Наріман Джелял — кримськотатарський журналіст і політик, політвʼязень.
Народився 27 квітня 1980 року у місті Навої Узбецької РСР. 1989-го разом з батьками повернувся до Криму. Закінчив школу в Джанкої, згодом вивчав політологію в Одеському національному університеті.
Працював ведучим на телеканалі «ATR», а також у газеті «Авдет». Викладав історію і правознавство у Сімферопольській міжнародній школі.
Із 2013 року — перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу, керівник інформаційно-аналітичного підрозділу.
Затриманий 4 вересня 2021 року через нібито «диверсію на газопроводі в Криму в селі Перевальне». Того дня Наріману Джелялу, а також чотирьом його кримськотатарським колегам висунули підозру за частиною 2 статті 281 «Диверсія» кримінального кодексу Росії, що передбачає позбавлення волі на термін від 10-ти до 20 років.
§§§
[Цей текстовий портрет розпочинає спецпроєкт, присвячений вільним голосам Криму. Серія історій про журналістів-політвʼязнів — спільна ініціатива Українського ПЕН, The Ukrainians Media, ZMINA та Vivat за підтримки NED]
§§§
— Я не знаю, радіти чи плакати, — каже Левіза й розгублено відводить погляд. — Чи то радіти, бо дізналася, де він. Чи плакати від того, що він пережив.
Сьогодні після двомісячної мовчанки Левіза нарешті отримала листа від свого чоловіка. Його етапували на Сибір. Акуратним почерком на білому папері виведено: «Привіт, люба. (…) У пʼятницю дали згоду на те, щоб повідомити тебе про моє прибуття».
Шлях із Сімферополя у пʼять з половиною тисяч кілометрів розпочався 2 жовтня і пролягав через Краснодар, Двубратськ, Саратов, Челябінськ, Оренбург і Красноярськ.
20 листопада Нарімана доправили до Мінусинської тюрми, в якій утримують особливо небезпечних вʼязнів.
Формальною причиною увʼязнення кримськотатарського політика та журналіста Нарімана Джеляла у 2021 році стала нібито «диверсія». Мовляв, він був співучасником підриву газопроводу в Перевальному. Хоча всі розуміють, що затримали його через чітку протикремлівську позицію і обстоювання прав кримських татар у Криму. Окупаційна влада не пробачила йому участі у Кримській платформі, перший саміт якої відбувся 23 серпня 2021 року в Києві.
У тексті, який у конкурсі «Кримський інжир / Qırım inciri» здобуде спеціальну відзнаку “Слова свободи” й буде опублікований в антології, Наріман пише:
«Я був готовий до звинувачень в участі у діяльності “забороненого” Меджлісу кримськотатарського народу, у підтримці територіальної цілісності України, яку російська влада розглядає як заклики щодо порушення цілісності Росії. Чи використають “популярні” норми законодавства про екстремізм. Але задум і підлість, яку підготував для мене Кремль, вразила. Безперечно, поїздка на Кримську платформу стала “червоною лінією”. Кремль жорстко відреагував на цей захід та пообіцяв покарати тих, хто візьме в ньому участь».
По Нарімана Джеляла прийшли вранці 4 вересня. Після коротких обшуків політика й колишнього заступника голови Меджлісу забрали синім мікроавтобусом без номерних знаків. Відтоді його дружина бачилася з ним лише через тюремні ґрати.
Після відхилення апеляції суд залишив вирок чинним. 17 років увʼязнення.
З них перші три — у вʼязниці, чотирнадцять — у колонії суворого режиму.
Хоч Левіза намагається триматися і не плакати, не минає й хвилини, як вона тендітними пальцями витирає з-під очей сльози.
Поки Наріман перебував у сімферопольському СІЗО-2, у нього зʼявився варикоз, бо щодня стояв у камері протягом 16 годин. На ліжко або землю сісти не дозволяли. Дошкуляє міжхребцева кила і відсутність медикаментів для її лікування. Коли Левіза хотіла передати аптечку для етапу, їй відповіли, що їхні співробітники — не «служба доставки медикаментів». Під час етапу на Сибір Наріман захворів — майже місяць його мучили кашель, нежить та конʼюктивіт.
— Як він там? — повторює Левіза. — Я не можу заспокоїтись. Ви не уявляєте, як я за ним скучила.
Не лише вона, а й четверо їхніх дітей.
Авдет — Повернення
Батькові Нарімана було 6 років, коли його сімʼю депортували. Приїхавши до Узбекистану в 1944-му, вони боролися за виживання — мешкали в землянках, їли підгнилу картоплю й пророслу пшеницю.
— Можливо, тому ми не боїмося того, що зараз діється у Криму, — міркує Левіза. — Адже все найгірше вже сталося.
Росіяни знищували кримських татар не лише фізично, а й стирали будь-які згадки про корінний народ Криму. Продовжили те, що розпочали ще за часів Російської імперії. До 1948 року більшість топонімів півострова, що мали кримськотатарське походження, замінили російськими. Коктебель став Планерським, Карасубазар — Білогірськом, Курман — Красногвардійським, сотні поселень із давніми колоритними йменнями дістали абсолютно безликі радянські назви.
Поки совєти у Криму знищували пам’ятки кримськотатарської історії та культури, ті, що вижили під час депортації, поневірялися за тисячі кілометрів від батьківщини: в Центральній Азії, в Росії, зокрема в Сибіру.
Мали бути на обліку й реєструватися в комендатурах. Кримськотатарська дослідниця Ґульнара Бекірова пояснює, що за несанкціонований виїзд за межі місця поселення вперше карали п’ятиденним арештом, а повторне порушення розглядали як «утечу з місця заслання» і давали 20 років ув’язнення.
Після того, як у Радянському Союзі офіційно засудили культ Сталіна, вийшла директива про зняття обмежень на спеціальні поселення кримських татар. Вона передбачала і звільнення їх із-під адміністративного нагляду. Проте лукавство сталінських наступників у тому, що вигнанцям так і не дозволили вертатися на батьківщину.
1957 року кримські татари почали боротися за своє право на повернення, об’єднувалися в ініціативні групи.
Вони писали петиції, надсилали до Кремля тисячі індивідуальних листів, і, нехтуючи заборонами, багато хто таки повертався до Криму, намагаючись поселитись будь-де, аби лише на півострові.
У червні 1978-го на знак протесту проти переслідувань кримських татар у Криму піддав себе самоспаленню Муса Мамут, якому погрожували повторним притягненням до суду за статтею «порушення паспортного режиму».
Найвпливовіших активістів кримськотатарського руху арештовували. Наприклад, Мустафу Джемілєва судили сім разів. Він провів у вʼязниці та на засланні сукупно п’ятнадцять років.
Лише після 1989 року закони пом’якшили. Кримські татари почали масово повертатися. Так зробили й сімʼї Нарімана й Левізи.
Коли Наріманові батьки повернулись до Криму 1989 року, у свій будинок, звісно, поселитися не змогли. Осіли біля Джанкоя — як і в 1944-му, жили у землянках і крок за кроком будували дім.
Навіть коли Радянський Союз розпався, уже в незалежній Україні, отримання прописки для поверненців було надскладним завданням, на роботу кримських татар брали неохоче. Наріманова мама, як і мама Левізи, фінансистка, проте більшість часу вони проводили на городі, доглядали худобу.
Кримські татари, які після депортації 1944 року все ж зуміли в місцях заслання крок за кроком налагодити життя з «нуля», тепер, через майже пів століття, зробили вибір: покинули свої добротні будинки, аби вкотре жити в землянках. Зате — на рідній землі.
Навіть попри складні умови, бабусі й дідусі тішилися, що зможуть провести свої останні роки вдома. «Поховайте мене на батьківщині», — просили.
Як і роботу старшим, так і освіту молодшим кримським татарам отримати було важко. Наріманів брат пішов учитися на слюсаря, сестра — на кравчиню. Щоби вступити до вищого навчального закладу, треба було «скочити вище голови». Так Наріман після звичайної школи, скориставшись квотами, вступив на політологію в Одеському національному університеті.
Після восьми років навчання й викладання мав можливість лишитися в Одесі, але повернувся до Криму. Приїхавши, подав резюме в кримськотатарську газету «Авдет». Славнозвісний редактор Шевкет Кайбуллаєв якраз набирав у редакцію молодь, адже бачив у юних обличчях потенціал.
Там Наріман і познайомився з Левізою.
Електричками
Світлий, високий. «Нетиповий», — каже Левіза про свого чоловіка.
Якось він прийшов до шефа й чекав на нього дві години. Наріман і Левіза, що тоді працювала помічницею головного редактора, почали спілкуватися. Слово за слово — після цієї розмови візити Нарімана до шефа стали частішими.
— Чим він мене вразив? — сама себе запитує дружина Джеляла. — Своїми людськими якостями. Бо залицяльників у мене було багато. Були і грошовиті, машинами приїжджали. А Наріман — електричкою. Він ніколи не намагався вразити чимось матеріальним, був чесним і відвертим.
Наріманова родина заробляла городом і теплицями, і Левіза згадує, що в Нарімана та його батька була одна зимова куртка на двох. Такий складний був час.
— Його доброта, чесність, щирість, відкритість — просто неймовірні, — ділиться жінка. — Мені подобалася його манера спілкуватися — він ніколи не підвищував голосу і суперечливі питання намагався владнати, враховуючи усі точки зору.
За 15 років шлюбу Левіза жодного разу так і не почула підвищеного тону. Навіть якщо виникали непорозуміння, подружжя сідало й розмовляло.
Наріман і Левіза їздили до Сімферополя електричками — автобус на той час був надто дорогий.
— Щоб бути разом більше часу і провести мене додому, Наріман сідав зі мною в електричку, хоч йому було в інший бік, — сміється Левіза. — Потім ішов додому пʼять кілометрів пішки.
І писав вірші на чорно-білій нокії.
Три роки роботи в газеті «Авдет» мали на Нарімана величезний вплив. «Авдет» означає «повернення». Перший випуск газети зʼявився 1990 року. Це перше кримськотатарське видання в Криму, що постало після депортації.
У червні 1991 року був відтворений Курултай, з’їзд кримськотатарського народу. Там обрали представників Меджлісу — представницького органу, подібного до парламенту.
Редакція «Авдету» була розташована в будівлі Меджлісу, й туди приходили люди, повʼязані з кримськотатарським рухом. Наріман Джелял писав на загальнополітичні теми, але також заглибився в історію — досліджував, чого ж коштувало кримським татарам повернення на рідну землю.
Й усвідомлення цього безповоротно його змінило.
Наймолодший
Алім Алієв, журналіст і правозахисник, друг Нарімана Джеляла ще з часів роботи в редакції «Авдету», згадує довгі вечори на верстках, які проводили разом. Говорили про політику та кримськотатарський рух. Обговорення продовжувалося на пікніках, у когось удома чи в кафе.
— Ми обговорювали обкладинки, думали, як розповсюджувати газету, — згадує Алім. — А ще — постійно комунікували з членами Меджлісу. З Києва приїжджав Мустава Джемілєв, брав із собою 20-30 примірників «Авдету». Він постійно курив, і атмосфера тих закурених кабінетів була для нас чимось особливим.
Одружившись, Наріман працював на трьох роботах. Окрім «Авдету», в його житті зʼявився кримськотатарський телеканал «ATR», де він заснував суспільно-політичну програму «Перехрестя». Поза тим, викладав у Сімферопольській міжнародній школі історію та право.
Одне за одним у сімʼї почали народжуватися діти. 2009 року — Аділє. 2011-го — Емінє. Сімʼя спершу жила у двох кімнатах, тож Наріман багато часу вкладав у добудову та облаштування будинку, поступово, мірою можливостей, створюючи кращі умови для життя своєї сім’ї.
Уже згодом, після початку окупації Криму Росією, в Нарімана й Левізи народяться ще двоє дітей. 2016 року — Джеміль, 2020 року — Ніаль.
Попри вир подій у Нарімана на роботі, переступаючи поріг хати, він намагався усе залишати позаду.
— Він хотів удома спокою, тому ми рідко обговорювали його професійні виклики, — ділиться Левіза.
Він бавився з дітьми в настільні ігри, читав книжки, любив організовувати мандри. Діти чекали на нього щовечора, і щойно фари засвітилися, вдома було чутно вигук: «Баба՛!» (кримськотатарською «батько»).
Та навіть якщо Наріман приходив додому втомлений, якщо хтось зателефонував — той вставав і їхав.
— Хворий чи здоровий, день це чи ніч, він відчував відповідальність, і якщо щось сталося, одразу їхав туди, де була потрібна його допомога.
Левіза роздумує, що в душі Наріман є вчителем і завдяки цьому вміє мирити людей з найрізноманітнішими точками зору.
— Він є центром тяжіння, — каже Левіза.
Алім Алієв теж наголошує, що Наріман уміє гуртувати людей довкола себе й спілкуватися з розрізненими групами.
— Він був магнітом для активістів і намагався впорядкувати всі думки та ініціативи, — каже Алім Алієв. — Ніколи не зраджував своїх цінностей.
2012 року Курултай кримськотатарського народу висунув Нарімана Джеляла в кандидати у депутати Верховної Ради України. 2013-го він став одним із пʼяти заступників голови Меджлісу, національного органу самоврядування кримських татар. Наймолодшим.
Наріман є чудовим політичним аналітиком і, на думку Аліма Алієва, коли в результаті демократичних виборів він увійшов до складу Меджлісу, це була перемога не лише редакції, а й цілого кримськотатарського руху. Адже саме молоде покоління може щось змінити.
— Ми раділи, що є людина, яка розуміє нову генерацію кримських татар і буде нашим репрезентантом.
Текрарлав — Повторення
— Після того, як Крим став російським, ми знали, що нас чекає, — згадує дружина політвʼязня.
Росіяни відразу розпочали обшуки в будинках кримських татар. За будь-який спротив жорстоко карали.
Наприклад, 3 березня 2014 року, тобто за кілька днів після введення Російською Федерацією військ на півострів, кримський татарин Решат Аметов вийшов на одиночний пікет у центрі Сімферополя. Чоловік захоплювався ідеями Махатми Ганді і влаштував мирний протест проти окупації Криму. Його відразу затягли в машину й кудись відвезли. Після двох тижнів пошуків його тіло знайшли жахливо катованим.
Десятки кримських татар російська влада увʼязнила, звинувачуючи в «екстремізмі». Правоохоронці вриваються вночі у їхні помешкання, обшукують, фабрикують справи. Наріман постійно підтримував політвʼязнів, їздив у міста їхнього перебування — в Ростов-на-Дону, в Москву.
— 2014 року померли багато літніх кримських татар, — згадує Левіза. — Так важко вони переживали ті події. Я дивилася в ці очі, повні сліз, і сама собі не могла знайти місця. Пʼятдесят років вони провели у вигнанні, тільки повернулися, тільки почали ставати на ноги і вийшли зі складних 90-х, а тут знову…
Левіза працювала вихователькою в садочку, у кримськотатарській групі. У 2014 році в закладі треба було оформити в групі патріотичний куток.
— Я знайшла вдома найбільший кримськотатарський прапор і плакат із кримськотатарським гімном. Коли до мене прийшли з перевіркою, я показала їм патріотичний куток, — згадує Левіза події майже десятилітньої давності. — Адже моя група — кримськотатарська.
Зараз відсоток кримськотатарської мови у навчанні в білінгвальних групах у садках скорочують. Тобто з дітьми вітаються і прощаються кримськотатарською, а ще іноді пояснюють слова на заняттях, але це не можна назвати національною групою, де зранку до вечора з дітьми розмовляють кримськотатарською.
— Діти так не вивчать мови. Через депортацію ми, великою мірою, втратили мову. Я, наприклад, кримськотатарську вивчила вже в університеті. Але з народженням дітей ми з Наріманом ухвалили чітке рішення розмовляти з ними тільки кримськотатарською.
Після початку окупації Криму дедалі більше учнів вивчають кримськотатарську мову лише на факультативах, а не як предмет.
Як пояснює громадська діячка Емінє Авамілєва, сьогодні кримськотатарська мова як державна — всього лише фасад та імітація: «Насправді вона залишається мовою побутового спілкування всередині сімей, а в суспільному та політичному житті Криму її вжитку ви не побачите».
Рука на горлі кримських татар у Криму стискається далі й далі. Є тільки дорога прямо, а хто наважується ступити праворуч чи ліворуч — несе за це найтяжчу відповідальність.
«Скоро приїду»
— В нас були емоційні розмови у 2014 році, коли ми говорили на підвищених тонах, бо розриви дійсності у Криму та на неокупованих територіях України відчувалися неймовірно сильно. — згадує Алім Алієв. — Ми всі розуміли, що залишатися в Криму для нього небезпечно. Втім, з точки зору національного руху і Криму, те, що він залишився, було чи не єдино правильним рішенням.
За два роки після анексії, у 2016-му, російський суд на території Криму заборонив діяльність Меджлісу на півострові. Тож Наріман знову почав працювати як вільний журналіст.
— Дільничний приходив до нас напередодні важливих дат для кримськотатарського народу із попередженням, — згадує часи після 2014 року Левіза. — Наріман постійно їздив на допити, бесіди, зустрічі з представниками правоохоронних органів. У нас уже був перший серйозний обшук у 2015 році, після чергового допиту Нарімана. Тоді мені і в банки з рисом заглядали.
Але обшук 4 вересня 2021 року був інакший. Радше схожий на огляд: люди в балаклавах прийшли по Нарімана, а не по речі, які їм треба було знайти. О 7-й ранку дванадцятеро ввірвалися через паркан у будинок і почали гамселити у двері.
Пізніше у своєму щоденнику Наріман напише: «Я вже починав розуміти, що мене чекає, але поки що не хотів вірити. Підбіг до вікна і побачив, як чоловік у балаклаві перестрибує через паркан. Побіг до дружини, сказав, щоб одягалася і розбудила дітей. Сам почав одягатися й намагався подзвонити Заїр-ага (Заїру Смедляєву, секретареві Меджлісу, — прим. авт.), але сигналу не було. Стали стукати у двері».
— Я зараз відчиню двері, але, прошу, спокійно. В будинку малі діти, — попросив Наріман.
В тексті, опублікованому потім в антології «Кримський інжир. Куреш / Qırım inciri. Kureş», він напише: «Усі ці хвилини я думав, як повестися, щоб усе це якнайшвидше скінчилося та несильно травмувало психіку дітей. Почувши від “гостей” згоду, я відчинив двері і сам вийшов до них надвір».
— Він намагався не показувати емоцій, щоб я була спокійною, — пригадує той темний день Левіза. — Нашій наймолодшій доньці було всього 11 місяців. Він боявся, щоб діти не зазнали психологічної травми. Я сиділа з дітьми у вітальні, поки вони говорили. Усі Наріманові дії були спрямовані на те, щоб вони якнайшвидше пішли з дому. Тому він максимально сприяв усьому тому, що вони просили зробити. Одразу дав пароль від телефону й ноутбука — мовляв, мені приховувати нічого.
Коли Нарімана виводили з дому, той заспокоїв рідних: «Я скоро приїду». Коли ж приїхала адвокатка Еміне Авамілєва, авто без номерних знаків дременуло з такою швидкістю, що ніхто не міг його наздогнати.
5 вересня Наріман записав у щоденнику: «Коли мене забирали, батько запитав: “Тебе посадять?”. Я поклав руку йому на плече і сказав, що все буде гаразд (…). Зараз жалію, що не обійняв батьків. Але в той момент я не хотів таким прощанням їх сильно турбувати. На все воля Аллаха. Аби ж вони витримали».
Навесні 2022 року, після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Наріманів батько Енвер помер.
«Якби надії не було, я б не жила»
Нарімана Джеляла обвинуватили у «вчиненні диверсії організованою групою осіб» згідно з частиною другою статті 281 кримінального кодексу Російської Федерації, а також згідно з частиною 4 статті 221 за «придбання, зберігання вибухових речовин групою осіб», «контрабанду вибухового пристрою».
За два тижні перед обшуками хтось пошкодив газопровід у селі Перевальне. Слідство вирішило, що це диверсія, й обвинуватило в цьому Нарімана Джеляла, а також братів Асана та Азіза Ахтемових. Прямих доказів, що вони скоїли цей злочин, сторона обвинувачення не надала, але суд це й не цікавило.
Співробітники ФСБ утримували Нарімана у наручниках і з мішком на голові, слідчі тиснули на Джеляла і погрожували йому під час допитів. У вересні-листопаді 2021-го його тримали у 15-му відділенні Кримської республіканської психіатричної лікарні №1 імені Наума Балабана для психологічного тиску. Згодом — у спецблоці СІЗО. У тій самій вʼязниці у Сімферополі, де у квітні 1938 року радянська влада знищила кримськотатарську інтелігенцію.
Захисники Нарімана Джеляла подавали апеляцію, проте її відхилили. Третій апеляційний суд Сочі не змінив вироку «верховного суду» так званої Республіки Крим, незважаючи на те, що сторона захисту протягом трьох днів розʼяснювала порушення, допущені під час досудового слідства і суду першої інстанції.
Після етапування на Сибір та майже двомісячної мовчанки Левіза нарешті отримала листа від чоловіка й тепер не стримує сліз.
Я знаю, що йому важко. Але надія є. Якби її не було, я б не жила. Десятки кримських татар сидять у тюрмах.
— Ти всім серцем співчуваєш цій біді, але коли вона приходить до тебе додому, то все відчувається по-іншому.
З депресивного стану дружину політвʼязня витягують діти. Адже тут життя годі поставити на паузу: треба відвести в садок і школу, нагодувати, вдягнути. Поза тим — суди, суди… Левіза каже, що саме діти є зараз її найбільшими помічниками. Але також — усі люди, які працювали з Наріманом, зустрічалися й товаришували з ним.
— Напевно, у Криму не залишилося жодного міста, звідки до мене не приїжджали. Хто мішок картоплі завезе, хто цибулю, м’ясо, крупи — все, що хочеш. У такі моменти я розумію, з якою повагою ставляться до Нарімана і того, що він зробив для кримськотатарського народу, якщо його так щиро підтримують. Підтримка відчувається й за межами Криму. Я ніколи не забуду цієї допомоги.
Левіза знову плаче, знову втирає сльози:
— Моїм основним орієнтиром є сам Наріман, те, як він гідно прийняв цей виклик. На кожному судовому засіданні Наріман тримався гідно і з честю. Він був такий рішучий, що опоненти не мали що відповісти. Така поведінка притаманна лише людині, яка, попри всю довколишню брехню, знає, що таке гідність, правда і справедливість. Тому я в жодному разі не можу понизити гідність свого чоловіка й поводитись інакше. Я завжди буду пліч-о-пліч із ним у боротьбі за справедливість.
§§§
У тексті вказане імʼя — Наріман Джелял. Хоч у паспорті в Нарімана написане прізвище «Джелялов». Ще після анексії Кримського ханства Російською імперією в 1783 році почалися перші спроби русифікації кримських татар. Їхні прізвища змінювалися або спотворювалися під час реєстрації в офіційних документах. У радянський період прізвища кримських татар адаптували до російської мовної норми, додаючи суфікси «-ов», «-ев» або «-ін». Наприклад, прізвище «Джелял» ставало «Джелялов». Після депортації кримських татар у 1944 році, їхні прізвища зазнали подальшої русифікації під час реєстрації в нових місцях проживання в Середній Азії. Це призвело до втрати або спотворення багатьох кримськотатарських імен. Сьогодні питання повернення до автентичних кримськотатарських прізвищ є частиною руху за відновлення національної ідентичності кримських татар. Наріман Джелял публічно позиціонує своє прізвище без частки «-ов».
§§§
Олеся Яремчук є стипендіаткою програми «Україна в європейському діалозі» від Інституту гуманітарних наук у Відні (Institute of Human Sciences) та Інституту Гаррімана Колумбійського університету (Harriman Institute at Columbia University).
Колажі Анастасії Струк. На головному зображенні використано ілюстрацію Марії Глушко. Світлини — з родинного архіву та надані Олександрою Єфименко.
