img

Окуляри Аґнона

26.08.2016 Євгенія Сенік

Кожен має свій Бучач. Є ті, що тут народились і живуть понині; є ті, для кого ця земля стала першою, на якій вони зробили свої кроки, проте навчившись ходити швидко і вправно, вони пішли далеко за межі рідного міста; а є ще ті, які не були тут народжені, але яких привели сюди незнані сили. Я належу до останніх. Будучи народженою в Луганську, важко знайти те, що мене пов’язує з Бучачем. Хіба що батько мій розповідав, як служив колись у Чорткові в армії, що є за 37 кілометрів від Бучача. Але не це привело мене зараз сюди. Я не прагнула йти військовими шляхами батька, мене цікавив звивистий і загадковий шлях Шмуеля Йосефа Аґнона.

Якщо знову говорити про тих, кого манить Бучач з різних причин, то і тут можна легко відшукати мотиви подорожніх: давня історія, цікава архітектура, нетипова для даного регіону ботаніка, шедеври й загадки Пінзеля, закодована творчість Аґнона… І вкотре я їхала за останнім. За тим, чиї слова часто віднімали у моєї душі спокій, а саму мене позбавляли нічного сну.

Знала, що не побачуся з ним особисто, а проте хотіла бодай пройтися тими вулицями, якими ходив він, в надії віднайти найменші докази його там присутності, аби й самій торкнутися землі, яка породила Аґнона й обдарувала його всіма тими здібностями й талантами, що дали змогу створити неповторні тексти, визнані бути гідними Нобелівської премії. Це його ім’я я згадую останні місяці в розмовах чи не найчастіше. Аґнон.

Саме окуляри Аґнона я вдягла, щойно приїхавши до Бучача. Замість написів кирилицею мені скрізь ввижалось єврейське квадратне письмо, так що доводилось кілька разів старанно кліпати очима, щоб таки правильно роздивитися слова. Я проходила повз місця, де колись була синагога, Бейт-Мідраш, єврейська лікарня. І хоча цих споруд давно вже немає, місце деяких з них зайняли базарні ларьки чи торговельний дім, а деякі залишили по собі пустку, все одно я їх бачила тим внутрішнім зором, навіяним мені творами Аґнона.    

У цій мандрівці я мала провідника. Пан Микола знає всі закапелки міста і готовий водити подорожніх у будь-який день і час, супроводжувати рівно стільки, скільки кожен потребує. Він просто любить свою землю і напевно на момент пішої мандрівки й сам вдягає окуляри подорожнього. Це дозволяє йому кожного разу заново й по-новому бачити знане напам’ять місто.

Час від часу я знімала окуляри Аґнона, щоб побачити ті місця, які мені пропонував пан Микола. Ми пройшли центральну частину міста й піднялися пагорбами вгору. Туди, де розпочинався єврейський цвинтар. Мій провідник вирішив найперше дати мені те, за чим я прийшла, а вже потім повести своїми шляхами. Цвинтар глухо затягнутий хащами, немов дерева та кущі заповзялись охороняти мацеви, пам’ятаючи, як ще зовсім недавно, якихось 75 років тому, кам’яні плити, що оберігали пам’ять про померлих, німці використовували для прокладання доріг, а пізніше радянська влада — для тротуарів. Однак пан Микола підбадьорив мене й повів у бік, де пройти до могил було ще можливо. Він провів мене до могили батька Аґнона.

Відійшовши вже від цвинтаря, перед нами відкрилося місто, яке немов скотилося з навколишніх пагорбів. Я чула від місцевих, як вони порівнюють Бучач з ямою чи ровом, мені ж воно нагадало колиску. У ньому так затишно й спокійно, що здається, тільки тут може відпочити душа, тільки тут вітри здатні заколисати на глибокий та міцний сон. На протилежній стороні від пагорба, де зупинилися ми, височів іще один пагорб Федір, на якому були поховані поляки й українці.

На мить здалося, що вони домовились між собою, що не було ніколи ворожнечі між трьома народами, вони зайняли різні пагорби на протилежних частинах міста зумисне, щоб стерегти життя та сон живих. Це тому тут так спокійно, адже світ мертвих охороняє колиску світу живих.

У ту мить я зрозуміла, що саме цей спокій привів мене сюди, у місто, яке так нагадує моє рідне Лутугіне, від якого вже відступилися не лише живі, але й мертві. Тільки в місті свого дитинства може людина повноцінно відпочити душею. Коли ж для мене це стало неможливим, коли Лутугіне опинилось під владою інших, Бучач тепло прийняв мене, не роблячи різниці між своїми та чужими, він заколисав і мене у глибокий сон.

З паном Миколою ми прямували далі. Він розказував про унікальну Бучацьку ратушу, церкву св. Миколая, монастир отців Василіян, Успенський костел та церкву Святої Покрови, які немов також разом із місцевими мешканцями та подорожніми відпочивали в колисці міста. Ми проходили повз придорожні фігури та каплички, криниці та джерела і, здавалось, що маленьке місто не втомлюється дивувати та діставати з-за пазухи усе нові та нові гостинці для подорожнього.

Воно навіть знає, де і на якому відрізку мандрівник відчує спрагу. Ми зупинилися біля криниці «Три рури», з якої вдень і вночі тече джерельна вода. У серпневу спеку вона особливо цілюща. Набираючи повні пригорщі води то з однієї, то з іншої рури, я вкотре подумала про символічність числа три для цієї землі, немов кожен народ мав у цій криниці свою руру. І якщо з двох вода струменіла, то третя рура не давала навіть краплі живильної водиці. Я розгадувала для себе цю метафоричність третьої порожньої рури у відсутності в сучасному місті єврейського населення.

Але варто було знову вдягти окуляри Аґнона, щоб перенестися в той час, коли життя євреїв вирувало паралельно з життям українців та поляків. І певно, що вони мали свої розбіжності, але важко сказати, чи так вже ворогували між собою сусіди. Досить лише зауважити незначні відстані між костелом, церквами та синагогою. Усім ставало місця на дбайливих долонях маленького міста. Але зараз про це майже ніхто не говорить.

Мало хто з місцевих знає усіх тих, хто вийшов із цієї землі, щоб крокувати далі. Напевно, треба відійти на певну відстань, звідати інші краї, щоб зрештою краще побачити свій. Не кожен зможе розказати, що з міста та околиць вийшов не лише Шмуель Йосеф Аґнон, але й Соломія Крушельницька, Йосиф Кнебель, Осип Назарук, Ян Францішек Адамський, дід Всеволода Нестайка та Зиґмунда Фройда.

Ці імена можна продовжувати, вони ж кидають виклик сучасним мешканцям міста. Покійники мовчать, настав час світові живих говорити про світ мертвих. Мовчить також Бучацький замок, який є давніший від роду Потоцьких і навіть Бучацьких. Його руїни разом з руїнами Підзамочківської фортеці спокійно дивляться, кожен зі своїх пагорбів на Стрипу, яка колись бігла бурхливо й впевнено, а зараз несміливо тече містом, немов боїться порушити не тільки нічний сон містян, але й денний. Є також у місті залізниця й тунель, через який ще донедавна їздили люди, який був і певно лишається важливим стратегічним об’єктом. Тепер ця залізниця веде в нікуди. Станція «Бучач» є кінцевою, та й то вже не для людей, а для промислових матеріалів.

Думаю, у Бучачі треба народитись чи прожити певний час, щоб побачити всі його явні та приховані скарби, розгадати давні таємниці. Або ж ні, треба приїхати здалеку, щоб гідно оцінити й полюбити це маленьке затишне місто. Як би там не було, воно тим не переймається. З огляду на поважний вік замків та фортець, їм байдуже, чи пам’ятатимуть їхню історію, чи забудуть. Мерці лежатимуть у своїх могилах, навіть якщо на тому місці поставлять парк атракціонів. Однак світові живих час вдягти по-черзі кілька окулярів, вдягти їх усі одразу, або ж навпаки, зняти. Адже чи потрібні окуляри, щоб побачити нарешті те, що і так є очевидним?

Текст написано в межах резиденції «Аґнон: 50 кроків, щоб зрозуміти», що підтримана Goethe-Institut у рамках програми «Культурно-освітня академія»

Євгенія Сенік

Євгенія Сенік

Прозаїк, філолог, учитель німецької мови. Бере участь у соціальних проектах

Схожі публікації

14
4716 7

Це треба бачити

Як серед індустріальних руїн постає нове театральне мистецтво

27.01.2017 Олеся Яремчук
IMG_7954
6313 11

Роман Віктюк

Розмова з українським театральним актором і режисером

10.09.2014 Тарас Прокопишин
zurab (6)
16938 14

Зураб Аласанія

Розмова з українським журналістом та медіаменеджером, керівником НТКУ

08.10.2014 Тарас Прокопишин

Популярні публікації

sDSC_09_2
43403 5

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати у міжнародних фортепіанних конкурсах
13.04.2017 Катерина Олексенко
0D0A2266
23426 15

Відчути світ

Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн
22.08.2016 Софія Пилипюк
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
32680 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати