба буде брати по 300-500 гривень на місяць. А хто буде ходить? Якщо і є таланти серед бідняків, не по карману буде.
В мене як бувало — півтори години заняття, а дитина сидить і кричить: «Я ще хочу!» Що ж мені її виганяти?
Так свого часу до гуртка Олександра ходили двоє хлопців з великої родини. На 14 дітей два музиканти — скрипаль і віолончеліст. Батько згодом пішов їм назустріч — зробив майстерню, щоб хлопці змогли продовжувати свою роботу. Тепер інколи дзвонять до колишнього вчителя, питають поради.
Бешун впевнений — початкову освіту треба завжди підтримувати. Чи то музична школа, чи ремісницька — без неї не буде фундаменту, з якого в майбутньому з’явиться особистість.
— В мене як бувало — півтори години заняття, а дитина сидить і кричить: «Я ще хочу!» Що ж мені її виганяти? Якщо діти хочуть, то треба їх бажання підтримувать. Бо якщо не підтримувать, культура зникне взагалі. Ні майстер, ні музикант не зможе стільки грошей заробить, як той самий інженер з комп’ютерних технологій.
— Пааап! — монолог Олександра з-за дверей перериває дитячий голос. На порозі стоїть його 5-річний син Максим.
— Шо, поламалась? Давай її сюди, — в руках у хлопця іграшкова автівка. Червона. Гоночна. — От теж робота. Колеса треба відреставрувать.
Максим — доволі частий гість в майстерні Олександра. Проте на горище він підіймається не лише, щоб віддати поламані іграшки. Якщо старший син Дмитро більше цікавиться комп’ютерами, ніж музичними інструментами, молодшому справа батька до вподоби.
— Якось я бандуру робив. А він прийшов з молотком і каже так серйозно: «Помогу!» — сміється чоловік. — Інколи ножовкою щось можу дати розпиляти. Інколи він щось собі тихо бринькає.
— А ви б хотіли, щоб це колись переросло в сімейне діло?
— А як же ж! Це зараз обставини такі, закон не на нашій стороні, але шагі якісь робить треба. На майбутнє.
