Очі Сталіна

На роздоріжжі у Локачах на синьо-жовтому п’єдесталі стоїть танк «Йосип Сталін-2», а під ним пасуться кури. Навколо давно покрали ялинки, ніхто не засіває квітами клумби. Танк — обліз, люк — відкритий. Приварене дуло скероване досі на захід. На задньому плані — вежі елеватора і рекламні щити: двері, плитка, ламінат.

«Танк — символ влади. Знімуть танк — знімуть владу», — писав  у листі до начальника місцевого КГБ той, хто привів танк у Локачі на Волині. Але чи в Локачах читали той лист?

«Сталін» настільки нікому не заважає, що тут не знаходять сил його зняти. Ледь не навпроти танка — каплиця з Божою Матір’ю. Завмерла Богородиця, вкутана тюлем та стрічками. У соцмережах регочуть, а Локачі не розуміють сумної іронії. 

Про яку війну мова — радянська зброя на п’єдесталах в українських містах і містечках? Як відновлювати історичну пам’ять, коли вона намертво затулена «йосипами сталіними»? Щоб про це поговорити, ми поїхали в Локачі. 

Не сміятися

На першому курсі університету на початку 2000-х я зіграла в університетському КВК. Переповнена зала в корпусі історичного факультету Волинського держуніверситету. Ми — команда дівчат із філфаку. І от я на цій сцені — танк.

Проста задача —  зіграти танк: витягнути руку, наче то дуло, і мовчки ходити на задньому плані від куліси до куліси, поки на передньому розгортається сюжет. Поява танка мала збивати сюжет нанівець. Біла сорочка, темні штани, рука вперед, кулак напружений. Ні тобі натяку на посмішку.

— Отако-во. І пішла, і пішла, — тренували мене дівчата, покладаючись не так на мій артистизм, як на мою гіпервідповідальність. 

Я ходила. Туди. Назад. Не пригадаю, що в той час іще відбувалось на сцені, але зала падала зо сміху, щойно я робила крок від штори. Мені ж найважче — не сміятися.

Згадати

Локачі. Іваничі. Горохів. Три сусіди на Волині. Маленькі містечка, кожне зі своїм норовом, але всі три недалеко від межі з Європейським Союзом. У двох із них у бік західного кордону дивляться дула радянських танків. Скільки б із цього хто дивувався. 

Це та частина Волині, що різниться від болотистого сосново-піщаного Полісся. Тут горби й чорноземи, чорноземи й горби. Тут іншої вдачі люди, може, гарячіші, більш діловиті, бо споконвіку живуть на торгових шляхах. Але це та сама Волинь, де зродилась УПА і де ще десяток літ після Другої світової тривало повсюдне полювання на упівців та всіх причетних — до останньої криївки. Долі танків у трьох райцентрах різні. Але всі вони з’явилися тут завдяки одній людині. 

Син Флора Столярчука, героя СРСР гвардії полковника Червоної армії, жив у славі свого батька. Батько в липні 1944 року загинув у танковому штурмі тут-таки, на Горохівщині: його бригада мала форсувати Західний Буг, річку, що розділяє Україну та Польщу. Він був  начальником політвідділу 150-ї  танкової Києво–Коростенської бригади ордена Суворова. 

Син, полковник запасу, енкаведист Анатолій Столярчук, кажуть, уже далеко по війні вельми любив об’їжджати автівкою колгоспи у цих районах, бити Ñ