— Забирайся звідси!!! Під цим прапором вбивають моїх людей! — кричить розлючений юнак жінці, що розмахує в центрі Берліна прапором так званої ДНР.
— Не переживай, зайчик! Как вы там поете, «ще не вмерла?» Да УЖЕ вмерла! — жінка уїдливо посміхається: схоже, вона тільки й чекала, коли хтось піддасться на її провокацію.
На галас озираються перехожі, які цього вечора зібрались подивитися світлове шоу біля Бранденбурзьких воріт. Дехто дістає з кишень мобільні телефони й вмикає камеру. Сварка привертає увагу й поліціянтів — вони поволі підходять ближче, але не втручаються.
Тим часом до суперечки долучається стара німкеня, яка весь час стояла поруч із жінкою з прапором «ДНР». Вона говорить із сильним акцентом, гаркавить і заїкається, але зрозуміти її можна:
— Погошенко прикассал убифать мирное населление Донбасса! Россия — наш друг! Вы что, телефиссор не смотритте?
Схоже, юнакові цього досить.
— То чого ви ще тут, а?! Їдьте в свою Росію, су*и! — він показує жінкам середній палець, обсипає їх гучною лайкою і, зціпивши зуби, йде геть.
«Прапор перестройки»
— Ми вже навчились не реагувати на них, — знизує плечима Діна Кузьміна, одна з найактивніших українських волонтерів Берліна. — Ті самі люди стоять з російськими прапорами в центрі міста вже другий рік поспіль, практично щодня. Як правило, це російські німці, але є і самі росіяни та навіть українці. Ми думаємо, що їм за це платять.
Діна Кузьміна живе в Німеччині вже 21 рік. Працює приватним перекладачем і не має щільного графіку роботи, тому може приділяти час волонтерству.
— Все почалось з Євромайдану. Тієї зими багато з нас усвідомили, що ми — українці. Взагалі, до цих подій я не займалась громадською діяльністю, навіть під час Помаранчевої революції. Не брала участі ні в яких культурних українських подіях, більше того — мені навіть в голову ніколи не приходило шукати тут нашу громаду. А тоді це так заболіло, так заболіло, що я просто не могла залишатись осторонь.
Тепер Діну в Берліні знає, певно, більшість українців. За останні два з половиною роки волонтерство стало невід’ємною частиною її життя.
Загалом в активній громаді українців Берліна близько двох сотень людей. Є такі, що постійно допомагають, є ті, хто долучається лише час від часу
— Зараз хоч людей додому можна запросити, — каже жінка, встромляючи ключ у замкову щілину, — а то раніше все до стелі було заставлене ящиками з гуманітаркою, і лише дві стежки — на кухню і балкон.
Для розмови вона запрошує мене у свою двокімнатну квартиру, яку орендує в Берліні.
— У нас навіть була акція «Допоможи волонтеру», — сміється її подруга Лада Плескач, яка прийшла з нами, — ми приходили сюди й все прибирали та сортували, перед тим як відправити в Україну.
Щойно заходимо в дім, назустріч нам вибігають два коти.
— Стіч, Фріц, ось ви де! Вони, до речі, теж нам допомагають, — Діна нахиляється і гладить своїх улюбленців за вухами. — Ну як, лише Стіч допомагає, це він у нас пакувальник. Завжди перевіряє кожну коробку з ліками, одягом, які ми відправляємо. А Фріц — сєпар. Він окремо собі лежить.
Загалом в активній громаді українців Берліна близько двох сотень людей. Є такі, що постійно допомагають, є ті, хто долучається лише час від часу. Зараз активісти займаються здебільшого медичною підтримкою військових в Україні, адже, за їхніми словами, солдати сьогодні більш-менш забезпечені усім необхідним.
Поки заварюється чай, Діна скручує сигарету, встромляє її у мундштук і запалює. Кімнату поволі заповнюють кучеряві пасма диму.
— Ми не тільки працюємо разом, за весь цей час ми здружились. Навіть дні народження разом святкуємо.
— Дін, розкажи про нашу традицію! — й собі запалює цигарку Лада.
— Та от, якраз збираюсь. Замість подарунків кожен робить внесок у спеціальну скриньку, і ці гроші потім йдуть на підтримку військових. От на моєму дні народження ми зібрали… — жінка примружується, — Ой, дай, Боже, пам’яті… близько 1 800 євро.
Та крім збору коштів й закупівлі ліків, волонтери в Берліні займаються і багатьма іншими речами. Організовують виставки й культурні вечори, виходять на акції підтримки чи протестів, спілкуються з німцями й розповідають про Україну. Або, як Лада, відвідують поранених військових у Берлінському шпиталі.
— Лада в нас герой, — хвалить Діна свою подругу.
— Та ну, я не така вже й активна, — винно усміхається жінка й опускає додолу очі. Схоже, вона не звикла бути в центрі уваги.
— Давай без того! Два роки, кожного дня ходити в госпіта…
— Не кожного, по-перше! — Лада перебиває подругу, не давши їй закінчити думку. З такою ж інтонацією, буває, говорять засоромлені діти, коли їх хвалять перед чужими людьми.
— А як часто ви туди ходите? — запитую.
— Може, через день. Ну добре, інколи щодня. Але я не така вже… як це…«прапор перестройки». Ви краще з Діною поговоріть, це вона в нас організатор.
Втеча
— Нам було б набагато важче, якби до нас ніхто не приходив. Окрім лікування, має бути ще й моральна підтримка, без цього не одужаєш, — зізнається Геннадій, поранений український розвідник, що лікується в Берліні. — От в Кобленці, де також наші лікуються, обмежили відвідування волонтерів. І, знаєш, люди жаліються. Лікування там, може, й краще, але через те, що нема психологічної підтримки, хлопці почуваються недобре.
Геннадію на вигляд за 45. Він не має жодного зуба й досі не може ворушити пальцями пораненої правої руки. Він — один з тих двох сотень солдатів української армії, які після поранення на Донбасі прибули на лікування до Берліна. Багато з них ще раніше виписались й повернулися додому; нині у госпіталі перебувають лише декілька військових ЗСУ, але і їх скоро відпустять. Усіма солдатами опікуються місцеві волонтери — приносять домашню їжу, допомагають з перекладами, влаштовують міні-концерти й взагалі усіляко намагаються урізноманітнити сірий лікарняний побут, що наскрізь просочився запахом стерильності й медикаментів.
Нам було б набагато важче, якби до нас ніхто не приходив. Окрім лікування, має бути ще й моральна підтримка, без цього не одужаєш
— Борщик, холодець, коровай, все як має бути, — дивись, — поки ми сидимо у палаті, Лада усміхнено гортає фотографії на своєму смартфоні. — Це ми приходили сюди на День захисника, 14 жовтня. — На фото радісні жінки у вишиванках й такі ж радісні солдати, які наминають обід.
— Вони — як няньки, — усміхається Геннадій, — часом навіть доводиться відганяти від себе. Зараз я вже більш-менш дієздатний, а раніше було, як в дитячому садку: вдягали, на прогулянки вивозили.
Така надмірна опіка, схоже, інколи й справді дратує військового. Попри поранення й обмеження в рухах, він щоразу намагається показати, що він — дорослий чоловік — може впоратися сам.
— Але, з іншого боку, хто б це робив, якби не волонтери? — трохи помовчавши, додає військовий. — Вже навіть не потрібно говорити, що нам треба, дівчата завжди вгадують бажання наперед.
— Гено, до речі, хочеш прогулятись на фотовиставку? Наші українці організували про переселенців, тут недалеко, сьогодні відкриття, — втручається Лада і, схоже, знову вгадує з бажанням.
— Ходімо! А що лікарям скажемо?
— Та нічого. Ми ж підемо нібито покурити, — змовницьки підморгує волонтерка, — одягай куртку.
За десять хвилин чоловік уже зібраний. Коли все готово, розвідник обережно виглядає з-за дверей: так, наче він не в лікарні, а на полі бою. Переконавшись, що в коридорі нема нікого з медперсоналу, пара поспіхом виходить і спускається сходами — місію виконано.
Фотовиставку відкрили просто неба, на площі перед головним залізничним вокзалом Берліна: до нього від госпіталю близько 15 хвилин пішки. І хоч обоє вже за межами лікарні, Лада продовжує сумлінно турбуватись про військового — так, як батьки турбуються про своїх неслухняних дітей.
— Ген, одягни шапку.
— Та не буду я її вдягати, тут не холодно.
— Ну Гено! Дивись, усі в шапках! Ти ж застудишся.
— Як змерзну — одягну, — відрізає Геннадій та ще більше розстібає верх куртки. Хтозна, що в цей момент керує ним більше: бажання провітритись чи продемонструвати свою незалежність.
На площі перед вокзалом, незважаючи на неприємну погоду, досить людно. Між стендами з великими фотографіями українських переселенців неквапом ходять відвідувачі й уважно читають історії, розміщені на прозорих панелях перед світлинами. Обабіч виставки стоїть група людей; їхня розмова раз у раз переривається веселим сміхом — це українські волонтери, які організували акцію.
— О, Лада! Привіт! А де Геннадій? — гукає чоловік у береті з тризубом, щойно ми підходимо ближче.
— Та он, десь там, — Лада вказує рукою за спину, — пішов дивитись на фотографії.
— Гено, ходи сюди! Тут гуртуватись можна, не обов’язково розосереджуватись, — сміється чоловік, але Геннадій і далі тримається осторонь, лише пізніше приєднується до групи.
Раптом увагу українських волонтерів привертає знімальна група, котра бере коментар для телесюжету у котрогось з відвідувачів виставки. До нас доносяться уривки розмови російською: «националисты», «Донбасс», «убивают».
— О, Russia Today знову прийшли. І дивіться, хто дає їм коментар! Знайомі люди, — киває в бік журналістів чоловік у береті. — Цей тип щоразу приходить на наші акції й щось розповідає про «русскій мір». Як і минулого разу, пам’ятаєте?
Понад усе
Минулий раз був перед самітом Нормандської четвірки в Берліні. Тоді на мітинг перед офісом Меркель, де вона мала зустріч із Путіним, Порошенком і Олландом, зібрались німці, українці та сирійці. І росіяни теж, щоправда, мітинг мали окремий. Всюди майорять прапори: з правого боку — українські та сирійські, з лівого — СРСР, Росії та невизнаних «ДНР» і «ЛНР». Права сторона протестує проти воєнних дій Кремля, ліва прийшла підтримати Путіна.
Між ними — стіна з поліціянтів, які мають пильнувати за порядком. А він і дійсно на межі зриву: якщо українці стараються не піддаватись на провокації, то на арабів триколори з двоголовим орлом діють як червоне полотно на бика. Смугляві чоловіки раз у раз з криками намагаються прорватись до російського табору, але безуспішно: по той бік їхні спроби викликають лише самовдоволені посмішки.
Всюди майорять прапори: з правого боку — українські та сирійські, з лівого — СРСР, Росії та невизнаних «ДНР» і «ЛНР»
Тим часом з колонок лунає російськомовний шансон. Прислухавшись, можна розчути слова пісні:
«За что же вы боролись на Майдане,
Чтоб жгли людей, чтоб на Славянск войной?
Вы думали, с Бандерой лучше станет?
Ну что ж… Какой народ, такой герой.»
— Скажу прямо — я відчуваю ненависть до цих людей. Дуже велику ненависть, — каже Діна Кузьміна. На її обличчі на частку секунди з’являється гримаса чи то болю, чи то огиди, чи і того, і того разом. — Але я стараюсь просто дистанціюватись від цього. Після початку війни я розірвала усі стосунки з пропутінськими друзями. Нас поєднувало багато років дружби, але що поробиш… Українськість більше не визначається за кров’ю чи паспортом. Та й життя надто коротке, щоб витрачати його на спілкування із непотрібними людьми.
Та навіть серед патріотично налаштованих українців у Берліні є такі, з якими Діна більше воліє не спілкуватись.
— Всякі трапляються, — зітхає жінка. Серед наших теж достатньо людей, які говорять, що я всі гроші вкрала й за них купила собі квартиру. Причому ці люди ані копійки не дали на допомогу армії — ні копієчки! А на прохання прийти й перевірити чеки кажуть, що все можна сфальсифікувати. Ну і як з такими говорити?!
Тим часом градус напруження на протесті перед офісом Меркель росте. Поміж розлючених мітингувальників туди-сюди бігають журналісти з фотоапаратами й телекамерами, намагаючись вихопити найкращі кадри та плани для майбутніх репортажів. Серед них і кореспонденти російських ЗМІ. Поруч — не так близько, але на достатній відстані, щоб її помітити, журналістка Russia Today спілкується з одним чоловіком. З тим самим чоловіком, який два тижні потому даватиме їй коментар на фотовиставці про переселенців.
Помітивши їх, хтось з українців гукає: «Хлопці, а давайте їм зробимо тло для відео?» І, не дочекавшись відповіді, що є сили затягує: «ПУУУУУТІН…» До нього приєднується один голос, потім ще декілька, а на приспіві «ла-ла-ла» пісню про президента Росії горланить вже вся права частина протесту — українці, німці та навіть сирійці. Знімальна група припиняє запис і відходить подалі. Тож за кілька куплетів пісня стихає.
— Я намагалася поговорити з ним раніше, — киває в бік журналістів якась українка, — то він мені прямо сказав, що це його робота. Якби могла — вбила б, чесне слово. Але мене ж до поліції здадуть.
Серед натовпу прокочується дружній сміх, після чого настає тиша. Утім, триває вона недовго.
— Україна! — раптом лунає жіночий голос з юрби.
— Понад усе! — відповідає йому юрба.
Усі фото — автора.
