Від часу проголошення української незалежності минуло 33 роки. За той час більшість учасників цього проголошення відійшла в інший світ. Відтак історія української незалежності перестає бути живою історією. Вона обростає бронзою, з неминучими перекрученнями й ілюзіями. Одна з них: незалежність далася Україні надто легко, без крові і боротьби — тому саме зараз, у війні з Росією, ми виборюємо справжню незалежність.
Щоб переконатися, що це не так, поставимо собі запитання: а що якби українська незалежність у 1991 році не сталася?
Комунізм не конче мав зникнути 1991 року. Він був малоздатним до життя, але міг агонізувати ще довго. Прикладами є Куба та Північна Корея, а комуністичний Китай не те що не агонізує, а ще й розвивається — хоча залишається питанням, до якої міри він є комуністичним.
Зрештою, комунізм міг упасти, але Радянський Союз міг залишитися.
У березні 1991 року Горбачов провів референдум із питанням, чи варто зберегти СРСР, але в оновленому вигляді, де республіки мали би більше прав. Тоді 70% населення Української РСР проголосувало за збереження СРСР.
Тими 30%, які проголосували проти, були мешканці трьох галицьких областей. Кажуть, що рішення Сталіна 1939 року приєднати три балтійські країни і Західну Україну було його найбільшою помилкою. Якби не це рішення, Радянський Союз міг би вижити — бо головним осередком антирадянського сепаратизму були саме ці території.
Це твердження також є сумнівним. Роль і потенціал цих територій були другорядними. По-перше, навіть якби вони вийшли зі складу СРСР, він би через це не перестав існувати. Ключовою територією для збереження СРСР була Україна — і то навіть без західної частини. По-друге, з кінця 1970-х радянська влада намагалася прискорити русифікацію та радянізацію західних окраїн. Ця політика не була безуспішною. На початку 1980-х було враження, що навіть Львів стає російськомовним містом.
Щастя Західної України полягало в тому, що тут радянська влада проіснувала на одне покоління менше, аніж на решті українських земель.
І якби Радянський Союз не розвалився 1991 року, а, скажімо, 2001-го чи 2011-го, Західна Україна могла би повторити долю решти й сучасна Україна були би схожа на сучасну Білорусь.
Що ж до тодішньої України, то вона виглядала як цілковито умиротворена радянська республіка. Опозиція була загнана в тюрми й табори — і аж до крайніх років перебудови Горбачова Українська РСР залишалась останньою «оазою застою». Масштабні зміни в Україні почалися аж після відставки Щербицького у вересні 1989 року, але на початку 1991-го вона за протестними настроями відставала не лише від балтійських чи кавказьких окраїн СРСР, а й від Москви, імперського центру.
Як правило, імперії розпадаються не з окраїн, а з центру. Якими сильними не були б сепаратистські настрої на пограниччі, вирішальним для імперії є те, що діється у її столиці. 1991 року Москва перебувала у гострій політичній кризі. Тут боролися за владу аж три сили: Горбачов, який пробував зреформувати СРСР, комуністи-сталіністи, які виступали проти горбачовських реформ, та антикомуністична опозиція на чолі з Борисом Єльциним.
12 червня 1990 року російська опозиція, очолювана Єльциним, проголосила суверенітет Російської РСР. На той час Єльцин був президентом Росії, а Горбачов — президентом СРСР. Єльцин представляв ту частину російської еліти, яка була невдоволена статусом Російської РФСР у складі СРСР. Радянська Росія не мала ані своєї комуністичної партії, ані власної академії наук, російська еліта скаржилася на засилля «хохляцького іга» при Брежнєві, котре — цитую щоденник одного з тодішніх російських комуністів, секретаря Пензенського обкому компартії Георгія Мяснікова — було гірше за монголо-татарське, а посполиті росіяни вважали, що їм тому живеться так погано, бо «Росія годує весь світ», у тому числі — неросійські радянські республіки.
Виступаючи за підвищення статусу Росії, ця частина російської еліти об’єктивно руйнувала імперію. Вона робила так не з переконання, що імперія — це зло, а з політичної кон’юнктури. Це вже пізніше, після розпаду СРСР, Єльцин та його наступники почали збирати імперію по-новому. Але на початку 1990-х їхні настрої були іншими.
Українська комуністична еліта йшла у фарватері російської. Вона мала більшість у Верховній Раді, і місяць по проголошенню російської декларації підтримала суверенітет радянської України. Вона пливла за вітром, було зрозуміло, куди вітер віє, але було неясно, як далеко він може занести і чи він не змінить свого напрямку знову.
Якщо ж говорити про некомуністичну частину, багато українців дивилися на перебудову як на провокацію. Мовляв, її мета — виявити найбільше невдоволених людей, щоби потім їх арештувати або знищити — як це було після українізації 1920-х років та хрущовської відлиги кінця 1950-х — початку 1960-х.
Політичні води залишалися глибокими та бурхливими, і, за винятком найбільш рішучої меншості серед української еліти та населення — переважно дисидентів і Західної України, — більшість воліла плавати обережно і близько до берега.
Як співав Тарас Петриненко, Україна була що «лівообережна», що «правообережна».
Якщо Єльцин заради своєї влади свідомо розвалював Союз, то Горбачов робив це несвідомо. Він керувався добрими намірами, котрі відомо куди приводять. Горбачов вірив, що соціалізму можна надати людського лиця. Він, однак, не усвідомлював, що, як писав Лєшек Колаковський (польський історик і філософ — Ред.), цей череп уже ніколи не посміхнеться. Горбачов жив ілюзіями. Він був із покоління 1960-х і, як багато з цього покоління, вірив в історичні переваги соціалізму. Він вважав, що якщо послабити владу КДБ та компартії, то Радянський Союз знову засяє у всій своїй красі. Правда ж полягала в тому, що існування СРСР забезпечувалося вертикаллю цих репресивних інституцій. Щойно Горбачов спробував їх демонтувати, система почала розвалюватися.
Ситуація літа 1991 року нагадувала ситуацію з 1917-го. Тоді після відречення царя в Петербурзі, тогочасній імперській столиці, виникли два центри влади — Тимчасовий уряд та Рада робітничих і солдатських депутатів. Обставини 1991 року в Москві ускладнювалися тим, що окрім двох офіційних влад — Горбачова та Єльцина, — існувала й третя, негласна влада старого комуністичного апарату, який хотів повернути СРСР до часів із-перед перебудови. 19 серпня ця третя влада спробувала зорганізувати державний переворот.
Його крах показав, що череп комунізму не просто вже не міг засміятися — він ще й виявився беззубим.
У Москві найбільше з цього краху скористався Єльцин. На противагу безвольному Горбачову, він очолив спротив ГКЧП і виявився повним господарем ситуації. А поза Москвою найбільше скористалася Україна, проголосивши 24 серпня свою незалежність. Крах ГКЧП пояснює, чому українське населення так швидко розвернулося у своїх поглядах на 180 градусів. Воно перестало бути обережним, бо більше не було від кого оберігатися.
Іншою ключовою обставиною було те, що влітку 1991 року в Україні склався ситуативний союз трьох неправдоподібних союзників: переважно українських національних демократів, але не тільки із Західної України, національних комуністів на чолі з Леонідом Кравчуком у Києві та шахтарським страйковим рухом на Донбасі. Кожна з цих трьох сил мала свої причини, щоб вивести Україну зі складу СРСР. Кожна з них перебувала у меншості, але разом вони становили більшість.
У тій ситуації пропозиція Ігоря Юхновського, тодішнього голови опозиції у Верховній Раді, провести додатковий, грудневий, референдум була геніальною. Якби українська незалежність була тільки проголошена українським парламентом, її справжність піддали б сумніву — адже пам’ять про березневий референдум ще була цілком свіжою.
З неопублікованих спогадів Ігоря Юхновського знаємо, що ідея проведення ще одного референдуму прийшла йому до голови спонтанно. Але ця спонтанність у кінцевому підсумку перетворилася у нову тверду реальність. Вона леґітимізувала українську незалежність в очах світу. Варто нагадати, що і Марґарет Тетчер, і Джордж Буш-старший під час своїх виступів у Верховній Раді дали чітко зрозуміти, що вони на боці Горбачова, рятівника імперії, а не тих українців, які хотіли її розвалити.
Це, до слова, спростовує твердження, що незалежна Україна постала за підтримки Заходу, насправді українці її добилися самі — не завдяки, а всупереч волі великих гравців.
Збіґнєв Бжезинський назвав проголошення української незалежності однією з найбільших подій в історії XX століття. Озираючись назад, бачимо, однак, наскільки великі історичні події залежать від випадковостей і дрібниць. Українська незалежність у 1991 році не впала з небес. Вона була наслідком конкретних дій багатьох людей, які використовували кожну обставину для досягнення великої мети — подібно до скелелазів, які дорогою до вершини чіпляються за кожен виступ скелі.
Це не применшує значення української незалежності. Навпаки, вона показує, що сприятливі історичні тенденції є складні і крихкі. А саме тому за них треба боротися і їх обстоювати, заки вони стануть тверді як камінь.
Ярослав Грицак, історик, професор Українського католицького університету.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
