Мирослава Гонгадзе

Розмова із відомою українською журналісткою і юристкою

16.07.2014

Колись, ще підлітком, вона щонеділі дивилася яскраву телевізійну «Міжнародну Панораму». Тепер навпаки — мільйони дивляться її «Час-Time». Проста дівчинка з Бережан, яка в юності нічними поїздами їздила на прем’єри львівського Театру Курбаса, знає рецепт здійснення мрій: «Треба боятися бездіяльності, а не вчинків». І ще: «Краще припускатися помилок, ніж не робити нічого».

Її вважають однією з найвпливовіших жінок України, хоча живе і працює Мирослава Гонгадзе у Вашингтоні. Її слухають і до неї прислухаються усі — від колег-журналістів і правозахисників до впливових політиків. Інформувати, а не інтерпретувати — одна з умов її успіху в професії. Мирославі пощастило з учителями й наставниками, але вона не любить і не хоче ховатися в їхній тіні. Мирослава Гонгадзе — selfmade. 

В американській столиці вона серед іншого виконує дві функції: лобіює «українське» серед чиновників, політиків, студентів та колег, а ще — пропагує західні цінності й принципи серед самих українців. І, схоже, успішна українка Мирослава Гонгадзе знає, що робить.

 

Мирославо, розкажіть, будь ласка, нам про свій рід, звідки він походить?

Усі мої предки, яких я пам’ятаю, а це бабці, діди та прабабці — усі були селянами. Добре пам’ятаю мого улюбленого діда Миколу, татового тата, Миколу Петришина. Його дружина померла, а він залишився з малою донькою на руках. Тоді моя баба Катерина чекала свого нареченого з Франції, але не дочекалася. Мій дід її заміж забрав. Перед війною, у 1939-му, їх переселили з-під польського кордону на Схід, зупинились на хуторі під Бережанами. Там і лишилися жити: без стічної води, світла, газу та інших вигод цивілізації.  На хуторі  народили і виростили четверо дітей. Одним з них є мій тато Володимир. Бабця розповідала, що після війни прийшли «совіти» і  знову хотіли далі їх на Схід гнати. Але вона лягла на підлогу, накрила дітей і сказала: «Стріляйте, далі не поїду!» Так вони дивом лишилися живі. Мали багато землі, худоби, коней. Коли колгоспи почали після війни створювати, у них забрали все. Але на господарство, щоби вижити, залишили.

Мама з села Нараїв, що поряд з татовим хутором. До війни це було навіть містечко, але під час війни усіх євреїв винищили, містечко опустіло, стало селом. Дідо Михайло  мовчазний був, похмурий, війну до Берліна пройшов, всі груди в медалях були. Але від поранення ноги він так і не вилікувався, все життя шкутильгав. Моя мама Ольга народилась уже після війни в 49-му, через 16 років після своєї сестри.

Мирославо, а у чому знайшли себе ваші батьки?

Мої батьки обоє інженери. Обоє добре знають математику. Обоє мають феноменальну пам’ять. Улюблене заняття моєї мами — розв’язувати нумерологічні кросворди. Вона навіть англійську мову вивчила сходу, без будь-якої підготовки — поки мешкала зі мною у Вашингтоні. Писала краще, ніж я, англійською. Коли йшла до супермаркету, то підраховувала вартість покупок в голові і знала до цента, скільки має заплатити на касі. Тато «Слово о полку Ігоревім» напам’ять декламує, в дитинстві вчив мене Шевченка, досі «Сон» з його слів пам’ятаю.

Я виростала у великій родині, найстарша серед дітей. У мене є молодша на два роки сестра Галина і менший на 10 років брат Микола. На великі свята — Різдво, Великдень — ми усі збиралися то в одних, то в других діда з бабцею. Величезний стіл, колядки, співи, дуже дружньо та тепло було. Зараз я відчуваю, що моїм дітям не вистачає цього, адже ми тут самі лише утрьох і родину бачимо дуже рідко.

А чому ви  вирішили стати юристом, а не пішли «слідами» батьків?

До такого рішення мене мама підштовхнула. Як людина практична вона хотіла, аби я мала надійну професію. Натомість я як особа творча мріяла про театральний, журналістику, у крайньому разі — історичний. Я усе дитинство провела на сцені. Декламувати вірші, співати, танцювати, виконувати ролі — то була моя стихія. Але театр чи кіно для дівчинки з Бережан були недосяжними. Принаймні, в моїй уяві. Тож, зваживши свої шанси, я таки послухалась до батьків. Думала собі, що справді — отримаю престижну професію, а тоді вже творчістю займуся. Так, зрештою, і вийшло. Лише творчістю стала журналістика.

Про це я також в дитинстві мріяла. Ми ж завжди дивилися новини, батьки виписували цілу купу газет та журналів, а я не пропускала жодної недільної «Міжнародної Панорами». Дивилася, мріяла подорожувати світом, розповідати про життя в інших країнах. Тепер я щаслива, що отримала юридичну професію. Це навчило мене логічно і конструктивно думати. Водночас мої творчі таланти допомагають достукатися до людських сердець. Тож я твердо вірю і вчу цьому своїх дітей — мрії збуваються тоді, коли чогось дуже хочеш і важко для цього працюєш. Потрібна лише відвага та віра. Немає нічого недосяжного, коли ми відкриті до світу і віримо у свою перемогу. свою перемогу.

Myroslava Gongadze - photo by Vadym Guliuk-9

А чим займалася дівчинка з Бережан, коли стала студенткою?

Моє студентське життя навіть і студентським важко назвати. З другого курсу почала працювати. Спочатку у Львівській державній адміністрації юридичним консультантом, потім в газеті «Post-Поступ», потім у політичному блоці «Нова Хвиля», де очолювала прес-службу. Працювала дуже багато. Іспити здавала «на ходу»

Пригадую, як ми під час виборів були спостерігачами на дільниці у якомусь зі сіл на Львівщині. Наш кандидат Тарас Стецьків здобув перемогу. Повернулися додому о 6-й ранку, а о 8-й — іспит з цивільного права. Пішла, здала на четвірку, ще плювалась, бо вважала, що знаю на п’ятірку. Моє студентське життя припало на початок дев’яностих. Львів тоді кипів політичним та творчим життям. Спали мало, від перформансу театрального до перформансу політичного чи музичного — все перемішувалося, часу ні на що не вистачало! А коли познайомилась з Георгієм, то життя взагалі перетворилося на кратер вулкана.

Щоб ви розуміли, яким був Львів… На моє 21-річчя на вечірці в нашій хаті співав рок-гурт  «Мертвий півень». З усіх усюд зібралася купа народу, танцювали посеред хати, навіть стіл довелось перевернути ніжками догори і поставити на диван — іншого місця просто не було! Часто у нас не було грошей, не було що їсти, але завжди був грузинський коньяк та вино. То викручувалася так — піду на базар, куплю найдешевше, що можна знайти (капусту якусь, наприклад), назбираю на  городі яблук, натру це все, залию майонезом — і на стіл! Смішно було, бо гості вихваляли, рецепт записували… Такі посиденьки у нас були чи не щодня: гітара, тости, філософські бесіди. Час від часу на стриху, де була ще одна маленька кімната, у нас мешкали по черзі то Юрко Прохасько, тник Глібовицький з Яриною Якуб’як, то Андрій Шкраб’юк, то ще якісь художники. Одним словом, ми поспішали жити.

А які місця у Львові були улюбленими для вашого середовища?

Ми не пропускала жодної вистави Театру Леся Курбаса, ходила на всі події театрального фестивалю — це було моє захоплення. Перш ніж вступити до Львівського університету, мусила два роки вчитися у технікумі в Чернівцях — набирала стаж. Так от, на вистави Львівського молодіжного театру (перша назва Львівського академічного театру імені Леся Курбаса, — TU) їздила нічним потягом з Чернівців. Закінчилася вистава, минули овацї, і я знову — на поїзда, та до Чернівців. А вже коли до Львова переїхала, то Молодіжний став нашою меккою.

Усе було тоді нове. Молода країна, перші кохання, юність. Це як у Вакарчука — моя маленька незалежність. То була була моя особиста маленька незалежність і велика Незалежність нації, яка щойно постала, і мало хто розумів, що з цим всім робити. Ми творили себе і цю країну так, як підказувала нам інтуїція.

Myroslava Gongadze - photo by Vadym Guliuk-7

А піти в журналістику — це теж було інтуїтивне рішення? Чи хтось порадив?

Я завжди знала, що якимось чином буду пов’язана з журналістикою. Юрист з мене вийшов такий собі — не маю терпіння до деталей. Мене цікавить велика картина світу. Однак юридична освіта допомагає мені структурно та логічно мислити, це полегшує працю, простіше вгадувати суть процесів.

…Почала пробувати себе у журналістиці, друкуватися в «Поступі» уже з Георгієм. Спочатку редагувала його статті. Точніше так: він диктував українсько-російською, а я уже доводила його думки до ладу. Так тривало рік чи два, доки він не вивчив українську краще. Тоді він почав писати сам, а я стала достатньо сміливою, щоб і свої матеріали публікувати.

Гія завжди казав, ніколи не відступай назад, не оглядайся, навіть маленький крок вперед — це перемога

Myroslava Gongadze - photo by Vadym Guliuk-14

А які принципи і в журналістиці, і в житті ви тоді перейняли у Георгія? Чого він вас навчив, а чого — ви його?

Георгій любив людей, він співчував, допомагав, ділився, він був дуже щирим душею. Він жив сьогодні, він жив кожним моментом — не вчора, і не завтра, а зараз. Цьому я намагалась вчитися в нього. Він був дуже відкритий до людей — часто на шкоду собі, і тут я намагалась його стримати від якихось необачних кроків щедрості.

Що ж до професії, то ні він, ні я не були журналістами за освітою. Це було для обох покликанням, і ми вчилися реалізовувати його удвох. Коли ми познайомились, Гія працював учителем англійської мови, а я — юридичним консультантом в державній адміністраціі. Думаю, саме творчість нас і поєднала. Георгій був таким собі генератором ідей, я оформляла їх в реалістичні проекти. Що ж до порад, Гія завжди казав, ніколи не відступай назад, не оглядайся, навіть маленький крок вперед – це перемога.

Мирославо, а як тепер? У вас уже неабиякий досвід. Ви працювали і юристом, і журналістом у топових українських медіа. Чи ідете вперед, чи відкриваєте щось нове для себе вже у США?

Зрештою, я хороший комунікатор, просто так склалось, що саме в журналістиці вдалось реалізуватися. Хоча можу бути і є ефективним лобістом, спікером, викладачем, дослідником. Всім цим займаюся постійно. Найбільше люблю виступати перед аудиторією. Коли люди дослухаються до кожного слова, це класно. А ще отримую задоволення, коли відчуваю, що додала комусь натхнення. Люблю живі аудиторії — сто, двісті, триста людей! Люблю відповідати на запитання, спілкуватись з публікою.

Натомість, коли сидиш перед камерою, то насправді почуваєшся досить самотньо. Але усвідомлення того, що там з іншого боку екрану — мільйони, надихає. Водночас я намагаюся звертатися не до мільйонів, а до кожного глядача окремо. Хочеться дати людям знання, інформацію, підбадьорити, навчити, надихнути. Хочеться, щоб українці повірили в себе, у свої таланти та силу, хочеться, щоб поважали себе. Лише тоді нас будуть поважати у світі. Я дуже щаслива, що можу давати людям те, що допомагає відкрити нові можливості, нові горизонти, дати нове розуміння себе і світу.

На вашу думку, у чому головні відмінності між нашими, київськими медіа та американськими?

Головна різниця, мабуть, у наголосах та фокусах. В Україні журналісти часто роблять висновки не з фактів, а з власних уявлень про ці факти. Я нерідко стикаюся з тим, що не можу знайти суті події в інформаціях українських медій. Поки докопаєшся до змісту проблеми, витрачаєш купу часу. В американській, чи то пак в журналістиці західного стилю одразу схоплюєш, що й до чого — з першого абзацу тексту, з перших слів ведучого. Якщо тобі цікаво — читаєш чи слухаєш далі, а ні — відкладаєш газету чи перемикаєш канал.

Зараз у США спостерігаю нову тенденцію — усе частіше журналістика перетворюється на так званий інфотеймент (поєднання інформації та інтертейменту (розваг) в одному флаконі). Проте для тих, хто бажає знати, якісна журналістика є завжди.

Завдяки роботі маю доступ до усіх світових відео та інформаційних ресурсів. Тож віддаю перевагу інформації без інтерпретацій. Такий принцип намагаюся сповідувати і у власній роботі — інформувати, а не інтерпретувати. Інформація має бути чіткою, зрозумілою і спонукати глядача чи читача думати та робити власні висновки.

Чи бачите ви поступ в українських ЗМІ? За новинами яких саме медіа слідкуєте?

Так, якість телепродукту, графіки, аналітичних видань, зрештою і новинних ресурсів в Україні хороша. Вона мало програє західним аналогам, а часто є навіть цікавішою. Однак не вистачає мені якісної аналітики і розуміння світових процесів. З цим проблема.

Україна чомусь продовжує варитися у власному соці. Не знаю, від чого це. Може, через недостатнє знання іноземних мов або через малий інтерес до світу… Однак містечковість, провінційність досі простежується. Україна лише зараз, у зв’язку з останніми подіями і агресією Росії, влилася до світового інформаційного потоку. Було б добре, аби на цій хвилі ми там і закріпилися. У нас є для цього всі можливості.

А особисто я дивлюся 5 канал і Hromadske.tv — серед іншого, завдяки зручному доступу в Інтернеті. Читаю Українську правду,Радіо Свобода, ВВС, Український Тиждень. А взагалі надаю перевагу соціальним мережам Фейсбук, Твіттер. Там зручно відсіювати інформацію і читати, дивитися лише те, що мене цікавить.

Мирославо, а що для Вас успіх? Чи вважаєте ви себе успішною людиною?

Успіх — це свобода бути собою. Це коли ти знаходиш своє покликання та маєш відвагу і волю втілити його в життя. Лише тоді успіх приносить збагачення особистості, наповнює сенсом життя і приносить позитив у світ.

Успіх — це самореалізація і перемога над собою. Це коли твоє життя і буття залишає позитивний слід на Землі. Коли завдяки твоїм зусиллям вдається змінити життя людей.

Також успіх — це коли тобі довіряють, за тобою йдуть, тебе наслідують, до тебе прислухаються. Чи можу я себе назвати успішною? У певному сенсі так. Мені вдалось вистояти в складні часи. Я отримую насолоду від своєї праці, яку вважаю своїм покликанням. Нею ж заробляю на життя, не багато, але достатньо, щоб забезпечити родину. Завдяки цій праці я можу впливати на життя та свідомість багатьох людей щодня. Я змогла втілити частину своїх мрій і частково самореалізуватися. Але у мене ще багато внутрішніх резервів і, як мінімум, років сорок до повної самореалізації. (Усміхається)

Чим ви пишаєтеся і за що шкодуєте?

Немає сенсу ні за чим шкодувати. Минуле неможливо змінити, майбутнє важко спрогнозувати, ми контролюємо лише сьогодення, момент, у якому перебуваємо саме зараз, у цю хвилину.

Усі мої вчинки чи кроку чомусь навчили. Навіть ті, від яких було боляче. Треба боятись не вчинків, а бездіяльності. Краще робити помилки, ніж не робити нічого. Про що можу пожаліти, то це про стосунки з людьми. Можливо,  інколи буваю не толерантна, а інколи толерую щось занадто довго. Часом занадто різка чи вимоглива, ще не навчилась до кінця приймати людей такими, якими вони є. Радію з того, що маю волю не складати рук і з віком не втомлююся вчитись, а з цим сподіваюсь мудрішати.

Немає сенсу ні за чим шкодувати. Минуле неможливо змінити, майбутнє важко спрогнозувати, ми контролюємо лише сьогодення, момент, у якому перебуваємо саме зараз, у цю хвилину

Myroslava Gongadze - photo by Vadym Guliuk-15

Як ви вважаєте, чесність — це цінність?

Чесність має бути людським буттям. Я розумію, що це, можливо, ілюзії, але якби чесність, співчуття та співучасть (а не боротьба людського еґо!) Були б основними принципами людського буття, то земля була б раєм.

Як сьогодні сприймають українців в Америці? Чи змінилося ставлення після Революції Гідності?

Українців до зими цього року знали мало. Чули відголоски про країну, але найчастіше — лише на рівні аналітиків та вашингтонських таксистів (вони переважно з африканських країн, колишні студенти Радянського Союзу). Сьогодні ситуація змінилася кардинально!

Україна стала трендом. Умить у США з’явилась маса «експертів» по Україні, про яких я за понад десять років в американській столиці ніколи не чула. Тепер свою обізнаність про Україну намагаються продемонструвати усі

Україна стала трендом. Умить в США з’явилась маса «експертів» по Україні, про яких я за понад десять років в американській столиці ніколи не чула. Тепер свою обізнаність про Україну намагаються продемонструвати усі. У пресі не минає і дня без новин з України. Якщо ще на початку року було важко витиснути бодай слово про нас в американського державного діяча, то сьогодні усі навперебій роблять заяви — встигай лише записувати! Нещодавно, наприклад, я жартувала перед аудиторією Нью-Йоркського університету, що американські медіа нарешті почали розпізнавати Україну на мапі світу…

Думаю, сьогодні Україна та українці, будучи незалежною країною і нацією, номінально нарешті народжуються як свідома і сильна держава. Я переконана, що з цієї кризи ми вийдемо у сотні разів сильнішою нацією. Боляче, що доводиться платити таку страшну ціну, але я знаю — ми вистоїмо. Усе, що не вбиває, робить нас сильнішими. Це моє гасло і, думаю, сьогодні його справедливо застосувати щодо України.

Myroslava Gongadze - photo by Vadym Guliuk-19

Чи збирається уряд Сполучених Штатів активніше допомагати Україні?

Збирається, та щось дуже довго. У США на усіх рівнях звучить підтримка України. Але навчені досвідом Афґаністану та Іраку Штати розуміють, що це значить — втручатися у чужий конфлікт. Водночас тут усвідомлюють, що триває цивілізаційний конфлікт, що Росія тут виступає на позиціях збереження старого світового порядку, що Путін бореться за право бути найбільшим мачо у світі.

США вже продемонстрували своє лідерство. Я думаю, завдяки тому, що вони об’єднали міжнародну спільноту на підтримку України, Путін не пішов на відкрите вторгнення. Водночас США не хочуть бути найдрібнішим поліцейським у світі, чекають поки прокинеться Європа.

Як думаєте, чого не вистачає українцям?

Українцям не вистачає лідерства, віри в себе, оптимізму і волі змінити своє життя. Зараз усе це зароджується, прокидається, стає видимим. Молоде покоління українців надихає.

Чим саме?

Ще діти, які під час Помаранчевої революції з батьками приходили на Майдан, сьогодні мають 16-25 років. Саме вони стали рушієм Революції Гідності. Саме вони є фундаментом нової України. Виборовши і відвоювавши право жити у своїй державі, це покоління вже не віддасть свою Свободу. Саме тому я вірю у процвітання України як міцної європейської держави. Поборотись, звісно, ще доведеться, але саме сьогодні ми є свідками народження нації, як би банально це не звучало. І саме ця наша молодь є рушієм процесу.

Мирославо, а які у вас плани на майбутнє? Чи плануєте ви повертатися в Україну? За яких обставин це може статися?

Ви знаєте, я хоча і мешкаю у США, однак інформаційно та емоційно ніколи Україну не покидала. Мої діти і благо України — це дві речі, які мене турбують і заради яких я живу щодня. Щодо повернення — побачимо. Я буду жити і працювати там, де буду відчувати свою корисність. Моя перша відповідальність — мої доньки. Випущу їх у світ, і якщо побачу, що зможу бути корисною в Україні — повернуся.

Myroslava Gongadze - photo by Vadym Guliuk-27

Що би ви порадили у такий переломний момент молодим українцям?

Відваги, сили і віри. Не бійтеся ризикувати заради переконань чи мрій. Ідіть вперед, не оглядайтесь — не заради грошей чи пустих розваг, а заради самореалізації і загального блага. Усіх нас, українців, Бог особливо нагородив талантами, і гріх їх не реалізувати. Дивіться на світ, як на поле нескінченних можливостей, де для всіх є місце для успіху і щастя. Віддавайте позитивну енергію, і вона повернеться до вас сторицею. І врешті-решт любіть себе.

Не бійтеся ризикувати заради переконань чи мрій. Ідіть вперед, не оглядайтесь — не заради грошей чи пустих розваг, а заради самореалізації і загального блага

Схожі публікації

олександра ласкіна (2)
3392 3

Не відвертайся

Навіщо ми пишемо про проституток, біженців, сиріт, людей з інвалідністю та інших Інакших

14.06.2016 Отар Довженко
Безымянный2
1184 5

Андрій Чемес / Radio Skovoroda

Співзасновник першого україномовного мандрівного онлайн-радіо Radio Skovoroda

16.09.2016 The Ukrainians
?????????????
1645 5

Шон Патрік Лаветт: «Свобода без відповідальності неможлива»

Керівник англомовного «Радіо Ватикан» про межі дозволеного для журналіста, об’єктивність як брудну роботу і п’яте W, на якому нас змушує зосередитись релігія

18.08.2016 Тарас Прокопишин

Популярні публікації

ГОЛОВНА
27588 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
33144 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея
gbn4flheyko-david-beale
24747 5

Що святкувати першим: Різдво чи Новий рік?

11 карток про те, чому українці живуть за двома календарями одночасно і що з цим робити
09.12.2016 Ірина Сало

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати