Інтерв`ю

Олег Чабан: «Без здатності до виживання не створити стартапу»

Психотерапевт — про колективні травми українців, перехід від виживання до підприємництва та ризики для ментального здоров’я під час пандемії коронавірусу

Ярослава Тимощук, Данило Павлов
6 Березня 2021

Психотерапевт, завідувач кафедри медичної психології, психосоматичної медицини і психотерапії медико-психологічного факультету Національного медичного університету імені О. О. Богомольця, доктор медичних наук Олег Чабан — один із найпублічніших українських учених-психологів. Він знає, як шукати щастя з погляду науки, як керувати своїми емоціями й поведінкою та проживати життя якомога наповненіше та осмисленіше.

Ми спілкувалися про психологічні наслідки пандемії, сміх і тугу як два полюси української ментальності, потребу дбати про власне ментальне здоров’я та пошук фахівців, які у цьому допоможуть.

 

Нині ми, українці, живемо у часи більшого достатку та спокою, порівняно з пережитими катастрофами XX століття. Як травми минулого впливають на нас теперішніх?

Почнімо з того, що війни не припинялись ніколи, скільки існує людство. Але інша неприємність, яку спостерігаємо сьогодні, — це інтенсифікація та глобалізація війн. Тобто в них втягується дедалі більше держав, вони застосовують дедалі більше зброї, яка має дедалі інтенсивніше ураження і, відповідно, вбиває дедалі більше людей. З цим стикається весь світ, але особливість нашої нації — в тому, що вона століттями перебувала під пресингом різних держав: б’ють і поневолюють то зі сходу, то із заходу.

Тому в масовій свідомості сформувалася ідея «генетично сумної нації», зумовлена пережитими Голодоморами та війнами. Я противник цієї ідеї, але вона є, і важко заперечити тези, мовляв, у нас величезний культурний пласт побудований на негативних емоціях. Візьмімо хоча б таку суперрадісну подію, як заміжжя, — у відомих піснях, як-от «Горіла сосна», його описано подібно до смерті. Безумовно, пережиті страждання не могли не вплинути і на нашу психіку, і на фольклор. З огляду на це, є багато негативів, але є й плюси.

У нас виробилася потужна амортизація: довго били, а ми вижили. Нас складно залякати, бо ми багато чого проходили і «ще не таке бачили». Тож є абсолютна впевненість у тому, що ми залишимося нацією зі стрижнем та пройдемо через усі пресинги, які нам підкидає життя.

З останнього — пандемія коронавірусу. В Україні нижча, ніж у Європі, смертність від неї. Звісно, не тому, що в нас краща охорона здоров’я, і не тому, що до нас прийшов якийсь слабший вірус. Я займаюся психосоматикою і впевнений, що тут спрацьовує резистентність, здатність вистояти, перебороти, внутрішня впевненість: здолаємо і це.

Є абсолютна впевненість у тому, що ми залишимося нацією зі стрижнем та пройдемо через усі пресинги, які підкидає життя

У нас досі кілька поколінь часто живуть під одним дахом — і в ситуації локдауну це може спрацьовувати на краще в тому сенсі, що гуртування навколо сім’ї захищає. Адже хороша сім’я — це добротна психотерапія, розрядка, зняття емоційної напруги через розмови. Дедалі більше говорять про те, як важливо, щоб хвора — на будь-яку фізичну хворобу — людина обов’язково отримувала ще й психологічну або психотерапевтичну допомогу. Ось цей ретростиль — триматися купи навіть тому, що не можемо роз’єднатися через обставини, — йде на користь.

З іншого боку, виживання — це така вичікувальна позиція. Поки інші міркують над стартапами, ми думаємо, як вижити.

Виживання необхідне, щоб рухатися далі. Як альпініст, який повис над прірвою, так і ціла нація, що живе під тиском локдауну чи якоїсь іншої проблеми, повинні вижити, щоб уможливити наступний крок. У нас є великий історичний досвід виживання всупереч війнам, репресіям, Голодомору. Під певним кутом зору виживання є пасивною позицією, але без цього етапу годі рухатися для нових життів, проєктів і стартапів.

Що таке рухатися кудись? Це бути впевненими у майбутньому. Це і є найбільший стартап. Але для цього людині та її поколінню треба вижити, зберегти національну самоідентифікацію, передати стрижень, щоб знати: діти та внуки будуть жити й реалізовувати себе. Без етапу виживання не обійтись, але інше питання — коли й після цього етапу триває животіння, скніння, коли це проживання без переходу на наступний рівень, рівень стартапів.

Щоб побудувати стартап, потрібні ще креативність та винахідливість, а це завжди вихід за рамки та сміливість бути собою. Але, з позиції виживання, краще сидіти тихо й «не висовуватись», і ця теза передавалася з покоління в покоління.

Так, генетично залякані покоління — репресіями, спогадами про забраних чорними воронками родичів, доносами в КГБ, страхом висловлювань — виховували таких самих. Але шанс на стартап залишився — адже в розумінні виживання це перш за все біологічна функція, а не соціальна. І її годі придушити репресіями.

Ще про журливість, яка начебто пронизує українську культуру. Трапляється, в найдужчий сум часто вривається сміх: наприклад, «Кайдашева сім’я», твори Гоголя… Ми вміємо сміятися з себе?

Сміх є нашою формою захисту. Ми нація і сумна, і іронічна водночас, у нас, у тому числі, чудовий гумор, який відрізняється від французького, англійського та інших. Я не погоджуюся, що сум у нас переважає. Так, він присутній у нашій культурі, презентує весь наш досвід, реакції на те, що з нами відбувається. Коли людина хоче з чимось попрощатися, то плаче над цим. Такий собі спосіб розрядки: зібралися дівчата, поплакали, що подруга йде заміж у чуже село, чужу сім’ю. Наче відбувся сеанс психотерапії — і людина рухається далі.

 «Поплакала, і знов фіалка розцвіла».

Так, потім стаються нові радощі, отримуєш задоволення від нового етапу життя.

Поговорімо про те, як коронавірус вплинув на психічне здоров’я українців. Які головні тенденції? Чого варто остерігатися?

Аналіз попередніх пандемій та епідемій, особливо пандемії іспанського грипу, що забрав життя 20 мільйонів людей, підтвердив: вони потужно впливають на психічне здоров’я, — і Covid-19 не виняток. Пандемія спричинила глобальні соціальні зміни: перехід на дистанційну роботу, самоізоляцію, карантин, локдаун, розриви зв’язків, закривання кордонів, переміщення населення, повернення заробітчан додому.

Усі почали втомлюватися одне від одного. Соціально активні люди, які весь час десь переміщаються, раптом відриваються від колективу та опиняються у чотирьох стінах. Перша реакція — нарешті ніхто не турбує, можна виспатися — минає за два-три дні, коли ви розумієте, що такий спосіб життя — кардинально не ваш. Тому зріс рівень агресії, зокрема сімейної, алкоголізму, залежності від ґаджетів у дорослих людей, а агресія повела за собою тривожні розлади, ОКР, нав’язливі страхи, боязнь вийти кудись, щоб ніхто, не дай Боже, не кашлянув за твоєю спиною.

Люди ще довго будуть оговтуватись після пандемії. Навіть можна припустити, що коли після масової вакцинації ВООЗ проголосить, що ми подолали недугу, ще багато людей будуть перелякані, ходитимуть у масках і намагатимуться дотримуватися соціальної дистанції — через страх, навіяний медіа, які, як ми знаємо, заточені на яскраву подачу інформації, побудовану на тривозі.

Більше віримо тому, що нас дужче лякає, і охочіше передаємо таку інформацію

Отже, маємо біологічний фактор вірусу в поєднанні з соціальними негараздами (втратою роботи, вимушеною самоізоляцією), що подається в якомога гнітючіших тонах через медіа, здатні впливати на маси. Дуже важливо подавати правдиву збалансовану інформацію. Люди так влаштовані, що схильні передавати інформацію радше про щось загрозливе. Наприклад, почувши в одній новині, що в певному місті за день померло сто людей, а в іншій — що 200, без жодних додаткових деталей ви — найвірогідніше — поділитеся зі своїм другом другою новиною. І не тому, що хочете його налякати.

Мозок передає інформацію про щось загрозливе як достовірнішу (хоча насправді могло померти лише 50). Більше віримо тому, що нас дужче лякає, і охочіше передаємо таку інформацію. Кроманьйонці так створювали поняття соціального мозку: передавали плітки, в основному ті, що мали занепокоїти, щоб ідентифікувати «свій-чужий», «робити — не робити», щоб гуртуватися, відшукувати своїх, упевнюватися в безпеці. Внаслідок цього виникли homo sapiens і людство вижило, але сьогодні цю стратегію яскравого поширення загрозливої інформації експлуатують медіа, особливо телевізійні. До того ж еволюційно склалося так, що негативна інформація тримається у пам’яті значно довше. Є дослідження на цю тему: сум — емоція, що триває найдовше. Далі йде ненависть, і лише на третьому місці — задоволення.

Тому потрібно фільтрувати потоки інформації, критично ставитися до почутого, шукати додаткові деталі та більше зважати на факти, ніж на емоції.

З огляду на те, що під впливом пандемії дедалі більше справ переходять в онлайн, які й для кого виникають ризики у живому спілкуванні?

На мій погляд, формат онлайн-спілкування в соцмережах найкорисніший для людей літнього віку. Для тих, хто втратив друзів, знайомих і потихеньку крокує до нейродегенеративних захворювань (неврологічні хвороби, що спричиняють старіння мозку та втрату руху, — TU), від більшості з яких немає ліків, — і ця проблема не вирішиться найближчим часом. А що соціальна активність таких людей знижується із природних причин, то соціальні мережі — хороший варіант, щоб повернути їх у соціум.

Натомість багатьом дітям пандемія підкинула радість: дистанційне навчання, нікуди не потрібно йти, можна скільки завгодно сидіти в комп’ютері. Діти охочіше залишаються вдома, не рвуться надвір. Це спричиняє труднощі в живому спілкуванні, у налагодженні зорового контакту — і, з огляду на поширення дистанційних форматів, проблема буде актуальною надалі.

Коли мої лекції ще відбувалися наживо, зауважив, що студенти не розмовляють між собою після закінчення занять — одразу схиляються над телефонами. Аргентинські аналітики зауважили, що молоді люди не вміють тримати зоровий контакт з представниками протилежної статі, особливо в інтимній ситуації. Розгублюються, коли виходять у соціум, не витримують погляду довше за 5-7 секунд. Контакт очима завжди мав дуже важливе значення, але з’явилось покоління, яке порушує цю норму і значно довше фокусується на моніторі, ніж на людині. Це породжує питання, як формувати особисті та професійні взаємини.

Розберімося у слововжитку. Чим відрізняються сфери роботи психолога, психотерапевта та психіатра? Хто за що відповідає?

Психолог має, як правило, педагогічну освіту. В Україні більшість таких фахівців випускають університети. Їхня сфера — діагностика та психологічна корекція (вид психологічної допомоги, метою якої є позбутися недоліків у розвитку особистості, — TU). Вони можуть займатися психогігієною (збереженням та зміцненням психічного здоров’я населення, — TU), проблемами у стосунках, у сім’ї або — якщо йдеться про шкільного психолога — питаннями взаємодії та адаптації у школі, булінгу тощо. Водночас існує фах медичного психолога — їх випускає медичний університет за спеціальністю «лікар-психолог». Такий спеціаліст проходить усі курси медичного університету.

Контакт очима завжди мав дуже важливе значення, але з’явилось покоління, яке порушує цю норму 

Психотерапевт — це фахівець-медик (хоча нині в Міністерстві охорони здоров’я тривають обговорення про те, щоб розширити цей термін і на інші, не медичні, професії). На відміну від корекції у психолога, психотерапевт уже займається лікуванням. Він працює з людьми, які мають психологічні проблеми, через що почуваються дезадаптованими. Це можуть бути невротичні стани, легкі депресивні й тривожні розлади. Психотерапевти відшукують психологічні фактори певних страждань та допомагають їх позбутися. Часто вони співпрацюють із психіатрами.

Психіатр — суто лікарська професія. Він визначає біологічні причини, що призвели до психічних порушень. Тому лише психіатр може поставити психічний діагноз і на основі цього лікувати — в основному медикаментами.

Тобто психолог допоможе, коли в людини щось не виходить на роботі чи в сім’ї, є конфлікти (але при цьому вона почувається здоровою). Психотерапевт — коли вже не спите або вас турбує тривожність, за якою криється певна причина, і ви не можете самостійно з цим впоратися. Як правило, тоді проявляються і невротичні стани, біль. Слід розібратися в причинах, бо це можуть бути ознаки хвороби. Психіатр працює тоді, коли ви завалилися в таку депресію, що не стає сили виходити на роботу, при тому і в сім’ї, і в роботі об’єктивно все може бути чудово.

[Запитання від учасниці Cпільноти The Ukrainians Лідії] Що є зоною відповідальності психотерапевта, а що ні?

Грамотний психотерапевт не буде давати конкретних порад, вирішуючи таким чином свої проблеми за допомогою пацієнта, бо усвідомлює, що той живе своїм життям. Він не казатиме: «Я зробив би так». Натомість психотерапевт віддзеркалює проблему пацієнта, показуючи її під різними кутами, щоб і пацієнт міг побачити її з іншої точки зору. Хороший психотерапевт вникає в ситуацію й повертає дзеркало так, щоб людина побачила нову стежину, яка зможе перетворитись на оптимальну дорогу для життя, радості, задоволення.

Також психотерапевт повинен бути хорошим діагностом, щоб не братися за те, у чому він не фахівець. На жаль, я спостерігав не зовсім фахову роботу психотерапевтів, коли вони бралися, наприклад, за завуальовані психози, які в запущеному стані не лікуються без медикаментів. Це не означає, що людину слід виключити з психотерапії, — просто біологічно орієнтований психіатр обов’язково має бути присутнім у житті цього пацієнта. Потрібно пам’ятати про головне правило — «не нашкодити» та усвідомлювати величезну відповідальність навколо слова «терапія».

У школах та університетах нас мало вчать того, що зветься soft skills, м’які навички: вміння розуміти свої емоції, будувати взаємини. Чи вважаєте ви, що їх потрібно інтегрувати в шкільну програму? І як би це могло виглядати?

Тут великий фронт роботи. Як на мене, у школах мають викладати правила спілкування, антистресової поведінки, психологію гендерних відносин, здорові вияви поваги до протилежної статі, основи сімейного життя — починаючи саме з дитячого шкільного віку. Навчитися психологічної гнучкості, яка включає в себе відкритість новому досвіду, відсутність «застрягання» на думках та емоціях, послідовність у досягненні мети, вміння поглянути на речі під іншим кутом зору — це було б круто. Або ж здатність сублімувати — конструктивно переплавляти свої проблеми у творчість, яка тобі більше підходить, розбиратися, що саме це може бути.

[Запитання від учасниці Cпільноти The Ukrainians Ольги] Як долати великі екзистенційні страхи: страх смерті, втрати близьких?

Усі ми втрачаємо: друзів, батьків, довіру, коли нас обманюють, стосунки, гроші. Завжди через щось таке доводиться проходити, але є біологічна жилка, яка спонукає людину після страждання все одно повертатись до життя. Зрештою, втримує відповідальність: за дітей, кота, Україну, планету — для кожного це буде своя мета життя. 

Потрібно пам’ятати про головне правило — «не нашкодити» та усвідомлювати величезну відповідальність навколо слова «терапія»

Інша річ — коли екзистенційна проблема переростає у тривалу пустку й переходить у патологічне горе, а це вже захворювання. Тому слід зважати, в якій мірі проявляється ця екзистенційна пустка: це нормальний етап життя, коли втрата спонукає до переосмислення та подальших кроків, чи зависання й неспроможність вибратися. Якщо останнє — краще, як мінімум, звернутися до психотерапевта. Є окремий напрям екзистенційної психотерапії, що крутиться навколо основних ідей: смерті, суті й наповненості життя.

[Запитання від учасниці Cпільноти The Ukrainians Христини] Як зрозуміти, коли в людини дійсно психологічні проблеми, а коли — перевтома і накручування себе? 

Якщо протягом двох тижнів людина постійно відчуває певні симптоми: наприклад, небажання зранку вставати з ліжка, апатію, пригніченість, агресію, і вони не минають навіть після відпочинку, то це сигнал, що потрібна консультація фахівця. Так само, якщо з’явилися шкідливі звички (вживання алкоголю, частіше паління), якщо не відчувається задоволення від звичних раніше речей чи справ. Про негаразди свідчать розлади сну, неспроможність зосередитися, сповільненість у рухах, тяга уникати фізичної активності.

Важливо наголосити, що всі ці стани не мають бути змінними, короткочасними (тобто сьогодні ви можете почуватися кепсько, а іншого дня — можливо, через якийсь зовнішній чинник — усе стає на своє місце). Якщо ж тривожні симптоми тривають два тижні і довше, це може бути приводом звернутися до фахівця, який допоможе визначити проблему. 

Як знайти хорошого психолога? Чи означає більший запит те, що і якість послуг зросла?

Психологів і психотерапевтів суттєво побільшало, але водночас стало важче контролювати, хто чим займається і які в кого компетенції. Інтернетом кочує багато неперевіреного контенту з порадами. Навіть пацієнти, які перейшли через якісь свої життєві етапи, буває, відчувають порух поділитися власними рекомендаціями.

Щоб виділити в цьому розмаїтті фаховість, потрібно передусім звернутися до освіти психолога/психіатра. Дипломи й сертифікати на стінах — свідчення якості роботи. Також обов’язково мають бути фахові громадські організації, українські й міжнародні, які, володіючи відповідними стандартами освіти, ставлять відповідні вимоги та контролюють за ними роботу психолога. З-поміж таких: Асоціація психотерапевтів, психоаналітиків України, Європейська федерація психоаналітичної терапії та ін. Для різних напрямів — гештальт, психодрама, психоаналіз — існують свої міжнародні організації з контролю якості. Дуже бажано, щоб фахівець до них належав.

Психотерапевт постійно навчається, проходить супервізії. Він перебуває під моніторингом міжнародної організації, сертифікат якої отримав. Тож клієнтові не слід соромитися попросити показати дипломи, сертифікати, поцікавитися належністю до організацій. Варто пересвідчитися, що психотерапевт несе юридичну відповідальність за своє консультування.

Набувають популярності платформи, де можна поспілкуватися з чат-ботом, який надасть психологічну допомогу. Він розмовляє за стандартними класифікованими проблемами, які може відчувати людина. Є й такі програми, де бот відповідає з емоційним включенням. Чи є він ефективнішим, ніж реальний терапевт? На мою думку, ні.

Важливо почати розмову з реальною людиною, бо ми соціальні й реагуємо одне на одного навіть тими факторами, про які самі можемо не здогадуватися. Наприклад, окрім передачі знань, людина може поглинати впевненість, яку випромінює певний психолог. Спрацьовує не лише інформація, а й емоційний зв’язок. Навряд чи штучний інтелект зможе виконати ці функції найближчим часом. Можна почитати відгуки, але найбільше користі людина почерпне під час безпосередньої розмови. 

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.
новини

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!