Зараз я дивлюсь на наше життя після початку повномасштабної війни як на історію, що змусила більшість учитися виживати в новому, невідомому для нас світі. Життя кожного з нас докорінно змінилось, і кожен почав свій довгий шлях, про який колись напишуть книжки.
Наші дороги не однакові — в когось вони пролягають через фронт, у когось через окупацію, а в когось — через укриття, переховування, очікування. Чиїсь дороги ведуть на захід — на захід нашої країни чи ще далі на захід, за межі війни. Наші дороги ведуть нас крізь випробування самооцінки, стосунків, мрій про майбутнє.
Війна змінює, і змінює не запитуючи, чи ми до цього готові, не питає, куди ми прямували, куди вели наші довоєнні шляхи. Для мене дуже важливо — усвідомити, що життя кожного з нас змінилося повністю. Бо я так часто чую, мовляв, нам ще нічого, ми, дякувати Богові, у відносній безпеці, в нас іще порівняно все гаразд. Але я кажу: ні — не слава Богу, не все гаразд — ми живемо в країні, де триває війна. Війна змінює абсолютно все — наші думки, емоції, тілесні реакції, побут, економіку нашої країни, наші стосунки і все кожнодення.
Визнання того, що все змінилось, є дуже важливим. Бо воно пояснює нашу втому, нашу тривогу, депресивні симптоми — ми вже тривалий час живемо в режимі постійної напруги і виснаження.
Якщо довоєнне життя пропонувало нам ідею розвитку, то життя в час війни найчастіше змушує до ідеї виживання. Виживання — це життя на межі власних можливостей, це пошук ресурсів, які дозволяють просто не зламатись, просто рухатись уперед, просто проживати ще один день.
Це інший стосунок до самого поняття ресурс — бо ресурс виживання — це необхідність, а не розкіш, — це ті краплинки сили, що дозволяють проживати найскладніші часи нашої історії.
Ресурси війни — це також усвідомлення факту виснаження, це не применшення нашого внеску й залучення в цю війну. Бо з цього починається ще одна дорога — до пошуку ресурсу в екстремальних умовах виживання.
Війна довга й холодна. У березні 2022 року ми мали багато накопиченого ресурсу — ми просто мали силу, бо були сильними, бо наше довоєнне життя забезпечувало нам певний запас ресурсу. Але наші ресурси вичерпні.
Якщо ми визнаємо, що війна зачіпає кожного, що війна — це про виживання, то ми також усвідомлюємо, що має бути спосіб вижити в цій війні і що він назагал відрізняється від усього, що ми робили раніше, коли основною ідеєю нашого життя був розвиток, а не виживання.
Психотерапевти Віктор Франкл (автор книжки «Людина у пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі» — TU) і Едіт Егер (авторка книжки «Вибір» — TU) багато писали саме про виживання в екстремальних умовах, що довго тривають у часі і не мають дати завершення. Я дуже люблю ці історії, бо вони зіставляються з тим, що зараз переживаємо ми.
Це справді схоже на те, що зараз діється з нами, — нам треба вижити, не знаючи дати завершення війни. Це дуже важливо — жити з невизначеністю.
Історії Франкла і Егер дають нам важливу підказку, що заважає, а що навпаки допомагає вижити за таких умов.
Отже, в концтаборі найчастіше вмирали ті, котрі чекали звільнення «за два тижні». Бо тоді на підсвідомому рівні ми розраховуємо свій внутрішній ресурс на короткий період. У концтаборі за надскладних умов, коли цей час спливав, люди просто вмирали, бо не було сил навіть для виживання.
У нашій війні перечікування «двох тижнів» щоразу веде до розчарування, а, отже, до виснаження й до втрати снаги до життя у довготривалій перспективі.
Також найчастіше не виживали в концтаборі ті, що зовсім не вірили у визволення. Бо психіка не розробляла моделей для виживання. Це ж стається і з нами, коли ми зовсім втрачаємо віру в перемогу.
Натомість першим фактором, що сприяв виживанню, була просто можливість виконувати свою роботу кожного дня — те, що можеш, на своєму локальному рівні. Це дуже важлива стратегія, бо вона дозволяє постійно бути присутнім у теперішньому моменті, постійно рухатись уперед, завжди мати маленький план на сьогодні, якого варто дотримуватись. А коли маєш план — то маєш мету вижити нині.
Ще один важливий фактор — наявність ідеї, для чого потрібно вижити, — мати мрію, куди повернешся після концтабору, чим займешся, кого хочеш побачити і яке життя прожити, а також — яку справу хочеш реалізувати по завершенню всього, що зараз відбувається з тобою.
І для мене це також відповіді на питання — як вижити нам у цій війні:
Визнати факт того, що війна стосується нас особисто і наше життя не мало б мати тих випробувань, які ми зараз проходимо.
Памʼятати, що дбати про ресурс — це не про слабаків — це про необхідність мати силу прожити завтрашній день.
Не чекати, що війна закінчиться завтра, але вірити, що війна закінчиться, бо всі війни, зрештою, закінчуються.
Мати завдання на кожен день. Я це називаю рутинізувати своє життя. Бо рутина сворює передбачуваність, а передбачуваність дає відчуття контролю.
Розраховувати свої сили на завтра. І памʼятати, що кожне завтра має своє завтра. Одного завтра закінчиться війна, але, допоки цього не трапилось, нам потрібно мати силу.
Мати мрію про те, як зміниться наше життя по війні, — це допоможе продовжувати шлях, коли нічого іншого не лишається.
Володимир Станчишин, психолог-психотерапевт, керівник Центру психічного здоров’я «Лабораторія змін», автор книг «Стіни в моїй голові», «Для стосунків потрібні двоє», «Емоційні гойдалки війни».
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
