Війна, що змінює нас — серія колонок до третьої річниці повномасштабної війни. Як війна впливає на нас? Які шрами й відбитки залишає по собі? Наскільки ми з війною зрослися і наскільки війна вросла в нас? Що змінилося за останні три роки?А за одинадцять? Якими ми були і якими вже ніколи не будемо?
Ми спробували шукати відповіді та попросили поділитися думками колег — істориків, журналістів і активістів, військовослужбовців і правозахисниць, письменниць, культурних менеджерок, науковців та лідерів думок.
§§§
Три роки тому, 24 лютого 2022-го, життя кожного українця змінилося. Росія розпочала першу в цьому столітті повномасштабну війну — проти України. Справжня ціль так званої «СВО» — знищити нашу ідентичність, культуру й державність. «Остаточне вирішення українського питання».
Цей період залишив глибокі сліди — але що ми здобули разом із болем?
У січні 2022 року на вулицях столиці все ще домінувала російська, так само як і знайти україномовного техноблогера на ютубі — з першого разу навряд чи вдалося б. Зараз вести бізнес російською — моветон, а тих, хто так стріляє собі в ногу, — одразу наздоганяє справедливий гнів громадян. І читач може заперечити, що російська на вулицях усе ще присутня. Та все ж годі не помітити гігантського стрибка самоусвідомлення. Хай не у всіх. Але «середня температура по палаті» відчутно змінилася.
Протягом століть українці зазнавали систематичних утисків та геноциду з боку московського імперіалізму в різних формах: розкуркулення, Голодомор, масові репресії інтелігенції, депортації. Тотальна русифікація, наслідки якої розгрібаємо досі. Цей список довгий, усього в короткому абзаці й не перелічиш.
І чесно — дивлячись на нашу історію, складно сказати, як ми досі існуємо як нація. Математично все мало скластись інакше. І навіть у лютому 2022 року жодні військові розрахунки не давали нам шансу.
Але бліцкриг російських нацистів не вдався. Ми зберегли державу. Та ніхто не гарантує, що це назавжди. Тому маємо зробити висновки і невпинно… трудитися, щоб не втратити все.
І пам’ятати, кому завдячуємо, що досі існуємо.
Ціна усвідомлення
У перші дні війни десятки тисяч українців різного віку та професій стали на захист свого. Кожен із нас має такі приклади — чи сам став на захист, чи рідні і друзі були в числі перших у чергах до військових частин чи військкоматів.
Для мене збірний образ ЗСУ початку 2022 року — це мій підрозділ, який ми жартома називали «Гавайська тероборона», хоча насправді — були частиною порівняно елітного 73-го морського центру Сил спеціальних операцій ЗСУ. Тут об’єдналися люди з дуже різних сфер. Когорта найближчих — це підприємці, мандрівники, вчителі та один народний депутат.
Дмитро Пащук «Гармаш». Мав власний ресторанчик і бар у Львові, раніше служив у Французькому іноземному легіоні, тому один із найдосвідченіших серед нас. Героїчно загинув 12 березня 2023 року на Херсонщині.
Артем Димид «Курка» — авантюрист, який об’їздив понад 50 країн, і сам Бог знає, скільки разів стрибав із парашутом. Його ви точно бачили на світлинах «Авіації Галичини». Повернувся з-за кордону після вторгнення. Загинув 18 червня 2022 року під час операції зі звільнення правобережжя Херсонщини.
Разом із «Куркою» того дня загинув Павло Наконечний на позивний «Історик» — вчитель історії, співзасновник «Поклику Яру», який залишив викладання і громадську діяльність, щоби стати на захист України.
Дяка Богу, живий ще один мій побратим, ветеран Віктор-Микола Гаврилюк «Вітя-Коля» — до вторгнення завзятий мандрівник, який після важкого поранення продовжує підтримувати підрозділ.
І таких прикладів «не народжених для війни» — сотні тисяч. Армія виросла до мільйона людей, кожен з яких має свою унікальну історію за плечима. Така єдність, самоусвідомлення і різноманітність стали запорукою стійкості України. Молоді хлопці й дівчата без вагань кидалися на захист міст, знищуючи ворожу техніку на підступах до Харкова. Відчайдушно обороняли Суми, Чернігів, Херсон і Миколаїв.
Кожен і кожна — там, де могли й мусили бути.
Але є нюанс. На мужності й самовідданості можна виїжджати якийсь час. Та три роки — забагато.
І тому для подальшої боротьби і виживання потрібні зміни.
Потреба трансформації
Вистояти — це лише перший крок. Нам необхідно швидко трансформувати країну, закладаючи міцний фундамент для майбутнього.
І номер один — реформа війська. Не просто пересісти з МіГів на F-16, а з «Точок» на ATACMS. Йдеться про докорінну зміну підходів до військової справи, ставлення до мобілізованих, повагу до особового складу. «Маленька радянська армія ніколи не переможе велику радянську армію» — відомий, але досі актуальний вислів. Ми маємо будувати гнучкі й ефективні структури, здатні швидко адаптуватися до викликів сучасної війни. Сили безпілотних систем — хороший приклад. Як і корпусна структура. Як і кар’єрне зростання тих командирів, які пройшли пекло війни з 2014-го і після 2022 року. Сильна армія — найпевніша гарантія безпеки.
Другий фактор — очищення від усього російського. Це більше, ніж перейменування вулиць чи міст, хоча, безперечно, це потрібно робити й далі. Мова про відновлення нашої історичної пам’яті та повернення українцям права на власну ідентичність. Дерусифікація допомагає звільнитися від нав’язаних наративів, які роками викривлювали наше сприйняття себе та світу. Повертаючи українські назви й символи в публічний простір, ми, з одного боку, повертаємо собі втрачену історію, а з іншого — закладаємо підґрунтя для нових поколінь. Як співавтор закону про деколонізацію, я переконаний, що головний ефект дерусифікаційних процесів ми відчуємо лише за 10–20 років. І в цьому питанні не може бути «не на часі». Що швидше очистимося від усього російського — то швидше переродимося як нація.
Третє — міжнародна співпраця. Це не лише дипломатія, а й здатність спілкуватися зі світом на рівних. Знання англійської мови відкриває доступ до якісного контенту, сучасних знань і технологій, розширює наші можливості в бізнесі, науці та культурі. Важливо, щоб українці споживали інформацію з англомовних джерел розвиненого світу, а не шукали простих відповідей у російськомовному просторі. Це допоможе нам формувати партнерські стосунки, засновані на взаємній повазі, а не лише з позиції «дайте» чи «допоможіть». Так ми будемо не прохачами, а рівноправними учасниками світової спільноти. Це завдання не лише для тих, хто безпосередньо працює з іноземцями. Буквально кожен українець може й має стати амбасадором України: спалити всі мости на схід і відкрити двері на захід. Євроатлантична інтеграція — справа не лише політиків, а й кожного з нас, у простих щоденних справах.
Замість висновку
Наша мета — побудувати Україну, де кожен громадянин відчуватиме гордість за свою країну, а жертви наших героїв не будуть марними.
Попри втрати та біль, ми стали сильнішими, більш свідомими та відчули, що можемо, коли разом. Ми й далі боремося за право бути собою на своїй землі.
Роман Лозинський, громадський активіст, пластун, народний депутат України.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
