Інтерв`ю

Наталка Сняданко: «Літературу дуже важко поєднувати з життям»

Письменниця та перекладачка Наталка Сняданко — про свої перші експериментальні спроби в письмі, а також про те, що, на її думку, чекає сучасну українську літературу в найближчому майбутньому

Ксенія Чикунова, Iryna Sereda
16 Березня 2021

«Без еміграції культура вихолощується», — ділиться думками письменниця та перекладачка Наталка Сняданко. На її думку, цей процес допомагає культурному взаємообміну. Таким чином українська мова та культура можуть розвиватися та не стояти на місці.

Письменниця часто подорожує за кордон, а також часом виїздить на різні резиденції до Польщі, Німеччини та Австрії. Свій досвід життя в іншому середовищі вона також переносить в літературу. Сьогодні у її доробку чимало книжок, у яких письменниця торкається теми еміграції. Серед них — «Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки» та «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» добре відомі також і за межами України. 

Наталка переконана, що письмо можна назвати своєрідним щоденником. Проте аж ніяк не терапією. Бо література (як і журналістика) насамперед документує події, даючи можливість із часом їх переосмислювати.

Для The Ukrainians Наталка Сняданко розповіла про свої перші експериментальні спроби в письмі, а також про те, що, на її думку, чекає сучасну українську літературу в найближчому майбутньому.

 

Як ви заходили в літературу? З чого все почалося?

Я вчилася на філології. Це вже діагноз (Cміється). Насправді я ніколи не планувала писати. Але в часи мого університетського навчання ми з Мар’яною Савкою, Маріанною Кіяновською, Юлією Міщенко та Наталею Томків грали у таку гру: вигадували на парах віршоплети. Кожна з нас писала один рядок, загортала папірець так, щоб написаного не було видно, та передавала папірець далі. І треба було вигадати риму до рядка, якого ти не бачиш. 

Пізніше ми вирішили написати п’єсу. Нас тоді цікавив театр. Це був період, коли у Львові все важливе відбувалося в театрі Леся Курбаса: і вистави, і мистецькі зустрічі, і різні перформанси. Ми активно відвідували усі акції, і нам це страшенно подобалося. Тож ми захотіли і собі долучитися.

Відповідно до нашого тодішнього віку, п’єса була про кохання. Називалася «Дощ» — так «оригінально» і «драматично». Єдине, чого ми не врахували, то це те, що серед наших знайомих практично не було чоловіків. Філологія! Що тут ще скажеш (Сміється). А тим паче, таких хлопців, які були б готові вивчити роль та зіграти на справжній сцені.

Ми серйозно готувалися до виступу, робили репетиції, вчили напам’ять текст, співали. Навіть знайшли театральну студію, де нас навчали, як це правильно робити. Але прем’єра так і не відбулася. А все тому, що наша єдина «чоловіча роль» постійно зривала всі плани. Актор то закохувався, то одружувався, то розлучався. Словом, ніяк не щастило. 

Але для нас був важливим сам процес підготовки. Ми збиралися в кав’ярнях, вигадували, сперечалися, дискутували. Під час літньої «практики», коли слід було збирати по селах український фольклор, ми ночами писали тексти та багато співали. Тоді було модно ходити у львівські мандрівні кнайпи, як їх називали. Кнайпи ці час від часу змінювалися, але тусівка збиралася та сама, тому всі знали, що всі збираються щодня о визначеній годині. Наприклад, о 15:00 на Вірменці, чи у Кривій Липі. Так можна було зустріти знайомих чи потрібних тобі людей, не домовляючись спеціально про зустріч. Це було зручно у добу до інтернету і мобільного зв’язку. Там ми часто прогулювали пари. Лишали одна одній записки на важких дверях головного корпусу університету: «Пішла у Криву Липу». Наш тодішній декан збирав усі ці записочки: час розплати надходив на екзамені.

Із літературною творчістю нам пощастило більше, ніж із театральною. Як не дивно, але знайшовся видавець, який настільки повірив у нас, що замовив нам роман і навіть заплатив аванс! Це був Василь Гутковський засновник видавництва «Піраміда». Ясна річ, це була самогубча ідея з його боку не лише замовити текст початківцям, а ще й погодитися на нашу колективну творчість, яка більше нагадувала байку про лебедя, щуку і рака, ніж створення готового до друку тексту. Але ми таки написали обіцяний видавцю трилер-детектив про Купальську ніч. Ну, принаймні ми вважали це трилером. Насправді це було щось дуже сентиментальне, мелодраматичне і не трималося купи, що і не дивно, враховуючи обставини. На щастя, ця книжка так ніколи й не вийшла.

Друкуватися тоді, по суті, не було де. Порятунком стали літературні журнали

Тож мій початок в літературі був веселим. Але пізніше, після завершення навчання, ми з дівчатами стали менше бачитися. Почалося доросле життя: перші спроби самостійно щось писати та видавати. Але друкуватися тоді, по суті, не було де. Порятунком стали літературні журнали.

Якою була ваша перша книжка?

Мій дебют відбувся у легендарному журналі «Четвер», як і дебюти численних інших авторів та авторок мого покоління. Журнал цей одноосібно редагував людина-оркестр Юрко Іздрик. Той номер, у якому була вперше опублікована моя «Колекція пристрастей», чомусь так і не вийшов повним накладом випустили лише сто примірників. Частину номера займав український переклад «Гамлета», який зробив Юрій Андрухович, а решту «Колекція пристрастей». Замість гонорару редактор «Четверга» Юрко Іздрик подарував мені свою картину. Тоді наше літературне середовище формувалося більше як товариська компанія. Це мало нагадувало сучасні професійні відносини. Зараз важко уявити собі таку співпрацю. Але тоді це був справжній кайф!

Із книговиданням у той час було непросто. У дев’яностих ніхто собі й подумати не міг, що видаватиме українську прозу. Всі казали: «Так, це, звісно, дуже класно. Але я цього ніколи не продам». Книжки українською вважалися абсолютно нерентабельними. І лише згодом, десь у 2004-му, ситуація почала змінюватися. 

Як повноцінна книжка «Колекція пристрастей» вийшла вже у видавництві «Піраміда» у серії «Юрко Винничук презентує». Це було дуже кумедне видання. У той час «Піраміда» лише починала ставати на ноги. І там працював верстальник, який ніколи раніше не мав справи з книгами, а лише з бланками документів. Довелося вчитися разом із ним. Крім того, з ілюстраторами тоді теж була біда. Тож довелося якось виходити з ситуації. Тому я позичила у друзів альбом з репродукціями австрійського живописця і графіка Еґона Шіле, які ми відсканували і вставили у книгу. Виявилося, що це скандал у квадраті: мало того, що книжка непристойна, та ще й ілюстрації порнографічні. Еґона Шіле мало хто впізнав. В основному зосередилися на тому, що дівчатам такого не можна ані читати, ані писати. 

Згодом книга вийшла в Польщі у 2004-му, якраз під час Помаранчевої революції, і сприйняли її там дуже тепло, мабуть, вплинула загальна ейфорія, адже вся Польща тоді була в помаранчевих кольорах.

«Колекція» це дуже важлива для мене книжка. Вона звела мене з багатьма класними людьми, з якими ми досі дружимо, познайомила з перекладачками і перекладачами. Ця мандрівка триває і досі, книга продовжує виходити різними мовами.

Чому тема еміграції є для вас важливою?

Це був мій досвід. Який лишається актуальним і сьогодні. Я і зараз бачу, як ті самі історії відбуваються. Бо культурна та ментальна різниця нікуди не зникла. Перехід з домашнього середовища у цей широкий світ це завжди цікаво. Це матеріал, який може бути корисним іншим: і тим, хто це пережив, і тим, хто про це лише знає з розповідей.

Я думаю, тема еміграції посідає важливе місце в нашій країні. Це не фантастична, вигадана казочка. Це наша реальність, яка нас оточує. Колись лише еміграція, пізніше заробітчанство, а зараз це і те, і інше. Зараз вже з’являються нові форми. Приміром, людина може жити на декілька країн. Це вже не завжди вимушено. Часто це власний вибір, зміна оптики, картинки. І цей досвід хоч часто є болючим, водночас дуже важливий. Він значною мірою збагачує нашу культуру. Бо без еміграції культура вихолощується. Лишається єдина мовно-граматична структура, такий собі класицизм. А це набридає. Завдяки еміграції у нас є цікава література: і мовно, і тематично. І я думаю, що нас ще багато чекає попереду. Бо переосмислення, рефлексія все це тільки почалося. Тема еміграції у нас ще не почала по-справжньому пропрацьовуватися.

DSC_8143

Чого вас навчив досвід життя за кордоном?

Це був вихід з колективного я. Бо в радянському середовищі було неважливо, що ти думаєш. Ані те, ким ти є, ані те, як ти себе позиціонуєш. Важливо було не виділятися. Я думаю, що досвід життя в іншій ментальності навчив мене цінувати, бачити і не боятися цього. Коли ти не мусиш відповідати тому, чого від тебе чекають. Або тому, що ти сама від себе чекаєш під зовнішнім тиском. А шукати саме те, в чому ти класна. В чому тобі комфортно, природно. І в жодному разі, не знецінювати це.

Шукати саме те, в чому ти класна

Я тоді була дуже пластична і молода (Сміється). Відкрита до нової дійсності. Мені здавалося, що всього легко навчитися. Усе можна перейняти, увібрати в себе. Мій перший досвід за кордоном це було життя в сім’ї. Після розгромленого Львова 90-х років я приїхала в німецький Баден-Баден. Складно уявити собі більший контраст, ніж був тоді між цими двома містами. Сьогодні поїздка за кордон, навіть перша у житті, уже просто не може викликати таких бурхливих емоцій, бо немає такого сильного контрасту. А тоді це був геть інший світ, якого мені ніколи раніше не доводилося бачити навіть у кіно, тож я пережила сильний культурний шок. Такий типово пострадянський перший в житті похід у супермаркет після магазинів із порожніми полицями, маса нових смаків, запахів, незнайома мова, інші звичаї, манера спілкування.

Я була типовою вихованкою радянської школи: схильною до закомплексованості, знецінення себе і оточення. Думала: не вмію, не знаю. Минуло чимало часу, поки я зрозуміла, що треба не соромитися своїх комплексів, а працювати з ними, міняти себе, своє ставлення до дійсності.

Чому люди їдуть з України?

Раніше, мабуть, люди це собі по-іншому уявляли. Було мало інформації про закордон. Тому люди думали, що десь там трава зеленіша. Зараз я маю великі сумніви, що хтось досі так вважає. 

Для когось виїзд за кордон це насамперед про можливості. Бо для добре оплачуваної роботи в нас не найсприятливіша країна. Комусь цікаво пізнавати щось нове. Особливо для молоді, для фахових людей. Комусь комфортніше. Україна дуже консервативна та патріархальна. І якби мені було зараз двадцять і я мала б професію, яка б мені це дозволяла, я б, мабуть, теж зараз думала про еміграцію. Принаймні на якийсь час, щоб спробувати знайти більшу кількість однодумців.

Я думала про те, щоб виїхати з України, в моменти, коли було страшно. Тоді мені хотілося вберегти своїх дітей від цих небезпек. Приміром, коли почалася війна. Були також кризи ще у 90-х, коли було невідомо, як і що робити. Не було впевненості у своєму завтра. Але це завжди було для мене достатньо раціональним вибором. Виїзд сам собою нічого не змінить. До цього треба підходити глибше. Треба переїжджати кудись. Бо еміграція заради еміграції, як правило, завершується сумно. 

Я ніколи не вважала еміграцію чимось поганим. Думаю, це звичайний, раціональний, прагматичний вибір людини. І цей процес допоможе нам швидше подолати те погане, що є у нас зараз, адже дозволить порівнювати наші реалії з тим, як живуть люди в інших країнах, а не жити у законсервованій реальності тоталітарної країни із закритими кордонами, як це було раніше.

Чи можна письменникові за допомогою літератури пропрацьовувати травматичні теми?

Я би розрізняла літературу та письмо як терапію. Мені здається, це різні речі. Приміром, живопис це не арт-терапія. Бо вона допомогає, а живопис виснажує. Так і тут. Виписування свого досвіду це, звісно, своєрідний щоденник. Але професійна література це те, після чого тобі ще потрібна терапія (Сміється). Тому я не думаю, що вона допомагає працювати з пережитим досвідом. Вона швидше документує і дає матеріал, який потім можна пропрацьовувати.

Мій пошук теми для книжки це спонтанний процес

Мій пошук теми для книжки це спонтанний процес. Я ніколи собі не думаю: «От, напишу про це, бо цей досвід важливий. Або ця тема зараз актуальна». Тема завжди повинна мене зацікавити, захопити, не відпускати. Без цього не вдасться змусити себе сісти за текст. А якщо і вдається, то текст виходить не настільки живим. Якщо тема не зачіпає емоційно мене, то вона і читача не захопить. Для мене література це спосіб отримати задоволення від влучно сформульованого речення, від тексту, яким вдалося передати відчуття, думки, враження.

Цей імпульс або є, або немає. Цим я, на жаль, не керую. Хоча це було б зручно. Я не дуже вмію працювати впорядковано, як про це розповідають інші письменники, які мають свій щоденний «час для писання». Можливо, так трапилося тому, що такий спеціальний час для писання мені вдається викроїти доволі рідко, частіше писанню доводиться підпорядковуватися під мій графік, а не навпаки. Адже літературу дуже важко поєднувати з життям. Вона вимагає повної зосередженості, але при цьому не годує. Ти мусиш повністю віддаватися цьому, але знаходити можливість заробляти деінде. Бути завжди напоготові, але при цьому не занедбувати своїх інших обов’язків. І в момент, коли цей імпульс приходить, сісти і писати, відклавши усе інше. Романтичне уявлення про пошуки натхнення часто розбивається об реальність, у якій рутина і побут переважають.

Чи бували паузи в писанні і з чим це було пов’язано?

Я ніколи себе не змушую писати. І пишу лише ті тексти, які мені хочеться написати, які вважаю цікавими для себе чи важливими. Я ніколи не перетворювала літературу на конвеєр. Не робила і не буду цього робити. Тому паузи в писанні це для мене природний процес. Але буває і так, що писати не хочеться, що втрачається мотивація. Думаю, найбільшим демотиватором є відчуття вакууму. Коли література стає дедалі маргінальнішою, перестає бути важливою, потрібною, коли немає зворотного зв’язку, відгуків, рецензій, або вони лише негативні, знецінювальні, несправедливі. 

У 90-х, скажімо, ніхто не ставив запитання про те, чи важлива література. Це було само собою зрозуміло. А зараз люди, які займаються літературою, виглядають дивно. Скажімо, чому б не писати блоги? Чому б не писати пости в інстаграмі або фейсбуці? І це логічне питання. Але мені не дуже хочеться жити у світі, у якому для читання залишаться лише блоги. Мене втомлюють короткі тексти, подкасти і відосики: втримати в голові багато коротких інформаційних шматків майже нереально. Вони губляться. Так само, як і більшість людей, обираючи між романом та збіркою оповідань, обере роман. Принаймні так прийнято думати. Бо згадати зі збірки бодай три сюжети це вже успіх, решта забувається. А враження від роману зазвичай тривкіші. 

Довгі тексти, навіть якщо вони не сподобались читачеві, все одно перетягли на себе більше докладених зусиль. Текст не мусить подобатися. Він має підштовхувати до подумати. Короткі тексти як фаст-фуд. Це смачні, швидкі калорії. А от романи це їжа, якої багато не з’їси. Але надовго запам’ятаєш цей смак. Тож така література є мені ближчою. Але її, на жаль, стає все менше. У світі зараз все актуальнішим стає орієнтир на комерційний потік коротких текстів.

Короткі тексти як фаст-фуд. Це смачні, швидкі калорії

Література і книговидавництво переживають серйозну кризу. Книжки перестали продаватися так, як раніше, електронні взагалі майже не прижилися. На цьому стає все важче заробити. Але мені здається, що є шанс зникнення масового сегменту в літературі. Він перейде, умовно, в кіно. Натомість залишиться лише серйозна література. Це буде щось вишукане, для вузького кола людей. Тож не потребуватиме великих накладів. І важливішою буде якість, а не кількість.

Зараз у нас вже змінився портрет масового споживача. Колись люди активно читали книжки. Тепер більшість віддає перевагу серіалам. А от книжки, які змушують думати, зараз читає не так багато людей. Читачі, які раніше читали жанрову літературу, зараз перейшли в смартфони, і навряд чи вони там продовжили читати ті книжки, які читали раніше. 

Як, на вашу думку, краще: коли література масова і її читає більше людей чи коли вона є винятково елітарною для закритого вузького кола? 

Добре, коли є обидві можливості, коли є вибір. Література робить велику роботу, бо розвиває мову, вводить в обіг нові слова, вирази, реалії, суржик, сленг, професійний жаргон. Це стосується також культури загалом: і телебачення, і серіалів. Усі ці професійні особливості мають ставати звичними, живими, входити в мову та наповнювати її. Бо коли цього немає, відбувається провисання. Без цього мова не може розвиватися. 

Література часто допомагає сприймати щось нове. Адже все нове традиційно наштовхується на спротив. Наприклад, фемінітиви. Люди, які протестують проти вживання фемінітивів, зазвичай посилаються на те, що це не притаманно мові. Хоча це, звичайно ж, не так. Ніхто не скаже, що слово доярка чи медсестра є непритаманним українській мові, але спробуйте сказати пілотеса, снайперка чи юристка, і відразу ж почнеться суперечка. Хоча насправді фраза «вона вправна пілотеса» з граматичної точки зору набагато правильніша, ніж фраза «вона вправний пілот» .

DSC_8143

Ми ж не кажемо «він чудова медсестра», ми вживаємо «непритаманне і рідкісне» медбрат. Адже це не мовна суперечка, це суперечка про реалії колись жінки могли мати лише обмежене коло професій, здебільшого малооплачуваних і непрестижних. Тож краще оплачувані і престижні й досі багато хто вважає «чоловічими», а жінок, які займаються цим, винятком із правил. Саме тому доярка це притаманний мові фемінітив, а пілотеса непритаманний. Але якщо наполегливо вживати фемінітиви на позначення всіх без винятку професій у друкованих текстах, вони почнуть частіше звучати з екранів телебачення, до них звикнуть і перестануть сприймати вороже.

Ця функція легітимізації нової лексики теж є дуже важливою. Як для позитивних змін у мові, так і для позитивних змін у дійсності. Якщо ми не впевнені, чи правильно сказати саме так, ми зазираємо у словник, а там на підтвердження правильності наведені цитати з літературних текстів.

Наші мовні експерименти лише починаються

Наші мовні експерименти лише починаються. Видавництва, приміром, дотримуються різних правописів, кожен із яких є легітимним. Фонетична, діалектична різноманітність, а також багатомовність це широкі можливості у літературі, якими гріх не користуватися. 

І це класно. У цьому є свобода. Немає закостенілої традиції, яка тисне. Це дає відкритість. Але і сповільнює розвиток. Спершу мова розвивається у закритих інтелектуальних середовищах. У нас, наприклад, прекрасно розвинена академічна мова. Але перенести її, скажімо, на фабрику шкарпеток і там спробувати її застосувати, описавши у літературному тексті, доволі складно. Тому так важливо, щоб усі мовні нюанси були проговорені, прописані, озвучені в культурі.

Як дійти до спільного знаменника, маючи таке різноманіття?

Ніяк. Та і не потрібно. Мова це дуже вільна структура. В багатьох країнах є безліч усних норм, які ніде не записані. Або тільки намагаються якось закріплюватися. Нам слід відійти від того поняття, що у нас буде одна-єдина чиста мова, підтверджена словником, виданим двадцять років тому. Мова це постійний розвиток. І що динамічнішим він буде, то краще. 

Це добре відчутно тим, хто намагається оволодіти іноземною мовою на пристойному рівні. Для цього не достатньо лише вивчити правила і базовий набір слів, потрібно постійно читати пресу, дивитися телебачення, щоб чути нові слова, вирази, поняття, мисленнєві та мовні звороти, скорочення, які утворюються дуже динамічно і входять у мову. Зрештою, в нас це теж є. Особливо зараз, коли в нас стало більше українськомовних ЗМІ в інтернеті. В них відбуваються внутрішні дискусії про те, як назвати те чи інше. І це чудово. Бо ці дискусії дають мовне повноголосся. 

Щось приживається, щось ні відбувається абсолютно природний нормальний процес. Мова собі живе.

Чи можуть письменники та письменниці працювати лише в контексті чистого мистецтва, чи мають перебирати на себе також функції лідерів думок та висловлюватися на важливі суспільно-політичні питання?

Політична заангажованість важлива для всіх громадян, незалежно від їхньої професії, тому вимагати від митців більшої громадянської свідомості, ніж, скажімо, від програмістів чи фінансових аналітиків, не дуже логічно. Але так часто трапляється. Мені здається, що така підвищена вимогливість до політичної заангажованості митців це радянський спадок, адже тоді література, як і культура загалом, була інструментом пропаганди. Ось, скажімо, письменник Франц Кафка жив у період бурхливих політичних подій. Але ми нічого про це не прочитаємо у його творчості або якихось публічних заявах. І від цього його книги не втрачають своєї вартості. 

На важливі суспільно-політичні теми мають писати ЗМІ. Це і є рефлексія в суспільстві. Про це можуть говорити інтелектуали, обмінюватися думками десь на телевізійних ток-шоу. Бо це публіцистична площина. Якщо письменники та письменниці мають що сказати прекрасно. Але вони мають право і мовчати, не висловлюватися.

Для когось важливо мати чітко сформовані політичні позиції. Це дуже добре. Для когось це менш важливо, і це також має право на існування. Єдине, чого би не хотілося, це кон’юнктури, коли суспільно важлива тема стає виправданням для низької естетичної вартості тексту. Коли, наприклад, книжка є важливою лише тому, що написана на важливу суспільно-політичну тему. Бо це не завжди хороша книжка. Або коли слід хвалити щось, бо воно українське. Так не можна робити. Ця практика не приведе нас ні до чого хорошого. Це дає лише перспективу такої собі соцреалістичної літератури, коли важливішою є тема, ніж естетична вартість.

Митці, так само, як і решта людей, вільні у своєму виборі бути чи не бути суспільно заангажованими. Це не є обов’язком, але це є правом. Бо коли починається тиск з боку суспільства, мовляв, як він або вона може не висловлюватися на ту чи іншу тему, то це так само погано, як і протилежне заборона політичної діяльності, цензура, тоталітарний тиск. 

Чи змінилося відчуття відповідальності за свої дії та висловлювання в літературі після початку війни з Росією?

Відповідати за свої слова та вчинки треба завжди. Війна, безумовно, змусила нас відповідальніше ставитися до своїх висловлювань, зробила наше суспільство схильнішим до емпатії. Війна це травма, а травма змушує розуміти важливість емпатії. Зараз наша рефлексія про війну є доволі поверховою, але так і має бути. Глибше осмислення прийде пізніше, для цього спершу мають вщухнути емоції. 

Свіжі емоції не можуть бути об’єктивними. Але зараз той час, коли нічого ліпшого не буде. Бо це травма, яку треба пережити. Тому нині на першому місці фіксування дійсності, у якій ми всі живемо. Опрацьовувати її будуть вже потім. І, мабуть, вже не ми, і, може, не наші діти. Я думаю, рефлексія над цим почнеться ще не скоро. Або ні. Це вже залежить від того, якими виростуть діти цього покоління. Бо є такі, які зараз дуже травмовані цим досвідом, а є такі, які про цю травму навіть не здогадуються. І тут вже постає питання, чи буде їм взагалі це цікаво, чи захочуть вони якось це пропрацьовувати.

Погано, що в нас слабо розвинена військова журналістика. Є лише поодинокі приклади, але немає загального потужного явища. Думаю, це пов’язано зі станом журналістики в країні. Зрозуміло, що ми не можемо себе порівнювати з країнами, де журналістика має набагато глибшу традицію. Скажімо, письменник і журналіст Ернест Гемінгвей їздив на війну та писав блискучі репортажі. Не лише тому що відчував поклик сумління, а тому що можна було на цьому добре заробити і зробити кар’єру. Зрештою, він потім з цього і виріс як письменник. 

А в нас немає цих соціальних ліфтів. Зараз слабо уявляю собі когось, хто б хотів робити на цьому кар’єру. Яка може бути кар’єра? Роблю, як умію. Хочу росту, хочу ні. А для того, щоб це було потужно та динамічно, має бути структура, яка дає можливості для професійного розвитку.

Яким є ваш стосунок до журналістики сьогодні?

Зараз це вже лише епізодично. Максимум якісь колонки. Раніше я працювала в щоденній газеті впродовж десяти років. Тепер у нас є багато онлайн-видань. Але я не можу виокремити когось конкретного, кого читаю постійно. Це радше окремі статті окремих журналістів. Мені здається, що зараз покоління, яке заходить в журналістику, є більше копірайтерським, ніж індивідуальним. В 90-х було більше яскравих постатей. 

Але, зрештою, скрізь у світі зараз є криза журналістики, це не є винятково нашим феноменом. Буквально вчора читала листи протесту німецьких письменників стосовно того, що з телеканалів зникають передачі про книжки. Нам би і в голову не прийшло, що можуть бути якісь популярні передачі про книжки на нашому телебаченні на центральних телеканалах! Нам ця проблема незнайома, адже популярних передач про книжки на нашому телебаченні немає. Але це дуже поганий симптом. Якщо зникають передачі про книжки, то це означає, що далі буде ще гірше. Потім і самі книжки можуть зникнути.

Це сумно. Але, може, це та ситуація, коли щось одне підходить до кінця, звільняючи місце для нового. От ми всі думали, що не стане паперових газет і вся журналістика вимре. Але зараз, попри складну ситуацію, видань стало значно більше. Бо для підтримки існування великої щоденної всеукраїнської газети потрібні значно більші кошти, ніж для онлайн-видання. Тому все це трансформується, видозмінюється. Тож у майбутньому будуть просто інші форми. А, може, й ні. Про вимирання літератури (як і журналістики) говорять давно. Але наразі всі ще живі. 

[Ця публікація створена стажерами The Ukrainians у межах проєкту «Підвищення рівня кваліфікації талановитих молодих журналістів і журналісток», що реалізується за підтримки Фонду Розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Зміст публікацій відображає виключно точку зору авторів.]

Photo
Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!