Українське, російське, радянське сплелися в Троїцькому, як буває тільки на прикордонні. А троїчани навчилися своєрідної дипломатії і тактовності. Без них тут ніяк: коли одні пішли відвойовувати окуповану частину Донбасу, інші — поїхали на заробітки в Росію. При цьому всі мають родичів і там, і там.
Ця тактовність вимагає часом ігнорувати теленовини, а часом — проковтнути слова, які майже злетіли з язика, чи побігти зняти чайник з плити, коли мова заходить про політику.
Не маючи вибору, тутешні жінки взяли на себе роботу зі щоденного примирення. Аби життя в Троїцькому тривало й спільне існування й надалі було можливе.
Роботу, звісно, неоплачувану і на повний день.
Хор ветеранів
— Хароші люди, но з дурості мучаються, — оголошує вирок суспільно-політичній ситуації в Україні немолода жінка в довгій чорній шубі. За кілька хвилин вона встигла розказати двом першим зустрічним — тобто нам — про рідних у Луганську, смерть сина в Києві й родичів на іншому кінці України.
Декомунізували Троїцьке без скандалів. Вулиця Леніна стала Зарічною, Радянська — Парковою, а Калініна — Калиновою. На місці Леніна облаштували «парк закоханих»
Повільно, підлаштовуючись під її крок і ховаючи обличчя від степового вітру, йдемо проспектом Перемоги до центру Троїцького. Праворуч — виконком, ліворуч — будинок культури. Між ними, окрім проспекту, кілька блакитних ялин, тих, що садили за радянських часів біля державних установ. Декомунізували Троїцьке без скандалів. Вулиця Леніна стала Зарічною, Радянська — Парковою, а Калініна — Калиновою. На місці Леніна, між церквою і обеліском пам’яті загиблим у Другій світовій війні, облаштували «парк закоханих». А проспект Перемоги назву зберіг.
У будинку культури двічі на тиждень збираються такі жінки, як наша супутниця. Кожна зі своєю непростою долею, кожній — за шістдесят. Та коли вони сідають на лави, скеровують очі на баяніста і його дружину — керівницю хору, то забувають про вік, хвороби й те, що колись життя було ліпшим.
Співають про кохання. Яскраві кофти, в’язані гачком ажурні шалики — їх вони дарують одна одній на свята. Червона помада і чорний олівець навколо очей, виразні прикраси й такі ж промовисті парфуми.
— Діти, внуки виросли — можна і поспівать, — ніби перепрошує одна з хористок.
Заводять «Сопілочка, дубовеє денце», а потім — «Ой хотя би, Господи, та й повечоріло» і «Моя ти земле калинова». Двох чоловіків не одразу помітиш. Сидять у другому ряду, їхніх голосів майже не чути. А жінки затягують «Рябина зреет в сентябре».
— Нам м’яко натякнули, що русскіх пісень не треба. А в нас же — два кілометри до поста. Но він закритий. І слідуюче село, тут же за бугром, — там родичі наші всі. Біда, біда з цією войной, — говорить одна з хористок пізніше. Згадує, як до війни щороку до Парку Дружби на кордоні на свято слов’янської писемності з’їздилися росіяни та білоруси.
Керівничка хору Людмила Михайлівна підбирає репертуар з Youtube. Найбільше їй подобаються пісні Волинського й Черкаського хорів та хору імені Верьовки.
— Репертуар у нас на украинской мове, конечно. Тут дивчата, в основном, все украинки. И мелодии украинские очень красивые. Русские мы пели в самом начале, и то, предположим, если какой-то праздник политического плана.
Людмила Михайлівна приїхала з чоловіком у Троїцьке, як сама каже, «с далекой России». 30 років тому побачила по телебаченню програму про селище. Написала листа. За тиждень прийшла відповідь із запрошенням на роботу. Приїхала — цвіли вишні. Сподобалося. Разом із чоловіком вони працювали в тутешній музичній школі. Обоє вже на пенсії. Людмила Михайлівна рада, що є цей хор: вони «при ділі й потрібні людям».
А поки керівничка відволіклася, хористки заводять мову про насущне.
— Завтра кардіолог прийде. І онколог.
— Не нужен той онколог. Расстраівать людей. Ще дужче заболить. І дальше шо? У постіль і на кладбіще. Так шо співайте до послєднєго.
І співають. «Ой не світи, місяченьку», «Гора за горою, біда за бідою», «За вроду дякую батькам».
— Що ми разом, і я, і ти, є українцями по крові, — затягують.
А ми йдемо дізнаватися, чи й молодші мешканки Троїцького так оптимістично дивляться на життя.
Нехай Ленін відпочине
Фотографині й молодій мамі Ксенії Нікіфоровій подобається в Троїцькому те, що в селищі затишно й спокійно. Недолік у тому, що всі одне одного знають. З іншого боку, коли її дитина піде до школи, Ксенія не хвилюватиметься за неї. «Цінуй, що маєш», — така її філософія.
Один із приводів для її радості і трохи гордості — знак-серце «I love Troitske». Серце, що має символізувати, мабуть, європейськість селища, поставили на проспекті Перемоги.
Коли фотографуватися на тлі цього знака, на задньому плані видно збудовані за радянських часів двоповерхові будинки з наліпленими на фасади вивісками банків і якихось магазинчиків — звичний пейзаж для центру будь-якого селища.
Для Ксенії цей знак означає поступ:
— Рекламируем, выводим Троицкое на новый уровень.
Ідею подала об’єднаній громаді (Троїцька ОТГ утворилася рік тому) молодіжна рада, в діяльності якої бере участь 24-річна Ксенія. Від ради чекають нестандартних ідей для Троїцького. І членкині ради (переважно до неї входять жінки) шукають в інтернеті різні ідеї для покращення міського простору. Влітку Ксенія провела опитування, яке показало, що найбільше мешканцям бракує якісних доріг. Та це не в компетенції Молодіжної ради. Пристойних доріг немає, зате:
— У нас ремонт Дома культуры, площадки, аллейки, по которым наконец можно ходить в туфлях, лавочки со спинками и без — вообще у нас есть лавочки! Спортзал, кружки, хотим сделать бассейн, мощные фильтры для воды.
Нововведення не завжди знаходять розуміння серед мешканців. Ксенія не переймається тими, хто нарікає. Переконана — краще змінювати, аніж ні. Навіть якщо це косметичні зміни — а тільки такі зараз у її силах
Нововведення не завжди знаходять розуміння серед мешканців. Ксенія не переймається тими, хто нарікає. Переконана, що краще змінювати, ніж ні. Навіть якщо це косметичні зміни — а тільки такі зараз у її силах.
— Когда я ездила учиться, я услышала такую поговорку: за меня Ленин не спит, он за меня думает. Или Сталин, не помню точно. А сейчас за нас никто думать не будет. Меня эта фраза сильно вдохновила. И я понимаю, мне здесь жить, и мне хотелось бы улучшать.
Як кажуть, пожертвувати
У Троїцькому є й виразно політичні активістки. Найяскравіша з них, мабуть, Наталя Лозова. Коли в Троїцьке приїхали перші військові, вона носила їм сало і мед, каструлі й усе, що було потрібно. Першою з селища пішла на передову.
Знайти Наталю просто — у продуктовій крамниці «Завітай». Жінку можна побачити за прилавком або й за іншою роботою: вимірює комусь тиск, а когось просто мусить вислухати. Медик завжди медик.
— Я призначень не даю, але можу щось порадити. Як психолог.
Все життя Наталя працювала в Троїцькому дільничною медсестрою: хірургія, пологове відділення. Коли пішла на вислугу, вирішила розпочати власну справу. У 2016-му відкрила цю крамницю. Але до того в її житті була евакуаційно-реанімаційна бригада.
Коли під час служби вдавалося потрапити на кілька днів додому, Наталя приїздила в Троїцьке так, аби ніхто не бачив. Не хотілося афішувати, бо в селищі були і є різні погляди
— У 2014 році я оформляю вислугу, а тут — війна. Пішла у військкомат, говорю: я піду, запишіть мене. Спочатку казали, що медиків не потрібно, сина давай. А потім дзвіночок: «Наталю, ви можете поїхати? Дуже терміново потрібні медики». — «Та поїду, поїду!». Я вже, як кажуть, немолода, діти і внуки є. Я можу собою, як кажуть, пожертвувати.
Рік і місяць Наталя вивозила поранених. Минуло понад два роки, але спогади їй і болять, і додають сил. У розмові часто повертається до історій про поранених «хлопчиків», як вона називає військових, про лікарів з усієї України, з якими познайомилася. До хлопця, який ледь живий заспокоював її і обіцяв екскурсію Львовом. До матерів загиблих, які їй часом телефонують.
Коли під час служби вдавалося потрапити на кілька днів додому, Наталя приїздила в Троїцьке так, аби ніхто не бачив. Не хотілося афішувати, бо в селищі були і є різні погляди.
— Але коли демобілізувалася, я принципово, все як треба, приїхала автобусом і прийшла додому у формі. Думаю, хай що хочуть, я — така. А коли хтось позаду говорить, то вони позаду. Мене не переробиш.
Мабуть, каже жінка, кров у неї козацька. В околиці є села переселених із Правобережжя. Є цілі села, які приїхали з Росії, де понад 90% людей визнають рідною російську. За назвами їх можна легко впізнати: Аношкіно, Сиротино. А поруч із ними — переважно українськомовні — Тарасівка, Новочервоне.
— Коли села вимирають, всі підтягуються сюди. В Троїцькому вже ми перемішані. Зараз люди про війну не говорять. Зрозуміли, що вони не потрібні Росії, не потрібні вони й… — Наталя уриває і багатозначно мовчить, — не потрібні нікому. Люди просто зневірилися. Виживають.
Ніколи не ідеально
Робота медиком на війні для Наталі Лозової — це те, що лишається з людиною на все життя і про що оповідають онукам.
У Троїцьку онукам усе ж таки більше розказують про іншу війну. З нинішньою, кажуть, ще спробуй розберись, на чиєму боці правда. Друга світова — та війна, коли було зрозуміло, хто ворог. У певному сенсі, еталон війни, якщо доречне це слово.
У січні селище відзначало 75-ту річницю звільнення від нацистів. З цієї нагоди в місцевому краєзнавчому музеї виставлена експозиція, присвячена учасникам і ветеранам війни. Директорка музею Наталя Мельник показує нам два макети зброї часів Другої світової:
— Вот это нам подарил Демид Петрович (голова Троїцької ОТГ Демид Палагно, — TU). Кто как относится, я не знаю… Но дети ходят, смотрят.
— Пам’ять про Другу світову тут дуже важлива й помітна, — зауважую.
— Да. И все памятники ухоженные, в том числе и по селам. Школьники воспоминания собирают. У нас День победы — это свято. Не стоит вопрос, идти или не идти, — каже головна зберігачка фондів музею Наталя Лопашко.
— І восьмого ж проводим мітинг-реквієм. Надо помнить, надо поважать. Мені це зрозуміло, — додає поспіхом Лідія Олексіївна, ініціаторка створення музею. «І керувала, і тягала, і прибивала, і гроші шукала», — з повагою кажуть колегині про її роботу задля створення музею. Точніше, його відновлення. Попередній музей існував у селищі з 1970-х. У 1990-ті він закрився, більшість експонатів зникла.
У Троїцьку онукам більше розказують про іншу війну. Друга світова — та війна, коли було ясно, хто ворог. У певному сенсі, еталон війни, якщо доречне це слово
Коли у 2016-му відкрили новий музей, троїчани понесли речі. Фотографії, папери, бабусині сорочки.
— Приносять мішками. Вивантажили — це вам, — працівниці кажуть, що не встигають оформлювати.
В кількох селах є волонтери-краєзнавці, які пишуть історію свого роду і села — цілі книжки. Наталя Петрівна дістає з полиць такий самвидав: надруковані на аркушах формату А4, 14 кеглем, власноруч скріплені аматорські краєзнавчі праці. Збірники місцевих поетів. Нам дарують товсту книжку про Троїцький район та брошурку «Ідеологія Донбасу і новий український світ».
П’ємо чай у кімнаті-архіві, і розмова заходить про власне ідеологію і Донбас. Чи не в кожної з присутніх жінок родичі мешкають у Луганську або в Росії. Або й там, і там. Говорити про це тяжко. Тим паче з приїжджими. Довгі паузи, погляди скеровані в чашку з чаєм. Уважно розмішують цукор. Врешті Наталя Лопашко не витримує:
— Раскольничество никогда ни к чему доброму не приводило. Начни рушить, с фундамента начни вытаскивать блоки, что будет со зданием? Развалится, и все. Были мы вместе. Нет, сказали: там сепаратисты, а тут мы, хорошие. Начали разбивать на куски, — не знати, чи про СРСР говорить жінка, чи про Україну.
— Никогда не було идеально, — примирливим тоном вставляє Лідія Олексіївна. І додає, подумавши: — Но все хорошо. Мы сильные, мы мужественные, мы выживем.
— А у нас есть выбор?
[Цим текстом ми продовжуємо серію матеріалів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]
