Ніна жила на горі

Совєти ось-ось являть друге пришестя на захід України, назвуть цього чоловіка «волинським ґеббельсом», і всі, кого він міг любити, муситимуть відхреститися від нього. Тож сорокарічний письменник Улас Самчук їде в Тилявку востаннє — попрощатися. Чи він заходив лише до «своїх», чи таки підіймався й на гору, знає тільки село, а село — уміє знати.

Ніна з гори навіть і не могла знати напевне, чи він їй — хтось. Могла написати вірш на два аркуші й мала Власові брови — селу цього досить. При односельцях і районній владі підвелася і сказала: «Так, то мій батько! Я від нього відрікаюся». Їй за це поставили хату.

Коли прийшла звістка, що Самчук не «бандіт» і не «ґеббельс», а відомий український письменник в Торонто, офіційна родина видихнула. А дівчина, «схожа як дві краплі води», жила собі у селі до старості поза всіма офіційними біографіями письменника.

Уже тим, що Улас Самчук написав «Марію» — першу повість про Голодомор у всьому його жахітті в той самий 1933 рік, — зробив так багато, що його ім’я не забули б, навіть якби більше ніколи не видрукував жодної літери.

Тепер же, у вересні 1943 року, передчуваючи еміграцію, Улас Самчук їде відвідати рідні йому містечка і села. Ще раніше він припиняє редагувати рівненську газету «Волинь», яка виходила в німецькій окупацій. Самчук — відомий письменник, який вже раз емігрував з України через совєтів, затим повернувся й от мусив тікати знову. Комуністи називають газету «чорнильним рабом Гітлера», і вона таки під контролем окупаційної влади. Тільки-от Самчук і колеги бачать у ній ще й можливість звертатись до українців, аби перетворити масу людей у націю. На пів століття «Волинь» сховали у спецфонд, і лише з Незалежністю дослідники змогли торкнутися її сторінок.

Улас не святий і часто не правий, як-от коли пише злі речі про євреїв, але таки правий, коли каже, що більшовики мають чарівну властивість: «вони страшніші, ніж бомби, чума, холера, вогонь і смерть взяті разом». Усе це важливий контекст життя та втеч Уласа Самчука на тлі геть не чорно-білого століття. Але ця історія — про інше.

У крихітній комірці, яку називають лабораторією, п’ємо холодний чай. За стіною в кількох колишніх класах — увесь канадський спадок Уласа Самчука. Щойно я набирала на його друкарській машинці щось уявне, розглядала піджак, гральні карти, ручки й блокноти, телефон, диктофон і дивне каліграфічне Ulas на візитівках, переданих у Тилявку з Торонто. Тут же його подосі звуть просто Влас.

Із портрета над столом дивиться жінка. Над портретом рушник — розіпнутий, зібраний у складки, ніби над іконою. Ця жінка — Ніна. Того дня я про неї нічого не дізнаюсь, але погляд запам’ятаю. Саме через нього я повернуся через рік.