img

Михайло Винницький: «Україні потрібно відійти від концепту національного університету»

22.08.2019 Оксана Левантович

Експеримент, який проводили в Україні останні 20 років і в результаті якого педагогічні інститути мали стати класичними університетами, виявився не надто вдалим. Досі немає відповіді на питання, якими мають бути ці заклади і чи можуть вони таки перетворитися в університети. 

Частково ця проблема не розв’язана з банальної причини: дискутуючи про університетську освіту в Україні, часто немає розуміння, які інституції можна називати університетами, а також чи варто шукати універсальну модель університету, чи, може, цінність у тому, щоб кожен із них був унікальним. Так чи інакше, в Україні є високий суспільний запит на іншу форму вишів, аніж та, що маємо зараз. 

Про суспільну цінність університету, підприємливість та інноваційність в освіті, поєднання навчальної і наукової сутності університету, а також про те, чим українська вища освіта краща за європейську, ми поспілкувалися з Михайлом Винницьким.

Він є керівником секретаріату Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, радником міністра освіти і науки України, членом Національної команди експертів із реформування вищої освіти України, а також викладачем Львівської бізнес-школи УКУ та Києво-Могилянської академії. 

[«Університет ХХІ століття» — це спільний спецпроєкт The Ukrainians та Українського католицького університету, в рамках якого ми публікуємо інтерв’ю з експертами у різних сферах: від філософії до бізнесу. У цьому проєкті вони говорять про проблеми, виклики та завдання університету і пропонують своє бачення вищої освіти майбутнього.]

 

Як, на вашу думку, впродовж останнього десятиліття змінилася суспільна цінність університету в Україні та світі?

Якщо говорити про світовий контекст, то сьогодні точиться дуже багато дискусій довкола всеохопної діджиталізації та онлайн-освіти. Відтак виникає питання, чи можливо, що у найближчому майбутньому університет як такий втратить актуальність. На мою думку, це дуже передчасна концепція, яка насправді виходить із нерозуміння суті університету. 

У нас досі залишається глибоко закорінена радянська ідея, що нібито університет — це місце підготовки кадрів для «народного господарства». І, відповідно, найважливіше — навчити молоду людину певних навичок та практик, які дозволять їй після випуску швидко знайти роботу «за спеціальністю» і далі розвивати свій кар’єрний життєвий шлях. Виходить, що університет — це така собі «кузня», з якої треба швидко вийти, взявши максимум за короткий час перебування. А далі вже буде «щастя». 

Але я часто кажу студентам, щоб вони запитали своїх батьків, який у них був найкращий час у житті. Без сумніву, вони скажуть, що студентські роки. Отже, якщо студентські роки найкращі, то це означає, що все, що після них, — апріорі гірше. І якщо це так, то виходить, що в університеті молода людина готується до чогось гіршого. Звідси висновок, що концепт «підготовки» до професії, яка нібито має відбуватися в університеті, не має сенсу.

Університет сам собою є добром. Це середовище інтелектуального обміну, спілкування, співжиття… Але, на жаль, за останні 10 років, особливо в Україні, ми не розвинули університет як місце зустрічі та виклику.

Натомість залишається радянська спадщина, яка говорить, що університет — це всього лише місце підготовки до чогось, що насправді гірше, ніж те, що ми маємо тут і зараз

DSC_8143

Ви розділяєте підприємницький і підприємливий університет. У чому різниця? Якою є концепція підприємливості у контексті загальних викликів, що стоять перед університетом? 

В українській мові існує два слова — «підприємництво» і «підприємливість», тоді як в англійській лише одне — «entrepreneurship». Друге поєднує в собі, умовно кажучи, і ФОПа, і інноватора, який створює щось із нуля, і людину, яка, можливо, і є частиною якогось середовища чи спільноти, і, не будучи самозайнятою, формує якусь новизну (те, що відомий економіст Шумпетер колись називав «творчим руйнуванням»). 

Як на мене, підприємливий університет — це місце, де ми творимо нове і при цьому руйнуємо старе. Я спеціально використовую слово «творіння», а не «креатив», бо коли ми кажемо «креатив», часто думаємо категоріями гуманітаристики або мистецтва, а тут мова мова йде про творення в різних галузях, у тому числі технологічних та природничих.

У такому університеті всі дискусії повинні бути творчими, бо тільки так народжуватимуться творчі інституції, що будуть формувати нові сенси. А ті, своєю чергою, творитимуть зміни в позауніверситетській реальності. 

Цей університет залучений у громаду, у своє середовище. Через свою діяльність він має показувати свою цінність, в тому числі донорам, жертводавцям, бізнесу, державі, і долучатися до їхнього розвитку. Тут ідеться і про постійний тиск на рамки, в яких живе суспільство і в яке вкорінений університет. 

Але в українських реаліях існує й інше слово — «підприємницький». І я не уявляю, що таке підприємницький університет. Це університет як бізнес? Але університет не може бути бізнесом за визначенням. Так, існують так звані вищі навчальні заклади, створені як бізнеси, але це радше контори, які надають послуги нібито з навчання, але їх не можна назвати університетами. Вони не підпадають під категорію підприємливості, бо не формують нових сенсів, про які я говорив вище. 

Але, окрім творення нових сенсів, передавання знань залишається важливою функцією вищої освіти. Як із нею дають собі раду наші університети? 

Тут скажу, що репутація української вищої школи незаслужено занижена. Якщо говорити про передавання знань, то українські університети роблять це дуже добре. Але проблема у тому, що суспільство хоче, щоб університети не просто передавали знання, а й щоб входили у світові рейтинги. А для цього вони, як я уже казав, мусять формувати нові сенси. 

Світові рейтинги, хоч це може дивно звучати, формуються не за якістю освітнього процесу, а за науковою репутацією. Умовно, за кількістю статей, авторів яких цитують інші науковці.

Якщо ви професор Кембриджа чи Оксфорда, то це означає, що ви є людиною, авторитетною у формуванні нових сенсів, нових знань чи інновацій. Хоч це зовсім не означає, що ви добрий викладач. А коли ви виходите з непримітного українського університету, то можете, звісно, бути дуже хорошим вчителем, але не матимете суспільної ваги, як та людина, що виходить з університету з високою репутацією. Можна сперечатися, добре це чи погано, але відомо одне — в Україні є суспільний запит на іншу форму університетів, аніж ми маємо зараз.

Який зв’язок між підприємливістю та інноваціями в університетах? І чи обов’язково підприємливий університет повинен бути інноваційним?

Мені здається, що це синоніми. Підприємливість за визначенням — це створення нового. Це і є інновація. Це те, чим у СРСР займалися науково-дослідні інститути, а університет у радянському періоді був місцем навчання без інноваційності. Це одна з наших спадщин, проти якої ми мусимо боротися. 

Дехто, у цьому контексті, говорить про плекання критичного мислення як передумови для такої боротьби, але мені здається, що критичне мислення — теж проблематичний термін. Мислити критично — це ставити кожну річ під сумнів. Наше завдання у тому, щоб мати достатньо широко розвинений світогляд, щоб могти легітимно ставити під сумнів, тобто логічно аргументувати свої сумніви.

Колишня президентка Гарварда Дрю Фауст сказала дуже важливу річ, мовляв, університетська освіта повинна готувати молоду людину не до її першої роботи, а до шостої

DSC_8143

Який виш у світі є для вас добрим зразком підприємливого університету?

Я б назвав Гарвард справді підприємливим. Колишня президентка Гарварда Дрю Фауст сказала дуже важливу річ, мовляв, університетська освіта повинна готувати молоду людину не до її першої роботи, а до шостої. Тобто з університету має вийти людина, яка дає собі раду в житті і стає успішною внаслідок того, що в неї сформоване бачення власного розвитку, оточення, контексту та достатньо широкий світогляд. 

Усе це не практичні знання, але це не випадково, оскільки підприємливий університет — це місце, де ми набуваємо не практичних знань, а формуємо власне его, свідомість і світогляд. 

Яка у цьому контексті функція бакалаврату та магістратури?

Бакалаврат — це місце формування молодої людини, в основі якого лежить американський концепт Liberal arts коледж, або британський концепт коледжу в межах університету Кембриджа чи Оксфорда. І я радий, що у законі про вищу освіту 2014 року нам вдалося просунути ідею, що бакалаврат — це вже є вища освіта, де людина має завершити себе як особистість. 

Тому і програми в межах навчання мають бути максимально широкопрофільні, як-от «Етика-Політика-Економіка» чи будь-які інші з блоку Liberal arts. 

На мою думку, за такими програмами майбутнє бакалаврату, закінчуючи який людина може продовжити навчання на професійній магістратурі, або на науковій магістратурі, що є підготовкою до аспірантури. І надзвичайно важливо, щоб, в контексті розвитку університетів, ми роз’єднали формативну функцію бакалаврату від підготовчої функції магістерки.

Дуже спеціалізовані магістерські програми — щось дуже цікаве, але поки що, на жаль, не особливо зрозуміле для України. Адже це потребує більшої зміни контексту, роздумів і дискусій. Утім, поступово з’являється розуміння, що магістратура має бути підготовкою чи перепідготовкою до професії, оскільки молода людина, яка отримує диплом бакалавра, буде змінювати сутнісно свою професію приблизно чотири рази упродовж життя. 

Університет повинен покривати не лише дедактичну, а й наукову функції. Чи може існувати університет без наукової складової?

Не думаю, що університет може повністю відкинути науку. Ставити на ній менший акцент, ніж це робиться в науково-дослідних інститутах, — так. Але цілком відкинути пошук новизни — ні. 

Тут скажу, що, на жаль, часто в українському університеті молода людина доторкається до тієї науки, яка відірвана від реальності, від практики, від світових трендів. Наукові роботи студентів часто надмірно формалізовані і мають мало спільного з реальним пошуком новизни. 

В Україні існує гостра контекстуальна проблема через розірваний зв’язок між наукою і освітою, між наукою і навчанням. Ми вважаємо, що кожен випускник бакалаврату повинен вміти написати наукову роботу. Навіщо? І чи насправді потрібні саме наукові роботи як завершальна форма атестації магістра? Для освітньо-наукових програм — однозначно, так. Але мені здається, що багатьом українським університетам варто задуматися про відмінність між рівнями освіти бакалавр і магістр (і тим паче PhD). 

Є ще інша проблема — нерозуміння, які саме інституції повинні називатися університетами. За останні 20 років ми провели експеримент, в результаті якого педагогічні інститути мали стати класичними університетами. Але цього так і не сталося. Відповідно, ким вони мають бути: педагогічними коледжами в розумінні американських Liberal arts college? Можливо, це мають бути саме навчальні центри, в яких забезпечуватимуть повноцінну освітню формацію (а не професійну підготовку) молодої людини? Чи дійсно вони мають пробувати перетворюватися в університети, попри те, що науки у них точно немає і найближчим часом не буде? Ці питання досі відкриті. 

У суспільстві існує й інший поділ: приватні та державні університети. Чи справді є між ними різниця, окрім джерел фінансування?

До питання державних, одразу скажу, що з усіх європейських країн Україна витрачає найбільшу частку свого ВВП на освіту. Так, наше ВВП маленьке, але це не питання фінансування, бо якщо зросте ВВП, то зростуть і вимоги до самих університетів. 

Загалом ж, думаю, ми занадто спрощуємо, коли формуємо бінарність: 219 державних і понад 70 приватних. Насправді серед державних у нас є політехнічні, класичні, маленькі та великі класичні, аграрні, медичні, юридичні… Тобто існує дуже багато різних класифікацій університетів, і усі вони є частиною системи вищої школи. 

Серед приватних вишів в Україні, на жаль, можемо назвати фактично три-чотири справді якісні. Серед них — Український католицький університет у Львові. Маленька елітарна інституція, яка в іншому місці, в іншому контексті не з’явилася б. УКУ унікальний. І важливо, щоб кожен університет знайшов свою унікальність, суспільну функцію, своє «я», зрозумів свою відповідальність відповідно до рівня автономії. А приватний він чи державний — це вже десяте питання.

DSC_8143

Скажімо, є Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка, і коли кажуть, що всі державні заклади погані, то я згадую цей глухівський виш, який є дуже цікавим. Якщо ми закриємо його, як це дехто пропонує в контексті розмов про «оптимізацію мережі», то що це дасть? Глухів перетвориться на село. 

Таких прикладів у нас дуже багато: Ніжин, Мукачево, Маріуполь, Мелітополь, Переяслав-Хмельницький… Важливо зрозуміти, що подібні університети мають право на існування, але з умовою, що вони знайдуть своє «я», свою унікальність. 

Поки що це важко уявити в українських реаліях, тому що ми створюємо «університет» як категорію і намагаємося всіх під неї порівняти. Та ж підприємливість — це не є щось обов’язкове, цілком можливо, що великі університети мають залишатися класичними, але для когось підприємливість — це суть існування. 

Ідея підприємливого університету у виконанні УКУ — це мала горизонтальна спільнота, в якій великий наголос робиться на світоглядному формуванні. І я дуже хотів би, щоб у нас з’явилося 200 неповторних закладів, а не 200 закладів, таких як УКУ. 

Добрий університет формується довкола людиноорієнтованої моделі, людини-новатора у різних сферах, а отже, дослідника. Очевидно, це потребує створення довкола університету відповідного середовища людей, які уже є провідниками, лідерами у тих чи інших сферах. Як це середовище формується?

Якщо ви подивитесь на університети, які справді є інноваційними середовищами, то вони самі собою стають магнітами для хороших людей. Очевидно, що найважче — створити це середовище з нуля. Адже переманювати людей на постійну роботу в університеті важко. Саме ті, які потрібні для старту, уже успішні та зайняті у своїй сфері. Скільки ви їм не платили б, навряд чи цього буде достатньо. 

Але університет — це середовище, відкрита система, в яку людина має могти легко заходити і виходити. Насправді це не потребує великих ресурсів.

Така система вимагає культури горизонтального обміну думками, критичного мислення, здорової інтелектуальної дискусії

Добре, якщо це можна робити ще й у гарних приміщеннях. Це дуже багато додає до інтелектуальної дискусії, це спонукає до того, щоб мислити про велике і вічне. Але це просто бонус. 

Які інституції мають бути зацікавлені у розвитку університету? І як університет має співпрацювати з ними?

Хочемо ми цього чи не хочемо, університети не є національними інституціями, тому нам пора відійти від концепту національного університету. Натомість потрібно дбати про дуже близьку співпрацю з місцевою громадою, з місцевим самоврядуванням і середовищем. І знову ж таки, унікальність кожного закладу полягає у тому, наскільки він вміє залучати зовнішнє середовище і стати ядром для ширшої мережі зацікавлених людей. 

Однозначно, що у розвитку університету повинна бути зацікавлена, по-перше, місцева громада, серед представників якої є роботодавці, а по-друге, інтелектуальне середовище, навколо якого і формується бізнес.

Чи є університети відображенням держави?

Ні, хіба кривим відображенням, або протиставленням. Хороший університет не може бути відображенням держави. Якщо він стає таким, то це означає, що він втрачає свою фундаментальну функцію генератора критичного мислення. Держава за визначенням є ієрархічною структурою і, можливо, мусить такою бути. А середовище університету повинне бути антитезою ієрархії. 

Університет — це місце горизонтального спілкування, і тільки в таких умовах там може формуватися новий дискурс і нові сенси. Та ж підприємливість чи інноваційність — це речі, які неможливі в умовах ієрархічності. Не може бути підприємливий ієрарх. За визначенням, підприємливість — це інновація, це творче руйнування, де люди повинні відчувати себе суб’єктами, мати свободу. Тому університет — це точно не відображення держави.

Чи справді українська освіта гірша за європейську або американську?

Під час моєї аспірантури у Кембриджському університеті мені часто доводилося читати лекції студентам-третьокурсникам, тому я точно знаю, хто такий третьокурсник Кембриджа. За тих 17 років, що я живу в Україні, у мене виникали різні можливості викладати в українських вишах. Маю досвід викладання в УКУ, НУ «Києво-Могилянська академія», НУ «Острозька академія», КНУ ім. Шевченка, ЛНУ ім. Франка, ХНУ ім. Каразіна та інших університетах. Я точно знаю, хто такий український третьокурсник. Так-от, скажу я вам, що третьокурсники усіх цих українських університетів знають більше, ніж кембриджські.

Насправді ми маємо хибне уявлення, що українська освіта — неякісна. А все тому, що у нас дуже стрімка піраміда якості: є університети на вершині піраміди, якісні на світовому рівні, а внизу піраміди — заклади, які просто дискредитують вищу освіту тим, що продають дипломи. І якщо в Англії різниця між Кембриджем, Манчестером чи Університетом Північного Лондона є не дуже великою в якості навчання (але дуже великою в якості наукового доробку), то в Україні між найкращими і найгіршими університетами — просто провалля. Нижня частина дискредитує верхню, і тому виникає хибне враження, що вся вища освіта в Україні — погана.

Насправді ми маємо хибне уявлення, що українська освіта — неякісна. А все тому, що у нас дуже стрімка піраміда якості

Друга проблема, коли ми починаємо порівнювати себе із Заходом: неодмінно перемикаємося на питання рейтингів, які на 60%-70% формуються не від якості навчання, а від наукового доробку університетів. 

Ми з вами щойно говорили, що в радянській спадщині освіта і наука були розділені, тому не дивно, що наші університети не потрапляють в ці рейтинги, бо не можуть запропонувати справді проривних результатів в науці. Але тут інше питання: чи потрібно нам прагнути опинитися у цих рейтингах? Чи не боїмося повторити ситуацію, яка відбулась в Англії приблизно сім років тому, коли замість оцінки ефективності науки почали нарешті оцінювати якість навчання студентів? Так-от, Лондонська школа економіки, яка має фантастичні наукові доробки, опинилася останньою в їхньому національному рейтингу якості освіти через те, що суттєво відставала навчальна складова. 

І сьогодні провідні європейські університети, які повністю пішли в науку, думають над тим, як реанімувати навчальну функцію університетів. Подібна ситуація не лише в Європі, а й в багатьох американських університетах. 

Чому для вимірювання рейтингів взяли саме наукову складову? І як тоді оцінити навчальну, за якими показниками? 

Все дуже просто: тому що її легше виміряти. Можна легко підрахувати кількість патентів, статей у рейтингових журналах, інших публікацій, які цитують твою публікацію, книг, і вже на основі цього говорити про якийсь вплив чи репутацію. 

А як виміряти освітню репутацію, те, що у світі називають «teaching excellence»? Найпростіше — опитати студентів (але це не завжди об’єктивно) або роботодавців. Ще краще — виміряти ефект диплома конкретного університету на зарплату. Але очевидно, що за такого підходу українські університети знову не потрапляють у світові рейтинги, бо якщо роботодавців опитують у Лондоні, Франкфурті чи в Нью-Йорку, то там набагато менше українських випускників, ніж випускників із Кембриджа, Оксфорда чи Гарварда. 

Тому, можливо, самі рейтинги потрібно змінювати, а не університети. Якщо метр є неточний, то, може, не варто ним міряти, а зробити кращий метр. Але чи можемо ми його зробити? 

На жаль, сьогодні Україна не має достатньо суб’єктності у світі для того, щоб зробити свій метр. Але ми рухається у цьому напрямку. І вже зараз дуже багато людей у всьому світі думають про те, як оцінювати якість університетів, беручи до уваги не лише наукову репутацію закладу і зарплати випускників, а й те, що університет дає молодій людині, якість освітнього, підприємливого середовища.

Університет, як і кожна людина, має знайти свою унікальність

DSC_8143

Ще одна проблема українського університетського контексту — внутрішня мобільність студентів та викладачів. Як її вирішити?

Так, сьогодні справді існує дуже велика потреба створити систему внутрішньої мобільності студентів українських університетів. Сьогодні немає особливої проблеми це реалізувати на законодавчому рівні, але, як не дивно, самі адміністратрації університетів не особливо зацікавлені в цьому хоча б через те, що частина з них боїться, що їхніх студентів переманять київські виші. 

Для реалізації ідеї національної мобільності не треба чекати сприяння чи вказівки від Міністерства освіти і науки України, потрібно просто сформувати консорціум закладів, які визнають кредити та дипломи один одного і погоджуються щороку обмінюватися студентами. 

Чи готові на це університети? Здебільшого, ні. Чому? Бо вони бояться, що якщо вони відправлять, скажімо, на обмін 10 студентів, а приймуть 5, то як тоді покриють ту частину ставки викладачів, яка зменшиться пропорційно до кількості студентів. Університети повинні бути готові оплатити цю різницю, бо наступного року ситуація може змінитися і вони приймуть більше студентів, аніж відправлять. Тому часто проблема зводиться до бажання самих ректорів іти на ризики, що з року в рік будуть не однакові цифри.

Щоб хоч якось зрушити проблему з місця, в Національному агентстві із забезпечення якості вищої освіти ми заклали участь у програмах внутрішньої національної мобільності як один із критеріїв акредитації освітніх програм. 

Щодо мобільності викладачів, то тут питання, чи хочуть і чи мають можливість вони поїхати на 3-6 місяців в інший університет. Але щоб спонукати їх до цього, я радив би запровадити в Україні те, що існує на Заході: раз у 7 років викладача звільняють від викладацького навантаження, він продовжує стабільно отримувати зарплату і має можливість займатися науковими дослідженнями та відвідувати інші університети.

Яким, на ваш погляд, має бути університет ХХІ століття?

Ми мусимо відійти від ідеї універсальної моделі університету, бо суть майбутнього університету у тому, що кожен буде іншим залежно від напрямку, контексту та середовища, в якому він існуватиме: технічний чи гуманітарний; лівий чи правий; бізнесоорієнтований чи з сильними фундаментальними дисциплінами; той, що працюватиме з аграрним, медичним чи IT-сектором; той, що функціонуватиме в умовах війни, і той, що в умовах спокою… 

Тобто суть у тому, що університет, як і кожна людина, має знайти свою унікальність. І я дуже хотів би, щоб в першій половині ХХІ століття ми знайшли можливості для побудови мережі таких унікальних закладів.

Фото — Андрій Шестак

Оксана Левантович

Схожі публікації

11931 8

Якість як тренд

Як ідея постійного самовдосконалення викладачів впливає на якість вищої освіти

02.05.2018 Марічка Паплаускайте
14003 8

Магія чисел

17-річна Фіонг Ань Чан із Черкас вирішила задачу, над якою мізкували імениті математики світу

17.08.2016 Надія Швадчак
3117 5

На шляху до суспільства творців

Суспільство творців — це зовсім не нова ідея, але саме зараз необхідно її воскресити у наших мріях

07.03.2016 Лілія Боровець

Популярні публікації

49372 11

Несистемна міністр

Один день із життя Уляни Супрун: заради чого вона взялася реанімувати українську медицину і чому продовжує, попри спротив пацієнтки
13.07.2017 Марічка Паплаускайте
44243 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко
62413 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати