Не сипати землю на ряднину

На чорно-білій фотографії сараєвського митця Таріка Самараха бачимо вуличку й покинуті будинки обабіч неї. Не центр, радше передмістя, можливо, село, словом, житлова забудова, ще й, схоже, її щойно звели. Нові хати, всі на один копил: білі, двоповерхові, негарні. На вулиці ще нема ні асфальту, ні бруківки, хоча під нею вже протягнули труби, про що свідчить каналізаційний люк у центрі кадру. А може, люди жили тут уже давно, тільки дорожнє покриття, як це буває в котеджних містечках, зведених десь посеред поля, запланували на майбутнє. Ми бачимо прання на мотузці, два штабелі дрів, супутникову тарілку. Перед одним із будинків — старий «Фольксваґен ґольф», на задньому тлі — дві інші автівки. Тож люди тут, без сумніву, жили, облаштовували тут родинне життя, у хатах, які купили за все, що мали, або за те, що позичили. Може, хтось і досі тут живе, але боїться виходити за поріг. Єдине життя, яке бачимо на фото, — це зграя птахів. Чорне птаство, круки чи ворони. Щойно вони зірвалися в повітря, вочевидь, усі воднораз, зненацька, чимось сполохані. Або навпаки: злітаються на мертву вулицю, збуджено кричать, відчувають запах смерті.

Воєнна мить, яку багато років тому зафіксувало око фотографа десь у Боснії, пригадалась мені нещодавно, тобто наприкінці 2024 року, коли я стояв на схожій вулиці в Куп’янську. Потім у Лимані. І в Костянтинівці. Я потрапив туди разом із рятувальницями й рятувальниками з організації «12 Вартових». Усюди — відгомін артилерії. Усюди — порожні вулиці.

З цих вулиць ми евакуювали собак і котів, яких покинули люди.

Важко не пам’ятати цю світлину. Уперше я побачив її дуже давно, але вже після війни в Боснії на виставці в Сараєві серед інших непересічних фотографій Таріка. Ця мені здалася найменш буквальною. І, попри зловісність, аж засліплювала красою. Тож коли випала нагода, я переконав свого польського видавця, щоб він використав цей документальний образ для обкладинки перевидання «Ти наче камінь їла». Книжка закінчується описом похорону дорослих дітей Матері Мейри — доньки й сина. Вони були моїми ровесниками. Една й Едвін Даутовичі, пам’ятаймо про них, убитих сербами, кинутих у братські могили, а згодом ексгумованих і похованих неподалік нового дому батьків (старий залишився за лінією фронту).

«Ти наче камінь їла» — мені подобається так думати про цю свою невелику книжку — це оповідь про воскресіння, про відповідальність живих за своїх померлих. Віднайти зниклі, часто розкидані кістки, скласти їх (це роблять судові антропологи за допомогою ДНК-тестів) у повний скелет, символічно повернути їх поміж живих, а потім здійснити ритуал поховання — це лише початок жалоби.

Через рік після першого видання «Каменя» (2002) я знову поїхав у