Інтерв`ю

Ніна Салій: «Інклюзивність — це вміння знаходити гармонійний спосіб взаємодії»

Менеджерка з інклюзії в «Оціум 51. Бібліотека на Русанівці» — про те, як боротьба за інклюзивний простір переросла із захоплення у справу життя

The Ukrainians, Некипіла Анастасія
9 Червня 2020

Менеджерка з інклюзії в «Оціум 51. Бібліотека на Русанівці», менеджерка з розвитку та реалізації таборів у «SPACE», співзасновниця «Тихої вечірки», про те, як боротьба за інклюзивний простір переросла із захоплення у справу життя і чому нас чекає інклюзивне майбутнє.

 

Як ти зацікавилася інклюзією?

У школі я волонтерила у соціальній службі. Ми влаштовували для дітей з інвалідністю вечірки, майстер-класи, святкування днів народжень. Водночас за межами соціальної служби я не бачила людей з інвалідністю. Тоді сприймала таку ситуацію за належне, бо не думала, що може бути по-іншому.

Мої уявлення змінила поїздка у Нідерланди. Тоді мені було 15. Я здивувалася, коли побачила на вулиці та в кав’ярнях багато людей літнього віку та людей з інвалідністю. Перша думка була: «У них у країні, мабуть, великі проблеми зі станом довкілля». Та потім з’ясувалося, що великі проблеми насправді у нас в країні з доступом усіх людей до міської інфраструктури. Ми не бачимо на вулицях наших міст людей з інвалідністю, бо вони не можуть вийти із власних помешкань.

Після школи я пішла навчатися на тифлопедагога. Хотіла навчати дітей із порушеннями зору. Але покинула університет уже після першого курсу. Я розчарувалася у навчанні, мені здавалося, що у нашій країні з системою освіти усе дуже погано. Але бажання навчати дітей у мене не зникло.

Чому покинула університет?

Спочатку мені було цікаво: коли викладали теорію, я уважно слухала і багато читала. Потім викладачка повела нас на практику в інтернат для дітей з розумовою відсталістю. Ми зайшли у кабінет директорки і побачили багато замків на дверях. Помітивши наше здивування, вона пояснила: «У нас же діти ненормальні, з розумовою відсталістю, можуть почати вибивати двері». 

Ми не знайомилися з роботою спеціалістів, з дітьми, а просто сиділи у кабінеті директорки і слухали її нарікання. Мовляв, «робота невдячна, вихованці їй погрожують, з цих дітей нічого не буде». Для неї позитивом було тільки те, що звичайні педагоги працюють 6 годин, а вона вдвічі менше, бо робота складна, а зарплатня така ж. 

Для мене це стало точкою неповернення. Я не хотіла після навчання так працювати. У книжці з дефектології, за якою нас навчали, було написано «аномальні люди, ідіоти, імбіцили». Сподіваюся, зараз інші методики викладання. 

Я перевелася з корекційної педагогіки і психології на звичайну. Провчилася ще півроку. Згодом зрозуміла, що справа не в мені, а в університеті. Врешті забрала документи.

Коли хвиля депресії та шоку після університету минула, я зрозуміла, що треба рухатися далі. Влаштувалася на роботу у клуб дитячого дозвілля. Паралельно брала участь у тренінгах в Україні та закордоном, відпрошувалася з роботи, щоб приділити час навчанню, спілкувалася з людьми з інвалідністю. Усвідомила, що інклюзивність — це стиль життя, вона — усюди: вдома, на роботі, на вулиці, у кав’ярні, з друзями, з новими знайомими.

Інклюзивність — це стиль життя, вона — усюди: вдома, на роботі, на вулиці, у кав’ярні, з друзями, з новими знайомими

Як почала втілювати інклюзивні проєкти?

Одного разу у клуб дитячого дозвілля, де я працювала, зателефонувала мама незрячої дівчинки. Вона хотіла, щоб ми організували святкування дня народження для її доньки. Спочатку я на автоматі відмовила. Всередині спрацював стереотип, який заклали в університеті, мовляв, «з цих дітей нічого не вийде». Але одразу після відмови почала обдумувати, як цей задум можна втілити у життя. Врешті погодилася допомогти. Святкування вдалося на славу.

Це був наш перший позитивний досвід. Після цього випадку ми у клубі стали частіше проводити дні народження для діток з інвалідністю. Тоді вважалося дуже незвичним збирати разом малечу із різними формами інвалідності. Я дуже хотіла, щоб такі буденні для нас речі святкування уродин, походи у кав’ярні, музеї чи кіно стали звичними подіями у житті людей з інвалідністю. Водночас розуміла, що шлях до цього буде довгим. Коли в Україні прийняли закон про інклюзивну освіту (закон «Про внесення змін до Закону України «Про освіту» щодо особливостей доступу осіб з особливими освітніми потребами до освітніх послуг», — TU), я спочатку навіть не повірила, подумала, що це фейк.

Щовесни разом зі близькою подругою ми організовували благодійний концерт «Відкрий своє серце». Багато сімей після його відвідин здружилися поміж собою. Тож одного разу ми вирішили зробити цей концерт у форматі «міні-фестивалю на районі». Хотіли, щоб там були різні активності і для дітей, і для дорослих, які могли б взаємодіяти разом, незважаючи на інвалідність у когось із них.

Довго шукала вдале приміщення під фестиваль. Врешті мені порадили бібліотеку на Русанівці місце моєї майбутньої роботи. Я була приємно здивована доступністю бібліотеки. Там не було порогів, сходів, вбиральня була пристосована для людей з інвалідністю, часто відбувалися заходи для людей різного віку. Директорка бібліотеки, пані Олена, відразу погодилася провести фестиваль у їхній книгозбірні. Це було для мене розривом шаблонів, адже до того мої ідеї, пов’язані з інклюзивністю, ніхто серйозно не сприймав. 

Попросила: «Олено, розкажіть вашу історію, як ви зробили вбиральню доступною?» А вона: «Бібліотека — це місце для всіх, тому, коли робили ремонт, подумали про всіх». Усе виявилося отак просто. Коли ми з подругою створювали цей проєкт, то керувалися якраз тим принципом, про який розповіла пані Олена. Ми відчували, що всі мають мати рівні права і можливості, а ми, як ті, хто працює з дітьми, маємо це забезпечити. Це бажання рухало нас вперед.

Ми відчували, що всі мають мати рівні права і можливості, а ми, як ті, хто працює з дітьми, маємо це забезпечити

Нам вдалося організувати круту подію зі сценою та змаганнями на вулиці. Діти вчилися запускати роботів у технічній студії, патрульна поліція бавилась з малюками, вони разом дивились інклюзивні мультики, читали. Відвідувачі могли поласувати на території солодощами та кавою. Люди приходили на свято спеціально, або ж приєднувалися, бо просто проходили поряд, менш сміливі виглядали з вікон. Мені хотілось якось віддячити бібліотеці, тому за виручені з фестивалю кошти я придбала для неї книжки про інклюзію.

Тоді я займалася цим проєктом на волонтерських засадах, у вільний від моєї основної роботи час. До участі у БУР LAB (школа проєктного менеджменту для волонтерів програми Будуємо Україну Разом, де навчають втілювати власні соціальні та бізнес-проєкти, TU) я не думала, що це може перерости у мою професійну діяльність.

Які ще проєкти, пов’язані з інклюзивністю, ти втілюєш?

Таких є кілька. Найперше «Оціум 51. Бібліотека на Русанівці». Спочатку я розвивала тут напрямок інклюзії, а зараз займаюся розвитком бібліотеки загалом. Тому додатково працюю ще у громадській організації «Бібліотека майбутнього». Це команда людей, які вірять у потенціал бібліотек і створюють публічні простори у Києві. У столиці Оціум знають як інклюзивну бібліотеку. Звісно, будь-яка книгозбірня за замовчуванням має бути для всіх, але потрібен час, щоб усе запрацювало ідеально.

Ще один проєкт, до якого я залучена, «Spacе». Це дитячий інклюзивний табір. Коли вперше дізналася про нього, він ще не був інклюзивним. Коли поїхала туди працювати менторкою, то одразу задумалася над тим, як зробити табір доступним для різних дітей. Якраз тоді до нас зателефонувала одна мама і запитала, чи ми приймаємо дітей з аутизмом. Це був перший подібний запит за понад 6 років. 

Тож ми організували перший інклюзивний табір. Тоді у ньому був лише один хлопчик з інвалідністю Лук’ян. На наступних таборах таких діток було ще більше. Тепер ми беремо усіх дітей за замовчуванням.

Рік до того я собі цього навіть не уявляла. А вже наступного літа ми це зробили табір став доступним для всіх. Але щоби це стало можливим, до цього мали бути готовими усі: батьки відправляти дітей з інвалідністю у табори, самі діти їхати у табори, команда організаторів приймати їх. Специфіка роботи дещо інша, але не складна чи надзвичайна. Просто потрібно у ній розібратися. 

Ще один проєкт, у якому я задіяна, «Тиха вечірка». Ми влаштовуємо у бібліотеках різних міст України інклюзивні вечірки. На них музика лунає лише в навушниках. Такі ефіри уже кілька років поспіль організовуємо разом з «Радіо Сковорода».

Як виникла ідея власного інклюзивного проєкту?

У мене була мрія створити фізичний інклюзивний майданчик, куди могли б приходити, працевлаштовуватися, бути клієнтами та відвідувачами різні люди: з інвалідністю чи без, різного віку, національності, сексуальної орієнтації, віросповідання. Я хотіла створити місце без стереотипів та обмежень, яке було б доступним для всіх, за всіма правилами універсального дизайну. Хоча раніше все, що я робила у цій сфері, було дуже невпевненим та лише у колі близьких. Але водночас така робота мене драйвила та надихала. Я не була впевнена, чи колись мені вдасться втілити мою мрію у життя.

Кілька разів вигорала і думала, що більше не займатимусь схожими проєктами. Тоді мій друг запропонував мені податися на школу проєктного менеджменту БУР LAB. Я відмовилася від цього задуму, мовляв, «не маю команди, школа буде у Карпатах, а у мене ж робота, я не можу все покинути та поїхати». Виявилося, що змогла. Друг відправив заявку на проєкт замість мене, зібрав команду та переконав з нею познайомитись. Я чомусь була впевнена: як тільки розповім про те, чим я займаюся, люди втратять запал і розійдуться. Але, на моє здивування, усе трапилося навпаки: команда погодилася втілити мою ідею і одразу взяла квитки, щоб поїхати на БУР LAB.

Як ти втілювала власну мрію у життя?

На проєкті забула про скромність. Чітко зрозуміла: якщо вже опинилася тут, то маю впевнено говорити про інклюзивність. Моя команда була готова працювати, розбиратися, не соромитися запитувати, якщо вони чогось не знають чи не розуміють. Команда підсилила мене. Раніше мені бракувало сміливості на повний голос говорити про інклюзивність, що «вона має місце у житті суспільства, що вона важлива, що це не моя вигадка, а світова практика». Але усе змінилося, коли я усвідомила, що більше не один воїн у полі у мене є команда і ми налаштовані серйозно.

На БУР LAB ми зрозуміли, що наша цільова аудиторія не платоспроможна, тож бізнес-проєкту з цього не вийде. В Україні ще не готові до створення фізичного інклюзивного простору. Тож ми вирішили займатися просвітництвом. Адже неможливо створити продукт, якщо суспільство до нього не готове. Яскравий приклад: коли ми на проєкті казали, що правильно говорити «люди з інвалідністю», а не «інваліди», то у відповідь отримували здивування. 

Після БУР LAB ми організували у бібліотеці дводенне навчання «Поговоримо про інклюзію». Обговорили це явище з юридичного та соціального погляду, згадали про інклюзивну освіту, мову ворожнечі. Тоді я усвідомила, що фізичні інклюзивні простори вже існують це бібліотеки. Вони є у кожному районі міста, не потрібно кудись їхати, усі можуть сюди приходити. Водночас не всі книгозбірні доступні для людей з інвалідністю. Як зробити їх такими? Можна отримати грант, зробити ремонт у бібліотеці, зробити її доступною за державними будівельними нормами. 

Але цього не достатньо. Тому наша команда «All inclusive» досі займається просвітництвом. Кожен з нас започатковує у своїх організаціях інклюзивні проєкти. Тепер я сміливо кажу, що інклюзивність стосується кожного. Охоче ділюся знаннями, які колись збирала з різних джерел. Тепер мені не вказують на двері, а запрошують розповісти, як бути інклюзивними.

Інклюзивність стосується кожного

Інклюзивність — це двосторонній процес. Суспільство має бути готовим прийняти, а люди з інвалідністю — відкритись. Як ти працюєш з цим? 

Інклюзивність це те, що стосується всіх і до чого всі мають бути готовими. Наприкінці усіх своїх тренінгів кажу: «Поки ви не переживете це внутрішньо, доти не варто щось робити, треба зачекати». Не може бути так, що ваш банк чи аптека чи поліклініка інклюзивні, а після роботи ви їдете громадським транспортом й інклюзивність для вас закінчилася, бо на роботі це обов’язок, а в житті ні. Так не працює. Інклюзія має бути всюди.

Не всі люди з інвалідністю готові відкриватися суспільству. І це нормально. Я працюю з дітьми, тому найчастіше розмовляю про це з ними. Якось до нас на вечірку у бібліотеку прийшов незрячий хлопчик Володя. Він багато часу проводив з мамою, а на вечірці я взяла його розважатись окремо. Ми пішли танцювати. Коли танцюєш з незрячими, потрібно коментувати все, що відбувається. Це втомлює. У якийсь момент прошу його: «Дивись на мої руки і роби як я». Він ніяковіє і пошепки нагадує, що незрячий і не може дивитись. Я відповідаю, що йому, щоб бачити, потрібно використовувати руки: «Торкайся до моїх рук і дивись». Я здивувалася, бо зрозуміла, що йому у школі не розповідали про це. 

Незрячі діти, особливо маленькі, теж знайомляться зі світом на дотик. Їх потрібно навчити, що перед тим, як вони познайомляться з іншими, треба запитати дозволу, бо дітям не завжди комфортно, щоб до них торкалися. Діти без інвалідності теж мають знати, що можуть відмовити, якщо хтось хоче до них торкатися. Інклюзивність — це вміння знаходити гармонійний спосіб взаємодії. 

У США є університет, де працюють нечуючі викладачі. Там все викладають жестовою мовою. Люди, які не мають порушень слуху, вчать мову жестів, щоб туди потрапити. У цьому університеті скляні стіни та багато дзеркал, щоб нечуюча людина бачила, що до неї хтось підходить. Водночас це суперечить доступності для незрячих чи людей з порушеннями зору усе скляне небезпечне. Завжди потрібно шукати баланс.

Як ти розповідаєш дітям про інклюзивність? 

Складно пояснювати дітям непрості ситуації сучасності, читаючи «Колобка», бо у цій казці усе чорно-біле. Тому раніше користувалася сучасною закордонною літературою. Усе змінилося, коли на Книжковому Арсеналі відкрила для себе українську інклюзивну літературу. Тоді купила усе, що було на стендах, за літо прочитала і принесла у бібліотеку. Мені захотілося популяризувати інклюзивну літературу, мотивувати письменників писати, а батьків з дітьми читати. Тож ми розпочали у бібліотеці щомісячні інклюзивні читання. 

Першою книжкою була «Сонце в озері твоєму» Олени Осмоловської. Головні герої дівчинка з синдромом Дауна і хлопчик з аутизмом. Діти відреагували на текст як на звичайну казочку, для них це була просто історія. Вони із зацікавленням розпитували, що таке аутизм, що таке синдром Дауна, як разом гратися з такими дітками. Малеча за своєю природою сприймає усе простіше. Діти народжуються відкритими до різного.

Часто діти розкриваються по-новому у незвичному для себе середовищі. Люблю за це табір «Spacе» тут усі однакові і завжди є вибір. Ми не обмежуємо абсолютно нічим і не говоримо, якими треба бути. У найменших дітей немає соціальних нашарувань: якщо їм не цікаво, то вони встають і йдуть.

Пригадую, на найпершому таборі була дівчинка Емма. Вона потрапила у загін, де всі діти боролися за першість. Того вечора їхня команда виступала. А Емма у той час сиділа і стукала по батареї. Я подумала, що її не приймають у колектив. А в кінці вона разом з іншими вийшла вклонитися. Виявилося, що вона створювала музичний супровід за допомогою батареї. Тоді я зрозуміла, наскільки важливо не змушувати: не хоче виступати нехай не виступає, не хоче їсти хай не їсть.

Якось ми проводили у школі презентацію книги «Це зробила вона». Коли представниця видавництва сказала, що колись вважалося, що жінки чогось не можуть, то і дівчатка, і хлопчики хором заперечили. Для дітей не існує стереотипів.

DSC_8143

Як змінилося ставлення до інклюзії в українському суспільстві? 

Людям з інвалідністю додав упевненості закон про інклюзивну освіту («Про внесення змін до Закону України «Про освіту» щодо особливостей доступу осіб з особливими освітніми потребами до освітніх послуг», — TU). Зараз стає нормою дотримання прав людей з інвалідністю. Коли я починала проводити події, то до назви кожної додавала слово «інклюзивна», пояснювала, що це подія для всіх. Зараз ніде цього не вказую, нічого не пояснюю: люди знають, що тут за замовчуванням усі без винятку події інклюзивні. Ніколи не знаю, чи прийде людина на візку, чи незряча, з супроводом чи без, але усе готово, щоб прийняти усіх охочих.

Готуючи «Тиху вечірку», ми від початку думали, що потрібен доступний вхід та переклад на мову жестів. Неважливо, хто прийде і чи взагалі комусь він буде потрібен, ми робимо це для всіх.

Після підписання закону батьки дітей з інвалідністю почали використовувати можливості для навчання своїх дітей. А батьки дітей без інвалідності зрозуміли, що треба пояснити, що взаємодіяти разом різним людям це нормально. 

Раніше я міркувала, як витягти людей з інвалідністю з їхніх домівок. Зараз вони приходять до нас самі: «До вас можна, ви інклюзивні?». Під час тренінгів часто виявляється, що у когось чоловік чи дитина з інвалідністю, а колеги навіть не знали, бо їм соромилися про це розповісти.

Під час тренінгів часто виявляється, що у когось чоловік чи дитина з інвалідністю, а колеги навіть не знали, бо їм соромилися про це розповісти

Іноді мою боротьбу за інклюзивні простори пов’язують з якоюсь моєю особистою історією. Але насправді я почала цим займатися, бо мені комфортно жити у суспільстві рівних можливостей. Я займаюсь інклюзією, щоб було комфортно зайти з другом, який пересувається на візку, будь-куди, а не шукати у межах двох кілометрів інклюзивний заклад.

Одного разу на БУР LAB на запитання про візію я відповіла, що бачу себе на березі океану, де вимкнені телефони та пошта, немає сповіщень, а я читаю роман. Тоді мені сказали, що я не бачу у своїй справі те, чим би хотіла займатись усе життя. А я від початку хотіла зробити так, щоб усе працювало без мене. Щоб мої майбутні діти навчались в інклюзивній школі, щоб я могла приходити з друзями з інвалідністю будь-куди, щоб у моє помешкання без проблем міг потрапити мій друг. Я уже бачу прогрес протягом останніх кількох років усе відбувається швидше і якісніше. Але роботи ще багато.

Текст
Теги
Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!