Ми, побєда і Берлін

Як війна зробила з українців у Берліні українців

24.01.2017 Остап Яриш

— Забирайся звідси!!! Під цим прапором вбивають моїх людей! — кричить розлючений юнак жінці, що розмахує в центрі Берліна прапором так званої ДНР.

— Не переживай, зайчик! Как вы там поете, «ще не вмерла?» Да УЖЕ вмерла! — жінка уїдливо посміхається: схоже, вона тільки й чекала, коли хтось піддасться на її провокацію.

На галас озираються перехожі, які цього вечора зібрались подивитися світлове шоу біля Бранденбурзьких воріт. Дехто дістає з кишень мобільні телефони й вмикає камеру. Сварка привертає увагу й поліціянтів — вони поволі підходять ближче, але не втручаються.

Тим часом до суперечки долучається стара німкеня, яка весь час стояла поруч із жінкою з прапором «ДНР». Вона говорить із сильним акцентом, гаркавить і заїкається, але зрозуміти її можна:

— Погошенко прикассал убифать мирное населление Донбасса! Россия — наш друг! Вы что, телефиссор не смотритте?

26a

Схоже, юнакові цього досить.

— То чого ви ще тут, а?! Їдьте в свою Росію, су*и! — він показує жінкам середній палець, обсипає їх гучною лайкою і, зціпивши зуби, йде геть.

«Прапор перестройки»

— Ми вже навчились не реагувати на них, — знизує плечима Діна Кузьміна, одна з найактивніших українських волонтерів Берліна. — Ті самі люди стоять з російськими прапорами в центрі міста вже другий рік поспіль, практично щодня. Як правило, це російські німці, але є і самі росіяни та навіть українці. Ми думаємо, що їм за це платять.

Діна Кузьміна живе в Німеччині вже 21 рік. Працює приватним перекладачем і не має щільного графіку роботи, тому може приділяти час волонтерству.

— Все почалось з Євромайдану. Тієї зими багато з нас усвідомили, що ми — українці. Взагалі, до цих подій я не займалась громадською діяльністю, навіть під час Помаранчевої революції. Не брала участі ні в яких культурних українських подіях, більше того — мені навіть в голову ніколи не приходило шукати тут нашу громаду. А тоді це так заболіло, так заболіло, що я просто не могла залишатись осторонь.

Тепер Діну в Берліні знає, певно, більшість українців. За останні два з половиною роки волонтерство стало невід’ємною частиною її життя.

Загалом в активній громаді українців Берліна близько двох сотень людей. Є такі, що постійно допомагають, є ті, хто долучається лише час від часу

2аn1an

— Зараз хоч людей додому можна запросити, — каже жінка, встромляючи ключ у замкову щілину, — а то раніше все до стелі було заставлене ящиками з гуманітаркою, і лише дві стежки — на кухню і балкон.

Для розмови вона запрошує мене у свою двокімнатну квартиру, яку орендує в Берліні.

— У нас навіть була акція «Допоможи волонтеру», — сміється її подруга Лада Плескач, яка прийшла з нами, — ми приходили сюди й все прибирали та сортували, перед тим як відправити в Україну.

Щойно заходимо в дім, назустріч нам вибігають два коти.

— Стіч, Фріц, ось ви де! Вони, до речі, теж нам допомагають, — Діна нахиляється і гладить своїх улюбленців за вухами. — Ну як, лише Стіч допомагає, це він у нас пакувальник. Завжди перевіряє кожну коробку з ліками, одягом, які ми відправляємо. А Фріц — сєпар. Він окремо собі лежить.

Загалом в активній громаді українців Берліна близько двох сотень людей. Є такі, що постійно допомагають, є ті, хто долучається лише час від часу. Зараз активісти займаються здебільшого медичною підтримкою військових в Україні, адже, за їхніми словами, солдати сьогодні більш-менш забезпечені усім необхідним.

Поки заварюється чай, Діна скручує сигарету, встромляє її у мундштук і запалює. Кімнату поволі заповнюють кучеряві пасма диму.

— Ми не тільки працюємо разом, за весь цей час ми здружились. Навіть дні народження разом святкуємо.

— Дін, розкажи про нашу традицію! — й собі запалює цигарку Лада.

— Та от, якраз збираюсь. Замість подарунків кожен робить внесок у спеціальну скриньку, і ці гроші потім йдуть на підтримку військових. От на моєму дні народження ми зібрали… — жінка примружується, — Ой, дай, Боже, пам’яті… близько 1 800 євро.

Та крім збору коштів й закупівлі ліків, волонтери в Берліні займаються і багатьма іншими речами. Організовують виставки й культурні вечори, виходять на акції підтримки чи протестів, спілкуються з німцями й розповідають про Україну. Або, як Лада, відвідують поранених військових у Берлінському шпиталі.

— Лада в нас герой, — хвалить Діна свою подругу.

— Та ну, я не така вже й активна, — винно усміхається жінка й опускає додолу очі. Схоже, вона не звикла бути в центрі уваги.

— Давай без того! Два роки, кожного дня ходити в госпіта…

— Не кожного, по-перше! — Лада перебиває подругу, не давши їй закінчити думку. З такою ж інтонацією, буває, говорять засоромлені діти, коли їх хвалять перед чужими людьми.

— А як часто ви туди ходите? — запитую.

— Може, через день. Ну добре, інколи щодня. Але я не така вже… як це…«прапор перестройки». Ви краще з Діною поговоріть, це вона в нас організатор.

Втеча

— Нам було б набагато важче, якби до нас ніхто не приходив. Окрім лікування, має бути ще й моральна підтримка, без цього не одужаєш, — зізнається Геннадій, поранений український розвідник, що лікується в Берліні. — От в Кобленці, де також наші лікуються, обмежили відвідування волонтерів. І, знаєш, люди жаліються. Лікування там, може, й краще, але через те, що нема психологічної підтримки, хлопці почуваються недобре.

Геннадію на вигляд за 45. Він не має жодного зуба й досі не може ворушити пальцями пораненої правої руки. Він — один з тих двох сотень солдатів української армії, які після поранення на Донбасі прибули на лікування до Берліна. Багато з них ще раніше виписались й повернулися додому; нині у госпіталі перебувають лише декілька військових ЗСУ, але і їх скоро відпустять. Усіма солдатами опікуються місцеві волонтери — приносять домашню їжу, допомагають з перекладами, влаштовують міні-концерти й взагалі усіляко намагаються урізноманітнити сірий лікарняний побут, що наскрізь просочився запахом стерильності й медикаментів.

Нам було б набагато важче, якби до нас ніхто не приходив. Окрім лікування, має бути ще й моральна підтримка, без цього не одужаєш

19an4an

— Борщик, холодець, коровай, все як має бути, — дивись, — поки ми сидимо у палаті, Лада усміхнено гортає фотографії на своєму смартфоні. — Це ми приходили сюди на День захисника, 14 жовтня. — На фото радісні жінки у вишиванках й такі ж радісні солдати, які наминають обід.

— Вони — як няньки, — усміхається Геннадій, — часом навіть доводиться відганяти від себе. Зараз я вже більш-менш дієздатний, а раніше було, як в дитячому садку: вдягали, на прогулянки вивозили.

Така надмірна опіка, схоже, інколи й справді дратує військового. Попри поранення й обмеження в рухах, він щоразу намагається показати, що він — дорослий чоловік — може впоратися сам.

— Але, з іншого боку, хто б це робив, якби не волонтери? — трохи помовчавши, додає військовий. — Вже навіть не потрібно говорити, що нам треба, дівчата завжди вгадують бажання наперед.

— Гено, до речі, хочеш прогулятись на фотовиставку? Наші українці організували про переселенців, тут недалеко, сьогодні відкриття, — втручається Лада і, схоже, знову вгадує з бажанням.

— Ходімо! А що лікарям скажемо?

— Та нічого. Ми ж підемо нібито покурити, — змовницьки підморгує волонтерка, — одягай куртку.

За десять хвилин чоловік уже зібраний. Коли все готово, розвідник обережно виглядає з-за дверей: так, наче він не в лікарні, а на полі бою. Переконавшись, що в коридорі нема нікого з медперсоналу, пара поспіхом виходить і спускається сходами — місію виконано.

Фотовиставку відкрили просто неба, на площі перед головним залізничним вокзалом Берліна: до нього від госпіталю близько 15 хвилин пішки. І хоч обоє вже за межами лікарні, Лада продовжує сумлінно турбуватись про військового — так, як батьки турбуються про своїх неслухняних дітей.

— Ген, одягни шапку.

— Та не буду я її вдягати, тут не холодно.

— Ну Гено! Дивись, усі в шапках! Ти ж застудишся.

— Як змерзну — одягну, — відрізає Геннадій та ще більше розстібає верх куртки. Хтозна, що в цей момент керує ним більше: бажання провітритись чи продемонструвати свою незалежність.

13an9an

На площі перед вокзалом, незважаючи на неприємну погоду, досить людно. Між стендами з великими фотографіями українських переселенців неквапом ходять відвідувачі й уважно читають історії, розміщені на прозорих панелях перед світлинами. Обабіч виставки стоїть група людей; їхня розмова раз у раз переривається веселим сміхом — це українські волонтери, які організували акцію.

— О, Лада! Привіт! А де Геннадій? — гукає чоловік у береті з тризубом, щойно ми підходимо ближче.

— Та он, десь там, — Лада вказує рукою за спину, — пішов дивитись на фотографії.

— Гено, ходи сюди! Тут гуртуватись можна, не обов’язково розосереджуватись, — сміється чоловік, але Геннадій і далі тримається осторонь, лише пізніше приєднується до групи.

Раптом увагу українських волонтерів привертає знімальна група, котра бере коментар для телесюжету у котрогось з відвідувачів виставки. До нас доносяться уривки розмови російською: «националисты», «Донбасс», «убивают».

— О, Russia Today знову прийшли. І дивіться, хто дає їм коментар! Знайомі люди, — киває в бік журналістів чоловік у береті. — Цей тип щоразу приходить на наші акції й щось розповідає про «русскій мір». Як і минулого разу, пам’ятаєте?

Понад усе

Минулий раз був перед самітом Нормандської четвірки в Берліні. Тоді на мітинг перед офісом Меркель, де вона мала зустріч із Путіним, Порошенком і Олландом, зібрались німці, українці та сирійці. І росіяни теж, щоправда, мітинг мали окремий. Всюди майорять прапори: з правого боку — українські та сирійські, з лівого — СРСР, Росії та невизнаних «ДНР» і «ЛНР». Права сторона протестує проти воєнних дій Кремля, ліва прийшла підтримати Путіна.

Між ними — стіна з поліціянтів, які мають пильнувати за порядком. А він і дійсно на межі зриву: якщо українці стараються не піддаватись на провокації, то на арабів триколори з двоголовим орлом діють як червоне полотно на бика. Смугляві чоловіки раз у раз з криками намагаються прорватись до російського табору, але безуспішно: по той бік їхні спроби викликають лише самовдоволені посмішки.

Всюди майорять прапори: з правого боку — українські та сирійські, з лівого — СРСР, Росії та невизнаних «ДНР» і «ЛНР»

20a

18a25a

Тим часом з колонок лунає російськомовний шансон. Прислухавшись, можна розчути слова пісні:

«За что же вы боролись на Майдане,
Чтоб жгли людей, чтоб на Славянск войной?
Вы думали, с Бандерой лучше станет?
Ну что ж… Какой народ, такой герой.»

— Скажу прямо — я відчуваю ненависть до цих людей. Дуже велику ненависть, — каже Діна Кузьміна. На її обличчі на частку секунди з’являється гримаса чи то болю, чи то огиди, чи і того, і того разом. — Але я стараюсь просто дистанціюватись від цього. Після початку війни я розірвала усі стосунки з пропутінськими друзями. Нас поєднувало багато років дружби, але що поробиш… Українськість більше не визначається за кров’ю чи паспортом. Та й життя надто коротке, щоб витрачати його на спілкування із непотрібними людьми.

Українськість більше не визначається за кров’ю чи паспортом. Та й життя надто коротке, щоб витрачати його на спілкування із непотрібними людьми

Та навіть серед патріотично налаштованих українців у Берліні є такі, з якими Діна більше воліє не спілкуватись.

— Всякі трапляються, — зітхає жінка. Серед наших теж достатньо людей, які говорять, що я всі гроші вкрала й за них купила собі квартиру. Причому ці люди ані копійки не дали на допомогу армії — ні копієчки! А на прохання прийти й перевірити чеки кажуть, що все можна сфальсифікувати. Ну і як з такими говорити?!

Тим часом градус напруження на протесті перед офісом Меркель росте. Поміж розлючених мітингувальників туди-сюди бігають журналісти з фотоапаратами й телекамерами, намагаючись вихопити найкращі кадри та плани для майбутніх репортажів. Серед них і кореспонденти російських ЗМІ. Поруч — не так близько, але на достатній відстані, щоб її помітити, журналістка Russia Today спілкується з одним чоловіком. З тим самим чоловіком, який два тижні потому даватиме їй коментар на фотовиставці про переселенців.

Помітивши їх, хтось з українців гукає: «Хлопці, а давайте їм зробимо тло для відео?» І, не дочекавшись відповіді, що є сили затягує: «ПУУУУУТІН…» До нього приєднується один голос, потім ще декілька, а на приспіві «ла-ла-ла» пісню про президента Росії горланить вже вся права частина протесту — українці, німці та навіть сирійці. Знімальна група припиняє запис і відходить подалі. Тож за кілька куплетів пісня стихає.

23a

— Я намагалася поговорити з ним раніше, — киває в бік журналістів якась українка, — то він мені прямо сказав, що це його робота. Якби могла — вбила б, чесне слово. Але мене ж до поліції здадуть.

Серед натовпу прокочується дружній сміх, після чого настає тиша. Утім, триває вона недовго.

— Україна! — раптом лунає жіночий голос з юрби.

— Понад усе! — відповідає йому юрба.

Усі фото — автора.

Остап Яриш

Схожі публікації

Популярні публікації

26469 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин
42993 3

Чи має клієнт платити за розбитий посуд в ресторані?

8 карток про те, як поводитися, якщо ви випадково розбили посуд у кафе чи ресторані
22.04.2016 Ірина Сало
41475 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати