Оксана Караванська

Розмова з львівською дизайнеркою одягу

22.10.2014 Володимир Бєглов

Народилася у родині математиків і сама мала б стати викладачкою або вченою. А в останній момент вирішила учитися на модельєра і, незважаючи на невтішні прогнози, таки вступила до Академії мистецтв.

Ніколи не зупиняється. Коли буремні 90-ті лякали усіх невизначеністю й відчаєм, вона без досвіду і чіткого розуміння процесів таки почала власну справу. Просто тому, що так захотіла і звикла рухатися лише в одному напрямку — вперед.Форма для міліції, весільні сукні чи висока мода — у неї було все!

Розповідаючи про студентські роки, українська модельєрка Оксана Караванська використовує займенник «я», а говорячи про власний бренд, перші серйозні успіхи і визнання, користується займенником «ми». А ще не заспокоюється — незважаючи на успішні покази у світових столицях, високий соціальний статус і безумовний успіх у власній країні, сідає за швейну машинку і працює.

…У її майстерні зібрані усі артефакти шляху до успіху — від відзнаки мистецької агенції «Територія А» до подяки від Папи Римського. При цьому успішна українка Оксана Караванська геть не вписується в образ світської левиці чи недосяжної зірки. Вона проста, усміхнена і впевнена в собі.

 

Як і чому Оксана Караванська стала такою, якою вона є сьогодні?

Почну з відповіді на друге запитання — чому? Ви розповідали, що мета проекту The Ukrainians — змістити акценти зі знедоленого українця-жертви на українця успішного. У моєму випадку жодних жертв, таких, що звикли нарікати, не було. Генетика — страшна річ! У нашій родині хоч і були виселені, репресовані, але усі вони були дуже сильними — виживали, знаходили у собі сили щось створювати і народжувати таких, як я. (Усміхається)

Ну а, крім генів, з якими мені дуже пощастило, визначальними у моїй історії є величезна любов до життя і трудоголізм. Часом близькі уже навіть намагаються мене зупинити, але я дуже люблю свою справу. Це навіть не робота, просто я так живу.

…А тепер спробуємо зрозуміти, як це все зі мною сталося. Ніколи не ставила собі за мету стати зіркою, бути популярною і мегауспішною. Мені просто подобається у житті іти тільки вперед. Перепробувала дуже багато усього! Почалося усе, я б сказала, з математики. Мої батьки — математики, а тому, на їхню думку, донька теж мала б продовжити сімейну традицію. Тому я усе зубрила, брала участь в олімпіадах… Наша учителька з математики була татовою подругою, тому усі дітки вчилися за звичайними підручниками, а я уже з восьмого класу — за книжкою Сканаві(Марк Сканаві — радянський математик, автор підручників для абітурієнтів, — TU). Коли пробувала заперечувати, казати, що не хочу цього, ніхто не слухав! Питання математичної освіти навіть не обговорювалося, це був просто факт.

Тепер, правда, розумію, що, незважаючи на усі страждання, з математикою дуже пощастило. Та чіткість, логічне мислення, які в мою голову вдовблювалися насильно, сьогодні дуже допомагають. Своєї мети здебільшого досягають ті люди, які мають розвинене логічне мислення. Якою була мета, я не знала. Але постійно чимсь займалася, шукала себе.

Ще одна риса характеру, яку намагаюся тримати в руках, — неймовірна впертість. Коли вже у підлітковому віці батьки вказували, що мені робити, намагалась вчинити усе навпаки. Тому й було обрано Академію Мистецтв. Мама з татом переконували, що вступити туди нереально. Головним аргументом була відсутність спеціальної освіти. Але доля підготувала для мене несподіваний подарунок. У 10-му класі я потрапила до майстерні одного художника, який викладав моделювання одягу. Побачила у нього на стінах те, що я усе життя малювала в зошитах і альбомах, — таких «каракатиць» з довгими ногами у бантиках і спідничках. Виявилося, що це може бути професією! (Сміється) Тоді сказала собі: «Стоп! На цьому вибір між математикою і медінститутом зроблено. Я буду займатися моделюванням!»

До вступу лишалося менше року, а для того, щоб стати студенткою Академії, треба було на так званий творчий конкурс принести величезний стос своїх робіт. Цього всього у мене не було. Однак твердо постановила, що у будь-якому разі буду пробувати! Щоб мене якось підтримати, той художник назбирав у своїй майстерні усі ескізи, які лише бачив…

karavan (5)

Ви надурили приймальну комісію!

Ну, надурила, каюсь. А що було робити? Але в Академію мистецтв я вступила у першу чергу через те, що мала дуже високі результати на вступних іспитах: історію, а також усну й письмову українську склала на відмінно. Я ж була відмінницею в школі! (Усміхається)

…І от уже в Академії почалися пошуки чогось нетипового. Ми створили групу, яка займалася, так би мовити, студентським бізнесом. Малювали ескізи, виготовляли лекала, конструкції. Далі ходили до швейного училища — домовилися про пошиття. Мали свої зв’язки на складах тканин — діставали матеріали. А потім у якийсь спосіб переконали когось у комсомолі, що потребуємо приміщення — отримали магазин у районі Балатону (спальний район у Львові, який активно розбудовувався у кінці ХХ століття, — TU). Усе це називалося «Об’єднання “Престиж”».

Почали приходити люди, купували речі.

Коли «нагорі» порахували, скільки студенти грошей заробили, дуже здивувалися — то було 700 чи 800 рублів, ціле багатство на той час! Але повертати нам хоча б частину ніхто не планував. З величезним обуренням і бажанням відстояти власні права я пішла до обкому комсомолу, пояснила ситуацію і вимагала якось втрутитися. З’явилося кілька статей у львівських ЗМІ, щось і столичні газети написали. Словом, з нами розрахувалися.

Постійно боротися і долати перешкоди — ваш природний стан?

…Так, я не вмію стояти на місці. Ми їздили на усілякі конкурси, шукали можливості для самореалізації. Навіть коли мене «розподілили» на практику до Кіровограда, не сумувала. Було байдуже, куди спрямують, бо знала, що все одно буде по-моєму. Поїхала туди, показала свої досягнення, статті у газетах (навіть та стара версія «Комсомольської Правди», яка на увесь союз друкувалася, про мене писала!) і почула: «Я розумію, що ви у нас не затримаєтеся. Добре, я дам вам відкріплення до Львова. Але за однієї умови — ви мусите домовитися про це з міністром легкої промисловості».

І ви поїхали до міністра?

Так, і я поїхала до міністра. Тато, до речі, дуже реготав з мене.

…Прибула до столиці, записалася на прийом до пана міністра, сіла у приймальні і чекала. І секретарка, і поважні відвідувачі з мене підсміювалися, звичайно. Але таки дочекалася! Десь о восьмій вечора він вийшов і прямо спитав: «Ну, чого вам від мене треба?» Кажу: «Дайте мені 30 секунд». Показала йому усе те саме, що в Кіровограді, пояснила ситуацію. Міністр був настільки заскочений моїм нечуваним нахабством, що одразу ж набрав номер Львівського експериментального будинку моделей: «У мене тут дівчинка в приймальні стоїть. Спрямовую її до вас. Робіть з нею, що хочете». Ось так все й почалося…

Міністр був настільки заскочений моїм нечуваним нахабством, що одразу ж набрав номер львівського експериментального будинку моделей: «У мене тут дівчинка в приймальні стоїть. Спрямовую її до вас. Робіть з нею, що хочете»

karavan (3)

Ви повернулися до Львова. Як народжувався бренд «Оксана Караванська»? Це ж були буремні 90-ті…

…Коли я подавала заяву на реєстрацію приватного підприємства «Оксана Караванська», жіночки дуже хіхікали. Так, мовляв, не можна, так не прийнято! Тоді ж називали фірми як? «Сопілочка», «Калинонька» або якась там «Імператриця»… (Сміється) Казали, що у мене манія величі. Але юридичних підстав не зареєструвати таку назву не було, тому я отримала печатку з гербом і «Оксаною Караванською»… Хоча брендом на той час це було ще складно назвати.

А ви не боялися? Невідомо ж, як в ті кризові часи пішов би бізнес. Чи не простіше було «мотатися» до Польщі по жіночі колготки?

Не повірите! Таке теж було. Щоправда, колготки я купувала не для себе, а для своїх моделей. Зараз розповім.

…Насправді не мала жодного уявлення про те, як робити бізнес. За кордон їздити не було можливості, тож на fashion weeks, де можна було б чогось навчитися, не потрапляла. Але у відчай впадати — не в моїх правилах. Сіла, ввімкнула свою математичну голову і подумала: «Як би те, про що я мрію, мало би виглядати взагалі?»

Відверто кажучи, намалювала тоді собі таку картинку, з якої і почалася уся ця моя історія… Потім у мене запитували: «А хто тобі розробляв усі ці плани? Хто працював над бізнес-стратегією?» Не було жодних планів і стратегій! Була елементарна логіка, робота мозку і жіноча інтуїція.

Потім у мене запитували: «А хто тобі розробляв усі ці плани? Хто працював над бізнес-стратегією?» Не було жодних планів і стратегій! Була елементарна логіка, робота мозку і жіноча інтуїція

…На мою тодішню думку, найважливішою була гарна картинка. Тому ми з конкурсів краси зібрали 15-ро найкрасивіших дівчат Львова і заснували у місті Театр Моди! А ще потоваришували з балетом «Життя», який на той час тільки набирав обертів. Там також працювали дуже красиві дівчата, яких ми взяли за моделей. Ось так і почали їздити до Польщі з показами, з цілими шоу.

…Коли мені у Варшаві вперше в житті заплатили 450 доларів за піджак, у мене був шок! Моя мама-викладачка отримувала зарплатню біля 20-ти доларів. Почувалася ледь не королевою!(Сміється)

Що придбали собі?

Собі?! Нічого! Ви питали про колготки. От власне за ці гроші я накупила страшно дорогих, професійних колготок для своїх моделей: такі, щоб однакового кольору, щоб не відблискували, без тих жахливих «шортиків»… Одна пара коштувала 9 доларів. Словом, вклалася у виробництво, так би мовити.

…Наш Театр Моди активно розвивався. Це була зовсім молода держава, де, окрім всіх негативів, було багато молодих людей, які хотіли щось робити. Ніхто не знав, з чого починати, які правила гри, але всі чимось займалися.

Побачивши наші успіхи, мої товариші запропонували створити спільне підприємство (така тоді була популярна форма співпраці). Платили 500 карбованців. Це була також якась космічна сума, тато ніяк не міг у це повірити, бо звичайні люди отримували 140-150… Він ж завжди мене підколював тим, що я все життя буду «дипломованою швеєю», а тут таке!

Почали розвивати такий напрям, як прокат весільних суконь. І це теж сталося випадково. Пошила для кількох своїх товаришок вбрання до шлюбу, весілля відбулися і дівчата прийшли з сукенками: «Може, хтось купить?» Кажу: «Ну, справді, хай собі тут повисить». За кілька днів прийшла інша клієнтка, поділилася радістю: «Виходжу заміж! Що запропонуєш?» Побачила наші моделі і зібралася одну з них придбати. Кажу: «Навіщо? Візьми собі на прокат!»

Отак пішло-поїхало. Оскільки хімчисток якісних тоді не було, мама у нас працювала «пралькою». (Усміхається) Гарних тканин також було годі шукати, тому я ходила комісійними магазинами й купувала з «посилок від дорогої родини» американські тюлі та ізраїльські фіранки. Шила красиві весільні сукні, здавала на прокат, справи йшли добре.

Однак, оскільки творчості у цьому було дуже мало, мені це швидко набридло. Наскладала трохи грошей і прийняла рішення мирно попрощатися з партнерами і нарешті активно взятися до розвитку власної справи. Для цього потребувала найнеобхіднішого — приміщення і тканин. Сіла, подумала. А тоді приватний підприємець просто собі існувати не міг, мусив працювати при якійсь державній структурі. Вирішила записатися на прийом до директора львівських Промтоварів, розповіла йому про свою божевільну ідею, запропонувала стати моїм засновником. Він прочитав мої пропозиції, історію і погодився.

karavan (1)

Не боялися, що на ваших ідеях зароблятиме хтось інший?

Дуже боялася! Здавалося, що у мене забиратимуть 90% усього заробленого. Але вирішила, що погоджуся на будь-які пропозиції, бо робити щось своє на той час для мене було головнішим за гроші. Тож так серйозно питаю: «Ну, на який відсоток ви розраховуєте?» А він мені: «Дитино, ну у тебе ж ще нічого немає. 1% тобі не буде забагато?» Кажу: «Вам 99%, мені 1%?» Він зареготав: «Навпаки!»… Так от я за 1% від заробленого отримала місце для роботи. Це була частина крамниці на вулиці Галицькій. До речі, директор тамтешній не дуже втішився з такого сусідства. Але коли раптом почали приходити люди і щось купувати, одразу подобрішав.

Далі виникла ще одна проблема. Площу для торгівлі я отримала, а от місця для зберігання тканин і для шиття взагалі не було. Зате були батьки. (Усміхається) Мій тато — професор, тож квартира у нас була велика. Довжелезний коридор я заповнила величезними рулонами різних тканин. Свою кімнату і частину вітальні також заклала матеріалами. Коли приходили друзі в гості, вони просто на них всідалися. Було дуже зручно і весело! (Сміється) А в маминій з татом спальні на ліжку я кроїла, бо більше не було де.

Але ж неможливо, щоб увесь бізнес тримався на одній людині…

Так, я це розуміла. Нам вдалося знайти приміщення для того, щоб встановити столи з технікою і найняти на роботу людей. До речі, це був той період, коли гроші дуже різко знецінилися — за кілька днів тисячі перетворювалися на сотні і десятки. Але я ризикнула. Вклала у виробництво усі гроші, які мала. І ще на колінах випросила у тата — він протестував, збирався купувати авто, казав, що надто ризиковано зараз вкладатися у бізнес. Але ж я вам казала, моя впертість не знає меж! Тато здався, позичив мені близько 4000 доларів. Придбала хороше обладнання, столи, провела косметичний ремонт і діло закрутилося.

До речі, уже коли економічна ситуація якось вирівнялася, а я мала можливість повернути батькові борг, він сказав: «Ці гроші усе одно інфляція з’їла б, а у твоєму випадку вони спрацювали. Тому лишай собі».

У вас тоді зросло виробництво, а відтак мали б зрости і замовлення. Не боялися, що приватні клієнти — це замало для великої фірми?

А тут мені також дуже пощастило. Заступник голови виконкому Шевченківського району, який і віддав нам в оренду приміщення для шиття, одного разу зателефонував і повідомив, що має велике замовлення. У той час у Львові почали створювати муніципальну міліцію. А оскільки такого явища раніше не було, то й форми хлопці не мали. «А ви мені форми не пошиєте?» — запитав начальник муніципалів. Незважаючи на те, що можливостей для цього ми не дуже мали, я одразу погодилася! А що? (Сміється)

Це як Hugo Boss, який моделював форму для німецьких солдатів…

Ну, можливо, так. У нас, до речі, з моделюванням трапилася дуже смішна історія. Це були 350 хлопців, так би мовити, різної комплектації. Один — професійний спортсмен, інший — такий собі вуйко зі села, хтось — просто юнак, якому подобається слово «поліція»… Словом, дуже різні чоловіки. Однострій, у якому вони мали б служити, ми затвердили у міській раді, розібралися з розмірами і почали. А у мене тоді працювали молоденькі дівчатка, і кожен хлопець їм на вушко нашіптував свої побажання щодо того, де і як шити. Дівчатка ж що? Чемні, наївні, побажання враховували. І ось коли муніципальна міліція проводили репетицію урочистого шикування на площі Ринок, я жахнулася — кожен міліціонер виглядав по-іншому! У когось штани обтислі — щоб підкреслити спортивні ноги, в іншого — брюки з трьома складками на поясі, у третього — мішечками, щоб бігати зручніше було. Реготали усі — і міліціонери, і керівництво! Тільки мені смішно не було. Але ми впоралися — за три дні і три ночі привели увесь одяг до ладу і роботу здали вчасно.

 

Насправді не мала жодного уявлення про те, як робити бізнес. За кордон їздити не було можливості, тож на fashion weeks, де можна було б чогось навчитися, не потрапляла. Але у відчай впадати — не в моїх правилах.

За це нам гарно заплатили. Однак саме тоді я зрозуміла, що не можу працювати на масове виробництво. (Сміється) Прийшло усвідомлення, що мушу працювати з приватними клієнтами, або створювати колекції haute couture (от-кутюр, висока мода, — TU).

karavan (4)

Коли з’явився перший авторський бутік Оксани Караванської?

Коли після кількох успішних великих показів у львівських театрах я переконалася, що маю власний стиль і можу брати вищі висоти, ми запросили до Львова засновників Ukrainian Fashion Week, показали їм свої колекції. Також покликали знімальні групи «профільних» телевізійних програм. Було важливо, щоб нашу працю схвально сприйняла не лише публіка, але й фахівці.

Після показу почула: «Усе, пакуй валізи, їдьмо до Києва!» Буквально за десять днів на показі у Національному музеї на Інститутській я продемонструвала 15 своїх суконь і отримала запрошення представляти свою колекцію на Ukrainian Fashion Week. Це було досягненням — модельєрів для участі обирала спеціальна комісія, до якої входили фахівці, що їхня думка дуже цінувалася. Знаєте, участь в такій події була для мене важливою не лише як для мисткині, але й з точки зору бізнесу. Зрозуміла — пора продаватися!

…Тоді у Києві будували великий торговий центр, власник якого вирішив цілий другий поверх віддати українським дизайнерам — вважав, що так потрібно допомагати своїм. Звичайно, ми винаймали площі не безкоштовно, але на дуже лояльних умовах. Таким чином відкрився мій перший серйозний бутік «Оксана Караванська». До речі, при вході ми поклали три квадратних метри львівської бруківки — аби додати нашого галицького шарму.(Сміється)

Відкриття бутіка спровокувало мене більше експериментувати у напрямку роботи з тими звичайними людьми, які не належать до світських левів та левиць. Бо з клієнтами, які приходять до майстерні, я працювати навчилася. А шити для тих, кого я не знаю, — геть інший виклик.

На жаль, цей проект на другому поверсі великого холу не закінчився добре. З усіх дизайнерів, які там працювали, втриматися на плаву змогли тільки троє. Ми були серед них, але розуміли, що треба шукати нові місця. Зі своєю провінційною наївністю я вирішила, що коли вже й відкривати щось виключно своє, то тільки на Хрещатику! А де ж іще? (Усміхається) Насправді, у столиці було дуже багато хороших цікавих приміщень на той час, але куди там! Тільки Хрещатик! Ми з чоловіком винайняли гарний магазин, зробили там якісний ремонт і помпезно відкрилися — з зірками, VIP-гостями, Катею Осадчою. То був один з найвищих кар’єрних злетів, після якого можна вважати, що продукт «Оксана Караванська» справді відбувся. Сьогодні це те, чого я хотіла.

На чию підтримку тоді ви могли розраховувати?

У всьому мені дуже допомагає мій чоловік. Він, як і батьки, є науковцем. Для нього дуже важливо, щоб усе, а в бізнесі — особливо, відбувалося логічно. Коли ми відкривалися на Хрещатику, просив написати якісь бізнес-плани, стратегію. Я чесно відповіла: «Ти змушуєш мене тебе дурити! Ну, напишу я тобі бізнес-план. Але чи зможу гарантувати, що все буде так, як написано?» Тому просто пообіцяла чоловікові — буду робити усе, що від мене залежить, прислухатимусь до власної інтуїції, працюватиму наповну. Він мені повірив. Щоправда, паралельно замовив у італійців маркетингове дослідження — аби потім відкрити мережу бутіків.

ЧАСОМ БЛИЗЬКІ УЖЕ НАВІТЬ НАМАГАЮТЬСЯ МЕНЕ ЗУПИНИТИ, АЛЕ Я ДУЖЕ ЛЮБЛЮ СВОЮ СПРАВУ. ЦЕ НАВІТЬ НЕ РОБОТА, ПРОСТО Я ТАК ЖИВУ

Великий магазин у столиці — це не лише досягнення у бізнесі, але й велика відповідальність. Як ви розумієте це поняття?

…Свого часу, коли тільки починала бізнес, я пройшла усі етапи розхлябаності, запізнень, невідповідальності. Були «студентські схеми», коли замовлення виконувалося в останню ніч. Але коли у мене з’явився трудовий колектив, який перевищив чотири особи, зрозуміла, що відповідаю за них і за їхні життя. Я живу за власний кошт, батьки з чоловіком допомагають, а ці люди отримують від мене зарплату. Вони прийшли сюди не тому, що є моїми однодумцями, вони на мене працюють і з цих грошей живуть! У той момент, коли побачила їхні сім’ї, дітей, зрозуміла, що відповідальність за них і на мені лежить також.

До речі, коли у 2008-му році під час глобальної економічної кризи постало питання про те, аби закривати бутік у Києві, я стояла перед складним вибором. Покази відбувалися, колекції шилися, але чоловік наполягав — треба оптимізувати бізнес! Це було дуже складно. Проте за 2 дні до Нового Року, у грудні я прийняла жорстке для себе рішення — закрити бутік. Вважаю, що це була відповідальність перед тією півсотнею людей, які на той час у мене працювали. Вирішила, що не можу на догоду власним амбіціям використовувати заробіток команди для оплати оренди.

Ви розповіли і про крамничку на Галицькій, і про Хрещатик… А що це за історія з легендарним мистецьким об’єднанням «Дзиґа»?

О! Це був один з найкрутіших проектів в моєму житті! Керує об’єднанням «Дзиґа» прекрасний Марек Іващишин, який просто фонтанує цікавими ідеями. Бо ж саме він по факту створив «Піккардійську Терцію», Руслану, багато іншого…

У ті часи «Дзиґа» активно зростала — з’являлися нові мистецькі проекти, кав’ярні, заклади, фестивалі. Тож я прийшла до Марека і запропонувала рухатися і в напрямку моди також. Він погодився. Ще один засновник «Дзиґи» Ярослав Рущишин мав плани на один магазин у центрі міста, але вирішив віддати його мені. Ми відкрили чудовий, просторий проект, який назвали, звичайно ж, «Центр Моди»! (Сміється) Там працювали три зони — крамниця тканин та матеріалів, одяг Оксани Караванської і затишна кав’ярня «Fashion Caffe». Було дуже прикольно, по-дзиґівськи.

До речі, під час роботи «Центру Моди» ми зіткнулися з неочікуваною проблемою. Виявляється, львів’янки не розуміли, чому це вони повинні платити за  Караванську стільки ж, скільки за «справжні» Versace або Dolce&Gabbana на Краківському ринку. Тож львівські пані приходили до нашого магазину зі своїми кравцями, ішли в другий зал, де висів одяг, і отак, не ховаючись, знімали з нього мірки. Далі верталися в перший зал і купували для тих моделей тканини, щоб пошити усе це вдома, дешевше. Могли ще й кави у нашій кнайпі випити.

Але незважаючи на те, що через таку непорядність і певні інші негативи, «Центр Моди» довелося закрити, згадувати ті часи мені дуже приємно.

У вас дуже багато яскравих досягнень і нетипових «ходів». А ви себе вважаєте успішною людиною? І що для вас є успіхом?

Я уже говорила на початку, що ніколи не ставила собі це за мету. Просто робила те, що мені шалено подобалося. Чоловік завжди зауважує, що у житті мені дуже пощастило: «Твоє хобі і є твоя робота!». Я люблю це до мурашок по спині. Навіть коли хтось з моїх майстринь хворіє, залюбки беруся і кроїти, і шити. Умію це робити якісно і професійно. Принаймні тут мене справді можна назвати успішною людиною. Пропорції відчуваю дуже добре — тригонометрія з дитинства дається взнаки!

Особисто для мене, якщо говорити про професійну сферу, успіх полягає у на перший погляд приземлених речах. Коли я, приміром, працюю над колекцією і більш як половина з цієї роботи подобається людям. Успіх — це коли зустрічаєш на вулицях жінок в одязі, який ти пошила. Ще приємніше, коли такі речі носять не один рік. Наприклад, днями зустріла свою подругу у пальтечку, яке я шила 10 років тому, вона його витягла зі шафи і залюбки носить. Це успіх.

karavan (10)

Яких правил у своєму житті ви ніколи не порушите?

На це запитання складно відповідати. Звичайно, дотримуюся загальноприйнятих правил. Але не можу сказати, як би поводилася, якби щось загрожували моїй сім’ї. Тоді правила стають дуже розмитими. Інстинкт мами, я переконана, важливіший за будь-які закони.

…А якщо говорити про професію, то все просто — ніколи в житті не брехатиму клієнту. Навіть коли людина дуже хоче щось придбати, не насмілюся сказати, що їй у цьому гарно, якщо річ просто не личить.

А чого, на вашу думку, не вистачає українцям?

Це прозвучить буденно і приземлено, але мені здається, що українцям не вистачає простого — кількох десятиліть впевненості, стабільності і спокою. Якби минуло хоча б десять таких років, я впевнена, усе найкраще, що є в українській натурі проявилося б вповні. Усе би стало на свої місця.

Ви обмовилися, що, крім математики, величезний вплив на вас справила художня література. Які книжки ви читаєте і що називаєте улюбленим?

У мене немає улюблених книжок. Дочитуєш одну, починаєш іншу. У дитинстві дуже любила детективи. А зараз читаю усе, що виходить. Мені здається, що коли книга стає бестселером, з нею треба познайомитися. Інша справа — сподобається, чи не сподобається, проте все одно слід бути в курсі.

Єдина улюблена книга, яку я, до речі, днями купила у новому виданні, — це усе про Остапа Бендера від Ільфа і Петрова.

А найближчим часом планую прочитати книгу Zealot (книга про життя Ісуса з Назарету ірансько-американського письменника Рези Аслана, — TU). Це фактично документальний твір. Її ще не переклали на слов’янські мови, тому читатиму англійською. Друзі дуже рекомендують.

А що дивитеся?

Серіали і шоу мене не дуже цікавлять. Зазвичай переглядаю художні фільми, що їх завантажує мій син. Найбільше люблю хороші психологічні трилери — без фантасмагорій і містики. А коли особливо погано стає на душі, передивляюся «Гордість та Упередження» — фільм, що зняли за відомим твором Джейн Остін. До речі, книгу теж рекомендую усім почитати.

Одна порада для наших читачів.

Це буде порада швидше для читачок. У час, коли жінка опинилася фактично на одному рівні з чоловіком, а водночас не позбулася своїх суто жіночих обов’язків, хочу порадити просто ніколи в собі не сумніватися і любити себе такою, якою ти є. Не треба себе під когось підлаштовувати. Просто прийми себе такою, як є, і полюби. Тоді буде набагато легше жити!

Володимир Бєглов Середа Ірина

Схожі публікації

7006 9

Андрій Курков

Розмова із всесвітньовідомим українським письменником

17.09.2014 Інна Березніцька
19391 20

Від бандури до цимбал

Короткий путівник українськими народними інструментами

23.08.2017 Марічка Паплаускайте
3155 7

Катерина Радченко: «Придбавши камеру, автоматично фотографом не станеш»

Засновниця міжнародного фестивалю Odesa//Batumi Photo Days — про фото як мистецтво і чинник безпеки

05.04.2017 Катерина Москалюк

Популярні публікації

224738 6

8 речей, які кожен повинен зробити до 8 ранку

Декілька простих, але важливих порад
25.02.2017 The Ukrainians
26743 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин
41920 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати