На ґанку скошеного часом будинку в одному з районів Львова зустрічаються двоє сивих чоловіків: вони впевнено тиснуть один одному руки й закурюють, проте дивиться кожен у свою невідомість. Обоє — учасники капели бандуристів «Карпати», що вже понад півстоліття грають музику предків за цими обшарпаними стінами. Вони, як і решта бандуристів капели, — незрячі.
Подарунки від Бога
— Мені одразу із ними добре працювалося, — презентує своїх артистів художній керівник, заслужений діяч мистецтв України Ярослав Мелех. — Можливо, з самого початку ці люди не мали глибоких професійних навичок, але інструмент вони розуміють бездоганно. У них просто унікальна музична пам’ять. Якщо Бог десь забирає, то десь — додає. Цим вони мене підкорили.
Ярослав Іванович до «Карпат» працював у кількох іменитих колективах, зокрема у чоловічій капелі ім. Ревуцького та в ансамблі Прикарпатського військового округу. Отримавши запрошення стати хормейстером і диригентом цього особливого колективу, довго вагався, та про своє рішення, каже, жодного разу не пошкодував. Його «карпатська історія» триває із 1990-го року.
— Вони між собою вже фактично родина, і я коло них. Кожен артист — унікальний. Є Богдан, якому 71 рік: у капелі він вже більш як півстоліття, має правнуків і чи не щодня обливається холодною водою. Є Андрій — інший неймовірно талановитий музикант. За освітою він юрист, а от нещодавно сам удома відремонтував кран — хоча зовсім не бачить.
Шанс збудувати кар’єру
Абсолютно незрячим Андрій Станько був не завжди. При народженні йому перетисло зоровий нерв, втім, на одне око дитина бачила. Вже згодом, під час гри із сусідським хлопчиком, маленький Андрій пошкодив і здорове око. У шість років чергова травма повністю забрала в нього зір.
— Я вчився в середній спеціалізованій школі-інтернаті №100 для дітей із вадами зору, а більшість наших капелян є її випускниками, — там і дізнався про «Карпати». Після школи здобув освіту юриста у львівському університеті Франка, після чого два роки працював консультантом на підприємстві у Луцьку. Однак робота була складною, аби давати раду з усіма паперами, потрібна була допомога секретаря, а ніхто не хотів виділяти на це кошти. Згодом мене перевели на півставки, і я повернувся до Львова. Оскільки грав на гітарі, володів сопілкою і трохи писав пісні, то одразу згадав про капелу. Так я вже 14-тий рік бандурист.
Хоча у Луцьку Андрію не вдалося збудувати кар’єру, місто подарувало йому у рази більше — кохану дружину. Тепер вони виховують двох синів 6-ти і 2-х років.
Усі учасники капели — люди сімейні, декотрі навіть багатодітні татусі. Для більшості із них робота в капелі — єдиний спосіб заробітку й утримання родин. Хоч і зарплату отримують мінімальну — із відрахуванням податків артисти фактично мають від 2,5 до 3 тисяч гривень. А скоро і цього може не бути: після літніх відпусток усіх учасників капели мають перевести на півставки.
Для більшості із них робота в капелі — єдиний спосіб заробітку й утримання родин. Хоч і зарплату отримують мінімальну — із відрахуванням податків артисти мають від 2,5 до 3 тисяч гривень
— Багато бандуристів уже звільнилися через недофінансування, залишилося орієнтовно 25 людей — половина від початкової кількості. Спочатку планували, що у колективі буде тільки дві третини людей з інвалідністю по зору, а ще третина — зрячі музиканти. Бо ж ті, хто не бачать, потребують допомоги, коли ми приїжджаємо на концерти до незнайомих місць. Зараз у капелі залишилося лише п’ятеро зрячих музикантів — директор, художній керівник і троє артистів. Через низькі зарплати люди без проблем із зором у нас не хочуть залишатися, — каже Андрій.
Він намагається не виказувати свого засмучення, але йому це не надто вдається.
— От, скажімо, учасники Галицького академічного хору, які виконують лишень одну роботу — вокальну, — мають по п’ять тисяч. А ми одночасно співаємо і граємо на інструменті, а платять нам менше. У Національній капелі бандуристів ім. Майбороди взагалі зарплати у рази більші. А ніби ж в одній країні живемо.
100 гривень на гастролі
У 1953 році самодіяльний колектив бандуристів засновували насамперед для реабілітації людей із вадами зору. У 90-х капела отримала офіційний статус професійного колективу — і з того часу бандуристи щодня приходять на репетиції.
— Їм просто необхідно почуватися потрібними! — каже директор колективу Роман Кіт. — На Заході людей із вадами зору залучають до роботи у найрізноманітніших сферах, у нас же із тим поки що складно. Наші музиканти дуже старанні, і участь у колективі для них насправді — значно більше, аніж просто робота.
Роман Іванович пройшов у колективі шлях від музиканта до директора. Загалом у капелі він працює 26-й рік. Зізнається, що зараз його робота полягає в одному — пошуку меценатів і додаткового фінансування, адже його, фактично, не збільшували із 2013 року. Роман Іванович помітно переймається, але намагається жартувати — пригадує, як кілька років тому для участі у міжнародному конкурсі незрячих виконавців у Любліні одна із установ профспілки виділила артистам цілих 100 гривень.
Багато солі з’їли разом
Ще донедавна капела щороку виступала щонайменше півсотні разів. За останні півроку бандуристи заледве мали десять виступів. На один концерт мають не більш як п’ять тисяч гривень, які переважно закінчуються ще на етапі ремонту 30-літнього автобуса.
У коридорі перед кабінетом директора, де ми сіли на розмову, трохи душно, але по спині час до часу пробігає приємна прохолода — вона просочується через грубі щілини у віконних рамах. Можу уявити, що тут відбувається взимку.
Ремонт старого приміщення — це ще одне питання із довгого переліку проблем, що додають директору капели передчасної сивини. Бракує колективу й транспорту, нових концертних костюмів (останні пошили ще добрих два десятки років тому) й кращих інструментів. Та Роман Іванович зізнається, що не може думати про якісь інші проблеми, доки «його хлопці» не отримують гідної оплати.
Деколи так усе допікає — здається, що ми усі перебуваємо у божевільні, і хочеться кинути все
— Отак і живемо, — каже знесилено. Утім, безпорадним він зовсім не видається. — Ми усі разом вже багато солі з’їли. У кращі часи із гастролями об’їздили усю Україну: від Чернігівщини до Ялти, від Закарпаття до Краснодону [нині — Сорокине]. Багато разів були з концертами в Польщі, Чехії, Словаччині. Зараз важко, бо немає жодного розуміння від держави — існує багато фейкових організацій, які без роздумів фінансують, а ми ледве зводимо кінці з кінцями. Деколи так усе допікає — здається, що ми усі перебуваємо у божевільні, і хочеться кинути все.
Кілька разів Роман Іванович вже оголошував колективу, що йде з посади. Але не йшов.
— Ми вже тут маємо такі міцні зв’язки. Ми як родина… Як я можу їх отак просто залишити?!
